Поняття суб´єкта свободи почало визначатися ще в етиці доби античності. В етиці Сократа розглядається питання свободи морального вибору та шляхів пізнання добра і зла, що визнача­ють зміст вибору.

Етична теорія пов´язує проблему суб´єкта свободи із станов­ленням особистості, яка в діяльності визначається здатністю воліти і здібністю здійснити наміри. Етична теорія фіксує ста­новлення суб´єкта свободи, починаючи з доби Відродження. Це час поступового звільнення людини від тяжіння авторитету абсолюта. Вибір учинків не диктується вищим авторитетом, а переноситься всередину особистості й пов´язується з доброю волею. Уже Данте в праці "Бенкет" говорить про дві природи людини, а отже, — і її подвійне призначення: земне і божествен­не. В земному вона повинна утвердитися відповідно до "боже­ственної доброчесності". Шлях до неї — діяльність на засадах моральної відповідальності. В етиці Петрарки містяться думки про земну та посмертну славу, шлях до якої — творча праця (трактат "Моя таїна"). Манетті бачить вище призначення лю­дини в діяльності ("Про гідність і вищість людини"). Тобто ста­новлення суб´єкта свободи починається з усвідомлення людини носієм волі до творчого самоутвердження. Останнє означає потребу вибирати та здатність вибирати вчинки, керуючись за­конами розумного. Міра результативності свобідного волевияву знаходить відображення в моральності вчинків. У них осо­бистість засвідчує свою волю як таку, що налаштована на добро та має знання шляхів до добра. Моральність діяльності відоб­ражає реальність свободи її суб´єкта.

Диференціація наміру і діяльності, здійснена Гоббсом, доз­воляє виявити два чинники свободи. Здатність бажання ста­вить особу в позицію суб´єкта волі, а здійснення бажаного, за умови розумності останнього, робить свободу дійсною. Спіноза проводить розмежування двох типів волі. Він розрізняє волю як дещо всезагальне — модус мислення — та волю як особли­ву — волю бажати те або інше. Воля бажати є виявом особистіс-но визначеного відношення, завдяки якому створюються об´єк­тивні підстави для зміни наявного стану речей не лише в при­родному та соціальному світі, але і в світі суб´єкта воління. Він визначається в своїх людських можливостях як особа, що має волю перевести внутрішньо необхідне в стан реального явища, надати ідеї дійсного буття. Як суб´єкт свободи, особа несе відпо­відальність за моральний вибір, предметом якого є добро і зло.

Кант, пояснюючи, в який спосіб наявність морального зако­ну в світі особистості робить останню свобідною, говорить про послідовно проведений принцип розумності вибору вчинків. Внутрішня свобода, згідно з Кантом, — це здатність "настільки позбавлятися від нестримної настирливості схильностей, щоб жодна, навіть найбільш улюблена, не мала впливу на рішення, для якого ми повинні тепер користуватися своїм розумом" [8, с 498]. Інакше кажучи, людину робить свобідною розумна воля, тобто така, що визначається як цінна сама собою.

Правда, послідовність, з якою в етиці Канта проведено роз­межування моральної схильності та раціонально виваженої ідеї обов´язку, спричиняє втрату останньою багатства та повноти вияву особистих якостей, що завжди є в стосунках, зігрітих Почуттям. Воління добра, налаштованість волі на добро як ро­зумно вибраний принцип складає в етиці Канта основу цінності людської особистості.

Інший аспект цінності особи обґрунтований в етиці Геґеля. Для нього воля є дійсною не лише як "у собі визначена воля", Тобто така, що знає себе розумною, а отже, моральною волею. Необхідною умовою дійсності волі є її об´єктивація, тобто розгортання волі в діяльності. Об´єктивація волі є двоїстим про­цесом. По-перше, вона є процесом саморефлексії волі з метою підпорядкування чуттєвих елементів у ній поняттю всезагального. Зняття чуттєвого (природного) і сходження до всезагального є діяльністю мислення. Характеризуючи діалектику розгортання волі до самовизначення, Геґель говорить: "...Воля є справжня, свобідна воля лише як мислячий інтелект. Це са­мосвідомість, що осягає себе завдяки мисленню як сутність, і отже, відкидає від себе все випадкове і неістинне, складає прин­цип права, моралі і загалом моральності" [4, с 48].

Всезагальне Геґель визначає як "розумне". У всезагальності способу її буття воля виявляє себе "як у собі і для себе суща воля". Як така, вона безконечна в собі. По-друге, воля об´єкти­вується шляхом виконання своєї мети, тобто в діяльності опредметнення. Як така, вона набуває "зовнішнього існування". Потреба волі досягти об´єктивації, тобто стати безпосередньою дійсністю, така ж нагальна в суб´єкті свободи, як і об´єктива­ція себе в мисленні. Однобічність, якої зазнає воля в процесі її об´єктивації, зумовлена однобічністю форми, на відміну від суб´єктивного волевияву, але не змістом воління. Геґель наго­лошує, що в моральній діяльності особа утверджує "не себе саму, а суть". Розкриваючи діалектичний зв´язок розумної ви­значеності волі та її об´єктивації в діяльності, Геґель говорить, що "свобода має своїм змістом розумне загалом, наприклад, мо­ральність у дії, істину в мисленні" [5, с 105].

Позиція раціоналізму в обґрунтуванні свободи волі цінна тим, що утверджує особистість у статусі суб´єкта волі. Тобто розглядає її як розумне, творче начало дійсності, а не як об´єкт дії метафізичної волі. Разом з тим, зберігаючи усталене хри­стиянством протиставлення чуттєвої та раціональної природи людини, раціоналізм заперечує позитивний вплив чуттєвої спо­нуки на моральнісний зміст діяльності. В українській філософії, що містить елементи античного розуміння тілесної природи людини як розумно-чуттєвої в сенсі, близькому до ідеї антич­ного соматизму, розумне та чуттєве не протиставлені одне од­ному. У філософії П. Юркевича утверджується думка, що "мис­лення не вичерпує всієї повноти духовного людського життя так само, як досконалість мислення ще не позначає всіх дос­коналостей людського духу" [14, с 84]. Філософ говорить, що з позицій раціоналізму складно пояснити дійсність вільної волі в людині та її моральну гідність, що випливає з моральних потягів та почувань. Вони оперті, говорить Юркевич, на жит­тя серця. Плідною є думка філософа щодо свободи волі не лише на ґрунті розумно усвідомленої необхідності, але і в зв´язку з живим почуттям любові, полум´яним прагненням серця до добра.

Художньо переконливе відображення ролі почуттів у фор­муванні феномена людяності характерне для творчості Ф. Достоєвського. В романі "Злочин та покарання" Родіон Розкольников, діючи згідно з "розумно вибудуваною" теорією "меншого зла", здійснює злочинне подвійне вбивство. Звинувачення в ньо­му падає на іншу людину, яка з відчаю вкорочує собі віку. Зда­валося б, справжній убивця назавжди уникнув правосуддя. Однак суддя перебуває всередині самого героя. Це його моральне сумління. Почуттями він не може змиритися з діями, що скоїв, керуючись теорією, яку сам створив. Розумом скоїв злочин, а серцем не сприйняв його. Добровільно віддаючи себе до рук правосуддя, герой частково звільняється від пекельних мук совісті. Фізичні страждання, якими супроводжується покаран­ня каторгою, дещо гасять муки сумління. Герой знову починає відчувати принаймні свою спорідненість з іншими людьми, зв´язок з ними, що приходить завдяки стражданню. Роман переконливо доводить перевагу серця над розумом у творенні людяності відносин.

Очевидно, що поняття суб´єкта свободи в західній та східній парадигмі оперто на різні підстави. В західній підставою свобідного волевияву суб´єкта бачиться раціональний вибір морально Доброго та слідування йому як закону, що покладений в ро­зумній природі людини. Чуттєві схильності або не беруться до Уваги, або, як це характерно для етики Канта, видаються пере­шкодою на шляху до свобідного волевияву.

У східній парадигмі свобода пов´язується з принципом схо­дження від індивідуального (суб´єктивного) в досвіді до всезаагального в ньому на ґрунті досвіду безпосередніх моральних зв’язків. Через посередництво почуття приходить усвідомлення духовної спорідненості людини з іншими. Реалізоване в ді­яльності, воно визначається як моральне добро. Спонукою його служить небайдужість. У ній вбачається підстава поєднання як для інших, так і для самого суб´єкта злої волі. Активність волі визначається потребою самоздійснення. В процесі станов­лення потреби та вибору шляхів до її здійснення суб´єкт вияв­ляє реальність своїх творчих потенцій. Тобто відкривається, наскільки особа є вільним суб´єктом вибору. Чи здатна її воля організуватися навколо потреби так, щоб особа усвідомила її своєю, особисто бажаною, і ладна була втілювати її в життя всупереч будь-яким зовнішнім перешкодам? Визначена з огля­ду її моральності та послідовно проведена мета засвідчує об´єк­тивну цінність суб´єкта. Вона свідчить, що особа є суб´єктом моральності. Формулюючи принцип дійсного буття мораль­ності, Геґель пише: "Духовна субстанція волі і здійснення є мо­ральність". Моральнісне спрямування волі цінне як явище роз­ширення меж свободи. Реальністю вона є саме завдяки кон­кретності цілей.

Навіть за умови моральності наміру, здійснення його, роз­гортаючись в діалектиці необхідності та свободи, може спричи­няти певні негативні результати. Оскільки ж діяльність суб´єк­та визначається як особисто необхідна, неочікувані, навіть не­гативні її наслідки морально цінні тим, що розширюють досвід людства. Вони показують причини, чому, скажімо, добрий на­мір призвів до негативних наслідків. Інша справа, що особи­стість не боїться взяти на себе відповідальність за вибір, оскіль­ки усвідомлено вибирає моральну мету, хоча і не передбачає усіх можливих наслідків вибору, за що і згідна нести відпові­дальність. На цій підставі Геґель розглядає провину як мораль­ну категорію. "Бути винним — складає честь великих харак­терів", — говорить філософ. Моральна цінність їх діяльності об´єктивується не лише в практичній результативності: діяльні­стю великих характерів змінюються умови людського життя. Іншим наслідком є усвідомлення цінності моралі як умови твор­чого самоутвердження особи та самоусвідомлення особою цінності наявної в ній здатності моральнісних взаємодій зі сві­том. Цінність моральності в суб´єкті знаходить відображення також у становленні культури співпереживання герою в його діяльності та його долі. Естетична теорія усвідомила культуру співпереживання в понятті "катарсис" (від гр. katharsis), тобто очищення через страждання. В основі здатності до співпережи­вання покладена моральнісна природа людини. Особа стає для інших не просто небайдужою, викликає співчуття нещасливим перебігом її долі. У ставленні до неї є захоплення і страх, оскіль­ки вона виходить у намірах та вчинках за межі звичного, "про­вокує" долю. Геґель неодноразово наголошує на важливості співпереживання для морального самоудосконалення людсько­го роду. З гіркою іронією говорить він про складність для пере­січної особи піднестися над обмеженістю уявлень щодо мораль­ної цінності визначних людей. У "Філософії історії" він пише, що "всесвітня історія" утвердиться у більш високій сфері, ніж... та сфера, яку складає спосіб мислення часткових осіб, совість індивідів, їх власна воля і спосіб їхніх дій.

Отже, в моралі відповідальність наявна не десь поза особою, а всередині неї самої як докори сумління за мимоволі вчинені помилки і навіть злочини.