пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етикет і сучасна культура спілкування

1.3. Давньокитайський етикет


У VI столітті до н.е. в Китаї видатний філософ-ідеаліст Конфуцій (латинізована форма імені Кунцзи, Кун Фуцзи), який жив у 551-479 роках до н.е., у книжці "Лунь Юй" ("Бе­сіди і судження"), досліджуючи проблему людини, її розу­мового і морального складу, вирішальну роль відводив лі (етикету). Конфуцій розробляв концепцію ідеальної людини цзюнь-цзи (шляхетного мужа не за походженням, а за роз­витком у собі високих моральних якостей і культури), кот­рий насамперед має: бути наділеним жень (любов´ю до лю­дей, людяністю, гуманністю); виявляти жень (бути справед­ливим, вірним, щирим); бути сяо (виявляти синівську ша­нобливість, повагу до старших).

Сяо — основа жень та інших чеснот, а також найефектив­ніший метод управління країною (адже "країна — це велика родина"); сяо вчить оцінювати значення юе (музики — найліп­шого засобу зміни кепського побуту і звичаїв); надавати чіль­ну роль лі (етикетові), тобто правилам доброчинності, що ре­гулюють поведінку людини за різних життєвих ситуацій.

Центральним поняттям у вченні Конфуція є жень дже­рело, моральний закон, із якого випливає кінцева мета морального самовдосконалення. На питання про призна­чення жень Конфуцій відповів: "Чого не бажаєш собі, того не чини іншим".

Не менш важливе місце в ученні Конфуція належить по­няттю лі. Для Конфуція етикет лі — це норма спільного жит­тя, соціальний регламент, в якому втілено найвищий етич­ний закон жень.

Сфера дії етикетного регламенту лі для Конфуція вельми широка й охоплює громадське життя людини: від сім´ї до держави. Проте норми цього соціального регламенту діють по-різному залежно від умов їх застосування, а також від соціального становища людей.

Неабияку увагу Конфуцій приділяв вихованню й навчан­ню людей, закликаючи їх опановувати і осягати норми ети­кету й вимоги регламенту. Процес опанування норм етикету лі він пов´язував із власними уявленнями про їхнє значення (чжи). Конфуцій розподіляв людей на чотири категорії: до першої відносив тих, хто має знання (чжи) від народження; До другої — тих, хто здобуває знання (чжи) у навчанні (сюз); до третьої — тих, хто вчиться (сюз), попри труднощі; до чет­вертої — тих, хто пасує перед труднощами й не вчиться.

На думку Конфуція, першу категорію характеризує не­впинне прагнення справедливості, а решту — бажання зис­ку. Високі моральні якості "шляхетних" зумовлюють їхню владу над простим народом, доля якого — важка фізична праця. "Чесноти шляхетного чоловіка — вітер, чесноти простолюди­на — трава. Вітер неодмінно пригинає траву".

Значний інтерес становить програма навчання і вихован­ня, запропонована Конфуцієм. Вагоме місце у ній посідає мистецтво (поезія, музика), за допомогою якого досягаєть­ся досконалість, гармонія краси і добра, злиття індивіда із суспільством. Без мистецтва неможливе засвоєння етикету, норм і правил соціального регламенту.

Давньокитайська філософська школа жу цзя (вчених кни­гарів), заснована Конфуцієм, вважала, що порядок у сус­пільстві можна зберегти лише в разі суворого дотримання етикету, ритуалів та обрядів, ладу в сім´ї та суспільстві.

Мета конфуціанського вдосконалення — досягнення рівня "шляхетного чоловіка", який дотримується лі — етикету чуй­ного і справедливого ставлення до народу, поваги до стар­ших і вищих. Концепція жень (людяність) має за мету іде­альні відносини між людьми у сім´ї, суспільстві й державі. Конфуцій виступав за суворий, чіткий, ієрархічний розпо­діл обов´язків між членами суспільства, за взірець для яко­го має правити сім´я відповідно до принципу: "Правитель має бути правителем, а підданий — підданим, батько — батьком, а син — сином".

Осягаючи жень шляхом самовдосконалення, людина по­збувається негативних якостей: злобливості, ненажерливос­ті, намагання поставити себе вище за інших тощо. Найваж­ливішим нововведенням школи Мен-цзи була теза стосовно того, що природа людини (згідно з поглядами конфуціанця Ян Чжу, 440-360 р. до н.е.) первісно є доброю. Звідси — вроджене знання добра і здатність його творити.

Термін да фу тлумачать як гідний муж. Це, власне, кон­цепція рівних можливостей. Під музикою юе розуміли в Китаї пишні ритуальні танці. Коли Конфуцій почув музику Шао, вона викликала в нього такий захват, що вчитель три місяці поспіль не відчував смаку м´яса. У сорок років, зазначав Конфуцій, я перестав сумніватися (обізнаний не вагаєть­ся). Заснувавши школу, він відмовився від традиційного принципу соціальної стратифікації особистості. Він висунув нову концепцію ю цзяо у лей (освіта не визнає відмінностей за походженням, або освіта без упередженості). У його школі були учні, представники зовсім різних соціальних верств — від простолюдина до аристократа. Деякі учні за віком були старші за вчителя.

Конфуцій був м´який, але суворий; грізний, але не бру­тальний; привітний і стриманий. Почуття справедливості по­єднувалося в Конфуція із почуттям обов´язку. Він стверд­жував: "Вдячна людина має виходити з почуття справедли­вості". У людини, котра порушила правила лі, може бути п´ять злочинів, крім крадіжки та здирства: "перший — це підступ­ництво у серці; другий — нечемна поведінка; третій — брех­лива, але красномовна мова; четвертий — запам´ятовуван­ня і поширення дурних учинків; п´ятий — приєднання до неправих і бажання показати себе неперевершеним. Хто скоїв бодай один із п´яти злочинів, тому не уникнути пока­рання з боку шляхетних людей".

Освіченим вважався той, хто досконало опанував шість різновидів умінь, або шість мистецтв (лю і): уміння викону­вати лі — ритуали; уміння розуміти шао (музику); уміння стрі­ляти з лука; уміння правити колісницею; уміння читати; умін­ня рахувати, тобто знати математику.

Конфуцій учив: "Якщо не розумієш загального перебігу речей, то й не зможеш бути цзюнь цзи (шляхетною люди­ною). Якщо не знаєш правил лі (етикету), законів суспільст­ва, в тебе не буде на що спиратися. Якщо не знаєш слів (тобто того, чим люди висловлюють свої думки і почуття), не зможеш знати людей". Здавалося б, виклавши свої погляди, Конфуцій мав підбити підсумок, утім, він знову повертається до головного — до самовдосконалення особистості, й дово­дить, що цей процес нескінченний.

Перед здивованим поглядом інтелектуалів Давнього Ки­таю поставали нові, невідомі раніше грані людського харак­теру і поведінки. Якщо раніше особистість була лише скла­довою сім´ї й патронімії, не мислила себе поза ними, тепер усю свою поведінку і прагнення підкоряла потребам колек­тиву (потребам суспільства).

Цаюнь цзи (шляхетний муж) посідає одне з центральних місць в ученні Конфуція, йому відведено роль ідеальної лю­дини, наочного взірця для наслідування. Шляхетний мужк завжди виходить з почуття справедливості, яке виявляється в тому, що у справах він дотримується лі (правил етикету) і фа (приписів закону), у розмовах скромний, у разі завер­шення справ правдивий.

Конфуцій учив, що шляхетний муж має керуватися де­в´ятьма постулатами, а саме: бачити ясно, а чути чітко; щоб його обличчя було привітним, а вчинки шанобливими; щоб його розмова була щирою, а дії були обачливими; щоб він умів запитувати інших, коли виникає сумнів; щоб він міг пе­редбачати наслідки свого гніву і пам´ятати про справедли­вість, якщо можна дістати користь.

Проте є підстави припускати, що природні якості лю­дини особливого захвату в Конфуція не викликали. Він ка­зав, що ніколи не зустрічав людини, яка б, помітивши влас­ну помилку, наважилася сама засудити себе. Тому з´яви­лися поради учням:

  • удосконалюй себе і будь поважним;
  • удосконалюючи себе, давай заспокоєння іншим;
  • шляхетний муж відчуває відразу до тих, хто не бажає говорити про власні (істинні) наміри, а неодмінно вда­ється до всіляких пояснень;
  • шляхетний муж засмучений тим, що після смерті його ім´я не буде згадуватися;
  • шляхетний муж цінує людей не за їхні слова, хоча й не спростовує добрих слів із вуст негідної людини.

Шляхетний муж уникає трьох речей:

  • у юності, коли організм ще не зміцнів, він уникає лю­бовних утіх;
  • у зрілому віці, коли в нього з´являються сили, він уни­кає бійок;
  • у старості, коли організм слабшає, він уникає жадібності.

Цзи Гун запитав: "Чи відчуває шляхетний муж відразу до кого-небудь?" Конфуцій відповів, що відчуває: "йому огид­ні ті, хто погано говорить про людей; він відчуває відразу до тих, хто, будучи внизу, зводить наклеп на тих, хто стоїть ви­ще за нього; йому огидні ті, хто, наділеній сміливістю, не дотримуються ритуалу лі (етикету); він відчуває відразу до тих, хто, будучи рішучим, діє похабцем".

З наведених суджень Конфуція бачимо, що він наділив шляхетного мужа такими рисами, як справедливість, скром­ність, правдивість, лі (приязність, шанобливість), щирість, обачливість; уміння стримувати свої бажання, відчувати від­разу до наклепників, не заспокоюватися на досягнутому, са­мовдосконалюватися у надії осягнути Дао (ідеал).

Утім, перелік моральних гідностей цзюнь цзи буде дале­ко не повним, якщо ми не висвітлимо два найважливіші по­няття конфуціанства: жень і вень.

Термін жень, утворений від понять "людське начало в людині", "прихильність", "чеснота", втрачаючи решту відтін­ків, дедалі сповнюватиметься "людинолюбством", аж поки стане в сучасній китайській мові синонімом гуманності.

Конфуцій займався також розробленням поняття вень (ду­ховна культура). Можна простежити чітку думку, що вень — Це те, що людина набуває у процесі навчання, і кожна люди­на має прагнути опанувати духовну культуру предків. Але Досягти цього можна лише тоді, коли молода людина шанує не тільки батьків (у домашньому середовищі), а й старших (у гостях, громадських місцях, на службі), коли вона скромна й правдива; коли з любов´ю ставиться до людей. У такий спо­сіб юнак або дівчина наближаються до людського начала жень у собі. І якщо в молодої людини ще залишаться сили, буде добре, коли вона почне вивчати вень.

Разом із тим Конфуцій застерігав від однобічного захоп­лення вень. "Коли в людині бере гору чжи (властивість самої натури), виходить дикунство (є); коли ж гору бере вень (осві­ченість), виходить одна лише освіченість (ши).

Конфуцій розумів, що нормально функціонуюче суспіль­ство не може складатися з самих лише книгарів. Людина має вміти поєднувати в собі природні якості й набуті знання. Проте це дано не кожному, цього може досягти тільки гідна особистість. А от коли природні властивості людської нату­ри і набуті знання в людині поєднуються, утворюється цзюнь цзи (людина високих чеснот).

Вен-Ван — ім´я фундатора династії Чжоу. В історію Ки­таю він увійшов як "цар освічений". Таке тлумачення імені значною мірою зумовлене розумінням ієрогліфа вень, за­провадженим Конфуцієм.

Гідна особистість, представлена образом шляхетного мужа, поєднує у собі і жень, і вень, тобто все найкраще у вченні Конфуція.

Однак у вченні Конфуція є ще одна модель людини, по­значена терміном сяо жень (у буквальному перекладі — ма­ленька людина), до того ж іноді її трактували як простолю­дина, і навіть як низьку людину, або людину з маленької лі­тери. Йдеться про сяо жень (низьку людину), котра однако­вою мірою може належати до будь-якої верстви. Термін сяо жень уживають як етичну категорію для позначення людини, позбавленої чеснот.

Учитель сказав: "Шляхетний муж цзюнь цзи прагне лю­динолюбства і справедливості, маленька людина прагне ба­гатства і зиску". Маленька людина нестримана, пихата, лег­ко стає зарозумілою, вона не здатна жити у злагоді з іншими людьми. До того ж вона ще й боязкувата. Конфуцій говорив: "Той, хто напускає на себе суворий вигляд, а в душі боязку­ватий, той і є маленька людина; чи не подібна вона до здир­ника, що вдирається у будинок через вікно або стіну?"

Конфуцій писав: "Якщо верхи полюбляють правила лі, то в народі не знайдеш жодного, хто б наважився на зне­важливість; якщо верхи полюбляють справедливість, то в народі не знайдеш жодного, хто б зважився не підкорити­ся; якщо верхи полюбляють чесність, то в народі не знай­деш жодного, хто б насмілився бути нещирим. Якщо все буде саме так, то тоді народ із усіх чотирьох боків, трима­ючи за спиною дітлахів, порине до верхів, і навіщо тоді їм самим займатися вирощуванням хліба".

У цьому просторому судженні Конфуція все зрозуміло. Обов´язок верхів, тобто цзюнь цзи, — суворо дотримуватися введених ними правил лі, цінувати і заохочувати справедли­вість і чесність. Натомість вирощування злаків та овочів — справа народу (мінь); він працьовитий і вправний у цьому.

У морально-етичному образі сяо жень закладена ще од­на ідея — людина має постійно займатися самовдоскона­ленням, начебто морально очищуючись від природних праг­нень. Не обов´язково кожному ставати цзюнь цзи, але обо­в´язок кожного — ступити на шлях морального і культурного вдосконалення, намагатися опанувати вчення Конфуція і до­кладати неабияких зусиль для втілення його в життя. Інакше він зупиниться в своєму розвиткові, буде відкинутий назад і зрештою перетвориться на всіма зневажуваного сяо жень.

Виклавши свої думки про різні типи людини, Конфуцій пе­реходить до другої, не менш важливої теми, — як навчити лю­дей жити, як дотримуватися лі (спілкуватися один з одним).

Свій погляд на суспільство Конфуцій уже частково ви­словив за допомогою двох образів людини: позитивного — шляхетного мужа і негативного — маленької людини. Кожна людина має вчитися на цих прикладах, опановуючи в такий спосіб морально-етичні норми і правила лі.

Але цього було замало, необхідно було навчити людину правил спільного життя. Модель цих правил (щоправда, не зовсім повну) Конфуціи виклав у бесіді зі своїми найб­лижчими учнями:

  • старші мають жити у спокої;
  • друзі мають бути правдивими;
  • молодші мають піклуватися про старших".

Ця турбота про літніх людей, і передусім про батьків, проходить червоною ниткою крізь усі судження Конфуція про ідеальне суспільство. Він розробляє і пропагує поняття сяо (синівської шанобливості), що має відіграти вирішальну роль у розроблених ним нормах поведінки людей.

Конфуціи учив: коли батько живий — прислухайся до його прагнень; коли батько помер — прислухайся до його вчинків; якщо людина впродовж трьох років прямуватиме шляхом батька, про неї можна сказати, що вона виявила синівську шанобливість сяо.

Шлях батька — це не тільки його життєвий шлях, а й погляди, поведінка, навіть риси характеру. Виконання при­життєвих бажань батька, беззастережне проходження його шляхом упродовж тривалого часу аж до смерті сина мало зміцнювати зв´язок між генераціями, із традиціями предків і насамперед духовною. Ідея наступності генерацій, поваги до традицій своєї сім´ї, а через неї — і до культурних тра­дицій усього китайського етносу (Хуа ся) — головна функці­ональна значущість поняття сяо.

Один з улюблених учнів Конфуція Цзи Ю запитав, що таке синівська шанобливість сяо? Конфуціи відповів: "Ни­ні дехто називає синівською шанобливістю те, що діти го­дують своїх батьків. А втім, собак і коней теж годують. Якщо це робиться без глибокої пошани до батьків, тоді у чому ж тут різниця?".

Конфуціи стверджує, що однієї турботи про утримання батьків недостатньо, треба постійно виявляти почуття гли­бокої поваги і терплячої любові: "У поводженні з батьком і матір´ю виявляй м´якість і поштивість. Коли бачиш, що твої бажання противні їм, все одно виявляй шанобливість і не пручайся їхній волі, і хоча ти втомився, й гадки не май гніватися (на них)".

Концепція сяо (шанобливість) не була вигадана Конфуці-єм, він переніс норми поведінки, що й досі збереглися в деяких великих рродинах і патроніміях, по-новому осмис­лив, узагальнив і поширив їх на все суспільство.

Таким чином, він заручився підтримкою потужної на той час соціальної верстви — фу лао (батьків-старійшин), котрі очолювали громади. Батькі-старійшини були зацікавлені у зміцненні своєї влади над синами — молодшими братами (цзиді), молоддю громад. Молодші брати, перебуваючи в сім´ї, мають виказувати синівську шанобливість, за її межа­ми — почуття любові до старших братів.

Намагаючись підсилити етико-моральну вагомість прин­ципів синівської шанобливості (сяо) і любові до старших бра­тів, Конфуціи уводить їх у проповідуваний ним принцип жень (людинолюбство), що становить підмурок усього його вчен­ня. Цзи Ю висловив це прагнення напрочуд лаконічно: "Си­нівська шанобливість і любов до старших братів — підґрунтя людинолюбства (жень)".

Як бачимо, уявлення Конфуція про устрій суспільства почасти базувалися на моральних категоріях і принципах, поширених колись у китайській громаді. Проте він вніс і чимало якісно нового, наприклад культ освіченості, культ знань, культ лі.

Кожен член суспільства, стверджував Конфуціи, зобов´я­заний прагнути знань, і насамперед знання історії своєї кра­їни. Саме тому старожитність і все, що з нею пов´язане (го­ловним чином славнозвісні діяння видатних правителів ми­нувшини — як міфічних, так і реальних), були об´єктом ви­вчення Конфуція. Негативне ставлення Конфуція до багатства, засудження користолюбства, заклики до скромності в одязі та харчуванні, дотримання правил лі — все це сприяло ду­ховному збагаченню сім´ї й держави.

Значення лі вельми осяжне; воно охоплює жень (люди­нолюбство і передовсім любов до родичів і земляків) і сяо (синівську шанобливість до прабатьків і предків, повагу до старших і підкорення їм; чесність і щирість; постійне праг­нення внутрішнього самовдосконалення; ввічливість тощо).

Конфуцій вважав, що поступливість жан, особливо для людей, які виконують державні функції, є обов´язковим еле­ментом у справах управління. Вчитель казав: "Чи можна уп­равляти державою за допомогою правил лі і поступливості жан? Чи не виникнуть ускладнення? Але якщо не дотримува­тися правил лі та поступливості жан в управлінні державою, як тоді бути з Правилами?"

У розумінні Конфуція правила лі — це не тільки наявність доброго смаку, а й уміння добре поводитися в будь-якій си­туації. На цій підставі він доходить висновку, ніби сутністю лі є не сліпа прихильність правилам етикету, а щира перекона­ність у необхідності їх: лі — це щось на зразок середнього шляху, що веде до суспільно необхідної, правильної пове­дінки. Але однією з основних умов функціонування лі є без­застережне сприйняття правил етикету і неухильне виконан­ня їх. Якоюсь категорією людей вони могли сприйматися сві­домо, одначе від більшості, насамперед від представників простого люду, вимагали сліпого дотримання лі. У голосі Кон­фуція лунають грізні нотки, коли він говорить, як треба ста­витися до правил лі й утілювати їх у життя: "Не можна диви­тися на те, що суперечить лі, не можна слухати те, що супе­речить лі, не можна говорити те, що суперечить лі".

Ідеальне минуле, за задумом Конфуція, мало передвіща­ти ідеальне майбутнє. Тому все найкраще, що було пов´язане з лі, — це лише віддзеркалення тих лі, що вже були у давнину.

Цзи Чжан запитав у Конфуція: "Яка система правління затвердиться через десять поколінь?" Учитель відповів: "Держава Інь вспадкувала лі (держави) Ся; відомо також, які правила вона скасувала, а які запровадила наново. Дер­жава Чжоу вспадкувала лі (держави) Інь; відомо також, які правила вона скасувала, а які запровадила наново. Тому можна заздалегідь дізнатися, яка система правління затвер­диться за наступників чжоуських правителів, нехай навіть змінять одне одного сто поколінь".

Конфуцій також розкриває власне уявлення про шляхет­ного чиновника, адміністратора. От як, наприклад, він відгуку­ється про Цзи Чана: "Він має чотири вияви Дао шляхетного мужа: у своїх учинках він виявляє почуття самоповаги, пере­буваючи на службі у можновладців, він виявляє почуття відпо­відальності; виховуючи народ, він виявляє почуття доброти; керуючи народом, він виявляє почуття справедливості".

Розмірковуючи про "чотири вияви Дао (якості)", властиві цзюнь цзи (шляхетному мужу), Конфуцій виокремлює чоти­ри шляхи, чотири головні сфери діяльності людини, котра претендує на звання цзюнь цзи:

  • її власне виконання лі;
  • її службова діяльність, грунтована на обов´язку (і);
  • її діяльність у царині виховання в народу вірності сінь і шанобливості сяо;
  • її позиція стосовно того, як слід використовувати на­род, тобто якими методами управляти ним.

Як треба поводитися сановникові, якщо він мріє здобути високий титул? Конфуцій починає із самого здобувача по­чесного титулу: він не має ставати зарозумілим; не підлещу­ватися, а триматися завжди з гідністю; шанувати самого се­бе як особистість.

Конфуцій наголошує також, аби сановник зміг дістати ти­тул Вень, йому необхідно володіти трьома якостями: мати жи­вий розум і бути активним, не задовольнятися досягнутим і постійно самовдосконалюватися, присвячуючи дозвілля на­вчанню, і нарешті, ніколи не ставати зарозумілим і в процесі роботи не вважати для себе "негожим запитувати підлеглих". Нижні чини позначені терміном ся (ті, хто внизу). Тут може йтися і про нижчих за рангом чиновників, а в ширшому тлума­ченні поняття ся охоплює і народ. Ідея зворотного зв´язку зво­дилася до знання настрою пересічних людей, їхньої думки стосовно вчинків вищих чиновників, а вищі чиновники мають Досягти такого становища, коли народ довірятиме їм.

Ян Чжу, який жив за сто років після Конфуція, вирізняє вже чотири основні прагнення людини: "Перше — прагнення довголіття, друге — слави, третє — становища у суспільст­ві, четверте — багатства. Той, хто має всі ці чотири речі, боїться покарання".

У класичному творі "Лі-цзі" йшлося про вияв різних людсь­ких емоцій: "Радість, гнів, сум, страх, любов, ненависть, ба­жання — от сім природних виявів людського серця. Батько має бути милостивим, а син — шанобливим; старший брат має бути лагідним, а молодший — слухняним, муж має бути вірним, а дружина покірливою; старший має бути поблажли­вим, а молодший — слухняним; государ має бути людяним, а чиновник — відданим. От десять різновидів справедливості".

Китаєць легко піддається веселому настрою, очі його ся­ють від кожного жарту. Закладений у його натурі гумор ря­тує його од відчаю і зберігає в ньому доброту, попри чмсленні життєві негаразди.

Згодом у Китаї на перший план виходить новий рух — су, так би мовити, неоконфуціанство, презентоване двома на­прямами — лісюе (вчення про лі, тобто про етикет) і сіньсюе (вчення про дух). Перше очолили Чен Хао, Чен І та Чжу Сі, друге — Лу Цзююань і Ван Ян-Мінь (Ван Шоу-жень).

Школи лісюе та сіньсюе в питанні щодо відносин між прин­ципом етикету лі та матерією (ці) обстоювали примат форми над матерією (змістом), стверджуючи, що поза духом немає речей, відверто проголошували рабську мораль, оскільки вва­жали, що піддані підступні і варті покарання, а володар, по­сланий небом, є втіленням мудрості.

Визнаний глава сунського неоконфуціанства Чжу Сі по­єднав концепцію великої межі (тайцзи) із поняттям етикету (лі), обґрунтовуючи роль матеріального начала. Останнє є вторинним, проте саме воно дає змогу пояснити розмаїття всього сущого в людині — добра і зла.

Саме тому, що принцип лі випливає з матеріального на­чала, він не може бути втілений остаточно і цілковито. Людський принцип лі Чжу Сі порівнював із перлиною у каламутній воді егоїстичних бажань. Шлях до внутрішньої свободи і про­світління подібний очищенню перлини від бруду. Оскільки принцип лі поєднує людину з цілим Всесвітом (усі істоти і речі), людина, осягаючи речі та принципи їх (лі), пізнає саму себе і позбувається егоїстичних бажань.

Неодмінно привертає інтерес давньокитайський філософ-неоконфуціанець Чен І, котрий описує структуру і ритм роз­витку особистості, де ці (матеріальне, внутрішнє) виступає втіленням зовнішнього лі (етикету) як форми церемоніально­го. Положення Мен-цзи про те, що людина за своєю приро­дою добра, Чен І інтепретує у тому плані, що людському лі притаманне затвердження добра, але ці, різне в усіх людей, заважає вияву споконвічної доброти. Він критикує буддизм за заклик до втечі від страждань, відхід від головних людських обов´язків у родині й суспільстві, тобто за проповідь егоїзму.

Цай Чань був ініціатором едикту про введення формено­го одягу для чиновників, за яким кожен чиновник мав носити одяг, призначений йому за рангом та лі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування