Електронна бібліотекапідручники


Етикет і сучасна культура спілкування

2.2. Моральні норми й принципи християнського етикету


Головною особливістю християнських етикету й етики є те, що основні положення їх ставляться в обов´язковий зв´я­зок із догматами віровчення. Оскільки "Богооткровенні" дог­мати християнського віровчення вважаються незмінними, то й основні норми та правила християнського етикету так само стають незмінними.

У найстислішому вигляді християнський етикет можна сформулювати як систему морально-естетичних уявлень, по­нять, норм, почуттів, правил і відповідної їм поведінки, тісно пов´язаної із догмами християнського віровчення.

Християнський етикет, як бачимо, містить певну сукуп­ність норм (правил), покликаних регулювати взаємини між людьми у родині, у колі віруючих і невіруючих. Такими є ві­домі старозаповітні заповіді, євангельські "заповіді блажен­ства" й інші новозаповітні морально-етикетні настанови. У сукупності вони становлять те, що можна назвати офіцій­ним, схваленим церквою кодексом християнської етики.

Християнські філософи-богослови вважають біблійні за­повіді богооткровенними за походженням і загальнолюдсь­кими за їх морально-естетичним значенням, адже Бог один.

Незважаючи на істотні розбіжності у кодексах моралі різ­них класів, можна знайти певні загальні вимоги до поведінки особистості в будь-якому співтоваристві, найпростіші норми моральності й етикетних правил, без дотримання котрих не­можливе існування жодної людської спільноти.

Так, наприклад, безглузда жорстокість стосовно ближ­нього, віроломство, зрадництво, розпуста, неповажне став­лення до старших, нехтування батьківським обов´язком і де­які інші подібні дії засуджувалися всіма кодексами моралі й моральності.

Природно, що, створюючи свій моральний кодекс, хрис­тиянство включало в нього деякі прості загальнолюдські нор­ми й правила етикету. Найпростіші загальні вимоги до пове­дінки індивіда в колективі, що дістали відображення у старо-заповітному десятислів´ї, були вироблені досвідом колектив­ного життя задовго до внесення їх у тексти давньоєврейсь­кої Тори (давньоєврейська назва перших п´яти книг, "П´яти-книжжя Мойсеївого").

Такі звичаї, як засудження убивства родича або одно­племінника, заборона шлюбів усередині племені, зародили­ся у надрах родоплемінного ладу. Мойсееве десятислів´я, як і весь старозаповітний морально-правовий кодекс і відпо­відно, його етикет, формувалися жерцями Єрусалимського храму. Так деякі прості норми християнської моральності й правила етикету дістали вигляду божественних заповідей (IX-VII століття до нашої ери) у священних книгах Вихід і Повто­рення закону.

При ближчому розгляді заповідей старозавітного дека­логу (дека — десять + гр. logos — слово, поняття) впадає в око, що вони далеко не вичерпують усіх можливих мораль­них настановлень християнського етикету, які мають загаль­нолюдське значення. Можна додати такі елементарні вимо­ги до поведінки людини: не лінуйся, шануй знання, мудрість, не ображай ближнього, шануй людську гідність інших, люби Батьківщину та інші істини, самоочевидність яких визнає біль­шість порядних людей.

У 5 главі Повторення закону Мойсей формулює десять мо­ральних заповідей християнської етики й форми її етикету:

  • Я Господь, Бог твій, що вивів тебе... з дому рабст­ва (5:6);
  • Не роби собі різьби й усякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею (5:8);
  • Не вклоняйся їм, і не служи їм, бо Я — Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на си­нах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, що нена­видять Мене (5:9);
  • і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто виконує Мої заповіді (5:10);
  • Не присягай Іменем Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто присягає його Ім´ям надаремно (5:11);
  • Пильнуй дня суботнього, щоб святити його, як нака­зав тобі Господь, Бог твій. Шість днів працюй, і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Госпо­да, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій та дочка твоя, і раб твій та невільниця твоя, і віл твій, і осел твій, і всяка худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх — щоб відпочив раб твій і невільниця твоя, як і ти (5:12-14);
  • Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі (5:16);
  • Не вбивай! (5:17);
  • Не чини перелюбу! (5:18)
  • Не кради! (5:19);
  • Не свідчи неправдиво проти ближнього свого! (5:20);
  • Не бажай жони ближнього свого, і не бажай дому ближ­нього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого! (5:21).

Привертає увагу й той факт, що перші чотири заповіді десятислів´я зафіксували віроповчально-обрядові етикетні приписи релігії. Вимога суворого єдинобожжя, заборона по­клоніння іншим богам, культова вимога дотримання суботи мали регулювати взаємини людини із Богом, а потім уже з людьми й суспільством, однак перелічені заповіді справляли й досі справляють величезний вплив на моральність.

Моральне богослів´я християнства посилається на слова Євангелія, де любов до Бога проголошується як перша і най­більша заповідь, а друга найбільша заповідь — це любов до ближнього.

Так, заповідь головної любові до Бога стає основою на шляху морально-естетичного вдосконалювання людей (лю­бові до ближнього), якщо під ним розуміти не зростання бла­гочестя, а виховання в людині дійсно гуманних думок, почут­тів і звичок. І чим більше вкладає людина у Бога, тим більше залишається в ній самій.

Безпосередній стосунок до християнської етики й ети­кету мають інші шість заповідей старозаповітного декалогу. В них знайшли відображення деякі елементарні правила й норми християнського етикету:

  •  вимога шанобливого ставлення до батьків, заборона убивства, розпусти, злодійства, наклепу, заздрості. Так, наприклад, у п´ятій заповіді про шанування стар­ших під "батьками" варто мати на увазі не тільки батька і матір, а й усіх тих, хто "заступає місце батьків", тоб­то "начальників, керівників як цивільних, так і духов­них. Коритися владним особам не стільки зі страху, скільки за совістю; / шоста заповідь — "не вбивай!" не може кимось запе­речуватися, євангельський Ісус Христос, Бог підтвер­джує й посилює заповідь, засуджуючи не тільки убив­ство, а й навіть думку про нього або просто почуття гніву на "брата свого" (див. Мр. 5:21-22).

Життя є найбільшим даром Божим, тому позбавляти само­го себе або іншого життя є жахливим, тяжким і великим гріхом,

Людина буває винною в убивстві, якщо навіть убила ін­шу людину ненавмисно, без наміру; і таке убивство є тяж­ким гріхом, адже в цьому випадку убивця винний у своїй необережності.

Людина буває винною в убивстві й тоді, коли хоча сама особисто не убиває, але сприяє убивству або принаймні допускає інших до вбивства. Наприклад: суддя, який за­суджує підсудного, невинність котрого йому відома; кожен, хто допомагає іншим учинити вбивство своїм визнанням, порадою, посібництвом, згодою, або криє і виправдує вбив­цю, і тим самим надає йому можливість для нових убивств; кожен, хто не рятує ближнього від смерті, коли цілком міг би це зробити; кожен, хто тяжкою працею і жорстокими покараннями виснажує своїх підлеглих і тим самим приско­рює їхню смерть; кожен, хто непомірністю й різними поро­ками вкорочує собі віку. Грішить проти шостої заповіді та­кож той, хто бажає смерті іншій людині, плекає до інших ненависть, заздрість і злість, розпочинає з іншими сварки і бійки: "Кожен, хто ненавидить брата (ближнього) свого, той душогуб" (і; їв. 3:15).

Крім тілесного убивства, є ще страшніше і відповідальні-ше вбивство: це вбивство духовне. Рід духовного убивства є спокуса, тобто коли хтось розбещує (спокушає) ближнього до невіри або штовхає його на шлях порочного життя і тим самим піддає його душу духовній смерті.

Спаситель сказав: "Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, тому краще б такому було, коли б жор­но млинове на шию йому почепити — і його потопити в морській глибині. ...надто горе людині, що від неї прихо­дить спокуса" (Мт. 18:6-7).

Не можна прирівнювати до злочинного убивство, вчине­не на війні. Війна — велике суспільне зло, але водночас вій­на є й великим лихом, що його допускає Бог для виправлен­ня й напоумлення народу, як Він допускає також епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Тому вбивство на війні Свята Церква не розглядає як приватний гріх людини, тим більше, що кожний воїн готовий "покласти свою душу (віддати жит­тя) за друзів своїх", для захисту віри і батьківщини.

Засудження перелюбства, тобто порушення подружньої вірності, про яку йдеться у сьомій заповіді закону Божого, стало загальним моральним правилом відтоді, як у суспільс­тві склалася парна родина.

Чоловіку й дружині Бог забороняє порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим же Бог велить дотримувати­ся чистоти думок і бажань — бути цнотливими у справах і в словах, у думках і бажаннях.

Для цього потрібно уникати всього, що збуджує в серці нечисті почуття: лихослів´я, безсоромних пісень і танців, спо­кусливих видовищ і картин, читання аморальних книжок, пи­яцтва тощо.

Слово Боже велить нам берегти наші тіла в чистоті, адже тіла наші — "то члени Христові" і "храм Духа Святого". Пере­любники грішать проти власного тіла, послаблюють здоро­в´я свого тіла, піддають його хворобам і ушкоджують навіть душевні здібності, особливо уяву і пам´ять.

Восьма за порядком у десятислів´ї заповідь закону Бо­жого "Не вкради" стала воістину загальнолюдською нормою християнського етикету. Цією заповіддю Господь Бог забо­роняє крадіжку, тобто привласнення у будь-який спосіб то­го, що належить іншим.

Крадіжки дуже різноманітні: злодійство, тобто викрадення чужої речі; грабіжництво, тобто відбирання чужої речі насильством; святотатство, тобто привласнення того, ідо освя­чено належністю Церкві; дармоїдство; хабарництво (коли бе­руть гроші, користуючись чужим лихом); обман, тобто при­власнення чужої речі хитрістю, приховуванням знайденого, не розшукуючи хазяїна, обмірювання або обважування при продажу; затримка зарплатні працівникам тощо. Ця заповідь наказує нам бути безкорисливими, чесними і працьовити­ми, милосердними, не чинити іншим того, чого сам собі не бажаєш. Цієї поради дотримувалися святий Антоній Вели­кий, преподобний Павло Фавейський, святитель Миколай-чудотворець і багато інших.

Вимога "не свідчи неправдиво", виражена дев´ятою за­повіддю, є елементарним загальнолюдським правилом. Брех­ня, наклеп, обман, віроломство завжди вважалися якостя­ми, морально негідними людини. Гріх неправдивого свідчення розумівся як брехлива клятва ім´ям Бога — з остраху обра­зити Бога, але це стосується і взаємин між людьми (тобто справжньої царини моралі). Тут не припустимий жодний "бла­гочестивий обман" на користь нібито Церкви, який поєдну­вався б із "богооткровенною" заповіддю.

Християнський етикет наказує контролювати себе, свої справи, думки, вчинки. Починається цей самоконтроль з усві­домлення самого себе, з усвідомлення власної гріховності.

Чи говорили ми неправду, чи лукавили у спілкуванні з ближніми впродовж роботи, інших спільних справ? Крім то­го, чи не ввійшло це в нас у звичку? Дуже важливо, щоб кожен знав, що один з найтяжчих гріхів — брехня, яку нена­видить Господь і карає як породження диявола, котрий сам "неправдомовець і батько неправди" (їв. 8:44). Будь-яка не­правда негідна звання християнина й несумісна із любов´ю і повагою до ближнього.

Найважливіше правило християнського етикету наголо­шує, що сповідуючись у такому гріху як брехня, слід бути конче обережним, аби не впасти ще в один гріх — самови-правдання, адже неправда набула такого поширення в су­часному суспільстві, що більшість людей перестали на неї зважати, переконані, що без брехні неможливо прожити.

Бажано кожному згадати, чи не приводила нас неправда до наклепу, ще більше погіршуючи цей гріх, адже наклеп може не тільки морально вразити честь і гідність, а й убити людину. Бо ж рана, що її заподіяно ножем, зарубцюється, рана, заподі­яна кулею, якщо кулю витягти, загоїться, але рана, що її запо­діяно неправдою, кривавится ціле життя. Практика всього життя переконливо підтверджує істину, що неправдиве свідчення — це страшний гріх, що заслуговує на вічне прокляття, бо в ньо­му бере участь не тільки той, хто бреше сам, а й закликає у свідки неправди Самого Господа Бога.

Давайте замислимося, чи не ввійшло в нас у звичку при­сягатися, навіть якщо сказане нами — щира правда? Будь-яка клятва розцінюється як неповага до Бога й суворо забо­роняється Його законом: "Тому то, неправду відкинувши, го­воріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного" (Еф.4:25). Мудрість християнського етикету де­лікатно наказує: ніколи не докоряти і не засуджувати інших, якщо ми не покликані до цього за своїм становищем і поса­дою. "Не судіть, щоб і вас не судили", — говорить Спаситель.

При цьому бажано пам´ятати, що не осудом, не докором або глузуваннями виправляється ближній, а любов´ю, по­блажливістю і доброю, делікатною порадою. При цьому па­м´ятаючи, що кожен із нас має дуже багато важливих слаб-костей і вад.

Украй необхідно також завжди приборкувати свою мо­ву, тобто завжди говорити тільки правду й утримувати се­бе від лукавства й марнослів´я. Слово є дарунком Божим. Ісус Христос сказав: "Кажу ж вам, що за кожне слово пус­те, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий, і за слів своїх будеш засуджений" (Мт. 12:36-37);

  •  нарешті, десята заповідь закону Божого: "І не бажай жони ближнього свого, і не бажай будинку ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці йо­го, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого!"

Десятою заповіддю Господь Бог забороняє не тільки за­подіяти щось лихе іншим, оточуючим нас, ближнім нашим, але забороняє й лихі бажання і задуми щодо них.

Гріх проти цієї заповіді називається заздрістю. Той, хто за­здрить, хто подумки бажає чужого, той від худих думок і бажань легко може дійти до лихих справ. Але й сама по собі заздрість опоганює душу, робить її нечистою перед Богом, як говорить слово Боже: "Думки злого — огида для господа" (Прип.15:26), заздрістю диявола гріх у світ увійшов (Прем. 2:24).

Одне з головних завдань істинного християнина поля­гає в очищенні своєї душі від будь-якої внутрішньої нечисто­ти, відповідно до умовляння Апостола: "Очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, — і творімо святиню у Божім страху" (2.Кор.7:1).

Щоб уникнути гріху проти десятої заповіді, необхідно бе­регти чистоту серця від усіляких пристрастей до земного, від будь-яких худих бажань і думок і бути задоволеним тим, що маємо: дякувати за це Бога, а чужого ніколи не бажати, але радіти за інших, якщо вони мають усього багато через працьовитість і старання.

Таким чином, десята заповідь "Не бажай нічого, що в ближ­нього твого" — забороняє не тільки дію, а й думку, намір від­няти власність в іншого, тобто ця заповідь ближче за інші Мой­сееві заповіді стоїть до новозаповітної християнської моралі й моральності. Заповіді старозаповітного десятислів´я мають ве­ликою мірою заборонний характер, вони перелічують те, чого людина не повинна робити й меншою мірою те, що вона має і зобов´язана робити з погляду позитивного ідеалу.

Новозаповітна християнська етика і її форма — етикет, зберігши здебільшого старозаповітний заборонний мораль­ний кодекс, доповнили його низкою нових норм і правил, які й склали те, що можна назвати позитивним моральним ідеалом християнства.

У найконцентрованішому вигляді цей позитивний ідеал християнства змальований у Нагірній проповіді Ісуса Христа (Мт. 5). Блаженні, йдеться у ній, убогі духом, засмучені, ла­гідні, голодні та спрагнені правди, милостиві, чисті серцем, миротворці, вигнані за правду, усі ганьблені та гнані, і ті, на кого наговорюють, хто любить навіть ворогів своїх і не про­тивиться лиху. Вони — "сіль землі", "світло для світу" — вспад-кують царство небесне.

Християнський етикет грунтується на постулаті про те, що людину створено як носія "образу і подоби Бога"; сенс вихідного стану людини і кінцевого задуму Бога про людину зводиться до того, що гідність належить не тільки людсько­му духу, а й тілу. "Гріхопадіння" (перший акт непокори Богу, вчинений першими людьми) зруйнувало богоподібність лю­дини — у цьому весь тягар провини "первородного гріху", змальованого в Старому заповіті.

Християнство створило розвинене мистецтво вбачання власної провини.

Найшанованіші християнські святі вважали себе велики­ми грішниками. Ісус Христос переміг силу гріху і "спокуту­вав" людей, ніби викупив їх із рабства в сатани, прийнявши катування і болючу смерть (образ цієї смерті на хресті — емоційний та ідейний центр усієї християнської символіки).

Християнство високо оцінює очищувальну роль морально­го страждання — не як самоцілі (призначення людини — райсь­ке блаженство, вільне від страждань), але як найсильнішого зна­ряддя у війні зі світовим злом. Бажаний з погляду християнства стан людини в цьому житті — не спокійна безболісність буддій­ського мудреця, але "серце страждуче", напруження боротьби із собою і страждання за всіх; лише "приймаючи свій хрест" людина, за вченням християнського етикету, може перемагати зло в собі й навколо себе. Нисходження Бога до людини є вод­ночас вимогою сходження людини до Бога: людина має бути не просто приведена до слухняності Богу і виконанню заповідей, але перетворена й "обожнена". Якщо ж вона не виконає цього призначення і не виправдає жертовної смерті Христа, то загине на цілу вічність: середини між славою і загибеллю немає.

З цією концепцією пов´язане чуже іншим релігіям по­няття "таїнства" як особливої культової дії, що виходить за межі обрядовості: якщо обряди символічно співвідносять люд­ський побут із божественним буттям і цим гарантують стабільність рівноваги у світі й людині, то "таїнство", за христи­янським розумінням, реально запроваджує божественне в життя людини і слугує запорукою його перетворення.

"Таїнства" у християнстві — це магічні культові обряди, здійснення яких, за церковним віровченням, надає людям пев­ної надприродної чудодійної сили — "Божественної благода­ті". Таїнства використовуються християнством як засіб зміц­нення віри. Християнство визнає сім таїнств: водохрещення, миропомазання, причащання, сповідь, церковний шлюб, еле­освящения, священство (посвята у священнослужителі).

Учені-теологи, служителі церкви стверджують, що всі сім таїнств суть специфічно християнське явище, бо всі вони по­в´язані із різними подіями священної історії. Утім, насправді всі ці таїнства запозичені з дохристиянських культів і набули в християнстві деяких специфічних рис. Причому попервах хрис­тиянська церква запозичила і запровадила до свого культу ли­ше два таїнства — водохрещення і причащання. І лише згодом серед християнських обрядів з´являються решта п´ять таїнств.

Офіційно сім таїнств були визнані Другим Вселенським собором 381 року в Константинополі, за імператора Феодо­сія Великого.

Таїнство, як розуміють християнські філософи, реально вво­дить божественне в життя людини і слугує не тільки запору­кою його вдосконалення, а й запорукою прориву есхатологіч­ного (від гр. esxatoc останній, кінцевий і logos слово, нав­чання) часу в теперішній час. Найважливіше серед "таїнств", визнаних усіма віросповіданнями, — водохрещення.

Водохрещення

Водохрещення (ініціація — від лат. initiatio — здійснення таїнств) — це посвятні обряди в родовому суспільстві, пов´язані із переведенням юнаків і дівчат у віковий клас дорослих чолові­ків і жінок. Деякі з обрядів ініціації, що втратили початкове зна­чення, здійснювалися над особами молодшого віку. Пережитки ініціації — обрізання в юдаїзмі й ісламі — існують і донині, за вченням християнства запобігаючи інверсії (від лат. inversio — перестановка, зміна звичайного порядку для надання чомусь особливого сенсу), наприклад, спадкової гріховності.

Водохрещення — це одне з головних таїнств, що симво­лізує прийняття людини в лоно християнської церкви. Саме духівництво іменує водохрещення урочистим актом, внаслі­док якого людина "вмирає для життя плотського, гріховного і зроджується в життя духовне, святе".

Ще задовго до виникнення християнства в багатьох язич­ницьких релігіях існували обряди ритуального обмивання во­дою, що символізували очищення від злих духів, демонів, від усілякої погані. Саме у стародавніх релігіях містяться витоки християнського таїнства водохрещення.

За християнським етичним віровченням та етикетом, у таїнстві водохрещення "прощається людині первородний гріх" (а якщо церемонія водохрещення проводиться над дорос­лою людиною, то і з неї знімаються всі інші гріхи, вчинені нею до водохрещення). Таким чином, очищувальний сенс обряду, як і в дохристиянських культах, цілком зберігається, хоча зміст водохрещення в християнстві суттєво видозмінюється.

У різних християнських напрямах обряд водохрещення тлумачать по-різному. В православній і католицькій церквах водохрещення належить до розряду таїнств.

Причащання

Таїнство причащання, або святої євхаристії (греч. eucharistia, що означає "вдячна жертва"), посідає важливе місце у християнській етиці та етикеті.

Одне з семи християнських таїнств, причащання (вку-шання хліба й вина, містично перетворених на плоть і кров Ісуса Христа) має на меті інтимно поєднати віруючого з Хрис­том, щоб Він жив у ньому.

За християнським етичним віровченням та етикетом, об­ряд (ритуал) причащання був запроваджений на таємній вече­рі самим Ісусом Христом, який тим самим "Віддав хвалу Богу і Отцю, благословив і освятив хліб та вино і, залучивши своїх учнів, закінчив таємну вечерю молитвою про всіх віруючих".

Джерела причащання (євхаристії), як і багатьох інших об­рядів християнської церкви, лежать у стародавніх язичницьких культах. Здійснення цього обряду в стародавніх релігіях грун­тувалося спочатку на інтуїтивній вірі в те, що життєва сила людини або тварини міститься в якомусь органі або, щонай-певніше, у крові живої істоти. Звідси виникли в первісних на­родів вірування, що, вкусивши м´яса сильних, спритних, швид­ких тварин, можна набути якостей, котрі мають ці тварини.

Так, наприклад, ще в первісному суспільстві існувала ві­ра в надприродне споріднення між групами людей (родами) і тваринами (тотемізм, від "тотем" — родич, друг). Ці спорід­нені тварини вважалися священними. Але за особливо важ­ливих подій в житті людей священних тварин приносили в жертву, члени роду поїдали їхнє м´ясо, випивали кров і тим самим, за стародавніми віруваннями, ніби прилучалися до цих "божественних" тварин.

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі вперше був запроваджений звичай куштувати хліб і вино, за допомогою чого нібито можна було прилучитися до божественної сут­ності небесних володарів.

У ранніх християнських творах не згадується про це таїн­ство. Деякі християнські богослови перших століть нашої ери визнали, що причащання (євхаристія) відбувалися в багатьох язичницьких культах, зокрема в містеріях (гр. mysterion та­ємниця, таїнство) перського бога Мітри. Очевидно, тому за­провадження причащання в християнстві чимало діячів цер­кви зустріли дуже насторожено.

Тільки у VII столітті причащання стає таїнством, яке без­застережно приймається всіма християнами. Сьомий Все­ленський собор 787 року в Нікесі, за імператриці Ірини (удо­ви імператора Лева Хозара), що складався з 367 отців церк­ви, офіційно закріпив це таїнство в християнському культі й християнському етикеті.

Догмат перетворення хліба і вина на тіло і кров Христо­ві був остаточно сформульований на Тридентському соборі у 1545-1547, 1551-1552, 1562-1563 роках у місті Трендал (лат. Tridentum).

Християнська церква дуже зважає на вплив причащання на віруючих. От чому причащання посідає центральне місце в богослужінні — літургії. За християнським етикетом вірую­чим належить відвідувати богослужіння і причащатися не рід­ше разу на рік.

Миропомазання

Слідом за водохрещенням, відповідно до християнської етики, в православному храмі відбувається одне з семи хрис­тиянських таїнств — "миропомазання" (християнський обряд "освячення" людей маслом (миром).

У християнських виданнях різних століть так роз´ясню­ють сенс миропомазання: "Щоб зберегти душевну чистоту, отриману в хрещенні, щоб зростати і зміцнюватися в житті духовному, треба особливої допомоги Божої, що саме й надається в таїнстві миропомазання". Полягає це таїнство в тому, що тіло людини змащують особливим ароматним маслом (миром), за допомогою якого передається Божест­венна благодать.

Перед миропомазанням священик читає молитву про сходження на людину Духа Святого, а потім змащує їй хрес­топодібно чоло, очі, ніздрі, губи, вуха, груди, руки і ноги. При цьому він повторює слова, приписані християнським ети­кетом: "Печать Святого Духа". Етикетний ритуал таїнства красномовно засвідчує істинне походження миропомазання, яке прийшло в християнство зі стародавніх релігій. Наші да­лекі предки намащувалися жиром і різними маслянистими речовинами, вірячи в те, що це може надати їм сили, захи­щати від злих духів тощо.

Стародавні люди вірили, що, змастивши своє тіло жиром тієї або іншої тварини, вони можуть набути властивостей цієї тварини. Так, у Східній Африці воїни деяких племен натирали тіло лев´ячим жиром, щоб стати такими ж хоробрими, як леви.

Згодом ці етикетно-ритуальні обряди набули зовсім ін­шого сенсу. Помазання маслом стало вживатися при посвя­ченні жерців. При цьому стверджувалося, що в такий спосіб люди стають ніби носіями особливої "благодаті".

Обряд помазання при посвяченні жерців був поширений у Стародавньому Єгипті. При посвяті в сан іудейського пер­восвященика йому намащували голову маслом. Саме від цих давньоетикетних обрядів бере початок християнсько-етикет­ний обряд миропомазання (освячення).

Хоча в Новому Заповіті нема жодного слова про миропо­мазання, філософська мудрість етикету християнського віро­вчення запровадила у свій культ таїнств дари Святого Духа поряд з іншими таїнствами. Як "водохрещення" і "причащан­ня", так і "миропомазання" слугує для прищеплення віруючим перевірених століттями уявлень про особливу силу релігійно-етикетної обрядовості, яка, поряд із іншими таїнствами, надає людині дари Святого Духа, духовно зміцнює її, залучаючи до Божества, чим увінчується хрещення.

Покаяння, або сповідь, відпущення гріхів ім´ям куса Христа

За християнською етикою та християнським етикетом прихильникам християнського віросповідання ставлять в обо­в´язок періодично сповідувати свої гріхи перед священиком, що є неодмінною умовою для "відпущення гріхів", прощення винного церквою від імені Ісуса Христа.

Етикетний ритуал сповідання й "відпущення" гріхів саме й становить основу й суть таїнства покаяння. Покаяння (спо­відь) — найсильніший засіб морально-психологічного впливу на розум і серце віруючих, на їхнє духовне самовідродження. Використовуючи цей могутній засіб духовного самовдоско­налення, християнські філософи, теологи, богослови, духів­ництво постійно навіюють людям думки про їхню гріховність перед Богом, про необхідність замолювати свої гріхи, про те, що цього можна домогтися лише за допомогою смиренності, покірного терпіння усіх прикрощів життя, страждань, безза­перечного виконання всіх приписів християнського етикету.

Ритуал сповідувати гріхи прийшов до християнства з пер­вісних релігій, де існувала віра в те, що всякий людський гріх — від злих духів, від нечистої сили. Позбутися сатанинської сили гріху можна, тільки повідавши про нього іншим, адже слова мають особливу, чаклунську силу.

У християнській релігійній етиці покаяння набуло специ­фічного обгрунтування і було запроваджено в ранг таїнства. Спочатку сповідь була публічною. Віруючі, що порушили при­писи церковного етикету, мали постати перед судом своїх по­братимів у вірі й церковнослужителів і привселюдно покаятися в гріхах і вчинках. Публічний церковний суд визначав грішнику міру покарання у вигляді повного або тимчасового відлучення його від церкви, або ж у вигляді розпорядження дотримувати піст і постійно молитися впродовж тривалого часу.

І тільки з XIII століття до християнсько-церковного етике­ту остаточно запроваджується ритуал "таємної сповіді". Ві­руючий сповідується у гріхах, учинених ним не з розуміння чи задуму, своєму духівнику, самому лише священику. При цьому церква гарантує йому таємницю сповіді.

Надаючи величезне значення сповіді, християнська етика вчить, що сповідування гріхів духовно-морально очищає лю­дину, знімає з неї важкий тягар, утримує віруючого в майбут­ньому житті від усіляких гріхів. У реальному житті покаяння далеко не завжди утримує людей від провин, від гріховних, за християнським уявленням, діянь, або навіть від злочину.

Важливе значення християнська етика надає покаянню не тільки в католицизмі й православ´ї, а й у протестантських течі­ях. Однак протестанти не розглядають покаяння як таїнство (сповіді) своїх гріхів обов´язково перед пресвітером, натомість віруючих зобов´язують постійно каятися в гріхах, повідомляти про свої гріхи духовним пастирям. Видозмінене за формою покаяння, таким чином, зберігає свій сенс і в протестантизмі.

Мудрість християнського етикету через норми і принципи попереджає, що таїнство сповіді може не відбутися, якщо:

  •  священик здійснює таїнство сповіді, перебуваючи під забороною архієрея (воно недійсне);
  •  ми прийшли на сповідь, жодного гріху не назвавши; / ми назвали всі гріхи, але над нами священик не про­читав молитву Господню; / ми всі гріхи назвали, але не дали Богу обіцянки ви­правитися;
  •  ми всі гріхи назвали, але не примирилися з ближніми, перебуваємо з ними у ворожнечі;
  •  гріхів багато, буває важко висловити їх одному свя­щенику, а то й соромно, тоді людина висловлює їх ін­шому, третьому, розносячи свій гріх по різних духівни­ках, тобто свідомо приховуючи свої гріхи на сповіді;
  •  ми стали каятися, а в цей час священик з якихось причин відвернувся, або за старістю недочуває, а ми в цей час намагаємося швидше сказати йому свої грі­хи, так, щоб він не розчув;
  •  ми записали свої гріхи, а народу в Церкві (Храмі) ба­гато, і священик не прочитав написане при нас.

(В усіх перелічених вище випадках таїнство сповіді не відбувається.)

Священство, або ординація

Священство — один з семи християнських обрядів (та­їнств) посвяти в сан священнослужителя. Священнослужи­тель у православних і католицьких церквах — це особа, під­несена до духовного сану (єпископа, пресвітера, священика або диякона), який дає віруючим, за християнським етиком, духовну владу, а також має право здійснювати релігійні об­ряди і таїнства (крім диякона); ординація — піднесення до духовного сану, яке дає не тільки повноваження вчити і вес­ти віруючих, але також, на відміну від "духівництва" юдаїзму й ісламу, владу "таїнства".

Християнсько-церковний етикет надає таїнству священ­ства особливого сенсу. Цей особливий сенс полягає у то­му, що відбувається воно при посвяті священнослужителя в духовний сан. За християнським етикетом, під час таїн­ства священства (або ординації) єпископ, який здійснює цей обряд, передає чудесним чином посвячуваному особ­ливого роду благодать, яку з цієї миті новий священнослу­житель матиме все своє життя.

Як й інші християнські таїнства, священство (ординація) своїми коренями сягає стародавніх язичницьких культів. Це особливо вияскравлюється при здійсненні одного з найваж­ливіших ритуалів посвяти, котрий виражається в етикетній формі, — рукоположения.

Обряд у формі етикетного покладання рук має дуже дов­гу історію. Він існував у всіх стародавніх релігіях, адже й у далекому минулому люди наділяли руку чаклунською си­лою, вірили, що, підносячи руки, людина може впливати на сили небесні. Те саме можна сказати і про молитви, ви­мовлені над посвячуваним. За давнини наші далекі предки приписували магічну силу також слову. Саме тих далеких днів і сягає сучасна етикетна форма промовляти заклинан­ня під час таїнства священства.

Церква не відразу запровадила це таїнство до христи­янського етикету. Воно знайшло своє місце в християнсь­кій культурі в процесі становлення церкви, зміцнення ролі духівництва — особливого стану, що присвятив себе культу служіння церкви.

Спочатку єпископи, тобто наглядачі у ранньохристиянсь­ких громадах, не мали жодних прав у керівництві громада­ми. Вони наглядали за майном, стежили за порядком під час богослужінь, підтримували зв´язок із місцевою владою. Тільки пізніше, мірою зміцнення церкви, її організації, вони починають посідати чільне місце в громадах. Духівництво від­окремлюється від мирян.

За твердженням християнських філософів та богословів, церква має "достаток благодаті", необхідної для "освячення віруючих, для піднесення людини до духовної досконалості й найтіснішого єднання її з Богом".

Щоб "розумно вживати цих благодарованих засобів" на загальне благо церкви, встановлено особливий вид діяль­ності — "служіння", зване пастирським або священством. Пас­тирство довіряється далеко не всім віруючим, а лише деяким із них, "які в таїнстві священства закликаються до цього ви­сокого й відповідального служіння самим Богом і дістають для його проходження особливу благодать". Так обґрунтову­ють учені-теологи необхідність таїнства священства.

Як ми вже згадували, існують три ступені священства. Вищий ступінь священства — це ступінь єпископа. Церква розглядає єпископів як спадкоємців апостолів, іменує їх "но­сіями вищої благодаті священства". Від єпископів "усі сту­пені священства одержують і спадкоємство, і значення".

Пресвітери або священики, які становлять другий сту­пінь священства, "запозичують свої благодатні повноважен­ня від єпископа". Вони не наділені владою рукоположения у священний сан.

До обов´язку дияконів, які становлять нижчу сходинку цер­ковної ієрархії, належить допомога єпископам і пресвітерам (священикам) "у служінні слова, у священнодійствах, особ­ливо в таїнствах, в управлінні і взагалі у справах церковних".

Надаючи величезного значення священству, церква че­рез християнський етикет перетворює це таїнство на уро­чистий акт, що справляє сильний емоційний вплив.

У церкві, храмі панує святкова обстановка. Рукоположения в єпископи відбувається перед початком літургії.

Посвячуваний у єпископи, відповідно до християнського етикету, присягається дотримуватися правил церковних со­борів, йти шляхом апостолів ісуса Христа, коритися верхо­вній владі, беззавітно служити церкві. Він стає на коліна, поклавши руку й голову на престол. Присутні єпископи по­кладають йому на голову свої руки. Потім читають молитви, після чого посвячуваного вбирають у єпископські шати.

Весь цей церемоніал християнського етикету має пере­конати віруючих у тому, що священнослужителі — особливі люди, які після посвяти стають посередниками між Богом і всіма членами церкви. Саме в цьому головний сенс і голов­на мета таїнства священства, або ординації.

Шлюб (вінчання)

Християнське віровчення простежує все життя віруючої лю­дини, починаючи з перших її кроків і закінчуючи смертним ча­сом. Кожна більш-менш значна подія в житті людей обов´язко­во має відзначатися за церковними обрядами християнського етикету, за участю служителів культу, з ім´ям Бога на вустах.

Тож цілком природно, що така важлива подія в житті кож­ної людини, як шлюб, також виявилася пов´язаною із релігій­ною обрядовістю. До числа семи таїнств християнської церк­ви увійшло й таїнство шлюбу. Воно утверджувалося в хрис­тиянстві пізніше за інші, лише у XIV столітті. Церковний шлюб був оголошений єдиною справжньою формою шлюбу. Світ­ський шлюб, не освячений церквою, не визнавався.

Здійснюється таїнство шлюбу за обрядами християнсь­кого етикету. Під час таїнства молодих напучувано на спільне життя від імені Ісуса Христа, з тією метою, щоб їхній шлюб був щасливим і міцним на довгі роки. Утім, відомо, що крім цього прекрасного напучування, християнська етика й етикет наказують не забувати і про те, що підґрунтям дружної роди­ни є взаємна любов, спільність інтересів, рівноправність чо­ловіка і дружини.

Мудрість християнського етикету завжди мала одну мету: залучення людей до церкви. Християнські обряди з їхньою урочистістю, пишністю, виробленими за століття ритуалами залучали людей, які прагнули і прагнуть донині щонайуро-чистіше відзначити таку знаменну подію у своєму житті, як вступ до шлюбу. А церква зі свого боку робить все можливе, щоб зберегти красу етикетного обряду, який справляє вели­кий емоційно-естетичний вплив на людей.

Уся обстановка в церкві під час обряду вінчання прониза­на високою морально-естетичною культурою, що надає особ­ливої значущості цій знаменній події:

  •  священики зустрічають молодих у святкових шатах. Звучать слова псалмів, що славлять Бога, ім´ям якого освячується шлюб;
  •  читаються молитви, в яких священнослужитель про­сить у Бога благословення для нареченого і нарече­ної, миру і згоди майбутній родині;
  •  на голови тих, хто бере шлюб, накладаються вінці. їм пропонують випити вина з однієї чаші. Потім їх обво­дять навколо аналоя;
  •  і знову підносяться молитви до Бога, від якого зале­жить щастя новоствореної родини.

Велика заслуга християнської церкви в тому, що вона з першої до останньої хвилини життя людини делікатно при­щеплює їй думку про те, що сімейне благополуччя зале­жить насамперед від Усевишнього. Народжується нова ро­дина, і церква піклується про те, щоб вона була родиною християнською, щоб молоде подружжя були вірними чада­ми церкви, любили б одне одного і чесно трудилися б на благо родини й Батьківщини нашої. Саме спільна віра в Ісуса Христа є основою міцної родини.

Освячуючи шлюбний союз людей, християнська церква брала і бере нову сім´ю під своє святе заступництво. Сенс цього шляхетного заступництва зводиться до того, що но-востворена родина потрапляє під невсипущий і нелегкий контроль служителів церкви. Християнський етикет своїми настановленнями регламентує все життя тих, хто взяв шлюб.

Слід зазначити, що в останнє десятиліття число людей, що здійснюють церковний обряд, коли беруть шлюб, відчут­но збільшилося, і це втішно, адже церковний шлюб робить родину стабільною і щасливою.

Єлеосвящення, або соборування

Важливу роль у християнському віросповіданні відіграє єлеосвящення (соборування), віднесене католицькою і пра­вославною церквами до числа семи таїнств. Воно здійс­нюється над хворою людиною і полягає в змазуванні її "свя­щенною" оливою — єлеєм. За єлеосвящення на людину сходить "божественна благодать". За його допомогою зці­люються "немочі людські", як стверджують православні цер­ковнослужителі. Католики ж розглядають таїнство єлеос­вящення (соборування) як своєрідне благословення уми­раючого.

Кажучи про "немочі людські", християнське віровчення має на увазі не тільки "тілесні", а й "душевні" хвороби. Ви­значаючи це таїнство, вони заявляють, що в ньому "хворий через помазання тіла освяченим єлеєм дістає благодать Свя­того Духа, яка зцілює його від хвороб тілесних і душевних, тобто від гріхів".

Єлеосвящення супроводжується ритуальними молитва­ми, у яких священнослужителі просять Бога дарувати хворо­му одужання. Потім, відповідно до християнського етикету, читаються сім апостольських послань, вимовляється сім єк­теній (прохань) про хворого. Помазується хворий освяченим єлеєм. Все це переконливо вказує на зв´язок таїнства єле­освящення (соборування) зі стародавніми обрядами, де чис­лам приписували магічну силу.

Таїнство єлеосвящення так само, як і решта християнсь­ких обрядів, сягає корінням стародавніх релігій. Запозичив­ши це таїнство зі стародавніх культів, християнська церква надала йому особливого сенсу.

Могутня морально-естетична сила християнсько-церков­ного етикету немов супроводжує обрядовість віруючого від його народження й до смерті. І хоч би що трапилося з люди­ною, у всіх життєвих ситуаціях вона має звертатися за допо­могою до гуманізму і людинолюбства церкви. Лише там, учить християнська етика добра й добропорядності, люди можуть знайти допомогу, тільки в Божественній вірі лежить шлях лю­дини до справжнього щастя і процвітання.

Проповідуючи неспростовні морально-естетичні, духовні цінності й шляхетні ідеї, церковнослужителі виконують вража­ючі християнсько-етикетні обряди, які справляють величезний емоційний вплив на віруючих, надійно слугують силам добра, від яких залежить добробут і здоров´я людини.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування