Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Етика

18.4. Основні принципи морального спілкування


Спілкування як процес творення спільності (суспільності) у безпосередній та опосередкованих взаємодіях особистості чи людських спільнот покладає у собі певні позиції, що визнача­ють якість процесу та кінцеві його наслідки. У спілкуванні люд­ські світи розкриваються (об´єктивуються) або у формах взає­морозуміння, взаємоповаги, усвідомлення цінності світу іншої, або, навпаки, як руйнування, топтання одне одного. І. Кант на­голошує, що принципом будь-якого спілкування є культивуван­ня доброчесності [Див.: 12, с, 182].

Тривалий період історії людства досвід творення стосунків людей з природою та всередині спільнот вкладався у традицію, дотримання якої бачилося умовою збереження життя. Тради­ція та ритуали (як форма вияву традиції) забезпечують певну сталість спілкування, очікуваність поведінки сторін, а, отже, ефективність результатів.

Інакше виглядає ситуація у розвинутих культурах. Роль організуючої форми тут виконує етикет. Однак він може висту­пати лише як форма, що маскує справжні наміри сторін. Етикет не має внутрішніх механізмів, що спонукали б на морально ви­значені вчинки. Він лише пропонує доцільну форму поведінки.

Якщо говорити про вихідні засади морального спілкування, то, звичайно ж, вони визначаються не формою, тобто не тради­цією чи етикетом, а потребою людини у взаємодії з іншими. Останнє ефективне за умови свідомого вибору морально визначе­них підходів до процесу спілкування. До вихідних принципів морального спілкування слід віднести налаштованість на зла­году. Це шлях применшення інстинкту егоїзму. Він сприяє до­пуску іншої людини у світ власних почувань, потреб тощо.

Ранні культури не випадково приділяють величезну увагу процедурам налаштованості на злагоду. Ритуали жертвування найдорожчим для людини виконували саме таку функцію. Жертвували богам первістків, а мисливці після спільного по­лювання пропонували одне одному кращі шматки здобичі. У та­кий спосіб суб´єкти спілкування створюють об´єктивні підста­ви для спільних злагоджених (а отже ефективних) дій та для подальших взаємодій на їх підставі. Зазначимо, що в названій ситуації стосунки справді створюються, адже вони є результа­том свідомих зусиль сторін до злагоди попри природне бажан­ня здобути кращу частину здобичі. У спілкуванні на чільне місце ставиться злагода (суспільність) стосунків порівняно з без­посередньою і більш нагальною в конкретну мить потребою в їжі. Спільність способу добування їжі усвідомлюється більш цінною, ніж її конкретна результативність у певний момент.

Налаштованість на злагоду не закладена в природі людини, а оперта на принцип розумного воління. Поступитися перед іншим, підпорядкувати власну потребу потребі іншої людини, усвідомивши її як таку ж важливу і навіть більш важливу, ніж власна потреба, означає усвідомити іншого метою спілкування. Лише визначившись у сенсі мети, людина стає також засо­бом для задоволення конкретної потреби іншої.

Налаштованість на злагоду — ефективний засіб творення досвіду спілкування. Неефективність його наслідків часто спри­чинена не байдужістю іншого, а обмеженістю чи позаморальністю потреби або відсутністю досвіду злагодженого спілкуван­ня. У всіх ситуаціях причина полягає у "недостатній навченості" розсудку (Кант).

Конкретним виявом налаштованості на злагоду є доброзич­ливість. При безумовності принципу доброзичливості як ви­хідного в стосунках слід виділяти два її типи: відношення добро­зичливості безпосередньо із схильності (з почуття любові) та доброзичливість опосередковану (з почуття обов´язку і справед­ливості). "Благодійність із любові йде від серця, тоді як бла­годійність з обов´язку — швидше з принципів розсудку", — го­ворить Кант [12, с 177]. Спілкування зі схильності диктується нашою нагальною потребою в іншій людині. Любов — почуття, що відкидає розсудковість міркувань щодо якостей свого пред­мета. В любові, як показано в попередній темі, виявляється по­треба людини в іншій, що визначилася для почуттів у сенсі ме­ти — джерела їх (почуттів) життя.

Інший тип відношення виявляє дружнє спілкування. У ньо­му людина реалізує суспільну сутність, підпорядковуючи свою інстинктивну природу законам розумно вибудуваної логіки спілкування. Розумне регулювання об´єктивно зумовлене, в пер­шу чергу, інтересом суб´єкта, що ініціює спілкування. Усвідом­лення недосконалості власної чуттєвої природи дозволяє про­тиставити егоїзмові волі розумну волю, що оперта на принципі доброзичливості та справедливості.

Доброзичливість — складова попередньої налаштованості на злагоду і означає усунення будь-якої упередженості у стосун­ках. Вона узгоджена з принципом справедливості, що обертає наші емоційно-вольові структури з іншої людини на себе са­мих. Отже, дратівливість чи агресивність щодо іншого може диктуватися (а це явище досить типове) егоїзмом нашої приро­ди. Розумність іншого, приязнь до нього з боку оточення, його доречність у будь-яких життєвих ситуаціях, виражена естетич­на міра спілкування, зрештою, зовнішня ефектність — най­частіші причини недоброзичливості з боку певної (іноді знач­ної) частини його оточення.

Ставлення, продиктоване логікою егоїзму, — заперечення ін­шого на тій підставі, що він — кращий: розумніший, моральніший тощо. Між тим, логіка розумного вибору відношення — це спра­ведлива оцінка якостей іншої людини. У такий спосіб ми не лише збільшуємо поле добра (доброзичливістю спілкування), але і створюємо реальні підстави для морального самовдоско­налення. Якщо реальний носій моральних чеснот співвідне­сений з нами у діяльності спілкування, створюються підстави, спираючись на його моральний досвід, поглиблювати власний. Отже, усвідомлення причин власної антипатії до іншого здатне надавати почуттям вираженої моральної схильності: шануван­ня чеснот іншої людини.

Названі логічні процедури дозволяють переводити інстинкт самозахисту у розумно визначений спосіб "самозахисту": захи­сту власної особи від власного егоїзму. Оскільки джерелами за­хищеності служать для людини її людські чесноти: розум, воля, справедливість тощо, плекання їх у собі надає людині гідності. Навіть якщо середовище не готове сприймати доброчесності людини, вона захищена зсередини: людські чесноти живлять її духовні структури, виявляючи себе в незламності духу, почутті самоповаги.

Гуманістично налаштована філософія від часів Сократа, спо­нукаючи людину на пізнання себе, дбає про розумний вибір вчинків для морального самоутвердження. Слід у цьому сенсі вирізняти "інстинкт егоїзму" від "розумного егоїзму". Останній є не чим іншим, як здатністю підпорядкування інстинктів ро­зумно вибраній діяльності. Навіть якщо почуття воліють за­спокоїтися на реальностях і не прагнути вищого, розумна воля спрямовує людину на моральне удосконалення. У взаємодії емо­ційної та логічної структур людського інтелекту оптимальною є їх організація згідно з принципом міри: моральної та естетич­ної. Принцип міри визначає, згідно з Арістотелем, гідне само­утвердження. Сказане дає підстави для висновку, що, діючи згідно з принципом справедливості щодо іншої людини, ми здо­буваємо об´єктивні підстави для дотримання справедливості сто­совно нас самих.

Стосунки, оперті на принцип справедливості, неабияк забез­печують також дотримання принципу поваги до інших людей. Принцип поваги потребує диференціації його змісту. Кант го­ворить про повагу права інших людей, називаючи її вищим серед обов´язків людини щодо інших людей. Філософ вимагає, "як святиню цінувати його". "В усьому світі, — пише він, — немає нічого святішого, ніж право інших людей. Воно недотор­канне і непорушне. Прокляття тому, хто принижує право іншо­го і топче його ногами. Право людини має забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за будь-яку зброю і надійніше за всілякі стіни" [12, с 178]. Пафос філософа продиктований просвіт­ницьким поглядом на людину як моральну особистість, творча природа якої скута обмеженими соціальними умовами. Заува­жимо, що Кант говорить про безумовність поваги права інших людей. Ідеться, в першу чергу, про права людини, визначені її належністю до роду людського: право на життя, право на влас­ну думку, на самостійний вибір вчинку та на моральну відпові­дальність за нього. Принцип поваги прав людини — вихідний в організації суспільного життя і здатний виконати роль кри­терію моральності стосунків. Повага права людини — це апріор­ний моральний закон, дотримання якого могло б гарантувати усунення страждань, окрім тих, які несуть хвороби та нещасні випадки.

Однак оскільки людство поки що не живе згідно з принци­пами розумного і оскільки узурпація прав одних іншими є ти­повим явищем, суспільство тримається скоріше на "інстинкті доброти", ніж на безумовності поваги права людини. В розумно організованих суспільствах повага права людини гарантується законом.

Інший аспект дії принципу поваги опертий на конкретні моральні підстави: наявність в особистості людських чеснот, що спонукають на повагу, схиляння, шанування. Спілкуван­ня, у якому утверджуються людські якості іншої, виявляючись у повазі до неї, засвідчує його злагодженість, а отже — творчий характер. Воно породжує атмосферу культивування людських доброчесностей.

Аналіз причин, чому приязне спілкування не усталилося як норма людських взаємин, свідчить: стосунки не є даністю. Во­ни є процесом становлення людяності спілкування. Спілку­вання — це зустрічний рух до взаємного порозуміння, що до­сягається терплячим і коректним входженням у духовний світ одне одного. Терплячість потрібна особливо у ситуації ґрунтов­ного розходження позицій. Повага права на свою думку не озна­чає поваги до змісту самої думки. Моральною буде позиція, що допомагає людині подолати хибні уявлення, а отже, і допома­гає уникати помилок у життєвому виборі.

Скажімо, неморально дозволяти студенту легковажити своїм обов´язком здобути належну фахову підготовку. Повага до ньо­го як до особистості ставить перед необхідністю у професійно зорієнтованому спілкуванні (скажімо, на іспиті) вимагати на­лежного оволодіння знанням та уміння ґрунтовно, аргументо­вано викладати його зміст. "Дарувати" оцінку, незаслужено підвищуючи її, означало б не поважати його людської гідності, піддавати сумніву здатність опанувати фаховими знаннями та вміннями.

Принцип поваги права людини ставить перед необхідністю неупередженого ставлення також до людини, що схибила про­ти моралі. Принаймні, вона має право бути вислуханою, адже між мотивами і наслідками вчинків, як відомо, далеко не завж­ди наявна відповідність. Окрім того, одиничний вчинок не мож­на зводити у принцип моральної оцінки. Принцип справедли­вості може продиктувати не осуд іншої, а співчуття, якщо відкривається, що людина вже давно засудила сама себе і про­довжує картати за скоєне.

Визнання права іншого на самостійний пошук шляхів до добра і, зрештою, на можливі помилки на цьому шляху вира­жається у вигляді співпереживання, співучасті у долі людини. Грецька античність ґрунтовно осмислила проблему відношен­ня до особи, що силою обставин опинилася перед низкою жит­тєвих випробувань. Намагаючись уникнути нещастя (власного та не завдавати його іншим), Едіп — герой грецької міфології та однойменної трагедії Софокла — неухильно наближається до неминучого. Однак він трагічна особа не тому, що, хай мимо­волі, але скоїв злочин. Він трагічний герой тому, що сам карає себе за скоєне, не посилаючись на волю богів. Арістотель, ви­значаючи об´єктивну підставу співпереживання особі, що кро­кувала по життю через спроби і помилки, першою і найголовні­шою називає "гідність характеру".

Співпереживання як моральний принцип цінне вираженою в ньому повагою права іншої на власний вибір; переживанням долі іншого як власної, а отже, прощенням помилок, що спри­чинили нещастя. Зрештою, у ньому наявна вдячність за про­світлення розуму і почуттів — за досвід, що вдалося здобути не такою дорогою ціною, яку заплатила за досвід трагічна особа. Здатність співпереживання морально цінна, оскільки воно (співпереживання) гармонізує стосунки, відроджуючи взаємо­розуміння сторін.

Отже, правомірно розглядати співпереживання не лише як категорію естетичної свідомості (катарсис), але також як прин­цип моральнісного відношення. Поширеність його у стосунках, особливо в час трагічного розвитку суспільних подій чи в житті окремої людини, породжує відчуття захищеності перед долею. Включення людини з усім комплексом її проблем у світ інших людей — це вияв довіри до неї, до її людських якостей. Порада, розрада — вагомі чинники повернення надії на краще. Вони дають наснагу на протистояння життєвим негараздам. Співпереживання здатне відродити людину, повернути її до життя, адже життя ми відчуваємо не лише як фізичну ре­альність. Атмосфера розуміння — психічно сприятлива для ду­ховного відродження. Найстрашнішим злом стає, як не па­радоксально, не осуд, а байдужість інших.

Втрата культури співпереживання породжує відчуття без­порадності людини перед світом, вона почувається непотрібною іншим, а отже, втрачає сенс життя. Навіть перед порогом рідної домівки герой Кафки не відчуває ні тепла, ні затишку. Все навколо чуже. "Чим більше мовчиш біля дверей, тим сильніше відчуження", говорить герой оповідання "Повернення додому". Лише вночі, коли усі навкруги сплять, ти можеш взяти на себе добровільну їх охорону і тим здобути відчуття сенсу. "Чому ти не спиш? Хтось повинен не спати, так вже ведеться. Хтось по­винен бути насторожі" ("Вночі").

Поряд із сутнісно визначеними характеристиками морального спілкування, що оперте на принципи справедливості, поваги, правди, співпереживання, доцільно розрізняти доброчесності спілкування, пов´язані з зовнішнім налаштуванням на нього. Щирість, привітність, відкритість, ввічливість, дружність, по­служливість, витонченість манер, люб´язність — риси спілкуван­ня, які, згідно з Кантом, "самі собою доброчесності, хоча і в ма­лому". Названі характеристики поведінки сторін спілкування є зовнішнім виявом потреби в злагоді. Звичайно, вони забезпе­чують порозуміння за умови, що кожна зі сторін виявляє щирість, привітність, відкритість тощо. Це характеристики спілкування, що оперте на сферу людських почуттів. Налаш­туватися на приязнь до іншого означає організувати власні психічні структури на взаємодію. Зберігати люб´язність, ввіч­ливість, навіть тоді, коли спілкування не розгортається у ба­жаному напрямку, означає щомиті зберігати надію на порозу­міння.

Дисципліна почуттів — один із найвагоміших чинників повноцінного спілкування. Досягається вона усвідомленням потреби своїми людськими якостями створювати підстави для спілкування. Кант, характеризуючи витонченість як рису спілкування, пише: "Витонченість — це шліфовка грубості. Люди доти шліфуються і притираються, доки не починають підходити одне одному" [12, с. 182].

В етичній теорії Нового часу принцип налаштованості на злагоду визначається як толерантність (від лат. tolero — тер­плю, витримую). Як етичний принцип його ввів у науку Дж. Локк у трактаті "Листи про толерантність" (1688 p.). Філософ говорить про важливість терплячості у таких питаннях, як, скажімо, вибір людиною віри. Якщо церква буде втручатися у вибір і вдаватися до примусу, віра буде нещирою. Говориться також про терплячість у стосунках церкви і держави. Кожна з цих інституцій, каже філософ, має виконувати своє коло зо­бов´язань і не втручатися в чужу сферу. Вони мають співісну­вати на засадах толерантності.

Актуальність проблеми біля її витоків визначалася духом європейської культури післяреформаційного часу. Звільнена людська думка почала шукати істину не у сфері традиційних цінностей, а з урахуванням нового контексту стосунків, опер­тих на діалогічність досвіду. Істини, ґрунтом яких є традиція (звичаєва, віросповідна), утверджують сталість образу світу, створеного Богом, та порядку в ньому, запровадженого вищою силою. Новий час вводить поняття "двоїстої істини", а отже, необхідність враховувати як "істини серця" (віра), так й істини розуму (пізнання). Всередині себе ці поняття також диференці­йовані, а тому гуманним є підхід, що визнає різницю вір і різни­цю шляхів до істини. Особистість, яка шукає свої шляхи до неї, заслуговує, принаймні, на терплячість. Толерантність істо­рично складалася як порозуміння, що не дається злагодженою взаємодією сторін, а викликане необхідністю утримуватися від конфліктів, які можуть набути непримиренного характеру [Див.: 15, с 330—331].

Принцип толерантності не виключає діалогу та морально­го спротиву позиції, що заперечує цінності моралі та культури загалом. Він передбачає визначеність позиції, утвердження її, але засобами, що не нищать істину та не заперечують цінності особи — носія іншого, відмінного типу досвіду.

Зростаюча актуальність принципу толерантності пов´язана із ситуацією стрімкої індивідуалізації досвіду та усвідомлен­ням особистістю його цінності. Виховні зусилля видаються малоефективними тою мірою, якою виховний ідеал виходить з певних апріорних моральних принципів, що не реалізуються в дійсності з необхідністю, а тому видаються схоластичними. Принцип толерантності ставить перед необхідністю розведення у виховному процесі двох життєвих позицій до рівня, де вияв­ляється справжній масштаб їх протистояння. Це, з одного боку, гонитва за чуттєвими задоволеннями, часто сумнівного ґатун­ку, що їх пропонує життя, а з іншого — свідоме моральне само­регулювання, плекання доброчесності. Перше спокусливе своєю легкістю і зовнішньою ефектністю. Друге видається обтяжли­вим і малозрозумілим з огляду на перспективи, особливо у мо­лодому віці, коли людина налаштована на осягнення зовніш­нього світу та на самоутвердження шляхом укорінення в ньому. Жодним чином не заперечуючи цієї налаштованості, варто за­пропонувати розв´язати питання: чи таким неминучим є шлях до надмірностей при виборі насолод життя, чи все ж гідним буде вибір, що не зробить людину рабом пристрастей? Ідея "міри", або "середини" у виборі обґрунтована в етиці Арістотеля, не занурюючи людину в аскезу, дозволяє їй зберігати мо­ральну гідність. Зрештою, чи ж просто здобувати над собою перемоги, що дають реальні підстави для почуття людської гідності? Отже, пропонуючи дві моральні позиції з огляду на наявні в кожній можливості самоутвердження, педагог вихо­дить з принципу толерантного ставлення до різних за ціннісним змістом життєвих установок та поваги до суб´єктів вибору.

Принцип налаштованості на злагоду і взаєморозуміння, на взаємну повагу має зберігатися і тоді, коли спілкування має чітке практичне спрямування, яким є, скажімо, ділове спілку­вання. Сторони, задіяні у ньому, зорієнтовані на кінцевий практичний результат. Кожна із них виходить з усвідомлення того, що тиском, сваркою навряд чи вдасться досягти бажано­го. Тому ділові стосунки і починаються, і розгортаються у ба­жаному напрямку, коли сторони демонструють злагоду. Тут не важать особисті стосунки, симпатії чи антипатії, оскільки вони шкодять справі. Тобто, це ритуалізований і формалізова­ний вид спілкування, в якому люди задіяні не як носії особистісних якостей, а як виконавці певних функцій.

"Особливості ділового спілкування зумовлені тим, що в ньо­му беруть участь люди, наділені певними повноваженнями від своїх підприємств та організацій. У межах цих повноважень вони повинні виконати замовлення організацій, захистити їхні інтереси, бо за це вони отримують заробітну платню. Мета діло­вого спілкування — викликати у партнерів взаємне бажання діяти певним чином" [9, с 19]. Оптимальне призначення спілку­вання — запобігання конфліктів і досягнення мети, що зумо­вила необхідність спілкування.

Отже, чи то дружнє спілкування зі взаємної приязні, чи то спілкування з необхідності (ділові стосунки) — щоразу воно має виходити з таких принципів: терплячість, повага, справедли­вість, приязнь. Відповідальна мораль, оперта на принцип ро­зумного вибору шляхів спілкування, стає особливо необхід­ною, коли стикаються між собою людські пристрасті та інтере­си. Здоровий глузд вибирає їх із необхідності: поступаючись перед іншим з потреби зберегти злагоду, суб´єкт отримує змогу реалізувати особисті інтереси.

Проблема, перед якою опинилася сучасна цивілізація, часто пов´язана не стільки з небажанням приязного спілкування, скільки з відсутністю здібності до нього. Описуючи цей фено­мен, К. Лоренц пояснює його втратою традиції, зміною способу життя та структури сім´ї. Навички спілкування, що виробля­ються у стосунках матері та дитини, старших братів і сестер з молодшими і стають вихідними у формуванні дитини, нині втрачені. Люди, позбавлені безпосереднього приязного спілку­вання у дитячому віці, практично назавжди втрачають мож­ливість утвердитися у приязному спілкуванні. Цей феномен є ознакою хвороби, найгірший симптом якої — "тяжке або навіть незворотне ослаблення здатності до людської симпатії" [14, с 48].

Отже, спілкування, зберігаючи сутнісну визначеність про­цесу творення суспільності, спирається як на чуттєві спонуки, так і на усвідомлену потребу. Здоровий глузд, що диктує зла­годжену поведінку всупереч пристрастям, вибирає шляхи тво­рення злагоди, згідно з принципами поваги, взаєморозуміння, визнання права іншої людини, справедливості тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування