Аналіз найбільш вагомих напрямків розвитку етичної теорії у Західній філософії другої половини XIX—XX ст. дає підстави для висновку, що усі вони виростали на ґрунті відчуження, усві­домлюючи його як реальність стосунків. Цінність людини ви­значається здатністю спротиву обставинам, утвердження сво­боди як під тиском метафізичної "волі до життя", так і під тис­ком соціальних обставин.

Іншою парадигмальною характеристикою стосунків людини зі світом, що утверджує органічність моральних зв´язків, є східнослов´янська традиція європейської культури. Щоб вста­новити смислову їх відмінність, вдамося до порівняння, залу­чивши архетипічні образи-символи християнської віри: образ Мойсея і образ Христа. Перший символізує ситуацію збирання народу в єдине ціле, творення з ментального цілого (кровно-ро-динні зв´язки) духовного цілого — народу. Другий символізує явище індивідуалізації досвіду за ознакою унікальності дії, ц´ неповторності. При тому, що один і другий образи уособлюють гуманістичне начало, форми його прояву різні. Пафос образу Мойсея у тому, щоб спонукати людей чутися духовним цілим ("хорове" начало). Дух общинності — типологічна характери­стика культури, внутрішньо близька східнослов´янській мен­тальності. Цілісність почувань ("соборність духу") — характер­на риса східнослов´янського менталітету.

Пафос образу Христа у тому, щоб спонукати кожного бути неповторністю, а в ідеалі — утвердитися за прикладом бого­людини, свідомо вибираючи себе-добро. В "східному" гуманізмі домінує чуттєве начало з відчутними рисами античного розу­міння всеєдності як спорідненості та зв´язку усього сущого. Моральний аспект цього поняття пов´язаний із характером пе­реживання буття. У творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова зображена людина, безпорадна перед світом, безза­хисність якої відкриває буття в глибинності його трагізму. Ми­стецтво переконує, що цінна кожна людина, незалежно від того, рефлексує вона над буттям, чи ні. Це трагізм не з приводу не­досконалості світу стосовно ставлення до мого Я. Трагізмом сповнене переживання недосконалості світу щодо буття іншо­го — кожного іншого буття. І лише відтак — мого буття в ста­тусі "іншого". Тут гуманізм виявляє себе у формі людинолюбності. Його філософські засади складались на ґрунті ідей общинного колективізму. Вони знайшли обґрунтування у філо­софії слов´янофільства: Олексій Степанович Хом´яков (1804— 1860); Іван Васильович Киреєвський (1806—1856); Юрій Федо­рович Самарін (1819—1876); Костянтин Сергійович Аксаков (1817—1860) та інші. Особливу увагу проблемі духовної ціліс­ності, "соборності", "всеєдності" народного духу приділила філо­софія російського ідеалізму другої половини XIX — початку XX ст. — так званий "срібний вік": Володимир Сергійович Соловйов (1853—1900); Микола Федорович Федоров (1828—1903); Лев Платонович Карсавін (1882—1952); Семен Людвигович Франк (1877—1950); Сергій Миколайович Булгаков (1871— 1944) та інші.

Представники срібного віку Київської філософської школи Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) та Лев Ісакович Шестов (Шварцман, 1866—1938) виражали іншу етичну орієйтацію. М. Бердяев відстоював цінності свободи і творчості окре­мої особистості аж до заперечення соціальності. Як пише В. Зе-цьковський, Бердяев вводить поняття "комунітарності" або "су­спільності" лише для того, щоб пом´якшити ізоляцію одної особи від іншої. Однак як говорить сам Бердяев, остаточне по­долання самотності "відбувається лише у містичному досвіді".

Релігійно-містична орієнтація характерна для етичних по­шуків Л. Шестова. Він засуджує етичний раціоналізм як такий, що не наближає до "справжньої реальності". Він надає перева­гу пошукам "містичної етики" [1, с 89].

Найвизначнішим представником філософії срібного віку, за­сновником системи філософії, що отримала назву "позитивна філософія", — був Вол. Соловйов. Етична проблематика є домі­нуючою у його філософській системі, що складається з трьох частин: учення про моральність, учення про знання, учення про красу. "Позитивна філософія" (на відміну від "негативної", ра­ціоналістичної) оперта на моральнісне начало як провідне. Етичні проблеми розглядаються у працях "Філософські начала цілісного знання", "Читання про Боголюдство", "Три розмови", "Смисл любові", "Життєва драма Платона", "Ідея надлюдини" та інших. Основна праця з етики — "Виправдання добра" (1897). Основні поняття філософсько-етичної теорії Вол. Солов­йова: "всеєдність", "боголюдство", "теократія", "моральнісна діяльність", "любов", "добро". Спираючись на інтуїтивістську концепцію філософії Шеллінга, Вол. Соловйов бачить предме­том етики особливі переживання людини. Подібно до того, як Декарт пов´язав існування людини зі здібністю мислення, Со­ловйов пов´язував здатність до моральних почуттів із поняттям людського (на відміну від тварного). Філософ виділяє три ос­новні моральні спонуки, що рухають людиною і визначають її людяність. Це почуття сорому, жалості, шанобливості. "Почут­тя сорому, жалості і шанобливості вичерпують в основі всю га­лузь можливих моральнісних відносин людини: до того, що нижче за неї, що рівне їй і що вище за неї. — Ці нормальні відносини визначаються тут як панування над матеріальною чуттєвістю, як солідарність із живими істотами і як внутрішнє підпорядкування надлюдському началу", — пише Соловйов. Тобто, відповідно до трьох "природних" засад моралі, філософ вирізняє три типи добра: добро щодо природного світу, добро у стосунках між людьми і добро у формі схиляння перед Богом, шанування Бога. Разом вони утворюють триєдність ідеї Добра.

Витоки моральності Соловйов бачить у природі людини, але не розглядає її як дещо стале. Мораль складається в історично­му поступі людства і характеризується зростанням свідомого, розумно виваженого вибору вчинків. Суб´єкт моралі, хоча він — автономна особистість, у моральному виборі, зорієнтований на всезагальні цінності. Дійсністю моральності є досконалість. Вол. Соловйов виділяє три види досконалості, характеризуючи їх у такий спосіб: "1) безумовно суще...— у Богові; 2) потенцій­не— у душі; 3) дійсне, що перебуває установленні,— у все­світньо-історичному процесі" [7, с 62].

Наріжною у філософській системі Соловйова є ідея "все­єдності": єдності віри, думки і досвіду. Ця єдність покликана відповісти на питання: у чому кінцева мета людини? Для чого існує людство? Людство у концепції Соловйова — "єдиний організм", "суб´єкт історичного розвитку". Остаточний фазис історичного розвитку розгортається у його концепції "цілісно­го життя", що відповідає потребам почуттів, розуму та волі.

Морально визначена почуттєвість конкретизується у любові, що надає сенсу ідеї всеєдності. У праці "Смисл любові" Солов­йов характеризує людську здатність любити як здатність кон­кретно і чуттєво пізнавати в іншій людині "образ Божий". Він бачить любов "началом видимого відновлення образу Божого в матеріальному світі, початком втілення істинної ідеальної лю­дяності" [8, с 516].

Ідея любові, що розглядається як основа єднання людства в "сизигійне" (сполучне) ціле, бачиться творчим процесом косміч­ного масштабу. Реальність утвердження всеєдності, у свою чер­гу, оперта на ідею "діяльнісного добра". "Внутрішніми власти­востями добра визначається життєве завдання людини, його моральнісний смисл полягає у служінні Добру чистому, все­бічному і всесильному" [7, с 97].

У моральнісній філософії Вол. Соловйова знайшла найяскра­віше відображення характерна для Східної культурної парадиг­ми ідея гуманізму, що утверджує чуттєве начало в людині як основу "природної" моральності та альтруїзму. Очевидно, що вона не альтернативна Західному гуманізму, орієнтованому на цінності раціоналізму та суб´єктивізму. В єдності чуттєвого та логічного начала людської суб´єктивності містяться перспек­тиви самозбереження і саморозвитку людства.

Література

1. Зенъковский В. В. История русской философии: В 2 т., 4 ч. — Ленинград: Его, 1990. — Т. 2. — Ч. 2. — 269 с.
2. Камю А. Бунтующий человек. — М.: Политиздат, 1990. — 415 с.
3. Къеркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль. — М., Политиздат, 1990. — С. 361—470.
4. МурДж. Принципы этики. — М.: Прогресс, 1984. — 328 с.
5. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль,  1990. — Т. 1. — 829 с.
6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумер­ки богов. — М.: Политиздат, 1990. — С. 319—344.
7. Соловьев Вл. Оправдание добра. Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 1. — С. 3—585.
8. Соловьев Вл. Смысл любви. Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 2. - С. 493—547.
9. Фрейд 3. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М.: Политиздат, 1990. — С. 94—142.
10.  Фрейд 3. Остроумие и его отношение к бессознательно­му. Страх. Тотем и табу: Сборник. — Минск: ООО Попурри, 1998. — 496 с.
11. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. — Минск: ООО Попурри, 1998. — 672 с.
12. Фромм Э. Искусство любить. — М.: Педагогика, 1990. — 160 с.
13. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика цен­ностей // Шелер М. Избранные произведения.— М.: Гно-зис,1994. — С. 259—337.
14. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М.: Рес­публика, 1992. — 448 с.
15. Юнг К. Об архетипах коллективного бессознательного // Бопр. философии. — 1988. — № 1. — С. 133—150.
16. Юнг К. Психология и литература // Юнг К., Нойман Э. Психология и искусство. — К.: Ваклер, 1996. — С. 30—55.