Електронна бібліотекапідручники


Етика

18.5. Спілкування — джерело виховання і самовиховання


Спілкування — невичерпне джерело виховання і самовихо­вання. Виховні його можливості правомірно диференціювати, виділивши три основні шари спілкування і, відповідно, три рівні творення досвіду спілкування. По-перше, це неформальне спілкування у конкретному середовищі, до якого людина нале­жить уже самим фактом народження. У першу чергу — це сім´я, а також ближнє оточення. У міру розширення досвіду особи розширюється середовище спілкування, що його ініціюють як середовище, так і окремий суб´єкт. По-друге, спілкування осо­би та суспільства як певного цілого, що утворюється безпосе­редніми та опосередкованими зв´язками з соціальними інсти­тутами, наявними у державі, з духовними та матеріальними досягненнями суспільства тощо. В названі стосунки особа вклю­чена об´єктивно — як свідомий суб´єкт діяльності, як носій досвіду стосунків, як творець матеріальних та духовних цінно­стей у певному соціальному просторі у певний історичний час. Третій шар стосунків можна визначити як спілкування, ініційо­ване особистістю і спрямоване на удосконалення суспільних стосунків, ідеальний образ яких живе у свідомості особи і визна­чився як принцип її зв´язків зі світом. Названий рівень спілку­вання утверджує моральність як самоцінну, тобто є творчістю у сфері морального життя. У цьому процесі, що звернений особою також на себе саму, відбувається самовдосконалення.

Конкретизуючи окремі аспекти діяльності спілкування у трьох названих рівнях, звернемо увагу, що вони не відокремлені один від одного. Повнота розгортання суспільної сутності лю­дини досягається у їх взаємодії та реалізується в них. Щодо духовно-формуючих можливостей спілкування, то воно має все-проникний характер і є організуючою силою життя суспільства, людства і окремої особистості. Творення специфічно людського життя у всьому багатстві цього поняття здійснюється у спілку­ванні й на його основі.

У постійних взаємодіях, об´єктивно зумовлених потребою творення умов життя, люди формують одне одного та змінюють світ навколо себе у розумно визначений спосіб. Живий процес обміну людськими сутнісними силами створює естафету невми­рущості життя, його постійного функціонування та розгортан­ня. Процес спілкування має творчий характер, оскільки у ньо­му відбувається обмін досвідом умінь, знань, уявлень тощо. Духовним світом інших живиться кожна конкретна особистість, стаючи натомість джерелом збагачення їх досвіду. В цій еста­феті беруть участь як попередники, так і сучасники, створю­ючи неперервність функціонування досвіду. Предмет спілку­вання — усе багатство людських знань, умінь, ідей, уявлень тощо, об´єктивоване в змісті науки, у художніх образах мистец­тва, в матеріально-речовій предметності, що концентрує творчі уміння. Назване багатство засобів опредметнення людського духу утворює символічну реальність — органічне середовище живлення людського розуму і почуттів.

Конкретизованою суспільністю є соціальне середовище, у якому кожна людина отримує перший досвід спілкування. Найбезпосереднішим середовищем для кожної людини, що вхо­дить у життя, є сім´я. Геґель визначає атмосферу сімейних сто­сунків, як "моральний дух". Називаючи його необхідною скла­довою шлюбу, філософ говорить, що природна визначеність статей завдяки своїй розумності отримує інтелектуальне і моральнісне значення.

Засади соціальності, що здобуваються у безпосередніх сімей­них стосунках, у щирому неформальному спілкуванні, озброю­ють досвідом доброзичливого, щирого реагування на світ, ви­ховують здатність чути і розуміти іншу людину, формують по­требу спілкування з іншою як самоцінну. Характеризуючи закономірності процесу соціалізації особи у сім´ї, Геґель пише: "Перше наявне буття є природне наявне буття у формі любові і почуття сім´ї; індивід тут скасував свою непокірну особистість, відмовився від неї і знаходиться зі своєю свідомістю всередині певного іншого" [6, с 59].

Невідчужена атмосфера сімейного спілкування, за умови, що вона справді має місце, формує досвід ставлення, який Кант визначає, як "інстинкт суспільності". Небайдужість до іншої людини — ефективний чинник зменшення природного егоїзму, а в ситуації крайньої небайдужості, що дається любов´ю, егоїзм відсувається далеко в глибини психіки, актуалізуючи "інстинкт" альтруїзму. Родинні стосунки часто демонструють домінування альтруїзму як у відношенні батьків до дітей, так і навпаки. На­лежний рівень досконалості спілкування, навички якого зак­ладає сім´я, відіграє вирішальну роль у подальшій соціалізації особистості. Зокрема, виховується стійке несприйняття амора­лізму стосунків. Виробляється моральний "імунітет" проти будь-яких негативних впливів. Альтруїзм конкретизується в усвідомлений захист честі та гідності іншої людини, у добро­зичливість стосунків, що набувають ролі морального принципу.

Однак стосунки, носієм яких є певне середовище, — лише клітина у загальному процесі розгортання життя. До того ж середовище схильне консервувати стосунки і коригувати цей процес запереченням цінності досвіду стосунків, що не впису­ються у його межі.

Консервуючі тенденції середовища зазнають певного запере­чення втручанням у них інституціональних суспільних форм, що коригують стосунки у неформальному середовищі на їх відповідність потребам соціального цілого. Держава як "об´єк­тивний дух" або "надіндивідуальна цілісність" є регулятивним началом людського спілкування. Суспільство об´єктивно ви­значає зміст і способи спілкування відповідно до сформованого ним ідеального образу стосунків. На цьому їх рівні особа визна­чається як соціальний суб´єкт. Яким є спосіб спілкування, та­кими є і його носії — люди. І навпаки, якими є носії образу спілкування, тобто який рівень досконалості вони опанували, таким є і суспільне життя.

Образами спілкування відрізняються історичні епохи, куль­турні регіони, соціальні угрупування тощо. Кожна людина визначається у бутті залежно від того, який рівень суспільного досвіду вона опанувала. Особистість своїми людськими якостя­ми, зокрема рівнем моральності, відображає рівень моральності соціальних стосунків. Дбаючи про гарантоване їх відтворення, суспільство цілеспрямовано впливає на особу. Численні соці­альні інституції регулюють стосунки виробництва і розподілу, здійснюють адміністративно-правове регулювання, регулюван­ня процесу освіти і виховання громадян тощо. Зусилля, що витрачаються на введення особи у межі досвіду та його опану­вання, диктуються потребою збереження суспільства як певно­го цілого. Виховання зосереджується на становленні особи — носія очікуваного типу світобачення та відповідного йому спо­собу взаємодії зі суспільним цілим.

Слід однак мати на увазі, що суспільне життя як феномен ніколи не вкладається у "задані" межі стосунків. Розмаїття наявних у ньому тенденцій створює простір розгортання люд­ського духу, виводячи особу на нові рівні досвіду ставлення до світу, до духовних і матеріальних цінностей, зрештою — до себе самої.

Творчий характер стосунків, що їх ініціюють суб´єкти спіл­кування, засвідчує: суспільність людини багатша за історич­но-конкретні прояви її якостей. Творчі можливості розгортан­ня людяності зв´язків визначаються на ґрунті свободи. Свідоме спрямування на досконалість наявне у природі людини, про що свідчить історія, сповнена прикладів краси людських учинків. Вони вкладаються у прагнення утвердитися найдосконалішим способом, щоб залишитися у пам´яті людей — "подарувати" своє життя суспільству. Найбільш апробований шлях до моральної досконалості — формування себе згідно з ідеальним моральним взірцем. Згадаймо хоча би приклади послідовної аскези, що по­кладалася на власну чуттєву природу прихильниками і вираз­никами християнської віри у добу середньовіччя. Наслідуван­ня прикладів святих та мучеників, поширене явище того часу, відображає усвідомлену потребу сформувати себе відповідно до ідеального взірця людини.

Інший шлях до досконалої людяності пропонує етична тео­рія. Вона утверджує ідею діяльнісного відношення людини до навколишнього світу та до себе самої. Пізнавальна діяльність, спрямована суб´єктом на себе, дозволяє віднайти у собі приро­дою покладені здібності, а отже, послідовно удосконалювати їх, щоб утвердитися як неповторна особистість, а не як "копія" наявного взірця. І. Кант, розглядаючи питання морального виховання, спеціально наголошує, що вихователі не повинні утруднювати молодь "прикладами так званих благородних (над-доброчесних) вчинків, а звертати головну увагу на обов´язок і на ту гідність, яку людина повинна і може досягти у власних очах від усвідомлення того, що вона не порушила обов´язку..." [11, с 419].

Філософ бачить стимули, що спонукають до самопізнання та удосконалення, у потребі людини почуватися гідною самопова­ги та заслужити повагу з боку інших. Чого людина боїться найбільше, — це почуватися негідною, виглядати нікчемою у власних очах.

Внутрішня спонука на самопізнання та самоутвердження відповідно до поняття "міра моральності" не покладена в при­роді людини. Скоріше, як ми неодноразово відзначали, її при­рода стихійна. Суспільні регулятиви, якщо і народжують по­требу самоудосконалення, то вкладають його у межі наперед заданого взірця досконалості. Ні одна, ні друга ситуація не дозволяє людині віднайти для неї органічний спосіб моральнісного самоутвердження.

Не менш важливою є виховна проблема: віднайдення пере­конливих засобів спрямування особи на самопошук. Філософ­ська етика розглядає це питання як одне з основних у теорії виховання. Формулюючи проблему, І. Кант у заключній части­ні "Критики практичного розуму" — у розділі "Вчення про метод чистого практичного розуму" — ставить як одну з най­важливіших проблему методу морального виховання. Під учен­ням про метод розуміють "той спосіб, яким можна сприяти про­никненню законів чистого практичного розуму в людську душу і впливу на її максими, тобто яким чином можна було б об´єктивно практичний розум зробити і суб´єктивно практич­ним" [11, с 487]. Проблема виховання полягає у тому, щоб не лише допомагати опанувати зовнішньою стороною стосунків, але й у тому, щоб вони були оперті на моральність переконань.

На шляху людини до самопізнання важливу роль відіграє усвідомлення морального обов´язку перед самою собою. І. Кант у "Лекціях з етики" окремо виділяє розділ "Про обов´язки пе­ред самим собою". Пояснюючи моральну цінність цього виду обов´язку, він пише: "...Якщо людина безчестить свою власну особу, чого ж іще можна вимагати від неї? Хто переступає обо­в´язок перед самим собою, той відкидає людяність, а тоді він вже більше не в змозі виконати обов´язок перед іншими" [12, с 121]. Обов´язок перед собою стосується не якихось прак­тичних вигод, а зосереджений навколо поняття "гідності людя­ності". З обов´язку перед собою людина покликана обмежувати чуттєві пристрасті, що можуть спонукати на негідні вчинки. З обов´язку перед собою вона не має безмежної свободи. Філософ розглядає обов´язок перед собою як вихідну умову і початок усякої моральності. Останнє зрозуміло, якщо брати до уваги, що людина не може знати будь-що про світ іншої, якщо вона не знає сама себе і не знає шляхів до себе. Знання іншої, а отже, мораль-нісна взаємодія з нею, дається досвідом самопізнання.

Арістотель, приділяючи велику увагу морально доброчесним відносинам людини з іншими, говорить, що можливість справ­жньої доброчесності лежить через самопізнання. На прикладі поняття "дружба" він показує діалектичний зв´язок відносин з собою та відношення до інших: "Прояви (або ознаки) дружби до довкілля, за яким і визначаються дружби, здається, відбу­ваються зі ставлення до самого себе" [1, с 249]. Справді, щоб знати, що є добро для іншої людини, потрібно знати, чим є добро для себе самого. Друга визначають по тому, чим усі прояви дружби щодо себе самого він поширює також на відносини з ін­шими. Справді моральнісне відношення людини до інших вияв­ляється у доброчесних вчинках — у реальному добрі. Останнє є виявом доброчесного ставлення до себе самого — з поваги до себе. Підсумовуючи думку щодо цінності "дружби з собою", Арістотель пише: "Якби усі змагались у прекрасному і спря­мовували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді у суспільстві було б усе, що потрібно, а у кожної окремої особи були б найбільші з благ, оскільки доброчесність саме таке благо" [1, с 258].

Самопізнання — необхідна умова для суб´єкта віднайти себе у діяльності, спрямованій на свідомий вибір добра та його по­слідовне утвердження. У діяльності особа відкривається сама для себе рівнем чеснот та набуває підстав для самоповаги. Що є людина насправді, відкривається для інших і для неї самої через вчинки, адже добро завжди особистісне, хоча у ньому і від­свічує всезагальне. Складність, що супроводжує особу, навіть налаштовану на добро, — у віднайденні шляхів до нього. Ге­гель говорить, що добро є дійсним у суб´єкті й виявляє себе як моральність у єдності об´єктивного та суб´єктивного добра у його істині. Інакше кажучи, це всезагальне добро, що конкретизо­ване діяльністю суб´єкта і набуло реальності завдяки його добрій волі. Щодо спонуки на моральне добро, то вона бачиться у здійс­ненні справедливого, у турботі про власне благо (моральне) та благо у всезагальному сенсі.

Людина зобов´язана пізнати себе як носій волі та здійснити свою волю у добрі з обов´язку перед собою. Добро є "істина суб´єктивної волі". Оскільки воля недобра від природи, стати такою вона може лише завдяки зусиллям з її налаштування на добро. Боління до добра, щоб воно стало дійсним, має реалізу­ватися у діяльності суб´єкта. Поза цим воно залишається абстракцією. Добро, що є наслідком суб´єктивної волі до добра, тобто добро, що з наміру стало реальністю, наближає людину до безсмертя. Налаштовуючи особу на самовиховання, Геґель показує, що лише на шляху самопізнання та самовиховання вона може утвердитися як справді творча особистість. "Просвіта розсудку робить людину розумнішою, але не робить її кращою... Жодна прописна мораль, жодна просвіта розсудку... не можуть повністю завадити тому, щоб виникли погані схильності, щоб вони досягли значного розвитку; людина повинна сама чинити, сама діяти, сама приймати рішення, а не щоб інші діяли за неї — в протилежному випадку вона не що інше, як проста маши­на...", — пише Геґель [5, с 58—59]. У діяльнісному добрі осо­бистість утверджує себе як суб´єкт творчості, а не як випадкова людина, знаряддя чужої волі.

Відмінне між типом досвіду, що вкладається у поняття "соціальний суб´єкт" та у поняття "творча особистість", знахо­дить ґрунтовне пояснення у Канта. Він розрізняє "емпіричний" характер, схильний піддаватися зовнішнім впливам, а отже, нестійкий, такий, що змінюється під дією зовнішніх чинників. Інший тип — це "інтелігібельний" характер, або "умоосяжний", якому властивий "імунітет" щодо зовнішнього середовища. Якості останнього — наслідок свідомих зусиль з гартування волі та спрямування її на добро. Цей тип характеру вкладається у поняття "творча особистість". Принцип свідомого вибору мо­рального добра для нього є визначальним.

Іншим аспектом справи є наявність у суспільстві моральніс-ної атмосфери стосунків. Щодо особи вона виступає як сприят­ливе середовище, тобто таке, у якому цінується добро, а суб´єкт добра утверджується у самоцінності його людських якостей. Ця атмосфера не створюється сама собою, а є результатом свідо­мих зусиль спільноти. Суб´єкт морального вибору одночасно є також суб´єктом моральної оцінки власних вчинків як з огля­ду на їх результативність, так і відповідності у них мети та за­собів. Як носій досвіду свідомо вибраного та реалізованого доб­ра, особа — суб´єкт адекватної оцінки вчинків інших. І. Кант вважає плідним таке спрямування методу аналізу вчинків, при якому "важливо перетворити оцінку згідно з моральним зако­ном у природне заняття, супутнє нашим власним учинкам", розгляд свобідних учинків інших перетворити на своєрідну звичку і удосконалити її.

Єдністю морально усвідомленого ставлення особи до суспіль­ства (і до себе як його складової) та моральнісного відношення суспільства до особистості досягається моральність спілкуван­ня, плідна для творчості у сфері суспільного життя. Особа — суб´єкт морального пізнання та самопізнання — утверджує себе у бутті як свобідна творча особистість.

Література

  1. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — 830 с.
  2. Архангельский Л. Дружба // Философская энциклопедия: В 5 т. — М.: Советская энциклопедия, 1962. — Т. 2. — С. 76—77.
  3. Бердяев Н. Смысл творчества // Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. — М.: Правда, 1980. — 607 с.
  4. Бубер М. Я и Ты // Бубер М. Два образа веры. — М.: Рес­публика, 1995. — 464 с.
  5. Гегель. Работы разных лет: В 2 т. — М.: Мысль, 1970. — Т. 1. —671с.
  6. Гегель. Философия права // Гегель. Соч. — М. —Л.: Соц-экгиз, 1934. — Т. 7. — 380 с.Гельвеций К. А. Об уме. — М.: Огиз, 1938. — 395 с. 
      1. Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала не­насилия // Вопр. философии, 1992. — № 3. — С. 54—64.
  7. Здоровенно В. Культура ділового спілкування. — Дрого­бич: Коло, 2001. — 128 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування