Електронна бібліотекапідручники


Етика

14.1. Поняття свободи в моралі


Філософські категорії "свобода" і "необхідність" у системі етич­ного знання виконують функцію етичних принципів, що відобра­жають суперечність між необхідністю, яка діє у природі й су­спільстві, та діяльністю особистості як суб´єкта свобідного ви­бору. У виборі та у діяльності утверджується творча сутність людини як суб´єкта моральності. Принципи "свобода — не­обхідність" розкривають шляхи та засоби піднесення людини до рівня усвідомленого вибору вчинків та вільного самоутвердження.

Лише людина здатна пізнати сутність свободи. Лише вона Має привілей утвердитися на засадах свобідного волевиявлен­ня. Однак лише їй відомі труднощі руху до свободи та пережи­вання розчарування ілюзорністю свободи. Свобода виявляє себе в суб´єкті як необхідність, а необхідність розкриває підстави свободи: розумно визначену діяльність, оперту на добру волю.

Важливо розрізняти різні рівні уявлень про сенс свободи та Шляхи руху до неї. Нерефлексивна свідомість найчастіше розуміє свободу як можливість діяти без будь-яких попередніх обмежень. Свобода бачиться як відсутність моральних зобов´язань людини перед світом, а зрештою і перед самою собою. Свобода ототожнюється з уявленням про безмежність можливостей волі визначатися собою самою без урахування застережень розуму. Тобто вона розглядається як можливість робити те, що зама­неться. "Я можу робити те, що я хочу", — так розуміє свободу емпірична свідомість. Будь-яке втручання у вибір чи у ді­яльність, у тому числі у формі кореляції вчинків на добро, сприймається як зазіхання на свободу. Тим не менш емпіричне поняття свободи містить у собі і певний ціннісний зміст. Воно відображає прагнення суб´єкта до самоутвердження. Це вияв наявної в природі людини величезного творчого потенціалу. Інша справа, що емпірична воля не знає справжніх шляхів до творчості, а тому намагається утвердитися за будь-яку ціну. Стихійний вияв волі обіймає перший, на емпіричному рівні досяжний рівень свободи. Шопенгауер визначає його як "фізич­ну свободу". Вона пов´язана з відсутністю зовнішніх обмежень на дії, тобто відсутністю фізичних перешкод для дій згідно з во­лею їх суб´єктів. Це поняття волі філософ поширює як на соці­альний, так і на природний світ. У цьому сенсі правомірно го­ворити про вільний політ птаха, про свободу звіра в лісі або про свободу людини, не обмежену в´язницею чи фізичною неміччю. Так само, на думку філософа, політичну свободу правомірно розглядати як явище фізичної свободи на тій підставі, що "на­род називають свобідним, розуміючи під цим, що він управ­ляється лише законами, які сам собі дав, адже в цьому випадку він всюди виконує лише свою власну волю" [14, с 47]. Саме в сенсі відсутності фізичного примусу над людиною вживається поняття "воля" в українській мові. "Вільна" в творах класиків української літератури означає соціальне становище, протилеж­не кріпосній залежності людини. В "Заповіті" Т. Г. Шевченка читаємо: "Поховайте та вставайте, // Кайдани порвіте // І вра­жою злою кров´ю // Волю окропіте".

Емпірична воля зосереджена на здійсненні наявної в фено­мені життя вітальної енергії, що прагне до самовияву. Вона долає зовнішні перешкоди на своєму шляху, реалізуючись без­відносно до засобів. Стихійність вияву — одна з її характерних ознак. Вибухи стихійної волі до життя небезпечні своєю руйнівною силою як для соціуму, так і для її носія. Відомий вислів О.Пушкіна щодо "російського бунту" — "темного і непередбачуваного" — акцентує увагу на непродуктивності інстинктив­ної волі. Стихійністю часто стає емпірична воля суб´єкта, що не обтяжує себе розумним вибором учинків, а покладається на випадок. Його дії набувають суперечливого характеру внаслі­док зіткнення природних схильностей та чуттєвих потягів. Взаємно перешкоджаючи одне одному, вони спричиняють стихійність волевияву. Небажання враховувати можливі на­слідки власних учинків, ігнорування об´єктивних законів при­родного та соціального світу перетворюють людину на раба пристрастей. Рабство або у формі цілковитої залежності одної людини від іншої, або у формі залежності від темних інстинктів власної натури все ж залишається рабством. Прагнення звільни­тися від зобов´язань перед соціальним світом, до якого людина належить як суспільна істота, та від зобов´язань перед самою собою як носієм феномена життєвості народжує "порожню сво­боду". Характеризуючи вузьке розуміння свободи емпіричним суб´єктом, Геґель говорить: "Звичайна людина вважає себе свобідною, коли їй дозволено чинити свавілля, але саме в сва­віллі — причини її несвободи" [4, с 45]. Сказане свідчить, що "фізична" свобода не вичерпує собою зміст поняття "свобода". Якісно вищий її рівень — свобода, заснована на розумності вибору, або, що тотожне, на моральному законі. Розумний вибір покладає в собі не випадкове і другорядне, а суттєве в намірах та діях. Як таке воно відповідає моральній сутності людини. Тому поняття "розумний вибір" означає також вибір, заснова­ний на моральному законі. Кант визначає зв´язок волі з мо­ральністю у такий спосіб: "...Свобідна воля і воля, підпорядко­вана моральним законам, — це те саме" [8, с 290].

Виникає однак питання: як можлива свобода волі в світі, де панує необхідність? Якщо виходити з відомої формули Спінози: "Свобода — пізнана необхідність", її справді розв´язати складно. Адже доводиться констатувати, що свобода — це вибір у вузьких межах між системою необхідностей, щось на зразок вибору між Сциллою і Харибдою. Наведена формула залишає не задіяну людську здатність моральних відносин зі світом поза зовнішньою причинністю.

Моральні підстави для розв´язання питання свободи розроблені в етиці Канта. Він розглядає свободу як іманентну моральності, а моральність — як передумову свободи. Характеризуючи діа­лектику свободи і необхідності, він обґрунтовує поняття двох типів причинності. Як частина природи (феномен) людина змушена підпорядковуватися її законам. Тобто вона сама підпа­дає під дію об´єктивних причин і повинна в діяльності — в пі­знанні світу, в предметному формуванні — виходити з принци­пу необхідності, покладеного в природному світі. Як розумна істота (ноумен) вона є свобідною, оскільки наділена волею, що визначає собою новий тип причинності. Це здатність волі або створювати предмети згідно з уявою, або визначатися для творення їх. Суперечність між ними швидше удавана, ніж ре­альна. Обидва типи причинності не лише можуть існувати по­ряд, але "мисляться необхідно з´єднаними в тому самому суб´єкті", — говорить Кант [8, с 302]. Ідея свободи, тобто здат­ність волі бути незалежною від причинності зовнішнього світу, оперта на моральнісну природу людини. Кант виходить з ідеї моральності волі як принципу, що з необхідністю має поклада­тися в людині. Моральність випливає із засновків волі, що сама для себе є законом. Як така, вона виходить не з випадкового чи часткового, а вибирає всезагальне (автономна воля). Тобто, мо­ральність — це принцип відношення до світу.

Діючи згідно із законами розумного, людина діє разом з тим згідно з поняттям моральності. Тому поняття моральності не­від´ємне від поняття свободи. Інакше кажучи, діяти згідно зі законами моральності означає бути свобідним. Моральність передумова свободи і разом з тим її наслідок. Міркуючи над питанням діалектичних зв´язків свободи і моральності, Кант пише: "Справді, якби моральний закон ясно не мислився в на­шому розумі раніше, то ми не вважали б для себе можливим припустити дещо таке, як свобода... Але якби не було свободи, то не було б у нас і морального закону" [8, с 314].

Отже, воля людини як розумної істоти є причиною творення нової реальності. Оскільки воля оперта на закони розумного, вона є свобідною волею. Свобода її стає дійсною в діяльності* що засвідчує розумну і творчу природу людини.

В етиці Канта категорії "свобода" і "необхідність" обґрунто­вані як методологічна основа творчої діяльності.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування