Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Етика

15.10. Категорії моральної самосвідомості. Категорія совісті


Категорії моральної самосвідомості відображають спрямо­ваність морального сумління людини всередину себе самої. Вони розкривають рівень опанування цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з міркою людяності. До названих понять належить совість, а також смисложиттєві цінності: сенс життя і щастя. Кожна з них відображає унікаль­ність розуміння людиною себе в сенсі суб´єкта моральності.

Поняття "совість" відображає самооцінку суб´єктом мораль­ної цінності власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи. За висловом Е. Фромма, "істинна совість є невід´ємною рисою повноцінно розвинутої особистості: керуючись вимога­ми свого сумління, така особа утверджує себе" [22, с. 121]. Од­ночасно совість може набувати і сенсу спонуки та особливої вимогливості ставлення людини до себе. В такому випадку совість — "це наглядач, приставлений до людини нею ж самою" [22, с. 121]. У цій думці розкрито феномен "хворої совісті", ге­ніально осмислений у творчості Ф. Достоєвського. Його герої Настільки глибоко проймаються чужим болем, негараздами жит­тя, людськими стражданнями, що починають відчувати особи­сту відповідальність за існування зла в світі, хоча зовсім не­причетні до його скоєння.

Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.

Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті (рос: совесть — від "ведать", "знать" — спільне знання) особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребу­ють її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім´я інших. Останнє засвідчує, що їй легше страждати самій, ніж бачити страждання інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в суб´єкті. У безпосередньому вияві крайньої небайдужості до іншої, в розумінні іншої люди­ни як мети суб´єкт моральнісного відношення утверджує свій органічний зв´язок із людством. Феномен совісті коригує сто­сунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить цьому поняттю. В такому сенсі Кант говорить про наявний всередині людини моральний закон як про вищу цінність. Геґель характеризує совість як вияв "моральної ге­ніальності" і ставить совість вище від закону та морального обов´язку.

У феномені совісті відображене явище індивідуалізації став­лення особи до самої себе з огляду відповідності себе як інди­відуальної життєвості всезагальному — поняттю "людина". Тут має місце діалектика "я — буття" і "я — сутність". Конфлікт осо­би з собою зумовлюється розходженням між учинком і уявлен­ням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний учи­нок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої.

Феномен совісті базується на визнанні іншої людини як рівної собі. Саме на цій підставі Леся Українка протестує проти обмеженості національно-радикальних ідей, що виходять з існу­вання "еліти" і "народу". Відоме її гнівно-глумливе зауважен­ня щодо захисників теорії двох правд: "панської" та "мужиць­кої". "Мені здається, чи не походить думка про "дві правди" ще і від панського страху перед освіченим мужиком. ...Може, си­дить у них в голові формула: освічений чоловік — пан — і що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити в такі пани? "Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?" [21, с 234].

Здатність особи до діалогу з собою, до рефлексії над власни­ми намірами та учинками — ознака розвинутого почуття совісті.

В історії етики проблему совісті у зв´язку з самопізнанням впер­ше поставив Сократ. Характерно, що в давньогрецькій мові совість і самоусвідомлення визначаються одним і тим же по­няттям, латинський його відповідник слово conscientia. Що також означає "совість" і "усвідомлення".

Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і світом взагалі. Масштаб почуття розгортається саме так, осягаючи буття як цілісність, у тому числі гармонію духовних структур особи. Чуттєве і раціональне в її духовному світі не суперечать одне одному. І не тому, що дух не усвідомлює себе, а саме тому, що він усвідомлює свою злагодженість зі світом. Нечиста совість, навпаки, народжує внутрішній неспокій. Втрата злагоди із собою зумовлює відчуття втрати зв´язків зі світом. Докори совісті викликають величезні душевні муки, гнів проти себе самого, відчай і страх за наслідки скоєного. Давні греки уявляли муки совісті у вигляді жахливих істот ериній зі старими спотвореними обличчями, пасмами нечесаного волос­ся. З їх розкритих пащ лилася кров. Переслідувана ериніями людина впадала в безумство. Міф про грецького героя Ореста містить оповідь переслідування його ериніями за вбивство ма­тері Клітемнестри. Есхіл в "Емменідах" показує не лише бе­зумство Ореста, але і суперечку з ериніями Афіни та Аполло­на — захисників Ореста. Гармонійна упорядкованість свідо­мості, що сповнюється відчуттям правомірності вчинку, відображена давніми греками у вигляді злагоди ериній з нови­ми олімпійськими богами. Хтонічні захисники мертвих, яки­ми є еринії (від грецького "бути безумним"), набувають імені Евменід (благомислячих) — прихильниць законності і косміч­ного порядку. Міф розгортає діалектику саморозвитку почуттів особи, що переживає гнів проти себе, відчай від усвідомлення скоєного зла. Жахнувшись себе самої, караючи себе за злочин, особа зрештою приходить до внутрішньої необхідності діяти лише за розумним вибором.

Можна стверджувати, що совість здатна народжувати стан катарсису, морально-естетичний сенс якого характеризується як "очищення через страждання". В сфері естетичного співпе­реживання очищення відбувається під впливом страждання за іншого (героя мистецтва). В етичному феномен совісті ставить свідомість і почуття особи в стан глядача і судді над власними вчинками. Згідно з Фройдом, у відношенні "Я" і "над-Я" останнє здатне виступати у ролі совісті або безсвідомого почуття вини.

Совість не є щось незмінне, раз і назавжди дане. Розвиток самосвідомості та людської гідності виявляє себе в світі особи як удосконалення самооцінки в напрямку зростання її критич­ності. Це критичність не лише щодо себе і своїх вчинків, але і щодо обставин, здатних позбавити людину гідності, совісті, штовхнути на злочин. Отже, це усвідомлена потреба вибирати морально необхідне навіть в умовах, коли обставини спонука­ють на аморальні дії. Совість розкриває вищість людини з-поміж усього живого, оскільки вона є свідомим суб´єктом вибору ді­яльності та здатна бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини.

Зростання змагальності воль в умовах наступу вільної кон­куренції особливо загострює питання виховання почуття совісті. У виховному процесі чесна позиція педагога передбачає об´єк­тивне висвітлення ролі совісті в житті особистості. Совість не гарантує життєвого успіху, оскільки мораль часто робить лю­дину беззахисною перед наступом аморалізму. Духовним при­вілеєм моральної особистості є хіба що чисте сумління. Воно — умова душевного достатку, а отже, і внутрішньої сили. Носій совісті — людина з розвинутим почуттям гідності. Причому совість виявляє себе не лише як засіб моральної самооцінки, але і як джерело вибору вчинків. У цьому сенсі вона здатна надихати особу на самоздійснення та коригувати вчинки на їх моральну спроможність. Жити згідно з совістю означає зали­шатися людиною в усіх випробуваннях долі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування