Запропонований курс лекцій мав на меті зосередити увагу на багатстві та складності духовного життя особистості, що спи­рається на моральність як свою основу. Читач мав змогу пере­конатися, що мораль має всепроникний характер: будь-який вид діяльності своєю результативністю так чи інакше завдячує моральній небайдужості людини. Мораль здатна охоплювати стосунки людини з собою самою, з іншими людьми, з суспіль­ством та людством, з природою і універсумом. Моральність сто­сунків створює у суспільстві атмосферу злагоди, дає відчуття оптимізму та наснагу на творення життя. Це атмосфера, в якій людина почувається свобідною, а її життя є гідним.

В умовах зростання стихійної змагальності воль, що супро­воджує процеси капіталізації українського суспільства, мораль відсувається на другий план, ба зовсім ігнорується виразника­ми нових тенденцій життя. Знецінення її відбувається на тій підставі, що потерпають в суспільстві саме носії моральності — люди, не здатні заради власного успіху топтати чужі долі. Мораль робить їх "слабкими", адже вони воліють швидше по­терпати від несправедливості, ніж вдаватися до насильства. Укорінений всередині названої категорії людей (більшість су­спільства) "інстинкт" моральності (моральний недопуск агресії) є тою величезною цінністю, завдяки якій не лише утриму­ються засади суспільного життя, але і зберігається надія на його перспективи. Носії "природної моральності" (Геґель) виража­ють перспективи життя тим, що саме через них моральність утверджує свою силу і авторитет. Рано чи пізно носії стихійної, вузько спрямованої активності змушені будуть рахуватися з во­лею більшості. Вона змусить позаморальних виразників "волі до влади" хоча б іноді зважати на закони.

Оптимальним для нормального життя суспільства є розумне його регулювання, оперте, з одного боку, на соціальні механіз­ми (розвинуте законодавчо-правове регулювання, а також гро­мадська думка), а з іншого — на внутрішню саморегуляцію суб´єкта. Саморегуляція живиться і підтримується двома чин­никами. Зовнішній — це небайдужість до думки інших людей з потреби жити в злагоді та взаємній приязні. Внутрішній чин­ник — розвинуте почуття гідності, що не дає людині схибити проти совісті, а в разі мимоволі скоєного негідного вчинку спри­чиняє обурення проти себе самої.

Проблеми, з якими стикається сучасна цивілізація, — це невідповідність між зростаючою активністю суб´єкта та рівнем досконалості внутрішніх механізмів самоконтролю. Останнє зумовлене слабким розвитком моральної свідомості, нерозви­нутою здібністю рефлексії над власними намірами, діями та їх результатами. Сучасна цивілізація, зокрема українське суспіль­ство, потребує суб´єкта активності, що здатний реалізуватися у практичному життєтворенні, корисному для себе та інших людей. Конкретна спрямованість моралі у русло творення до­цільно-розумних стосунків коригується вимогами справи і за­гальним інтересом.

Відповідно до вимог життя, моральне спрямування сучасної освіти і виховання визначається як вагомий показник перспек­тивності цивілізації і, зрештою, її самозбереження. В освіті та вихованні, у свою чергу, як основне, визначається зосереджен­ня на формуванні здатності особи до саморефлексії. Гуманізм етичної теорії в тому, що вона допомагає людині знайти шляхи до себе, навчитися пізнавати себе: свої наміри і сподівання з тим, щоб свідомо регулювати їх з огляду розумного вибору добра. Применшення стихійних проявів волі шляхом саморе­гуляції — це та моральна максима, яка має покладатися свідо­містю суб´єкта з почуття відповідальності перед життям та перед самим собою. Ситуація, в якій людина знає себе лише як носія фізичної життєвості, зануреного у боротьбу за існування, — це ситуація тотальної несвободи. Людина може ніколи не зустрі­тися з собою як із мислячою і переживаючою субстанцією.

Тривала історична колізія, що базувалася на протиставленні ідеального та матеріального, тілесного та духовного в людині, відображала об´єктивні суперечності соціального життя. Сучас­на цивілізація завдяки розвитку наукоємних технологій здат­на забезпечувати суспільству достатньо високий життєвий рівень. Однак яскраво виражене зосередження на матеріальній, тілесній сфері життєвості є переконливим свідченням хвороби цивілізації — її бездуховності.

Подолання кризи цивілізації — у поверненні людини до себе самої. Освіта, виховання покликані відкрити приховані всере­дині неї скарби, звернути її на "внутрішню роботу" — на життя розуму і серця. Названу здатність Семен Франк називає найви­щою цінністю світу. Адже жодні чуттєві задоволення не дадуть відчуття тої повноти життя, яке дарує людині духовна робота.

Етична теорія покликана дати знання про два рівні цінно­стей і показати, що матеріальні цінності, при усій їх важливо­сті, лише засіб для життя. Нормальною, тобто гідною людини, є така життєва ситуація, за якої здобуття необхідних засобів до існування не принижує, тим більше не вбиває в ній людину. Однак це сфера, у якій людина перебуває в ситуації несвободи. Справді гідним людини є життя, що відкриває простір для сво-бідного самоутвердження на засадах розумного вибору добра. Тобто, людяність життя, його доцільна всередині себе організа­ція не містяться десь поза людиною і людством, а залежать від їх доброї волі.

Моральне зобов´язання педагога — вчити молодь шукати і знаходити шлях до себе, усвідомлювати власну гідність, що досягається лише моральним сумлінням. Етична теорія утвер­джує людину, що свідомо вибирає добро та активно реалізує його в діяльності як величезну суспільну цінність.

Моральне зобов´язання педагога — не лише в досконалому опануванні етичної теорії. Воно також — у прагненні жити згідно з нею, пам´ятаючи, що найбільше шкодять добру, красі та істині ті, хто, декларуючи названі цінності, самі живуть і чи­нять всупереч Істині, Добру і Красі.

Формування нових поколінь, що знають себе суб´єктами моралі, — наріжне завдання педагогічної теорії XXI ст. Теоре­тичною та методологічною засадами педагогічного процесу має визначитися наукова теорія моралі — філософська етика.