Поняття "сенс життя" і "щастя" органічно пов´язані між собою і належать до етичних категорій, що відображають моральну са­мосвідомість особи. В них синтезується увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною результа­тивністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття самостійності і випадковості існування.

Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя ос­таточною метою людських зусиль. Правда, розуміння сенсу збиття не завжди пов´язується із щастям. Релігійне, зокрема християнське його розуміння, не передбачає щастя в цьому світі, а переносить його можливість у "потойбічне" життя. Зем­ле життя лише ставить перед людиною певні моральні зобов´я­зання: збереження душі для вічного блаженства в "іншому" лситті. Щастя, згідно з прийнятим визначенням, — це "пере­бивання повноти буття, пов´язане із самоутвердженням" [15, с 175].

Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об´єктив­но покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров´я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлен­ня до феномена життя та до себе як його носія. Фізичне здоро­в´я — не лише показник гармонійної взаємодії всіх органів, але й запорука душевного здоров´я: налаштованості людини на злагоду з оточенням. Фізично здорова людина сповнена радості буття. її наповнює радістю сама можливість бути, відбутися, відчувати своє тіло і вправно володіти ним. Тому моральним зобов´язанням перед собою є ведення здорового способу життя. Важливо тренувати тіло, не перевантажуючи, не виснажуючи його непосильною працею або надмірними сумнівними задово­леннями. До останніх зокрема належать надмірна кількість їжі, зловживання алкогольними напоями, статева розбещеність. Вони швидко виснажують організм, призводять до передчасно­го старіння та смерті. Зрештою, хвора людина, як правило, вимушено зосереджена на негараздах свого організму, а отже, Нервова, безпричинно дратівлива. Вона нетолерантна в пове­дінці, недружня в стосунках.

Другий аспект самоутвердження — духовне, в першу чер­гу, моральне самоутвердження. Якщо перший аспект реалі­зує цінність людського життя в його природності, то другий Пов´язаний з її суспільністю і отже, має сутнісний характер. Доцільно порівняти обидва аспекти з огляду на їх цінність для Повноти самоутвердження особистості. Аморально виснажува­ти свій організм сумнівними задоволеннями. Неморально і зло­чинно позбавляти життя будь-яку людину, в тому числі і себе самого. Моральна заборона на самогубство покладена всіма культурами. Так, у християнстві самогубців заборонено ховатц на кладовищах на тій підставі, що життям людини має право розпоряджатися лише Бог. Коли ж має місце самогубство (окрім випадків ритуальних самогубств), за фактом його вчинення завжди стоять великі особисті трагедії. Згадаймо хоча б герої­ню поеми Т. Шевченка "Катерина". Середовище осуджувало її за "несанкціоноване" кохання до чужинця і тим прирекло на смерть.

Таке ж моральне зобов´язання щодо самоутвердження вису­ває перед людиною і її "друга природа". Саморозвиток особи­стості — це процес і результат цілеспрямованої душевно-духов­ної діяльності. Слід мати на увазі, що потреба духовного само­розвитку не іманентна людині, не покладена в ній так само нагально, як потреба фізичного виживання. Життя (фізична життєвість) дається людині як дарунок, тоді як духовність, мо­ральність вона має здобувати, плекаючи їх у собі. В діяльному самоутвердженні вона має здобувати людські чесноти, прибор­куючи лінощі та примхливі вимоги тіла, що зваблює вигодами лінивого, напівсонного буття. Між тим людина зобов´язана са­мим фактом свого буття відповідати розумності та моральності своєї природи. Вона зобов´язана перед людством жити так, щоб собою не соромити рід людський. Отже, людина має моральні зобов´язання як перед собою, так і перед людством. Однак сенс життя вона здобуває не завдяки виконанню моральних зобов´я­зань, хоча цей факт відіграє важливу роль у самоусвідомленні та самоорганізації духовних структур на смисложиттєві цін­ності.

Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить усвідомлен­ня обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде про смисложиттєві цінності, то треба наголоси­ти, що це цінності, здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитися в суттє­вому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному форму­ванні середовища, в творчих моральнісних стосунках тощо. Це знайденість себе в справі, до якої людина призначена приро­дою; знайденість себе в коханні і сім´ї, в справжній щирій друж­бі, в повазі з боку інших тощо.

Духовна потреба самоутвердження стимулюється творчою природою людини. Це вона вимагає органічно влитися в буття людства за життя, створюючи атмосферу людяності, а після смерті залишатися в ньому образом своїх умінь, здібностей, талантів тощо. Духовне самоутвердження завжди потребує зу­силь розуму, глибини почуттів і, звичайно ж, волі, сили харак­теру, фізичних зусиль. Лише у такий спосіб — шляхом опред-метнення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття. Людське існування вимі­рюється справами, що і визначають відлік часу. Цей закон дійсний як для людства загалом, так і для кожної особистості. Отже, сенс життя не покладений десь ззовні, поза людиною. Сенс життя здобувається у свідомому творенні життя, а саме: творенні себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків в навколишньому середовищі. Реалізуючи своє при­значення бути людиною, особа здобуває справжню повноту буття, тобто сповнює його сенсом.

Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характе­ристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до твор­чої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті.

Відчуття повноти буття дається не лише власними творчими досягненнями. Повнотою сповнює здатність радіти і захоплю­ватися моральним талантом інших людей, досягненнями твор­чого генія минулого та сучасності. Насолоджуючись уміннями інших, ми відкриваємо серце для щирого і шанобливого став­лення до них і тим самим духовно споріднюємося з людством. У той же час ми применшуємо власний егоїзм, заздрість та інші вади людської природи. За цією ж ознакою творче самоутвер­дження, в якій би сфері життя воно не відбувалося, є явищем моральнісним, адже у такий спосіб своїм буттям ми примно­жуємо чесноти людства.

В історії етичної думки проблеми сенсу життя та щастя роз­глядаються як взаємозв´язані на засадах взаємозумовленості. Початково слово "щастя" означало сприятливий для люди­ни перебіг обставин, сприяння вищих сил людським справам.

Слово eudaimonia в давньогрецькій означало "покровительство богів". Згодом зміст його конкретизується в переживання лю­диною свого буття як щасливого або нещасливого. Коли ж мова ішла про сприятливі обставини, почали вживати слово "евтихія" ("прихильність долі"). У такий спосіб розведені були об´єк­тивне і суб´єктивне у феномені щастя.

В історії етики мали місце численні спроби розв´язати пи­тання щодо шляху досягнення людиною щастя. В етиці гедоніз­му сенс щастя бачиться в фізичних насолодах. Представники етики евдемонізму, зокрема засновник цього напрямку Епікур, бачить щастя в душевному спокої, безтурботності духу (атарак­сія). Поняття щастя — одне з основних в етиці Арістотеля. Філософ розглядає щастя як наслідок тривалої і неухильної діяльності душі згідно з вимогами доброчесності. Щастя, згідно з його визначенням, — це "вище і найпрекрасніше благо, що дає найбільше задоволення". Сенс задоволення пов´язується з діяльним життям — з діяльністю душі, що узгоджена з розу­мом. Як наголошує філософ, діяльне життя, що відповідає при­значенню людини, згідно з її родом і тотожне поняттю добро­чесності — це і є щастя [Див.: 2, с 64]. Як таке воно одночасно й індивідуально неповторне, і дещо загальне для багатьох, адже, як пише Арістотель, "завдяки свого роду навчанню і наполег­ливості воно може належати всім, хто не схиблений щодо доб­рочесності" [2, с, 67]. Для щастя потрібна і повнота доброчес­ності, і повнота життя.

В етиці Канта основне призначення людини бачиться в тому, щоб бути гідною щастя, а шлях до цього — не в благах земно­го життя, адже доброчесність не прокладає шляху до добробу­ту, а в моральному самоутвердженні. Опредметнитися в слу­жінні добру — це і означає здобути сенс життя та відчуття щастя. "Доброчесність породжує щастя", — говорить Кант [9, с 442]. Доброчесність та щастя він бачить вищими благами людського життя. На цій підставі філософ ставить перед люди­ною вимогу бути щасливою, хоча й усвідомлює складність ви­конання морально необхідного (апріорного морального закону)-Мораль, пише Кант, "є вчення не про те, як ми повинні зроби ти себе щасливим, а про те, як ми повинні стати гідними ща­стя" [9, с 463].

У російському філософському ідеалізмі поняття діяльного лсиття пов´язується, в першу чергу, з моральною сутністю лю­дини: з послідовним викоріненням природного егоїзму і налаш-тованістю на любов до іншої людини та до трансцендентного уособлення добра — Бога. Саме таке бачення сенсу життя і щастя складає пафос етичної теорії Володимира Соловйова, Семена франка, Сергія Булгакова. Визначаючи місце любові в само­утвердженні людства, Вол. Соловйов пише: "Моральнісно нор­мальною має бути визнана така дійсність, яка, виходячи з по­чуття любові, набуває форми обов´язку і має своїм предметом або метою здійснення всеєдиного боголюдського суспільства" [18, с 592].

Катастрофізм людських почуттів, народжений у XX ст. соці­альними катаклізмами, зростанням відчуження між людьми, зумовлює втрату інтересу до проблеми щастя. Це відбувається не тому, що вона втратила актуальність, а тому, що щастя ба­читься людині недосяжним. Натомість, особлива увага зверне­на на страждання та смерть як остаточний наслідок життя та як єдину справжню його реальність.

Мотив смерті, самогубства як спосіб утечі від труднощів життя почав звучати уже в часи античності, зокрема у відомого проповідника самогубства софіста Гегесія (320—280 pp. до н. е.). У XIX ст. він набув особливого поширення завдяки працям А. Шопенгауера, С. Кіркегора, Ф. Достоєвського, 3. Фройда, що відобразили безпорадність людини перед світом в умовах, коли "Бог помер" (Ф. Ніцше).

У виховному процесі актуальною є мета сформувати у мо­лоді наснагу облаштування суспільного життя в усіх його лан­ках: соціально-економічній, морально-правовій, культурній. У виховному процесі важливо виходити з наявності двох типів орієнтації особистості на смисложиттєві цінності. Перший опер­тий на виражені особистісні якості, що стимулюють активний Пошук, мобілізуючи для цього волю та природою закладені здібності. Виховна мета в роботі з молоддю названого типу орієн­тацій — допомога у віднайденні свого справжнього покликан­ня. Небезпека, що чатує на здібних і талановитих — випробу­вати себе у багатьох сферах, зосереджуючись на кінцевому на­слідку і не замислюючись над засобами досягнення життєвого Успіху. Спонука на морально-доброчесні шляхи до успіху стає певною запорукою душевного добробуту, дозволяючи таланту не втратити в собі людину. Всередині названого типу таланови­тої, здібної молоді є також виражена зорієнтованість на високі ідеали та цінності. Однак при зіткненні з реальністю вони ча­сто виявляються безсилими, неспроможними утвердити благо­родну ідею в дійсності. З них виходять "невдахи", прибиті жит­тям. Виховна мета в спілкуванні з молоддю, що має благородні ідеали і добрі наміри, — зосередження уваги на вихованні волі як необхідної умови перетворення наміру в реальність.

Другий тип — це молодь, зорієнтована на життєвий успіх безвідносно до засобів його досягнення.

Тут актуальною у вихованні є проблема зацікавлення смисло-життєвими цінностями в умовах відчутного зростання амораліз­му стосунків. Важливо прищепити розуміння того, що почуття самоповаги, привілей почувати себе людиною досягається лише моральним шляхом. Допомогти знайти справжні цінності жит­тя та показати моральні шляхи до них — у цьому найвище покликання педагога. Він зобов´язаний відкрити молоді, що щастя — не що інше, як зустріч людини з собою — із справж­ньою людяністю у власній особі. Це також зустріч з іншою людиною, буття якої усвідомлюється як найвище особисте бла­го. Слушно тому звучить думка, що "предмет, із яким пов´яза­но щастя, ніколи не річ, але завжди особа" [15, с 176].

Отже, педагог безпосередньо причетний до щасливої або не­щасливої долі своїх вихованців. Особа здобуває підстави для переживання життя як щастя завдяки відчуттю самоутверджен­ня, завдяки волі та наполегливості в досягненні благородної мети.