пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етикет і сучасна культура спілкування

1.4. Етикет Японії


Японська культура поведінки насамперед вирізняє нор­ми гірі (етикету) —- це й зобов´язання, й ритуал його вико­нання, й обов´язок вдячності. В широкому сенсі гірі виявля­ється у відповідному спілкуванні вищого за рангом із ниж­чим за рангом, у контактах між рівними, у ритуалах спілку­вання між сусідами тощо.

Норми гірі невіддільні від ніндає (людинолюбства). Гірі — це оправа, а ніндає — коштовний камінь у цій оправі. Ті, хто відступають від норм гірі, втрачають обличчя.

Людяність (дайн) — це милосердя до всього живого: всі мають щадити живих істот, дбати про них, м´яко поводитися з ними. Людяність — це конфуціанське ай-суру (любити ра­дісно) і буддійське доіхі (любити зі смутком).

Головним елементом людинолюбства вважається слух­няність дітей батькам. Звідси (гі) — почуття обов´язку, тобто поведінка згідно з нормами належного. Саме з належним пов´язана сталість (рі) — ґречність, що означає повагу і ша­нування вищих і поблажливість до нижчих. За рі ніхто не має пишатися, звеличувати, виславляти власні заслуги, кожен має бути делікатним. Одна з п´яти чеснот (ті) — мудрість — пе­редбачає добро і справедливість. Вірність (сін) — це шлях щирості, відкритий і прямий.

Названі "п´ять сталостей" описують п´ять видів ставлень, тобто п´ять видів людських зв´язків: між батьками та дітьми, між паном та слугою, між подружжям, між братами, між друзями.

Г.Востоков відзначає у японців стриманість у виявленні почуттів. Так, виявляти при чужих нестриману радість, сум або страх вважається у них непристойним.

Дослідник японського етикету Лафкадіо Херн у трактаті "Японська посмішка" розповідає, як молода японська служ­ниця, яку найняли в американську родину, пробувши без дозволу хазяйки кілька днів у себе вдома, повернулася до неї і з посмішкою повідомила, що поховала чоловіка. Аме­риканка запитала, чому ж тоді вона посміхається. Служни­ця нічого не змогла відповісти. Американка не збагнула, що посмішка — це знак ввічливості й делікатності в японців, котрих із дитинства привчають не обтяжувати своїми осо­бистими тугами інших людей.

Водночас японці по-справжньому полюбляють радіти, смі­ятися, посміхатися. Вони вважають, що боги, яким вклоня­ються люди, теж посміхаються і навіть сміються.

Легенди твердять, що саме на звук сміху богиня сонця Аматерасу вийшла зі своєї печери, де вона перебувала у кеп­ському настрої, і з´явилася Японія, і засяяло Сонце над нею.

Через надто розвинене почуття власної гідності японці дуже стережуться, побоюються бути сміховиськом. Із раннь­ого дитинства японська дитина знає про це: "Якщо ти вчи­ниш погано, люди візьмуть тебе на книпи". В Японії сміхом або посмішкою висловлюють різні почуття: приятельське став­лення, стриманість, потайність, ніяковість, зумовлену скрут­ним становищем. Розрізняють кілька типів посмішок: сумна (після поховання); гордовита, невизначена; "соціальна по­смішка"; із метою дотримання благопристойності; профе­сійна (лікар посміхається пацієнтові); задоволена (літньої лю­дини); посмішка бізнесмена на бенкеті.

Ясна річ, кожна посмішка (сміх) щось означає. Є просто посмішка (эгао) — обличчя, осяяне посмішкою, щаслива по­смішка; є гучний, буйний сміх (оварай) — людина регоче; сміх (такаварай) — сміх у піднесеному настрої. Японці роз­різняють види сміху за звуками, що відповідають п´яти голос­ним абетки складів:

  • (а) — ва-ха-ха: (оварай) тільки для чоловіків;
  • (і) — і-хі-хі: (хіхікання) або смішок злісного радіння;
  • (у) — у-ху-ху: (сінобіварай) сміх придушений, прихо­ваний сміх як у чоловіків, так і у жінок;
  • (є) — е-хе-хе: (тереварай, або осадзіварай) — удава­ний сміх, спричинений збентеженням, або улесли­вий сміх;
  • (о) — о-хо-хо: (такаварай) — сміх жінки, що може бути щирим або просто добропристойним.

Проте трапляються моменти, коли й японці, перебуваю­чи в невимушеному стані (бурейко), не зважають на правила етикету. Вони "скидають" маски і несамовито радіють разом зі своїми друзями, дають волю почуттям.

Під час взаємного спілкування неабиякого значення на­буває культура жестів. Жести і рухи тіла японців майже не­помітні, ледве відчутні. В Японії вважається похвальною по­мірність і стриманість у рухах. Поквапливість сприймається негативно. Постава, поза, манера жестикуляції мають свій національний колорит.

У процесі спілкування співрозмовники часто кивають го­ловами. У Японії, згідно з етикетом, вертикальний швидкий рух головою означає не "я згоден з вами", а радше "я уваж­но слухаю вас".

Японець, щоб підізвати кого-небудь до себе, простягає руку вперед долонею вниз і ледь зігнутими пальцями ро­бить рух "до мене". Таксист також реагує на цей жест. Як­що ж руку підведено до рівня плеча, це означає "до поба­чення" . Щойно ктось у юрбі скористається жестом, що імі­тує припинений поперед себе різкий удар, як люди розсту­паються і дають цій людині дорогу. При цьому навіть машини гальмують ба й зупиняються6.

Кулак із мізинцем, що стовбичить, означає "жінка" або "кохана". Кулак з відігнутим великим пальцем означає "чо­ловік" або "коханий". Якщо при цьому мізинець і великий палець торкаються одне одного, це означає любовну сцену. Коли ж стикаються кінчики великого і вказівного пальців, а решта залишаються витягнутими, це означає "гроші". А як­що при цьому вказівний палець згинають, та ще й ворушать ним, вам належить міцніше тримати свій гаманець, позаяк поблизу з´явився злодій.

Якщо хтось щосили всією рукою почухує голову, це зна­чить, що людина потрапила в скрутне становище. Потиран­ня брови кінчиком середнього пальця, іноді змоченого язи­ком, сприймається як обман або крутійство. Такий жест з боку іноземця може поставити японця в незграбне станови­ще. Побачивши цей жест, японець припиняє обговорення проблеми, а іноземець дивується: "Що сталося?";.

Ще один приклад незвичної поведінки: відкриваються две­рі ліфта, іноземець опиняється перед стіною японців. Усі див­ляться кудись повз того, хто ввійшов. Той, хто ввійшов, ні­яковіє перед цими порожніми поглядами. І такі погляди по­всюдно: у переповнених потягах, у парках, на ділових нара­дах. Японський етикет не передбачає фамільярності, що виявляється в небайдужості до незнайомця.

За японським етикетом рукостискання не прийняті. Япон­ці вважають цей жест чужим. Він взагалі неприпустимий, на їхню думку, для жінок. І якщо вони помічають жінок, котрі стискають руки, в них виникають негативні почуття. Це пояснюється тим, що японці уникають пильного прямого по­гляду, неуникненного при рукостисканні, і їм не імпонує ма­нера торкатися один одного.^

Повсякденна звичайна поза японця — уклінна — пере­творилася на культурну і соціальну цінність. Ця поза регла­ментує поведінку японця. Розуміти значення тієї чи тієї по­зи — означає правильно сприймати японця. Європеєць най­частіше виставляє вперед підборіддя, натомість японець під­гинає підборіддя, через це його поза стає уклінною (тейсісей). Навіщо це робиться? Щоб стати як всі, не виріз­нятися із загальної маси.

Згідно з етикетом, японець приймає уклінну позу при ходьбі, стоячи, сидячи. В Японії не прийнято підводитися, коли входять інші люди, навіть старші за віком. У свідомості японця сидіння — це поступливість, тому він і не підводить­ся. Якщо входить старший, японець, не підводячись, схиля­ється в його бік і чемно вклоняється. Сидячи, японець вияв­ляє покірливість нахилом попереку. Вислів "косі га хікую" (зігнути поперек) означає скромну людину.

Уклінна поза в японців не обов´язково має відтінок пла­зування, навпаки, схилена поза робить людину чемнішою і уважнішою. Люди, що "випростовують поперек", вважають­ся в Японії пихатими й зарозумілими. Випрямлення спини спричинює напруженість, тоді як японці прагнуть розслаб­лення м´язів. За японським етикетом, японці ніколи не доз­воляється сидіти зі схрещеними перед собою ногами, навіть якщо вона у штанях.

Взаємовідносини в Японії обставлені численними умов­ностями і традиційними приписами. Відомо, що манера ди­витися в очі в процесі спілкування в різних країнах відмінна. Є нації, що "витріщаються", тут співрозмовники прямо див­ляться один на одного (Франція, Італія, Близький Схід, Пів­денна Америка), такі, що "менше витріщаються" (США, Скан­динавія, Східна Європа), і "сором´язливі" (Японія, Китай, Пів-денно-Східна Азія). Проте в Японії самурай, вийшовши з будинку, пильно вдивлявся у перехожих, неначе відшукуючи серед них ворогів. Давній японський вислів твердить: "Коли самурай виходить на вулицю, він має зустріти сім ворогів". Від цього його обличчя ставало напруженим, а погляд "ляка­ючим". Відведення очей убік становить одну з особливостей контактного спілкування в Японії.

Японці дуже дивуються, якщо, сякаючись у носовичок, іноземець повертається в їхній бік, та ще й широко розплю-щює очі. Японці роблять це, відвертаючись, сором´язливо вибачаючись. Партнер, що визирається на співрозмовника, сприймається в Японії як нетактовна людина.

За звичаєм, той, хто ввійшов, завжди починає розмову з традиційних вигуків стосовно ікебани. Розглядаючи її, гість заразом визначає настрій хазяїв: за тоном голосів, жеста­ми, ходою тощо.

Жінка, котра звикла до специфічного японського етике­ту, ще сутужніше переносить сторонні погляди. Навіть коли японку запрошено у справі до офіційної особи, вона намага­ється прийти з кимось удвох. У цьому разі японка керується не почуттям сторожкості, а потребою розподілити на двох "навантаження чужого погляду".

Доброчесна японська жінка завжди мовчить і опускає очі долу. Пильний погляд жінки на чужинця сприймається як за­клик до інтимності. Утім, подібно до решти жінок світу, япон­ка не могла одвічно залишатися німотною. Отже, виникла мова ікебани.

Спілкування в Японії супроводжується численними пра­вилами етикету.

При зверненні японців один до одного зазвичай вжива­ють слово "сан", що означає "пан", а також слово "сенсей" (раніше народжений) або "вчитель". Обидва слова вимовля­ють після прізвища (наприклад, Сато-сан), проте "сенсей" вживається і самостійно.

В Японії усі вітання супроводжуються уклінами. Уклін (одзігі) віддзеркалює соціальні відносини. Наведемо кілька правил гірі (етикету), що дають змогу зрозуміти, хто, кому і як вклоняється: старший є вищим для молодшого (брат для сестри, старший брат для молодшого тощо, нісан — стар­ший брат); чоловік — вища особа стосовно жінки, батько — стосовно матері; учитель — завжди вища особа, незалежно від його віку та інших обставин. І якщо одного разу тра­питься так, що учень стане прем´єр-міністром і несподіва­но зустріне свого колишнього вчителя, він вклонятиметься йому так само низько; гість сприймається хазяїном як ви­ща особа; цього правила дотримується також персонал го­телів; продавець низько вклоняється покупцеві, крамар — клієнтові, боржник — позикодавцеві. Чим більше одержува­них благодіянь, тим нижче уклони; у школах, клубах і орга­нізаціях, де ранги зафіксовані, людина нижчого рангу вкло­няється колезі, що має вищий ранг.

Існує три види уклонів:

  • сайкейрей, ординарний (церемоніальний) уклін. Сло­во "сайкейрей" означає вищу форму привітання — уклін, що здійснюють повільно, глибоко, він виражає цілковиту повагу;
  • легкий уклін. У цьому разі здійснюють незначний на­хил корпуса і голови, що триває одну секунду. Руки при цьому тримають уздовж тулуба або навколішках;
  • глибокий уклін у приміщеннях, на вулиці менш глибо­кий. Раніше при зустрічі зі старшим, якщо молодший їхав на велосипеді, слід було зійти з велосипеда і вкло­нитися, якщо молодший ішов у пальто — зняти паль­то, а вже потім привітатися. Зараз при зустрічі зі стар­шим молодший має зупинитися і вклонитися першим. У японців увійшло у звичку, йдучи, казати "я йду", а повертаючись — "я повернувся".

Ритуал зобов´язує японських жінок суворо дотримувати­ся правил зустрічі гостей, розважання їх, частування тощо. У відповідь на запрошення ввійти у дім гість обов´язково від­повідає: "Дякую Вам, із задоволенням". Якщо приходить гість, господиня сама проводжає його у дім, при цьому вона від­криває і закриває двері, стаючи навколішки.

У нарисі про сучасну Японію, національну своєрідність її культури В.Овчинников розповідає про японський етикет при­вітання: "Японець, який побачив знайомого, завмирає на міс­ці, навіть перебуваючи на середині вулиці... Потім він неначе переламується в попереку, а долоні його витягнутих рук сков­зають долу колінами. Завмерши на кілька секунд зігнувшись, він обережно піднімає вгору одні лише очі. Японці, що кла­няються, пильно стежать один за одним, позаяк випрямля­тися першим неввічливо. З боку ця сцена справляє вражен­ня, нібито обох хватив простріл і вони не в змозі розігнути­ся. Якщо зважити на те, що кожен службовець щодня таких офіційних уклонів відважує у середньому 36, агент торгової фірми — 123, дівчина біля ескалатора в універмазі 2660 то­що, можна собі уявити, наскільки глибоко ця норма націо­нального японського етикету ввійшла у побут".

У японському будинку найпочеснішим місцем вважають місце біля токонома, потім біля книжкової полиці та зигзаго­подібної полиці тайгандама. Місце біля входу — менш почес­не, і гість спершу має зайняти саме його, якщо йому одразу не запропонували інше. Якщо це місце зайняте, тоді можна сідати й на інші місця, за винятком місця біля токонома, яке займають тільки на запрошення господарів. Раніше в японців було прийнято пригощати гостя обідом, хоч би коли він при­ходив. Після війни у звичай увійшло пропонувати гостеві чай. Якщо гість прийшов у дім уперше, він перебуває тут не довше півгодини. За першої-ліпшої нагоди він має сказати: "Я довго турбую вас, вибачте, будь ласка". Якщо господарі й далі затримують його, гість зобов´язаний сказати: "Дякую, але, будь ласка, дозвольте мені відкланятися". Прощаючись, гість вклоняється і прямує до виходу. Знявши домашні капці, він ставить їх носками всередину кімнати. Біля входу гість знову кланяється, дякує за гостинність, бере пальто і йде. Дехто з японців, попри наполегливе прохання хазяїв, не вдя­гатимуть пальто, аж поки не вийдуть за браму.

Стародавній японський звичай обдаровувати кожного гостя потрохи відмирає. Японці розуміють, що людина, знаючи, що для неї доведеться купувати подарунок, може і не завітати. Згідно з етикетом, подарунок не розгортають у присутності того, хто його вручив. Проте в наш час дедалі більше япон­ців починають дотримуватися західних звичаїв, коли вважа­ється природним цікавитися подарунком при його врученні.

Будь-який подарунок у Японії загортають у білий папір і перев´язують паперовою стрічкою. В офіційних випадках ви­користовують спеціальний папір. На пакунку обов´язково роб­лять напис. Зміст і саме оформлення напису залежить від того, з якої нагоди підносять подарунок. Якщо це пов´язано з радісною подією, то бажають щастя, якщо з сумною, ви­словлюють співчуття (о-сембецу, прощальний подарунок).

В Японії поширилися і неухильно дотримуються прави­ла поведінки за столом. Особливістю японської трапези є навдивовижу чемна поведінка. Головний принцип полягає в тому, щоб робити приємне сусідові. Японці насамперед намагаються налити чарку тому, хто сидить поряд, прису­нути до нього різноманітні страви, одне слово, зробити так, щоб сусідові було зручно. "Роблячи якнайбільше приємно­го людині, — кажуть японці, — ми самі дістаємо від цього величезне задоволення".

Гостей при вході в національний японський ресторан уклінно зустрічає господиня закладу і висловлює радість з приводу цієї події. Господиня приймає взуття гостей, про­понує їм пантофлі й проводжає до відведеного їм кабіне­ту. Гості лишають пантофлі біля дверей кабінету й у шкар­петках ступають на татямі. Там вони сідають по-японсько­му за низькі столики і, дотримуючись ритуалу, віддають себе в розпорядження обслуги. Гостям приносять гарячі духмяні рушники, щоб вони могли витерти обличчя і руки, і одразу починають обслуговувати. По завершенні трапе­зи знову приносять гарячі рушники і подають рахунок, до якого включено всі послуги.

Чайові в Японії не поширені. Проводжати гостей кида­ються з усіх ніг. їм допомагають взутися і вдягти верхній одяг, подають речі, причому роблять це із щирою друже­любністю і пошаною.

Японський етикет зі своїми численними правилами сьо­годні сприймається японцями як вельми обтяжлива проце­дура, тому він усіляко спрощується. Поступово зі сфери спіл­кування ідуть найскладніші прийоми уклонів, привітань і від­повідей на привітання. Але незмінним у японському етикеті залишається принцип: "робити приємне іншому". Доволі пе­дантичним моментом в японському етикеті є торкання спів­розмовника при спілкуванні.

На токійських вокзалах заснована спеціальна посада штовхачів. У вагоні не можна повернутися: відірвані ґудзики, зламані підбори, загублене взуття і, звісно, віддавлені ноги. Але жодної брутальної лайки чи образи. В японської стри­маності є рідна сестра — ввічливість. Молодший за віком не скаже грубості старшому. Майстер (начальник, керівник) не кричатиме на підлеглого.

Японська ввічливість багатопланова, вона передбачає по­штивість у поводженні з відвідувачами, гостями і просто люди­ною з вулиці. Будь-який японець, нехай навіть надто зайнятий, розтлумачить вам, як пройти або проїхати за потрібною вам адресою. До цього його зобов´язує етикет, правила гарного тону, вироблені століттями і суворо дотримувані й досі.

За японським етикетом, завжди і скрізь слід дбати про "збереження" свого обличчя. Тому й п´яна лайка на вулиці — дивина.

Б.Чехонін за багато років свого перебування в Японії не бачив жодної людини, яка б лежала, спала, валялася на тро­туарі, напившись, як то кажуть, наче свиня.

А знаменитий на цілий світ японський сервіс — своєрід­на форма оплачуваної ввічливості. Придбані у крамниці дріб­нички набувають вигляду гарного (вагомого) подарунка — охайна коробка, яскравий обгортковий папір і золота стрічка. В Японії існує 37 засобів перев´язувати покупки. Систе­ма сервісу сягнула найвищого рівня.

Один із аспектів сервісу — довіра до покупця. Поку­пець може придбати будь-яку річ, пообіцявши заплатити за неї після доставки додому. Звісно, магазин піддає себе ризику: клієнт може передумати, не взяти товар, коли йо­го привезуть. На довірі до покупця ґрунтується вся систе­ма сервісу — від дрібниць до промислового обслуговуван­ня підприємств-замовників, над удосконаленням сервісу працюють завзято і вдумливо.

Спробуйте на Новий рік не привітати когось із свого ото­чення, і вас вважатимуть невігласом.

Водій машини у білосніжній сорочці очікує керівника (на­чальника). З´являється той, кого очікують. Водій кидається до дверцят машини, мить —і, зігнувшися в уклоні, він допомагає начальникові сісти в авто. Поруч у такому самому положенні застигла дружина. Етикет зобов´язує її проводжати чоловіка до самої машини, і вона свято дотримується цих приписів.

Замкненість, відлюдкуватість — ці якості японського ха­рактеру відзначає Б.Чехонін, котрий п´ять років поспіль за­прошував на чашку кави сусідів і завжди чув від них подяку за запрошення. Проте вони так і не завітали. З´ясувалося, що в них не прийнято ходити один до одного в гості.

На стеклах авто (таксі) написано: "Ви найкращий водій", "Посміхайтеся!", а на задньому склі приватної машини мож­на прочитати: "Не цілуйте мою машину!". І справді, щоб не зіпсувати собі настрій, люди навколо посміхаються і не наїж­джають один на одного.

В Японії вважають, що поняття "культурна людина" ви­значає не лише те, скільки вона прочитала книжок, як знає правила гарного тону, а й те, як вона ставиться до свого харчування, чи вміє приборкати свій апетит. Суворий конт­роль за вагою має не тільки морально-естетичний бік: "Хто ретельно стежить за своєю вагою, той довше живе!"

Дін Бернанд, який вивчав правила етикету Японії у по­всякденному житті, стверджує, що японці живуть доволі ізольовано одне від одного. Так, із 120 досліджуваних япон­ців, зазначає він, кілька десятків людей змогли пригадати рідкісні випадки, коли самі торкалися кого-небудь при спіл­куванні або коли співрозмовник торкався їх самих. Були й такі, хто взагалі не зміг назвати жодного випадку взаємно­го дотику. Ці висновки видаються нам занадто категорич­ними. З численних джерел відомо, що цього правила суво­ро дотримуються лише стосовно іноземців, а між собою японці нерідко поводяться так само, як і люди на Заході, звісно, виявляючи властиву їм стриманість, особливо сто­совно старшого.

Люди, спілкуючись, так чи інакше розкриваються пе­ред співрозмовником. Представники одних національнос­тей роблять це вільно, навіть при перших зустрічах із не­знайомими людьми, інших — дещо стриманіше. Для япон­ців притаманне останнє. Це відповідає загальній тенденції спілкування в Японії — японці не відкривають душу перед першим-ліпшим перехожим. Звідси й певна специфіка у виборі тематики бесід.

Можна дійти висновку, що японці в процесі спілкування залюбки розмовляють про смаки, телевізійні передачі, книж­ки, роботу і політику. Конфіденційність під час спілкування виникає саме за такої послідовності бесіди. Тому спроби співрозмовника, обминаючи загальні питання, одразу по­вести розмову з питань особистісного порядку викликають негативну реакцію. Щоб у японця склалася думка, що цій людині можна довіряти, знадобиться кілька зустрічей, бе­сід, спільне перебування деінде. Одначе, вдаючись до особистісної тематики, чужинець ще не може вважати своє зав­дання виконаним. На нього чатують нові підводні камені — це мовні бар´єри.

В усному спілкуванні японці часто відчувають боязкість, незручність і зніяковілість, коли розмовляють з іноземцями. Тому може скластися враження, наче японці ухильні, пасив­ні, не володіють даром мовлення. Чи справді це так?

Якщо звернути увагу на те, як уважно японці слухають співрозмовника, як обмірковують відповіді на питання, як ведуть полеміку, то можна завважити, що вони просто не вва­жають чеснотою "наступальну" манеру спілкування:

  •  патякати для японця — не чеснота;
  •  стриманість — норма японського етикету;
  •  дітей навчають не говорити забагато, не переривати того, хто говорить;
  •  дітей навчають не розмовляти під час їжі, не вступати в бесіду з незнайомими людьми, якщо в цьому нема особливої потреби;
  •  японці постійно дбають про свою репутацію і тому уникають усього, що може поставити їх у незручне становище.

В Японії багато хто вважає, що мовчун має більше шан­сів домогтися успіху у справах, ніж балакучий. Жінки в Японії віддають перевагу мовчазному кандидатові, обираючи май­бутнього чоловіка. Японці, котрі вважають себе красномов­ними, залюбки стали б мовчазливішими. "Мовчанка — золо­то!" Доведеться визнати, що японці менш балакучі, ніж, ска­жімо, американці. Але вони не мовчуни.

Японці не прагнуть зайвих балачок, здебільшого уни­кають частих висловлювань. Більшість японців відчуває на­віть страх перед усним виступом. Порівняно з американ­цями японці пасивніші в усіх видах мовного спілкування. Можна виокремити такі основні характеристики мовного спілкування японців:

  • у більшості соціальних ситуацій японець не керує пе­ребігом бесіди й не намагається підтримувати її. У розмові він не силкується панувати або стверджува­тися. Японець зазвичай робить стислі зауваження й не виголошує довгих тирад. Типовим для японця є почуття відповідальності за свої слова;
  • японець не схильний першим починати розмову, він надає можливість зробити це іншим. Говорить він обережно, не дозволяє собі вільних висловлень, про­те в компанії із друзями і добрими знайомими роз­мовляє охоче;
  •  японцю не властива швидкість мови, у розмові він часто робить паузи. Японець вважає це хибою під час привселюдних виступів;
  • японці виявляють неабияку вибірковість щодо спів­розмовника, для них важлива група, до якої той нале­жить. Японці нерідко абсолютно байдужі до того, чи прислухаються до їхньої думки;
  • японці цінують доброзичливий тон спілкування. Вони не завжди заперечуватимуть співрозмовнику, навіть якщо він висловлює протилежну точку зору. Розмова японця не конкретна.

Будова фрази в японській мові вможливлює змінення смислу висловленого одним завершальним словом. Це зу­мовлює надлишок некатегоричних форм висловлень і зреш­тою — неконкретність, розпливчастість мови. "У нас закла­дено звичку побоюватися чітких форм висловлення", — за­значає японський лінгвіст Е.Івабуті.

Етикет мовного спілкування в Японії вимагає, щоб при зверненні промовець чітко визначив свою соціальну пози­цію: підлегле становище він посідає чи, навпаки, має пере­вагу стосовно співрозмовника. Це робиться за допомогою спеціальних суфіксів, префіксів, певних слів. Раніше займен­ник "я" мав право вживати тільки імператор.

Багатюща синоніміка розмовної мови (є дев´ять слів для позначення поняття "батько", одинадцять — "дружи­на", сім — "син", дев´ять — "донька", сім — "чоловік") дає японцям змогу особливим чином будувати бесіду, а також тактовно заторкувати делікатні теми.

Коли розмова точиться "коло та навколо", люди захід­ної культури зазвичай намагаються якомога скоріше збаг­нути, в чому полягає сутність справи, і поставити крапки над "і". Натомість японців дратує така прямолінійна мане­ра. Довести справу до цілковитого розв´язання в ході бесі­ди означає зробити так, щоб найгостріші кути виявилися згладженими. "Кодога тореру" (обходити, згладжувати гос­трі кути) — кажуть японці.

Розпливчастість японської мови найсильніше відчува­ється в манері казати "ні". В Японії рідко вживають катего­ричне заперечення. Вважається, що безумовне "ні" дореч­не у родинному колі або, принаймні, у спілкуванні з близь­кими друзями. Російському "ні" в японській мові відповідає "іє", японці намагаються не вживати цього слова, щоб уник­нути неввічливості.

За японським етикетом відмовити намагаються в м´якій формі, не принижуючи почуття власної гідності прохача, тоді він легше сприйме відмову. Японці вводять м´які обороти — заперечення, що не відштовхують співрозмовника, а зали­шають йому надію на продовження контакту.

Така манера спілкування є зовнішнім виявом однієї з ос­новних рис японського національного характеру — ввічливості.

Мовчання теж може означати "ні". Мовчання — це не ва­куум спілкування, а стан, коли співрозмовник мусить утри­матися від зовнішнього вияву власних думок і переживань. Коли японець хоче сказати "ні" у відповідь на якесь прохан­ня або питання, він використовує такий вид заперечення, як контрпитання. Так, на пропозицію пообідати в ресторані япо­нець може сказати: "А чому ви про це запитуєте мене?" Піс­ля контрпитання, за японським етикетом, наполягати на за­прошенні просто нетактовно.

Іноді, щоб уникнути категоричного "іє" (ні), японці пере­водять розмову на іншу тему. Цим японець дає зрозуміти, що його реакція на питання негативна і він очікує, що спів­розмовник виявить такт, припинивши подальше розпитуван­ня. Коли він бачить, що його партнер не розуміє натяків, він може залишити співрозмовника без жодних пояснень.

Якщо японець має намір відповісти негативно, але не має вагомих аргументів, він посилається на погане самопо­чуття, раніше дані обіцянки або зайнятість тощо. Той, хто запитує, найчастіше сприймає ці пояснення як заперечення, як еквівалент "іє".

Коли японець відчуває, що не зможе виконати якесь прохання, він може сказати, що докладе для цього всіх зусиль, спробує зробити все можливе, проте якщо його старання виявляться марними, він заздалегідь просить ви­бачити йому. Це справжнісінька відмова. Словосполучен­ня "так, але..." також означає відмову в Японії, хоча й ви­глядає як формальна згода: "Я зроблю це, проте не пе­вен, чи зможу я це зробити". Такий прийом звичайно за­стосовують, коли до японця звертаються з проханням, не давши змоги обміркувати ситуацію.

На різко і прямо поставлене запитання нерідко відпові­дають "кангаете окімас" (треба подумати). Це теж означає відмову. Утім, судити про сенс такої фрази можна тільки з огляду на низку супутніх чинників: виразу обличчя, тону, си­туації загалом. Літні люди розуміють фразу "треба подума­ти" як заперечення, молодь — у буквальному її значенні.

Увічливість надзвичайно характерна для всіх японців. Японський професор Рімпей Маруяма пише, що "чемні обо­роти мови і соціальні висловлення поштивості або власної меншовартості можна знайти майже в усіх мовах світу, од­наче японська мова у цьому плані безумовно передує". Сво­го часу Чемберлен записав, що "немає в світі іншої такої мови, яка б містила таку величезну кількість правил і звер­нень чемної мови, як японська".

Ввічливості в Японії навчають ціле життя. На роботі, в установі й на підприємстві ввічливість стає вимогою служ­бового етикету, правилом поведінки. На великих підпри­ємствах для керівного складу проводять спеціальні семі­нари з етикету службових взаємин. Завдання цих семіна­рів — навчити керівників чемного, тактовного поводжен­ня з підлеглими.

В Японії видано книжку "Про постановку сервісу в їдаль­нях" (для офіціанток). У ній можна знайти такі настановлен­ня: "Ти презентуєш свій ресторан"; "Знайомство відвідувача з рестораном починається з тебе"; "Будь завжди стрункою, модною, охайною"; "Намагайся працювати артистично"; "Вмій дати клієнтові пораду стосовно страв"; "Удосконалюйся не лише у власній вправності, вивчай кулінарне мистецтво"; "Ке­руйся принципом: "клієнта, в якого в кишені 100 ієн (карбо­ванців, доларів), слід обслуговувати так, начебто їх кілька тисяч". Японський етикет зобов´язує офіціанток пам´ятати, що "клієнт завжди правий", а "інтереси клієнта — понад усе". Аналогічні вимоги висувають до працівників їдалень, універ­магів, на транспорті, на підприємстві, в установі тощо. Чи принужує це чиюсь гідність? Ні. Офіціантка знає: якщо їй доведеться завтра прийти в універмаг, установу тощо, її об­слуговуватимуть так само уважно, як вона обслуговує сьо­годні. Це сервіс. Непрестижних професій немає. Важливо лише, як працює людина.

Отака вона, дивовижна Японія!


Рекомендована література

  1. Андреевская Н. Япония. Как живут японцы. — М., 1924.
  2. Античные риторики. — М., 1978.
  3. Аристотель. Этика.— СПб., 1908.
  4. Арутюнов С.А. Современный быт японцев. — М., 1968.
  5. Быков Ф.С. Зарождение общественно-политической и философ­ской мысли в Китае. — М., 1966.
  6. Востоков Г. Общественный, домашний и религиозный быт Япо­нии. Япония и ее обитатели. — СПб., 1904.
  7. Григорьева Г.П. Читая Кавабата Ясунари // Иностранная литера­тура. — 1971. — № 8.
  8. Датта Д. Философия М.Ганди. — М., 1959.
  9. Древнекитайская философия : В 3-х т. — М., 1972. — Т. 1.
  10. Индийская философия : В 3-х т. — М., 1956. — Т. 1.
  11. Паданов И.А. Японцы // Этнографические очерки. — М., 1983.
  12. Матвеев В., Панов Л. В мире вежливости. — М., 1983.
  13. Материалисты Древней Греции. — М., 1955.
  14. Неверов СВ. Национальная специфика и проблемы общения в
  15. современной Японии // Национальная культура и общение. — М., 1977.
  16. Овчинников В. Ветка сакуры // Новый мир. — 1970. — № 2.
  17. Петров А.А. Ян Чжу — вольнодумец Древнего Китая // Советское востоковедение. — 1940. — № 1.
  18. Проблема человека в традиционных китайских учениях. — М., 1983.
  19. Радхакришнан С. Индийская философия : В 2-х т. — М., 1923. — Т. 1.
  20. Сидихменов А. Китай // Страницы прошлого. — М., 1987.
  21. Советский энциклопедический словарь. — М., 1981.
  22. Сэра Мататоси. Японцы улыбаются. — Токио, 1959.
  23. Титаренко М.Л. Древнекитайский философ Мо Ди, его школа и учение. — М., 1985.
  24. Федоренко Н.Т. Японские записки. — М., 1960.
  25. Чехонин Б.И. Многоликая Япония. — М., 1970.
  26. Шеломенцев В.Н. Этикет и культура общения. — К., 1995.
  27. Энциклопедия этикета. — М., 2000.
  28. Энциклопедия етикета. — СПб., 1977.
  29. Этикет и ритуал в традиционном Китае. — М., 1988.
  30. Этикет у народов Передней Азии. — М., 1988.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування