пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етика

12.3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"


У "Філософії духу" та в "Філософії права" Геґель розглядає відмінне між мораллю та моральністю (нравственность) у зв´язку з проблемою свободи волі. Він пише, що свобідна воля є "рефлексованою в себе, так що вона має своє наявне буття в межах самої себе, і внаслідок цього визначена в той же час як приватна (частная) воля, — право суб´єктивної волі, — мо­ральність" [3, с 328]. Мораль і моральність співвідносяться на ґрунті ідеї свободи волі як різні рівні саморозгортання свободи духу.

Мораль — це явище визначеної в собі волі суб´єкта. Внаслі­док того, що воля притаманна людині, вона існує як у собі суща, розумна воля (і моральна). Дійсною вона стає в діяльному вия­ві. Моральність, за характеристикою Геґеля, є певна конк­ретність, а саме: "тотожність добра і суб´єктивної волі, їх істи­на" (2, с 176).

Дещо огрублюючи думку, можна сказати: мораль — це ідея людяності; моральність — реальний їх вияв у діяльності суб´єкта.

Діалектика моралі й моральності відкривається через понят­тя: "всезагальне" і "особливе". Моральність відношення здійс­нюється в межах свободи і необхідності. Вона реалізуюється в дільності вибору добра або зла. Об´єктивним критерієм цін­ності вибору є відповідність суб´єктивного воління всезагальній ідеї морально доброго. Характеризуючи дихотомію добра і зла в діяльності суб´єкта з його правом на особливість змісту у вчи­нках, Геґель пише: "...Добро в собі і для себе є абсолютна ціль світу і обов´язок для суб´єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяль­ності" [3, с 336].

Моральнісне начало відображає потреби збереження суспіль­ності в її історично визначених формах, а саме: сім´я, грома­дянське суспільство, держава. Геґель називає свобідну волю, виявлену в моральності, "субстанційною волею". Субстанція, що знає себе свобідною, є дійсною як дух народу.

Тут дійсність і діяльність утворюють "певний всезагальний продукт". Сучасна етична теорія, спираючись на розроблену в історії філософії (передовсім у німецькій класичній філософії) ідею нетотожності морально бажаного (ідеал) і реальності мо­ральних стосунків, проводить диференціацію моралі на мо­ральну свідомість і моральну діяльність [5, с 248]. О. Дробницький констатує: "Питання про те, чи слід розрізняти поняття моральної поведінки (вчинки, діяльність, "практику") та мо­ральну свідомість, можна вважати в принципі вирішеним" [5, с 249].

Моральна свідомість як явище духовності людського життя є дійсною у двох формах. У вигляді належного та бажаного в сто­сунках вона об´єктивується в нормах, правилах, кодексах мо­ралі. Це способи буття моралі, відчужені в ідею всезагальної абсолютної досконалості. Об´єктивована в ідеї досконалості (при всій історичній відносності останньої) моральна свідомість збе­рігає себе як ідеал людяності (якщо не актуальний, то, при­наймні, потенційний).

У невідчужених формах моральна свідомість об´єктивується в реальних суб´єктах життєвості, що усвідомлюють всезагально бажане в стосунках як особисто бажане і надають йому в своїй свідомості та діяльності особистісного способу буття. Саме в та­кому сенсі, тобто щодо явища об´єктивації моральної ідеї у свідомості суб´єкта, слушно звучить думка О. Дробницького, що моральна свідомість "виражає зобов´язаність "через себе", не виокремлює своє уявлення про обов´язок від того, як вима гається діяти" [4, с 32]. Саме в моральній свідомості суб´єкта особливе і всезагальне тряпляються в діалектичній єдності й на­бувають можливості перейти в стан буття. На першому етапі Цього процесу ідея опредметнюється в образі, конкретизуючись в уяві багатством форм та способів свого потенційного буття. Отже, свідомість здобуває можливість об´єктивації в діяльно­сті — у моральній практиці. Реальні підстави вияву морально­сті у формах індивідуально-неповторного буття всезагального Геґель розкриває у "Філософії історії". Процес характеризу­ється як діалектичне сходження суб´єкта щаблями досконало­сті. Підстави її виводяться з двох основних джерел. По-перше, 3 ідеї (явище всезагального); по-друге, з пристрасті суб´єкта, або інакше — з розуму і волі, що в суб´єкті співвідносяться як єдність протилежностей. Вони є основою духовної цілісності суб´єкта моральної свідомості. Пристрасть спонукає волю, а ро­зум організує її, сприяючи утвердження об´єктивно необхідно­го у формах бажаного. "Частковий інтерес пристрасті, — гово­рить Геґель, — нерозривно пов´язаний з виявленням всезагального, тому що всезагальне є результатом часткових і конкретних інтересів та їх запереченням" [1, с 32].

При цьому моральна свідомість суб´єкта утверджує дійсність людяності в двох формах: у переконаннях та у практичних діях.

У моралі завжди відсвічує сутнісна єдність людства. Вона відображається у змісті моральних ідей (об´єктивовані всезагальні форми буття суспільності) та в змісті суб´єктивно бажа­ного в стосунках (у свідомості суб´єкта ідея належного конкре­тизується в образ бажаного). Предметом об´єктивації є уявлен­ня про добро і зло, про справедливість і несправедливість, про сенс життя і щастя, про ставлення до смерті тощо.

Дослідники вказують на реальність проблеми співвіднесен­ня у моральній свідомості історично-конкретних уявлень про бажане і належне, з одного боку, та вселюдського у ній — з іншо­го. Слушно акцентується увага також на єдності в моральній свідомості історичного та логічного, реальної міри людяності (історично наявне) та ідеалу її. Людська життєвість відобра­жається в моральній свідомості як діалектична єдність особли­вого і всезагального. При цьому дійсність всезагального наявна в моральній свідомості не лише як ідея, але й як дійсне буття людяності. Як слушно зазначає О. Титаренко, "лише історично взята мораль розкриває величезний досвід людства, що уза­гальнює надії та розчарування, радість і страждання багатьох по­колінь людей, що рухалися шляхом морального прогресу" [9, с. 9]. Інакше кажучи, феномени моральної свідомості мають смисложиттєвий сенс. Тому вони визначаються у вигляді імпе­ративів — вимог їх дотримання або, навпаки, уникання. В мо­ральних імперативах ставиться вимога утримуватися в межах людяності як окремій людині, так і суспільству (суспільствам) в цілому. Виходячи із сказаного щодо сутності моральної свідо­мості, можна дати визначення: моральна свідомість — це су­купність знань про належне в стосунках та уявлень про ДР´ цільність моральних вимог з погляду їх ефективності для збереження суспільності життя та самоутвердження суб´єкта жит­тєвості.

Якщо в моральній свідомості більшою або меншою мірою зберігається уявлення про морально належне, то значно склад­ніше з моральною практикою.

Проблема гармонізації зв´язку моральної свідомості та мо­ральної діяльності була відкрита й осмислена ще у філософії Давньої Греції. Вона була предметом особливої уваги Сократа; її розв´язували Платон і Арістотель, філософи пізньої антич­ності та їх наступники. Зберігає вона свою актуальність і нині, формулюючи проблему, О. Дробницький пише: "Очевидно, що далеко не завжди мислимі людьми моральні вимоги співпада­ють із тим, як люди найчастіше поводяться "на практиці" [5, с 249]. На цій підставі слушно розрізняються мораль і зви­чай. Останній не ставить особу перед проблемою особистісного вибору.

Звичаєвість, згідно з теорією "ідолів мислення" Бекона, за­стосованою до сфери моралі, народжує нерефлексивну поведін­ку. Тут практика стосунків суперечить моральності тою мірою, якою звичай відстав від уявлень про людяність, здобутих люд­ством в історичному поступі.

Сократ спонукав людей діяти свідомо: шляхом розумного вибору вчинків та вибору шляхів і оптимальних засобів їх до­сягнення (з огляду на їх моральну змістовність). Він прагнув долучити до морально доброго як такого, що органічне людині. Ця ситуація реальна тою мірою, якою інтерес суспільного цілого та окремого суб´єкта не розійшлись між собою як неприми­ренні. Добра воля, оперта на знання шляхів самоздійснення, реалізує себе в моральній практиці як гармонія інтересів су­спільства і особи. Це, зрештою, оптимальна ситуація зв´язку мо­ральної свідомості та моральної практики. Рефлексія над со­бою в плані морального вибору пов´язана тут не з альтернати-вою: діяти чи не діяти або діяти, утверджуючи добро чи зло. Вона зосереджена на питанні: як слід діяти, щоб уникати мож­ливого зла на шляху до добра. Це питання вибору, складність якого відома ще з часів ранньої античності як "феномен Едіпа".

Проблема виникає там, де рівень суспільності та вимог, що вона ставить перед особистістю, не відповідає уявленням останньої про особистісно бажане, а отже, внутрішньо необхідне. Неор­ганічність вимог, якщо вони навіть сприймаються суб´єктом як належні, виявляє себе у невідповідності моральної свідомості і моральної практики. Саме на підставі їх неорганічності суб´єк­ту, вимоги не знаходять адекватного втілення в моральній прак­тиці. Виявляючи реальну суперечність між моральними вимо­гами та реальною поведінкою людей, Мандевіль пише: "Людей слід судити не на підставі тих наслідків, до яких можуть при­вести їх вчинки, а на основі самих фактів і спонукальних мо­тивів, виходячи з яких, як виявляється, вони діяли" [6, с 101]. Проблема тут приховується не стільки в незнанні шляхів до морально доброго, скільки в неспівпадінні уявлень про сутність добра. Тут треба мати на увазі, що людині скоріше неорганічно чинити зло навмисно. Тому люди часто воліють краще мімікру­вати в середовище, уникати дії зі страху порушити наявну рівно­вагу стосунків, ніж діяти, не маючи гарантій безумовної пози­тивності наслідків.

Реальна проблема неадекватності моральної свідомості та моральної практики ставить етичну теорію перед неохідністю оперти феномени моральної свідомості на більш реальний ґрунт, ніж суб´єктивний досвід. Таким ґрунтом є моральнісне відно­шення.

Моральнісне відношення-детерміноване об´єктом і має все-проникний характер. Воно виявляє себе як діяльнісне опану­вання предметом небайдужості відповідно до об´єктивної логі­ки розгортання якостей останнього. В цьому аспекті моральніс­не відношення близьке до естетичного, що розгортається як взаємодія з об´єктом відповідно до мірки його виду. В моральній діяльності відношення (його моральність) виступає "механіз­мом" та умовою творення специфічно людської життєвості. Моральнісні відносини конкретизують наявний рівень людя­ності життя. Останнє відображається як у виборі об´єктів, що викликають небайдужість, так і у способі реагування на них. Скажімо, нездоровий інтерес сучасної культури до виявів амо­ралізму в стосунках (садизм, насильство, збоченство тощо), апологія їх засвідчують хворобу цивілізації, втрату нею психіч­ного і фізичного здоров´я — хворобу духу.

У ставленні людства до природи відсвічує той рівень амора­лізму, який є оберненою стороною аморалізму ставлення до себе самого. Тіло, що стало центром, основною метою відношення» вимагаючи задоволення все нових своїх потреб, зрештою дохо­дить до саморуйнування. При цьому суб´єкт переводить в поло­ження засобу світ навколо себе. Ситуація абсолютизації люд­ством своїх тілесно-матеріальних потреб стає яскравим виявом слабкості сучасної цивілізації. Руйнування наявної у морально­му відношенні гармонії матеріального та духовного стає по­казником обмеженості сучасної цивілізації. Проблема тут — не в цивілізації як такій (вона є благом для людства), а в характері розгортання відносин людини з природним світом та ставлення до себе самої. Аморалізм зумовлений протиставленням їх один одному згідно з принципом: людина — мета; природа — засіб. Відносини в межах соціуму вибудовуються за тим самим прин­ципом. Суспільність, що в певному сенсі є "природою" людської життєвості, розглядається її суб´єктом лише як засіб. Себе ж суб´єкт утверджує як мету безвідносно до моральності засобів.

Відчуження людства від суспільності власної природи та від суспільності, конкретизованої в особі кожного суб´єкта життєво­сті, спричиняє втрату моралі як цінності. Криза її виражена у втраті здатності моральних взаємодій навіть на рівні безпосе­редніх стосунків, які класичне мистецтво оспівало і утвердило як духовні цінності: любов, дружба, вірність, самопожертва тощо.

Нині ідея моральнісного відношення людини до світу збері­гає себе переважно як явище філософської рефлексії над бут­тям. Моральні імперативи як явище моральної свідомості утверджуються в сенсі засобу утримання суспільності стосун­ків. Вони можуть розгортатися в явища творення атмосфери лю­дяності — тобто у моральну практику.

У єдності моральної свідомості, моральної практики та моральнісного відношення відображається суспільність як сутнісна визначеність людського життя.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування