Електронна бібліотекапідручники


Етика

11.3. Феодальна мораль


Доба феодалізму, або середньовіччя — це епоха, що тривала в Західній Європі від V до XV ст. Вона характеризується зміною моральних орієнтацій суспільства, що виростало на ґрунті за­перечення рабовласництва. Феодалізм вибудував образ світу, в якому грубий примус був замінений системою всезагальних моральних підпорядкувань і зобов´язань, що зрештою утворю­вали єдине структурне ціле. Це стосунки, що отримали назву патернальних (лат. pater — батько), оскільки вибудовувалися згідно з принципом "батько" — "діти". Ієрархія підпорядкувань виглядає так: батько у феодальній сім´ї — її захисник і одно­часно одноосібний розпорядник майна та долі кожного члена сім´ї. З доби феодалізму прийшов мотив обділеності молодшого брата землею і майном. Землю успадковує старший брат, части­на іншого майна дістається середньому. Доля молодшого — батракувати. Герой казок — молодший брат, якому залиша­ється сподіватися хіба що на милість долі. Зрештою в змаганні з долею він заявляє про свої неабиякі людські якості. Свою пе­ремогу над несправедливістю він досягає не силою, а чітко ви­раженою доброчесністю вчинків.

Батько феодальної сім´ї (що нараховувала до 35—40 осіб: сини, невістки, онуки, правнуки), у свою чергу, підпорядко­вується феодалу (сеньйору, пану), що є володарем багатьох та­ких сімей. Феодал підпорядкований вищому за себе, тобто є ва­салом свого сюзерена. Усі ж феодали в межах держави підпо­рядковані королю. Він — сеньйор над усіма феодалами, що є його підлеглими. Названа ієрархія підпорядкувань, діючи по вертикалі, зрештою постає структурою: Бог — світ. Точніше: християнський Бог і християнський світ. Він — вище моральне начало, уособлення абсолютної моральності: Бог, що постраж­дав за людей. Тому кожен віруючий має моральне зобов´язання почуватися вдячним йому і своїми вчинками не примножувати зло світу. У такий спосіб створюється цілісність образу світу, в якому людина почувається морально зобов´язаною жити, дія­ти і почуватися згідно з місцем, яке посідає в суспільному цілому. Визначеність місця людини в суспільній ієрархії, а отже її долі, розглядалися не як випадковість, а як явище, зумовле­не божественною волею. Тому було морально приймати свою долю, а не чинити їй спротив. Ієрархія залежностей оперта на почуття особистого обов´язку. Людина брала його на себе доб­ровільно, щоб органічно вписуватися у соціальне середовище і почуватися психічно комфортно. Стосунки, що трималися не зовнішнім примусом, а були оперті на ідею взаємних мораль­них зобов´язань, створювали відчуття упорядкованості й захи­щеності життя. Тому вони регулювалися нормами, звичаями, традиціями, що узгоджувалися із законодавством і правом.

Діяльність, що відповідає поняттю морально доброго, чітко укладається в суспільні регламентації, узгоджується з межами статусних залежностей. Останнє диктується страхом поруши­ти існуючу рівновагу стосунків. Особа не почуває себе вповно­важеною на вчинки, що не санкціоновані середовищем. Згідно з поняттями епохи, такі нетрадиційні вчинки "суперечать волі Бога". І навпаки, те, що середовище санкціонувало, розгляда­лося як волевиявлення Бога. У такий спосіб, тобто через систе­му моральних спонук і заборон, людина досягла розуміння меж дозволеного та забороненого. Для кожної суспільної верстви (сеньйор, бюргер, ремісник, селянин) були свої межі та мірки доброго і злого. "Свобода" і "несвобода" має в середні віки вира­жений становий характер. Особа не виступає і не може висту­пити від власного імені, тобто як "людина загалом". Вона ціка­ва іншим як статусна особа, як носій та виразник ідеї свого суспільного стану. Зміст діяльності та спосіб її розгортання засвідчують, що, з одного боку, в добу середніх віків склада­ється особистість, яка відчуває потребу морального самоутвер­дження. З іншого боку, це статусна та канонічна особистість, що діє у чітко заданих межах та засобами, окресленими тради­цією.

Моральне самоутвердження утримувалося не лише тради­цією. Феодальне право чітко регламентувало становий статус кожної суспільної верстви, створюючи численні градації прав і обов´язків. Не можна було порушити окреслених вимог, не ризикуючи при цьому "відпасти" від свого середовища. Це, разом з тим, означало автоматично "випасти з життя загалом". Кожен член суспільства об´єктивно змушувався до того, щоб діяльністю утверджувати себе в межах відведеного йому су­спільством економічного та духовного простору. Натомість, осо­ба — носій і виразник духовного клімату свого часу, досягала відчуття визначеності власного буття, адже виступала не від власного імені, а від імені загального цілого.

Яскраве поєднання особистісного та станового начал харак­терне для дворянства — суспільної верстви, що спонукалася на духовно-моральнісне самовизначення своїм соціальним стату­сом "батьківства" [10, с 58—76].

Виняткове суспільне становище дворянства обґрунтовується (і морально виправдовується) правом народження. Разом із майном, феодал успадковує титул — ознаку винятковості. Од­нак свій статус носій високого титулу мав підтверджувати, тоб­то свідчити про себе як носія титулу за реальною підставою. Зо­бов´язання, покладені на нього становою приналежністю, тор­калися, в першу чергу, чеснот роду, — вимога не осоромити рід, передати разом з майном та титулом статусні чесноти. Тому Дворянство ставить честь вище за життя, адже суспільний ста­тус сприймався як дещо конкретне, як "моральна" реальність, Невіддільна від індивіда. Дворянин — благородний на підставі Народження. Його статус зберігається за ним, не зважаючи на можливі мінливості долі, тобто "дворянин — завжди дворя­нин". Правда, в добу раннього феодалізму з утратою землі фео­дал втрачав і титул, що переходив до його переможця [7, с. 89]. Згодом привілей народження стає гарантом стабільного соці­ального становища навіть у разі втрати майна за умови, що суб´єкт не скомпрометував себе поведінкою, яка занапастить рід і верству. Моральні зв´язки всередині станових груп дозво­ляли уникати випадковостей долі: скажімо, збіднілий дворя­нин зустрічав у своєму середовищі підтримку і допомогу, сприй­мався як рівний і міг досягти великого життєвого успіху, навіть не докладаючи особливих зусиль. Досить згадати історію Растиньяка — героя романів Бальзака.

Станово-статусний поділ суспільства зумовлював стійкість уявлень про "належне місце" в ієрархії стосунків у соціальних груп, корпорацій і кожного індивіда зокрема. Поняття "соці­альної приналежності" обіймало собою усі, навіть найдрібніші сторони життя. Моральні приписи регламентували дрібниці по­буту, аж до найменших, а саме: одяг, який мала носити люди­на, розмір будівлі, де вона мала жити, їжу, яку мала спожи­вати тощо. Усі приписи робилися згідно з положенням та родовитістю людини. "Маєтність і стани, знання і професії від­різнялися одежею, — пише Гейзинга. — Вельможні пани пере­сувалися не інакше, як виблискуючи чудовою зброєю та оде­жею, всім на страх та заздрість" [14, с 19].

Моральний ідеал середньовіччя складався і визначився під впливом ідеалу християнства — панівної релігії Європейського середньовіччя. Образ Христа задав виражену змагальність лю­дини в доброчесності згідно з релігійними приписами. Образ Бога, що з´явився в людській подобі, спонукав на моральне самоздійснення згідно з ідеальним взірцем. На його основі скла­даються два типи морального ідеалу в культурі середньовіччя: релігійно-аскетичний та світсько-лицарський. Обидва оперті на ідеальний першовзірець, але шлях до досконалості бачать по-різному. Перший пов´язаний з відмовою від радощів життя, що даються його повнотою. Монах, пустельник накладає на себе аскезу — обмеження на тілесні бажання. Його життя — це по­сти та молитви, відмова від "гріховних" спокус життя: любові, шлюбу, дітонародження; втеча від дружнього спілкування за­ради надії на порятунок душі. Пустельництво, чернече життя, виокремлене від світу, бачилися засобом уникання гріха. Шлюб та дітонародження церква вважала гріховними, оскільки вихо­дила з біблійного вчення про "первородний гріх" людини, який спричинив до існування зла у світі, а отже, і до хресних мук Христа. Ченці та пустельники брали на себе своєрідне моральне зобов´язання власним безгрішним життям применшувати грі­ховність світу та служити для інших моральним взірцем. Л. Фойєрбах говорить, що "чернечество випливає з самого християн­ства; воно було необхідним наслідком віри в небо, яке христи­янство обіцяло людству" [12, с 194]. Земне життя бачиться неістинним, позбавленим справжньої цінності.

Протиставлення земного і небесного оперте на моральні пе­реконання. "Небесне життя не може бути предметом, законом віри, без того, щоб не бути в той же, час моральним законом. Во­но має визначати мої вчинки для того, щоб моє життя відпо­відало моїй вірі" [12, с 195]. Згідно з логікою розуміння смерті як умови блаженства, законом моралі стає приборкання тіла. Вияв морального ентузіазму знаходить себе у фанатизмі. Кінце­ва мета аскетичного ідеалу — особисте безсмертя. Шлях до ньо­го — відмова від минущого. Людина середньовіччя прагнула здобути свободу над собою — тілесним буттям, над своїми плин­ними потребами. Там, де мало місце щире служіння, людина підносилася до самоусвідомлення себе суб´єктом вибору і пода­вала взірці подвижництва, як, скажімо, святий Августин чи святий Стовпник.

У релігійні шати ідеального служіння добру був вбраний світсько-лицарський ідеал. Служіння васала сюзерену вибудуване згідно з прикладом служіння апостолів Христу. Поклонін­ня прекрасній дамі відповідало ідеї схиляння і поклоніння образу Богородиці. Лицар виявляв свої людські (станові) чес­ноти беззастережним служінням своєму сюзерену. Навіть не­справедливості з боку останнього не були предметом рефлексії, а смерть заради короля вважалася вищою честю. Досить згадати середньовічний епос: "Пісню про Роланда" та "Пісню про Сіда".

Лицарство доби розквіту (XI—XIII ст.) здійснювало хрестові походи на відвоювання гробу господнього у "невірних". Кожен лицар за життя мав узяти участь у декількох лицарських зма­ганнях, які, звичайно, присвячував прекрасній дамі. Перемоги Лицаря у військових походах, у турнірах служили уславленню чеснот панночки його серця. Зазначимо, що це не була дружи­на лицаря. Любов та шанування прекрасної дами мали риту­альний характер. Обраниця лицаря була ідеальним (ідеалізова­ним) об´єктом, що давав змогу проявитися його лицарським чес­нотам. Вибір дами серця часто був довільний, оскільки лицар міг бути навіть незнайомий з обраницею. Це було суто духовне служіння.

У той же час лицар зобов´язаний був зберігати рід, примножуючи його багатства, знатність та чисельність. Тут особисті симпатії, не говорячи вже про почуття кохання, не мали будь-якого значення. Тобто, ідеальне та реальне розійшлися між собою до протилежного: любов до прекрасної дами — це сфера ідеального; сім´я і дітонародження — сфера "матеріального" життя. Подвиги на честь прекрасної дами, уславлення її краси та чеснот сприяли усвідомленню самоцінності любові як підне­сеного почуття, здатного надихати на благородні вчинки.

Загалом, епоха середньовіччя зіткана із суперечностей. Це суперечності між матеріальним та ідеальним, духовним та тілес­ним, формою та змістом стосунків. Вимога обмеження тілесних бажань, спонука до аскетизму шляхом залякування муками пекла у потойбічному світі народили двоїсту мораль. Люди грішили і каялися в гріхах, щоб знову грішити. Характеризу­ючи суперечності епохи, Л. Шестов пише: "Середньовіччя відчу­вало загадкову і незрозумілу ненависть до всього нормального. Католицтво вимагало від людей крайньої напруги усієї їх істо­ти. Звичайну, природну любов, що знаходить собі задоволення, а отже, і кінець у шлюбі та сім´ї, католицтво вважало гріхов­ною. Воно заборонило не лише монахам, але і священикам мати сім´ю — і в наслідку домоглося аморальних, жахливих пристра­стей. Воно проповідувало бідність, — і на світ з´явилася нечувана пожадливість, яка тим пишніше розросталася, чим більше їй доводилося приховуватися. Воно вимагало смирення, і з бо­сих монахів виходили деспоти, що не мали суперників своїй владолюбності" [15, с 156—157].

У середовищі лицарства змагальність в особистих чеснотах доходила часом до крайніх меж, вироджуючись у ворожнечу, підступність тощо. Скажімо, в епосі германців, записаному в XIII ст. ("Беовульф", "Старша Едда", "Пісня про Нібелунгів"), частими є теми боротьби за славу та коштовності, кривавої помсти як імперативи поведінки. "Старша Едда" містить оповідь про вбивство Гудрун своїх дітей від другого чоловіка Атлі. Во­на подає Атлі страву з тіл вбитих дітей, а потім вбиває і його самого. Це її помста за вбивство Сигурда — першого чоловіка.

Подібних за жорстокістю сцен в епосі зустрічається чимало. Ілюзорна віра у потойбічне життя спричинила до знецінення людського життя загалом. "Кінець Середньовіччя, — пише Гейзинга, — став безумним, кривавим часом тортурного правосуд­дя і судової жорстокості...

У жорстокості юстиції пізнього середньовіччя нас дивує не хвороблива спотвореність, але тваринні, тупі веселощі натов­пу, що панують тут, як на ярмарку" [14, с 33—34].

Епоха характеризується не лише суперечностями духовного та матеріального начал життя. її вирізняє виражена норма­тивність стосунків. Усе тілесне, матеріальне набувало в середні віки "санкціонованого" характеру лише тоді, коли було одяг­нуте в шати ідеального. Життя було схожим на гру. Ритуалізоване, театралізоване, воно підносилося над буденністю в сферу мрій. Характеризуючи три можливі шляхи самоздійснення культури, Гейзинга говорить, що для середніх віків характерні були два: перший — втеча від світу, відмова від усього земного в надії на кращий потойбічний світ. Другий шлях до прекрас­ного світу — шлях мрій та фантазій, тобто прикрашування життя, театралізація його. Чого не знали середні віки, на що вони не були налаштовані, це спрямованість на практичне удос­коналення життя. "Ніщо так не нагнітало страх перед життям відчай перед майбутнім, як ця всезагальна відсутність твердої волі до того, щоб зробити цей світ кращим і щасливішим"

14, с 46]. Тобто, людина не світ удосконалювала для себе — для зручності власного життя, а удосконалювала себе, готуючись до "вічності". "Туга за вічним блаженством робить хід земного життя і форми його байдужими — за умови, що при цьому на­саджується і підтримується доброчесність. Способу життя та суспільним формам дозволяють зберігатися такими, які вони є, прагнучи однак до того, щоб вони були просякнуті транс­цендентальною мораллю. Тим самим заперечення світу впли­ває на суспільство не лише негативно, через зречення та відмо­ву, але і відображається на ньому посиленням корисної діяль­ності і практичного милосердя" [14, с 47].

Отже, доба середньовіччя — історичний час становлення осо­би, що починає усвідомлювати себе суб´єктом моральності. Во­на визначається у своєму ставленні до ідеалу, формуючи "на­лежні" моральні чесноти згідно з ідеальним взірцем. Останній коригується статусним становищем особи. Вичерпаність цього відношення відкрилася тим, що воно не має свого предмета в реальності, а тому дух не може виявити себе в об´єктивній ре­зультативності у вигляді реального удосконалення життя. Ра­зом з тим, величезною заслугою середньовіччя є спрямування зусиль людини всередину себе самої — на самопізнання та самоудосконалення згідно з ідеальним моральним взірцем — бо­голюдиною.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування