пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етика

17.2. Етика вченого


У XX ст. наука утвердилася як основне джерело духовності, Що визначає собою подальші перспективи розвитку людства. Особливого значення набуло природничо-наукове знання зав­дяки його вираженій гуманістичній функції. Наука моральна за тою об´єктивною підставою, що її метою є істина. І оскільки пізнання розсуває пітьму незнання, воно розширює межі ду­ховної свободи, усуває страх людини перед світом, служить підставою зростання в людстві почуття гідності та впевненості в своїх творчих можливостях. Разом із тим, з другої половини XX ст., особливо у зв´язку з успіхами в галузі ядерної фізики та біології, актуалізується питання зв´язку етики і науки. Спра­ва Не стільки у покладанні певних меж на пізнання, скільки У забороні застосування даних науки в антигуманних цілях.

Проблема зв´язку етики та науки — одна з давніх. Вона за­початкована ще в етиці Сократа та Арістотеля. В Новий час у зв´язку зі зростанням рівня наукового знання та все відчутні­шим його впливом на людське життя зростаючої гостроти набу­вають питання морального спрямування науки. В працях Ф. Бе­кона, Декарта, Гоббса, Гельвеція звучить велика повага до нау­кового знання та повага до людини, здатної до пізнання. Правда, в працях Руссо наявна пересторога щодо схиляння перед нау­кою, оскільки остання може служити своїми наслідками і амо­ральним цілям.

Нині при дослідженні зв´язку природничо-наукового знан­ня та етики слід враховувати два основні аспекти проблеми. Перший пов´язаний з процесом творення наукового знання. Другий — із соціальними наслідками його застосування. Щодо першого аспекту, то актуальність зв´язку етики і науки зумов­люється зміною ситуації творення наукового знання. Масовість і слабка регульованість процесу створює низку несподіванок. Якщо в попередні епохи наука була покликанням порівняно невеликої кількості людей, то в XX ст. ситуація кардинально змінилася. Як писав відомий французький вчений П´єр Оже в праці "Сучасні тенденції в наукових дослідженнях", 90 % усіх відомих людству вчених і науково-дослідних працівників є на­шими сучасниками, тобто живуть у XXI ст.

Бурхливий розвиток наукового знання висуває перед вчени­ми низку етичних проблем і вимагає їх дотримання. Це, в пер­шу чергу, усвідомлення науковцями себе як певної духовної спільноти, а наукового знання, що складається в спільному творчому пошуку фахівців певної галузі, як цілісного процесу, всередині якого іде розширення та поглиблення меж знаного. Цей процес передбачає творчі дискусії, висунення, паралельно з існуючими, нових гіпотез для розширення меж пошуку об´єк­тивної істини. Етичні підходи до розв´язання наукових проб­лем, Що визначилися як філософія науки, були започатковані в 20-х роках XX ст. англійським філософом і соціологом К. Поппе-ром. Він висунув ідею, згідно з якою фактом науки слід вважа­ти не досвід окремого вченого, а те, що визнане за факт науко­вим співтовариством. Цей підхід зумовлений складністю про­цесу творення достовірного знання внаслідок складності його перевірки. Наукова спільнота виступає носієм морально-цін­нісного відношення до змісту знання, що має містити в собі та­кож моральнісно визначений підхід до процесу його творення.

 

Наукова спільнота є, отже, конструктивним началом в науко­вому пізнанні.

Згідно з Поппером, "інструментом" творення об´єктивного знання є "теорія фальсифікацій" або "теорія критичного раціо­налізму". Вона виходить з того, що наукове пізнання базується на перевірюваності фактів. Досвід (сфера фактів) не констатує, а лише контролює, "відбраковує" теорії. Скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступної перевірки вона може виявитися хибною.

Можливість заперечення (фальсифікації) складає принципо­ву відмінність наукового знання від будь-якої теорії, зокрема філософської. Оскільки наукова теорія формується так, що збе­рігається можливість фальсифікації, наявність принципу запе­речення (доповнення, зміни) є принциповою ознакою науково­го знання.

Етичною нормою для вченого є визнання помилковості вису­нутої ним теорії, що сформувалася на основі неповної кількості фактів. Таку моральну позиціючзасвідчив, скажімо, Ч. Дарвін, доповнивши свою теорію міжвидової боротьби як закону вижи­вання природних видів теорією взаємодопомоги всередині виду. Жоден вчений не може претендувати на володіння абсолют­ною істиною. Наукове знання, що існує у вигляді істин-гіпотез може бути уподібнене до біологічних видів у їх еволюційному розвитку: воно народжується, вдосконалюється і відмирає вна­слідок заміни досконалішим знанням.

Меті запобігання авторитаризму в науці, а отже, догматизму і фальсифікації, покликаний служити принцип "розмноження" теорій. Його висунув американський філософ, представник постпозитивізму Пол Фейєрабенд. Створення теорій, альтерна­тивних існуючим, навіть якщо останні підтверджені та загаль­новизнані, сприяє пошуку різноманітних нових засобів, що дозволяють давати різні пояснення тим самим експеримен­тальним даним. Цей процес сприяє розвитку творчих здібно­стей кожного вченого. Різноманітність думок методологічно не­обхідна для розвитку науки. Оскільки в науці завжди існують альтернативи, їх боротьба є рушійною силою наукового прогре­су. З іншого боку, в атмосфері творчого пошуку і висунення нових ідей науковці сповнюються наснаги на подальше поглиб­лення знання.

Сказане щодо альтернативності теорій зовсім не означає, що вчений має висувати їх на підставі випадковості при недостатній кількості фактів чи експериментальних даних. Умовою прина­лежності до науки є професіоналізм. М. Вебер говорить: "Не лише ззовні, але саме внутрішньо справа полягає в тому, що окремий індивід може створити в галузі науки, будь-що довер­шене лише за умови найсуворішої спеціалізації" [2, с. 130]. Для того, щоб учений зробив у науці щось дійсно важливе, він має бути захоплений наукою, натхненний нею. Без пристрасті, без повного заглиблення в науковий пошук, людині краще зайня­тися чимось іншим, радить Вебер. Вчений має жити з усвідом­ленням, що саме він покликаний здійснити відкриття і що саме для цього він прийшов у цей світ.

Важливі моральнісні аспекти науки утверджуються в 60-х ро­ках XX ст. історичною школою філософії науки. В праці Т. Куна "Структури наукових революцій" (1968 р.) висунуте поняття "парадигми" — прийнятої моделі чи зразка в будь-якій галузі науки. Вона складається на основі нагромадження вагомих чинників, що визначають характер постановки та розв´язання наукових проблем. Парадигма, набуваючи визнання в певних спільнотах учених, виконує як пізнавальну, так і нормативну функції.

Оволодіння наявним у науці рівнем знань є виявом не лише фахових якостей спеціаліста, але і його моральним обов´язком. Мета науки, що акумулює знання, — постійне розширення і збільшення його точності. Важливе місце при зміні наукової парадигми, згідно з Т. Куном, має належати не лише досліджен­ню чинників побудови нового знання, але також і методу пере­конання. Тобто, важливе значення при описі зміни парадигм відводиться ^психології, оскільки науково описати зміни пара­дигм термінами логіки неможливо.

У такий спосіб виконується моральний обов´язок наукових спільнот щодо науки: створюються як логічні, так і психоло­гічні передумови її подальшого поступу.

Етичні аспекти дослідницького пошуку чітко формулює американський соціолог, один із засновників соціології науки Р. Мертон. "Базовими" нормами етики вченого він називає: "універсалізм", "колективізм", "безкомпромісність", "організо­ваний скептицизм".

Чотири виміри моральної доброчесності дослідника, названі Мертоном, його колега Б. Барбер доповнює ще двома, а саме: "раціоналізм" та "емоційна нейтральність" [Див.: 7, с 131]. Виникає запитання: у чому моральна цінність науки не лише щодо фахівців, зайнятих творчим пошуком як самоцінним? М. Вебер відповідає: "Науковий прогрес є частиною, і притому надзвичайно важливою частиною, того процесу інтелектуалі­зації, який відбувається з нами протягом тисячоліть" [2, с 134]. Наука визначилася як величезна суспільна сила завдяки соціальним наслідкам її застосування. Працюючи на "приклад­ні" сфери, вона якісно змінила природне середовище, створила нову, технічно оснащену цивілізацію. Моральне покликання науки служити інтересам людства сформулював ще Ф. Бекон. Науку він розглядав як важливий засіб покращення людського життя.

Нині наукові розробки швидко і ефективно впроваджуються у практику, так що бар´єри між "чистими" і "прикладними" галузями зруйновані. Скажімо, автоматика, що працює на "чи­сту" науку, також революціонізує виробничий процес.

Дослідження зв´язку людини і природи дозволили збільши­ти середню тривалість життя людини, запобігаючи розвитку спадкових хворіб або значно полегшувати їх перебіг. У цій же сфері знаходиться дослідження наявних на планеті природних ресурсів та планування їх розумного використання. Благу лю­дини служить дослідження проблеми використання енергії та сировини, зокрема в плані зменшення енерговитрат при тран­спортуванні. До важливих напрямків сучасної науки належать засоби зв´язку — тобто засоби розповсюдження складної інфор­мації, без чого не можна уявити життя сучасного людства.

Однак, поряд із гуманістично визначеним застосуванням науки, можливі ситуації використання її досягнення в антигу-манних цілях. Суперництво держав, різниця вір і культур є нині вагомим чинником нестабільності на планеті. Поряд з відпові­дальністю урядів за долю своїх громадян, зростає відпові­дальність наукових спільнот за наслідки наукових відкриттів. У XX ст. питання моральної відповідальності вчених порушу­вали такі визначні науковці, як Ф. Жоліо-Кюрі, А. Ейнштейн, Дж. Бернал, Б. Рассел, А. Швейцер та ін. Відомий Пагуоський рух, який започаткував Маніфест Рассела—Ейнштейна, звертає увагу не лише на індивідуальну відповідальність вчених за їх наукову роботу. На вчених як певну інтелектуальну спільноту покладається також особлива відповідальність, зумовлена їх знаннями, технічними можливостями користування науковою інформацією та міжнародними зв´язками. Названі аспекти морального обов´язку вчених перед людством були визначені на Пагуоській конференції 1978 p., що відбулася у Варні (Бол­гарія). Ще раніше, на Пагуоській конференції 1975 p., відбула­ся дискусія з приводу співвідношення науки та етики і соціаль­ної відповідальності вчених. Того ж року під егідою ЮНЕСКО розпочато здійснення проекту "Наука в сучасному світі: розви­ток науки і її людські наслідки". В ньому велика увага при­діляється вивченню культурних, етичних, естетичних проблем, що виникають на ґрунті уже наявного знання та нових науко­вих даних.

Американський філософ Р. Коен у праці "Етика і наука" (1974 р.) визначає низку аспектів зв´язку етики і науки. По-перше, наукові відкриття можуть примушувати до прийняття етичних рішень. По-друге, вони роблять можливим деякі етичні рішення. По-третє, наукові методи можуть допомогти в раціо­нальному контролі та етичному плануванні суспільного та осо­бистого життя. По-четверте, наука може запропонувати модель демократичного способу життя тим, хто цікавиться нею [Див.: 12, с 114].

Міжнародне співтовариство вчених все більшу увагу при­діляє питанням дотримання принципу гуманного спрямування наукових досліджень.

У сучасну епоху, поряд з природничо-науковим, великого значення набуває гуманітарне знання, що безпосередньо спря­моване на духбвний світ особистості. Воно має в собі морально та естетично визначений зміст, а отже, здатне формувати (роз­вивати та удосконалювати) моральний досвід, естетичні уподо­бання, світоглядні переконання людини.

Долання сцієнтистських тенденцій, тобто абсолютизації при­родничо-наукового знання, — це гуманістичний принцип, що склався в науці з 60-х роках XX ст. Гуманітарні науки зосереджу­ють увагу на дослідженні проблем людини в її соціальних та індивідуальних вимірах. Плідним є також принцип спів­дружності природничих та гуманітарних наук. Людина як соціальна та біологічна істота стає одним із основних об´єктів пізнання як природничих, так і гуманітарних наук. Гуманізація знання важлива не лише тим, що людина стає основним її пред­метом, але і тим, що відкриває шляхи її самопізнання, усвідом­лення унікальності, а отже, і спонукає на розумну організацію життя.

Наукова антропологія, психологія, філософія, етика, есте­тика, теорія та історія культури тощо мають остаточною метою розумне опанування людьми власної природи.

Наука останніх десятиліть приділяє особливу увагу проблемі інтелектуально-творчих здібностей людини. Предметом дослі­дження є виникнення та еволюція мозку, структури та функції мозку в цілому та різних його рівнів і відділів, його можли­вості та резерви, співвідношення в ньому нервових і психічних процесів тощо. Зокрема, вивчається функціональна асиметрія великих півкуль, що якісно відрізняє мозок людини від мозку тварин. Нині на цю проблему звернена увага нейрохірургів, фізіологів, психологів, етиків, соціологів.

Важливе значення для розуміння психічного життя людини має сформульована в першій половині XX ст. 3. Фройдом тео­рія психоаналізу. Вчення про три шари психіки — свідоме, пе-редсвідоме, позасвідоме — відображає складний світ психічно­го життя людини. Пояснюючи способи взаємодії різних шарів психіки, психоаналіз допомагає усвідомлювати прояви неконтро-льованої поведінки. Професія психоаналітика покликана допо­магати людині опанувати свою природу, тобто підпорядкувати інстинкти волі та розуму. Як слушно наголошує Фройд, "голов­не завдання культури, її справжнє обґрунтування — захист нас від природи", зокрема від власної природи [11, с 104]. Психо­аналіз пояснює людині природу її віри, породженої страхом і відчуттям безпорадності перед світом. Обґрунтовуючи віру як психічний феномен, він доводить важливість заміни насиль­ницького витіснення природних потягів (витіснення, породже­не страхом покарання), плодами розумної духовної роботи [11, с 132].

Важливу роль у гуманізації культури відіграє така сфера гуманітарного знання, як герменевтика — наука розуміння та інтерпретації "текстів" (ширше — наука розуміння різних куль­турних світів). Окрім численної низки суто гносеологічних проблем, вона зорієнтована на етичну цінність творення пізна­вального відношення. Останнє передбачає налаштованість на розуміння іншої людини. Філософська герменевтика досліджує онтологічні засади людського буття, тобто ті умови, завдяки яким людське існування визначається як творчий процес.

Згідно з Гайдеґґером, людське буття, безумовно, герменевтичне, оскільки "розуміюче витлумачення", "відтворення смис­лу" — основний спосіб здійснення людського буття, а отже, "відтворення смислу буття". Реальність, що пізнається суб´єк­том, завжди певним чином витлумачена, тобто освоєна ре­альність. Отже, створюється широкий простір для нових інтер­претацій — процесу, що, на думку Гадамера, ніколи не може бути завершений. Розуміння тексту (іншого культурного світу) є одночасно моментом саморозуміння, як наголошує представ­ник герменевтичної філософії Поль Рикер. Включення суб´єкта в коло інтерпретацій — явище творення ситуації перебування в полі культури та діяльності творення культури.

Визначені аспекти зв´язку етики і науки не вичерпують про­блему. Вони покликані засвідчити її багатогранність та акту­альність.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування