Електронна бібліотекапідручники


Етика

15.5. Поняття "сором"


Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному зна­ченні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики. Ґрунтовний його аналіз дається в праці Вол. Соловйова "Виправдання добра". Філософ визначає сором, жалість, благо­говіння як три найґрунтовніші вихідні начала моральності, що кладуть межу між людиною і природним світом поза нею. Со­ром належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформували­ся в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначилася не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контро­лювати, підпорядковувати свою природність законам розумно­го. Не випадково в Біблії історія людства починається з момен­ту становлення почуття сорому. Скуштувавши плоду з дерева пізнання добра і зла, усвідомили перші люди свою наготу і "зши­ли вони фігові листи, і зробили опаски собі" (Буття 3,7). Оче­видно, що першим об´єктом самоусвідомлення було тіло, а пер­шою формою, в якій виявилася сутнісна відмінність людини від тварини, — творення заборон на соромницький вигляд тіла, що уподібнює людину до тварини. У цій же площині лежить творення певних обмежень на забаганки тіла. В першу чергу, це творення заборон на неупорядковані статеві стосунки. Забо­рона інцесту була величезним кроком у моральному поступі людства. Заборона споглядання табуйованих предметів — діто­родних органів людини — зумовила становлення культури оформлення зовнішнього вигляду. Одяг ізолює тіло від приро­ди і від сторонніх очей.

Становлення почуття сорому стало першою ознакою якіс­ної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини не мають сорому. Усвідомлення людиною своєї відмінності від тварини пов´язане із здатністю соромитися своєї тварності. феномен сором´язливості свідчить, що людина бачить себе істо­тою вищою, ніж її суто природне, тілесно-матеріальне єство. В самому психічному акті відчуття сорому вона засвідчує свою моральність. "Я соромлюся, отже, я існую, не фізично лише існую, але і моральнісно, — і соромлюся своєї тварності, отже я ще існую як людина", — так визначає сенс поняття сорому Володимир Соловйов [19, с 124]. Людина соромиться фізіологіч­них відправлень організму — і тому виводить їх за межі публічного життя. Применшення фізичних потреб організму як засіб піднесення духу над тілом знаходить відображення в практиках покладання аскези. Людина приносить у жертву своє тіло. Постами і самознущанням над "тварною" частиною свого єства вона прагне звільнити дух для осягнення боже­ственної істини.

Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Воно сприяло станов­ленню культури відношення до тілесної природи людини. Інстинкт продовження роду зумовлює небайдужість до тіла як осердя життя і джерела його продовження. Завдяки свідомому регулюванню стосунків суто природна функція живого була піднята людством на вищий рівень моральної краси. Почуття кохання склалося як суто людська здатність поєднання духов­них енергетик двох людських життів протилежної статі на тво­рення нового життя. Енергія взаємного фізичного притягання поєднується з енергією духовної злагоди, що народжує ніжність, чистоту, щирість почуття. Взаємне проникнення енергетик зумовлює властиву лише закоханим повну гармонію почуттів. Двоє людей здатні почуватися як одна цілісна істота. Чистота стосунків надає їм вищої одухотвореної краси. Це природа, що стала духовною, духовність, що опредметнює себе як при­родність — тобто як реальне життя.

Любов звільняє людину від почуття сором´язливості влас­ної природи, оскільки є гарантом чистоти стосунків. Закохані навіть у думках не можуть зрадити одне одного, оскільки почуття кохання набуває реальності лише тоді, коли знаходить свій предмет — іншу людину, єдину і неповторну. Тому любов є гарантом вірності. Народження нового життя фіксує не те, що йому передував "гріх", а те, що народжений може стати для людства великим подарунком — Богом. Культ образу богома-тері в християнстві звільняв людей від почуття сорому за гріховність власної природи. Поняття "непорочне зачаття" пе­реносило акцент на результат, наголошуючи на духовності початку: "непорочне зачаття". Образ боголюдини усував почут­тя сорому за тварність власної природи, адже свідчив, що мож­на, перебуваючи в природно-тілесній оболонці, одночасно бути Богом.

Художня культура сприяла становленню естетичного відно­шення до тіла. Вона трансформувала біологічний інстинкт в естетичне милування гармонійною довершеністю прекрасно збудованого людського тіла. Тілесність, якій мистецтво нада­вало іншого, опредметненого в матеріалі мистецтва, образу, втрачала безпосередню достовірність одиничного буття, а ра­зом з тим тлінність, швидкоплинність краси. Натомість утвер­джувалася сконцентрована в образі ідея одухотвореної краси людського тіла. Скульптури "Афродіта Кнідська" роботи Прак-сителя та "Венера Мілоська" роботи Агесандра відображають неперевершену культуру естетичного відношення до людсько­го тіла. У них відображена ідея гармонійної єдності еросу та етосу. Ерос тут підпорядкований етосу, тому споглядання ста­туй народжує почуття благоговіння перед вічною жіночністю. Становленням культури естетичного відношення до людського тіла як довершеного витвору природи людство завдячує дав­ньогрецькому суспільству. Функції переведення нерозвинуто­го, грубого, суто емоційного реагування на людське тіло в неза-цікавлене естетичне милування красою форм в історії культу­ри виконувала, в першу чергу, скульптура, а давньогрецька скульптура — особливо.

Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізич­ної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором" також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю кри­ється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступцим, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осяга­ються поняттям "сором". Саме на цій підставі Володимир Соловйов, використовуючи відому формулу Декарта "Мислю — отже існую", в свою чергу, проголошує: "Соромлюся, отже існую". Діяльне усунення виявів людини, що соромлять люд­ський рід, — засіб піднесення від "тварного" до "божественно­го" в її природі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування