Електронна бібліотекапідручники


Етика

15.3. Добро-зло — вихідні етичні категорії


Визначаючи сутність добра, Спіноза пише: "Під добром я буду розуміти... те, що складає для нас, як ми напевно знаємо, засіб до того, щоб усе більше і більше наближатися до визначеного нами взірця людської природи; під злом — те, що, як ми на­певно знаємо, перешкоджає нам досягнути такого взірця" [20, с 495]. Звернемо увагу на слова Спінози щодо сутності добра. Під ним філософ розуміє не якісь конкретні прояви доб­рого в людині, а, в першу чергу, те, що сприяє наближенню до досконалої людяності, або, до "взірця людської природи". Доб­ро в його сутнісному вимірі — це є усе те, що утверджує ро­зумність і моральність людини. Зло — це те, що гальмує розви­ток або нівечить і нищить у людині її людські якості. Лише з позицій названого критерію відкривається справжня цінність будь-яких людських учинків, а отже, і підстава оцінювати їх або як добро, або як зло.

Співвідношення понять "добро" і "зло" наявне уже в ранніх культурах. Воно засвідчує розуміння дуалізму цінностей люд­ського життя. А отже, дані поняття застосовуються і як прин­цип оцінки усіх явищ дійсності. Дуалістичні міфи розглядають світ як єдність доброго і злого. Зокрема, в міфах про близнят йдеться про двох братів, що навчали людей полювання та зем­леробства. Згодом їх розрізняють за якостями: один — мудрий і добрий, інший — злий і нерозумний. У пізнішій міфології героїв-братів усвідомлюють богами неба і підземного царства, добра і зла.

Розвинуті міфології Близького Сходу розрізняють "добро, благо" і "погане, зло". В дуалістичній міфології Давнього Єгип­ту протиставлення добра і зла виражене в суперництві Гора і Сета. В давньоіндійській — виразниками дуалістичних сил світу є білі боги, носії добра, і чорні демони — носії кривди. В зороастризмі позитивні й негативні сили розглядаються як дві самостійні творчі сили. В міфах різних народів, що говорять [ про всесвітній потоп, знаходить відображення усвідомлена Цінність моральності. їй протиставляються аморальні дії лю­дей (порушення табу, вбивства тощо). Боги карають грішників за моральні провини. Від потопу рятуються лише праведники, що і стають засновниками нових родів і народів. Моральність усвідомлюється як основа життя, як умова самозбереження і розвитку людства. В цій же площині знаходиться і Біблійний міф про всесвітній потоп.

Поняття добра пов´язується також із діяльністю творення корисного і красивого. Добре — це те, що корисне для життя у всьому багатстві його проявів. Воно і є благо. В Біблії гово­риться, що при творенні життя "проростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла" (Бут. II, 9). Світ, що його формує людина, утворюється єдністю добра і зла. Санкцію на таке творення, згідно з Біблією, дав Бог. Актом вигнання з раю він стимулював людину на творчий пошук. У ньому добро стало дійсним і визначилося як найвища цінність завдяки тому, що поряд виникло зло. Джерело зла пов´язу­ється з волею людини: з виходом за межі, санкціоновані "ви­щим розумом".

Етичні системи Давнього світу виходять із протилежності добра і зла як космічних начал, що всюди виявляють себе згідно з принципом єдності протилежного. В "Упанішадах", створе­них в Індії в І тис. до н. е., значне місце належить міркуванням про важливість жити згідно з моральними приписами, щоб примножувати добро. Цінність добрих дій — у збереженні по­рядку світу та у спасінні власної душі. "Як хто діє, як хто по­водиться, таким він буває. Той, хто робить добре, буває доб­рим, хто погане, буває поганим" (Брихад. IV, 4, 5) [1, с 90].

Давньогрецька філософія в осмисленні проблем добра і зла виходить з ідеї існування "двох світів". Платон говорить про світ ідей як світ вічної краси і добра, а також про світ чуттєвий, що є плинним і недосконалим, — це світ зла. Однак зло не роз­глядається як певна субстанційна сила, а лише як вияв неупорядкованості (хаос), що в діалектичному зв´язку з космосом (порядок) утворюють цілісність світу.

Апелюючи до людини, філософія спрямовує її на свідоме прагнення до учинення добра та до уникання зла. Зосереджен­ня уваги на духовних цінностях всупереч оманливим плинним задоволенням, доброчесні справи — основні джерела добра. Названа тенденція бере свої витоки від часів Геракліта та Демокріта. Особливо яскраво вона простежується в етиці Епікура, Сократа, Платона, Арістотеля. Відома максима Сократа проголошує: "Пізнай суть добра — і будеш порядним". Арістотель наголошує, що доброта є "всезагальна властивість загалом усіх доброчесних людей у їх ставленні до іншого" [2, с 185].

Християнство заперечує субстанційність зла на ґрунті ідеї всеблагого Бога. Для нього характерним є утвердження добра як абсолютної цінності світу, спричиненої актом божественно­го творення. В поясненні існування зла ортодоксальна теологія виходить з ідеї його випадковості. Добро тлумачиться як сутнісна сила, а зло — як певне "ніщо", небуття. Однак це не усу­ває питання: звідки в світі існує зло, якщо Бог всеблагий і все­могутній. Теологія виводить джерела морального зла із гріхов­ності людської природи. Остання виявляє себе в численних способах відходу від належної поведінки, а саме: в неправді, користолюбності, ненависті, розпусті, погорді, богохульстві тощо. "Вроджена гріховність" людини тим не менш не бачи­ться явищем фатальним на тій підставі, що зло, як говорить Фома Аквінський, не має творчої сили, існує лише як "складо­ва частина добра". Людина може уникати гріха та учинення зла шляхом витіснення із свідомості гріховних намірів і бажань. Щодо метафізичного зла, то його місце в доцільній світобу­дові обґрунтував Ляйбніц, спираючись на ідеї Августина та Фоми Аквінського. Формулюючи принцип теодіцеї (виправдан­ня Бога), Ляйбніц говорить, що "Бог не міг створити чогось кра­щого, ніж створив, згідно з відношенням до цілого" [13, с 276]. Світ усередині гармонійний і доцільний, адже Бог вибирав із багатьох можливостей найкращу. "Бог вибирає найкращий з усіх можливих світів", — пише філософ [13, с 244].

Місце злого в цілісній картині досконалого творення віднос­не. Адже те, що пересічні люди атестують як зло, відбувається внаслідок незнання ними світу як цілого. Останній включає в себе величезну різноманітність елементів. Поняття зла розгля­дається у зв´язку з поняттям необхідності, оскільки в безко­нечному універсумі всі явища не можуть бути однозначними і не допускати ніякої своєї протилежності. В цьому тлумаченні зв´язку добра і зла наявні риси діалектичного підходу. Тради­ція його своїми витоками сягає вчення Фоми Аквінського про Красу цілого в світі внаслідок поєднання хорошого і поганого. Зло служить для добра своєрідною спонукою на розгортання.

Виходячи з наявного у Фоми Аквінського поділу зла на фізич­не (недосконалість у речах) і моральне (недосконалість волі), Ляйбніц пояснює джерело зла в людині як наслідок співпадіння "фізичної необхідності" і "моральної необхідності". Усунен­ня морального зла, а отже і свобода, досягається на основі са­мопізнання та самовизначення людини, що відкриває мож­ливість гармонійних взаємодій з усіма видами необхідності. Добро бачиться наслідком розумності людської природи — здібності пізнання світу, самопізнання та розумного вибору вчинків.

В етиці Канта добро і зло набувають категоріального ста­тусу. "Воля до добра" посідає місце логічних категорій, слу­жить умовою розв´язання питання про свободу і безсмертя душі. Встановлюючи систему категорій "практичного розуму", неза­лежних від чуттєвого досвіду, за вихідну Кант бере "чисту волю". Похідними від неї є благо, обов´язок, гідність, совість, щастя. Щоразу вони пов´язуються з дією волі, що спрямована на добро як на свою мету. Щоб відповідати своєму поняттю, людина має бути спрямована на добро, сповнена болінням доб­ра всупереч схильностям чуттєвої природи та чуттєвим спону­кам. Розум допомагає волі віднайти всередині людини апріорі наявне поняття доброго і злого. Він спонукає волю на творення добра. Категоричний імператив — вияв абсолютної волі до доб­ра. Для людства він є всезагальним законодавством. Нагадає­мо, що його принцип проголошує: "Чини так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу всезагального законодавства" [9, с 347]. Здатність пізнати моральний закон та здійснювати його як намір, процес і як результат зумовлює такі моральні чесноти, як самоповага, почуття людської гідності. На їх ос­нові ґрунтується почуття морального обов´язку. Він підносить людину "над самою собою, пов´язує її з порядком речей", яко­му підпорядкований увесь чуттєво даний світ. Складність само­утвердження в добрі, навіть за умови розумного вибору, зумов­лена тим, що добро не дано людині апріорі. В її світі наявна ідея добра. Добро здобуває дійсне буття в діяльності, що апро­бує моральнісні потенції суб´єкта, вивіряючи міру його людя­ності.

Проблема розмежування ідеї добра та шляхів її опредметнення розглядається в етиці Геґеля. Визначаючи сутність добрa він пише, що добро є "абсолютна мета світу і обов´язок для суб´єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності" [4, с 336].

Геґель розкриває методологію моральної діяльності, що у своїй об´єктивній визначеності постає як добро. Це, по-пер-ще, осмислення сутності поняття "добро", по-друге, спрямуван­ня волі на добро як мету діяльності, по-третє, практична реалі­зація наміру. Добро розглядається при цьому як наслідок діа­лектичної суперечності всезагальності волі та свобідної в собі волі суб´єкта. їх суперечність зумовлює багатство видів добра. Спільним у них є сутнісна визначеність — відповідність понят­тю "добро". Розкривши діалектику добра і зла в людській діяль­ності, Геґель не відсуває кінцеву мету добра в невизначену пер­спективу. Добро розглядається і як всезагальна мета світу, і як мета суб´єкта, що знає себе як суб´єкт розумного вибору.

У діяльності всезагальне і особливе в змісті добра реалізу­ють себе як єдність протилежного. Утверджуючись в творенні добра, суб´єкт, по-перше, знищує в собі зло — перемагає над ним. Творча сила добра виявляється в здатності організувати духовні структури особистості. Дійсність добра, по-друге, ви­значається не лише задоволеним моральним сумлінням суб´єкта. Вона і в тому, що добро в суб´єкті стає дійсним для інших, для світу і тим самим утверджує його в світі інших як справді цінне. Благо почуватися людиною і відповідно розгорнутися в спілку­ванні, тобто нести добро як вище благо життя — такий сенс морального добра. Воно дає людині відчуття повноти і незнищенності життя, а отже, і робить щасливою.

Навпаки, зло, на тій підставі, що воно — руйнівне начало стосунків, неминуче рухається до самозаперечення. Нормаль­ність життя, тобто його налаштованість на добро, визначається тим, що зло не сприймається іншими, а відкидається. Носій зла заперечує цінність власної особи. Нормальність життя ви­значається тим, що суб´єкт добра здобуває можливість реалі­зуватися власному інтересу, збільшуючи при цьому загальне поле добра. За цієї ж умови зло не повинно мати змоги утвер­дитися.

Звернемо увагу, що для класичної традиції характерним є підхід до розуміння добра як універсальної цінності. Онтологіч­не добро має свої витоки в ідеї гармонійного космосу античності, в середньовічній ідеї світу як божественної еманації, що є опредметненим добром.

У культурі XIX—XX ст. відчутним стає інтерес до зла. Есте­тичний аспект феномена злого відкрив романтизм. Він показав притягальну силу зла, яке сміє діяти часом всупереч будь-яким моральним, правовим тощо заборонам. Провокуванням обставин воно і лякає, і вабить до себе. При сприйманні злого, що посідає в культурі місце табу, наявна діалектична єдність страху і ціка­вості.

Етичний аспект ставлення до феномена злого влучно визна­чив Лев Шестов. Причину інтересу до злого він бачив у тому, що людська думка протягом сотень і навіть тисячоліть шукала відгадку таємниці життя в добрі. Однак "нічого не знайшла, крім теодіцеи і теорій, що заперечували існування і можливість таїни. Добро не виправдало надій, що покладалися на нього" [24, с. 135—136]. Безсилля добра примушує шукати нових пер­спектив життя на шляху зла.

Інтерес до зла розкрив ще Августин, характеризуючи його як вид гріха. З´ясовуючи причини зацікавлення людей явища­ми зла, він виділяє дві сторони у ставленні до зла. З одного боку, воно лякає і приголомшує, збуджуючи почуття і уяву. З іншого, викликає інтерес, оскільки відкриває в людині не­знані, потаємні властивості. Це амбівалентність почуттів, що завжди має місце при сприйманні будь-якого табу. Зло (і гріх) є таким табу. Провокуюча сила зла полягає в тому, що воно спо­нукає на вихід за межі сутнісно визначеного змісту стосунків, які розкрилися як добро. Такий вихід часто бачиться як зло уже тому, що він не санкціонований традицією і культурою. В тако­му разі під поняття злого підпадає будь-яка нетрадиційність.

Культура Нового часу зробила величезний крок в еманси­пації людської свідомості, звільнивши особу від страху кари за неочікувані наслідки особистого вибору. Звільняючись від надії на трансцендентне добро, людина починає бачити себе суб´єктом життєвого вибору і суб´єктом відповідальності за вибір.

Моральне зло покладене не у відважному намірі самостійно вибирати вчинки. Воно у суб´єктивації досвіду, що ігнорує всезагальне, а отже, набуває вузького, обмеженого характеру. Суб´єктивно визначене добро знаходить свій предмет не у сфері духовного (сутнісного), а в ближньому і чуттєво даному предметно-речовому світі — в матеріальному багатстві та чуттєвих задоволеннях. Тобто знаходить "добро" там, де культура зав­жди бачила зло. Правда, в народному розумінні поняття "доб­ро" означає, в першу чергу, матеріально-речову предметність. У цьому сенсі говориться : "він нажив собі добра", або навпаки, "не нажив собі добра". Тому слід вирізняти емпіричний та теоритичний рівні уявлень про добро. Однак слід мати на увазі, що народне уявлення про добро як добробут не містить у собі нічого злого чи аморального. В ньому відображені уявлення про гідні людини умови життя. Такі уявлення мають морально цін­ний зміст. У них матеріальне добро бачиться наслідком чесних зусиль людини — її копіткої праці за умови сприяння долі. В цьому сенсі народна традиція розуміння добра утримує родо­ву його цінність: добро є те, що об´єктивно необхідне для вижи­вання роду, збереження та розвитку народу.

Діалектичний підхід до поняття "добро" має містити в собі емпіричне добро (матеріальну умову життя) і метафізичне доб­ро (духовну умову життя). їх протиставлення є виявом постій­но наявного в культурі "суперництва" двох типів досвіду. Один репрезентований більшістю народу, що є носієм досвіду творен­ня матеріальних умов виживання; другий — тою меншість, що, акумулюючи емпіричний досвід, підводить його під поняття всезагального: відповідності емпіричних явищ поняттю вселюд­ського. Очевидно, що вони за об´єктивною підставою не мають характеру суперництва, а є діалектичним цілим.

Необхідність діалектичного зв´язку двох типів досвіду на ґрунті поняття "добро" особливо актуальна для культури Но­вого часу. Особа, самопошук якої санкціоновано суспільством, бачить сферою самовияву переважно сферу виборювання жит­тєвих благ. Суб´єктивація досвіду стосунків спричиняє суб´єктивацію поняття "добро". Під добром суб´єкт починає розуміти Не те, що добре для роду (народу, спільноти), а те, що особисто вигідне. Отже, і шляхи до власного добробуту він вибирає, ігно­руючи інтерес інших, а часто — перетворюючи їх на засіб для Досягнення власної мети. При цьому руйнується іманентне доб­ро, наявне в понятті "добробут" (спільними зусиллями людей Нажите добро, тобто призначене для загального добробуту). Тому важливо розрізняти добро як потенціал людини, налаштова­ної на діяльність, та об´єктивні наслідки її вольових зусиль — реальну міру добра, посланого нею в світ. Змагальність воль, набуваючи гіпертрофованих форм, об´єктивно ставить особу в позицію ворожості до інших. Об´єктом ворожості не виступа­ють лише ті, хто не спроможний бути суперником у змаганні воль. Ніцше говорить про безсилля добра, що не здатне відстоя­ти себе в стихійній змагальності воль.

Протиставлення іншим спричиняє не лише руйнування мо­рального сенсу стосунків. Воно руйнує духовні структури лю­дини, не даючи змоги відчути повноту життя, що дається друж­бою, любов´ю, коханням, щирістю стосунків. Втрата зв´язків з іншими неминуче народжує відчуття слабкості та випадковості існування. Смерть, небуття починають усвідомлюватися як основне зло світу, а неминучість смерті породжує жах і відчут­тя безсилля перед жорстокістю світу.

У сучасному суспільстві, як пише Е. Фромм, людина пере­творилася лише на "деталь одної машини і служить цілям, зовнішнім щодо себе" [22, с 137]. Зло виявило себе у вигляді знеособлення людини соціальними стосунками — їх формалі­зованим характером. Зв´язки індивідів із собі подібними втра­тили справжній смисл і набули характеру "взаємних маніпу­ляцій". Щоб переконатися в слушності думки Фромма, досить звернутися до книги Дейла Карнегі "Як завойовувати друзів та справляти вплив на людей" [10]. У ній мова йде про шляхи маніпуляції свідомістю людей, щоб використати їх приязнь для досягнення особистого успіху.

Відчужені від людини суспільні сили починають усвідомлю­ватися як метафізичне зло. Якщо зло бачилося культурою по­переднього часу персоніфікованим в образі змія або Люцифера, то тепер воно безособове і всепроникне. Люцифер-спокусник спілкувався з об´єктом зваблення особисто. Від особи залежа­ло, піддатися спокусі, чи ні. В сучасному житті зло входить в особу підступно, непомітно, оскільки набуває знеособленої предметно-речової форми. Речовість утверджує себе в почуттях і свідомості особи як самоцінна. Зло покладене не в речовості світу як такій, а саме в її абсолютизації. Посилаючись на К. Маркса, Фромм говорить про величезне зростання відчужен­ня між людьми в сучасному світі, в тому числі відчуження лю­дини від себе самої. Людина перетворена суспільством на "то­вар", цінність якого визначається попитом. "Якщо якості, що їх може запропонувати людина, не користуються попитом, то у неї немає загалом ніяких якостей..." [22, с 149]. Людина, якості якої ігноруються чи заперечуються суспільством, втрачає впев­неність у цінності власної особи. Знецінення, духовна ізоляція породжують відчай перед життям. Спробою уникнення відчаю є втеча від життя шляхом занурення в ілюзію або прагнення ком­пенсувати духовний дискомфорт чуттєвими насолодами тіла.

Етика попередніх епох створювала системи досконалої мо­ральності, спрямовуючи людину на шлях наслідування ідеалу. Сучасна етична теорія гуманістичної орієнтації пропонує лю­дині протистояння злу шляхом стійкої орієнтації на духовні цінності. В першу чергу, на моральну свідомість самої особисто­сті, сповненої потреби не піддатися тиску "метафізичного зла", яким бачаться соціальні умови.

Релігійна гілка екзистенціалізму, спираючись на ідеї етики Кіркегора, висуває принцип самоудосконалення як засіб при­меншення зла. Шлях самоудосконалення — налаштованість людини на відчай. Ситуація такої налаштованості бачиться явищем позитивним. Філософ уважає, що усвідомлення гріхов­ності власної природи є єдиною спонукою руху людства до доб­ра [11, с 369—370].

Однак постає питання, чи втручання зла в нормальний хід життя неминуче дає руйнівні наслідки? Філософія народного життя, сконцентрована в епосі, дає оптимістичне розв´язання питання. Зло, провокуючи добро, зрештою дає змогу останньому виявитися в можливій повноті і переконливій красі. Згадаймо казку "Попелюшка". Зла мачуха постійно мучить пасербицю тяжкою виснажливою працею, завантажуючи так, що бідна дівчина не має спочинку. Та ще й постійно сварить, тримає Напівголодною. Між тим рідних дочок плекає і ніжить: сито годує, добре одягає, цілком звільняє від роботи, радить хіба що розважатися. Що ж у результаті? Попелюшка виростає вправ­ною, умілою, розумною і доброю. Потерпаючи від зла, вона Навчилася розуміти його потворність, а тому не сприймає зло, Не пускає його в своє серце. Рідні ж дочки, яких мати зробила бездарами, виростають нікчемними — злими і заздрісними. Тому за об´єктивною підставою саме Попелюшка має вийти заміж за принца. Попелюшка-принцеса — це персоніфікований образ переможної сили добра, але за умови моральної нормаль­ності життя. Тобто життя, що бачить зло патологією.

Ідея провокування добра злом — одна з найдавніших тем в історії культури. Біблійний Іов — яскрава постать морально стійкої особистості. Він терпляче переносить втрату майна, смерть дітей, тяжку недугу тіла, що послана Сатаною за згодою Яхве. К. Юнг, аналізуючи феномен стійкості Іова, говорить, що перетворення Бога в людину (боголюдину) "спровоковано" стійкістю Іова: морально він став вищим за Яхве. Тому Яхве "має оновити себе, адже творіння обігнало його", — пише Юнг [25, с. 169]. Безсилля зла перед силою добра у тому, що зло може здобувати лише локальні перемоги. Безсилля зла в тому, що провокуванням воно спонукає добро виявляти все нові грані своїх творчих можливостей. Відомо, що зла доля, точніше складні, часом трагічні обставини особистого життя багатьох митців, парадоксальним чином виявлялися найбільш сприят­ливими для творчості. Не маючи змоги утвердитися в радощах повсякденного буття, вони здобували вищий сенс і справжню насолоду від життя, заглиблюючись у творчість. Так, відомо, що в міру все більших випробувань долі, міцнів геній великого голландського художника XVII ст. Рембрандта. Його твори на­бували все більшої філософської глибини та художньої майстер­ності. В одному з останніх автопортретів читається духовна перемога художника над примхливістю долі. В убогому одязі, рано постарілий і фізично виснажений, зігнутий, він сміється беззубим ротом: сміється щиро і переможно.

У моральному вихованні важливо вчити розпізнавати зло, якої б іззовні привабливої подоби воно не набувало. В мистецтві романтизму тема ззовні привабливого обладунку зла — одна з центральних. Долучення до культури розпізнання зла, вироб­леної романтичним мистецтвом, — одне з вагомих виховних джерел.

Не менш важливим є формування здібності рефлексії над власними вчинками, що дається досвідом самостійного вибору, а отже, і ставить перед необхідністю відповідати за вчинок. Тому Геґель говорив про необхідність давати дитині "грішити". Ва­гомим засобом моральності педагогічного процесу є естетично виважені засоби спротиву злу. Вони не мають компрометувати добро. Тобто, добро не має діяти тими ж підступними метода­ми, якими в світ входить зло.

Важливо розрізняти зло, що є наслідком переконань, та зло, до народжене від незнання шляхів до добра, тобто відсутністю досвіду творення стосунків. Так звана дитяча жорстокість зна­ходиться саме у цій площині. Діти мучать тварину, рвуть рос­лину чи ламають деревце, бо не знають, що таке біль, не мають досвіду переживання власного або чужого нещастя. Тому їхні дії позаморальні, або морально нейтральні. Педагогічний про­цес покликаний озброїти дитину моральнісним досвідом пере­живання життя як найвищої цінності. Він покликаний пробу­джувати здатність шанувати його і милуватися безмежним ба­гатством його форм, красою і довершеністю виявів природного життя, складністю і багатством людського життя — духовного і фізичного, індивідуального і суспільного. А отже, і плекати та захищати життя.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування