пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етика

9.7. Екзистенціалізм


Наймасштабніший напрям етики XX ст., що має виражене гуманістичне спрямування, — екзистенціалізм. Його заснов­ник — представник християнського екзистенціалізму, датський філософ Сьорен Кіркеґор (1813—1855). Його праці "Страх і тремтіння", "Насолода і обов´язок", "Або-або", "Філософські крихти", "Поняття страху" та інші присвячені проблемам мо­ралі, зокрема співвідношенню моралі та віри. Ідеї, обґрунтовані Кіркеґором у XIX ст., викликали особливий інтерес у ХХст. у зв´язку з проблемою вибору особистістю свого буття в умовах зростаючого відчуження особи від природного і соціального світу.

Кіркеґор сформулював вихідні засади, на які спирається філософія екзистенціалізму. Він виходить із ідеї особистісного вибору буття, а ситуацію вибору пов´язує з негативними явищами духовного життя особистості, такими як страх, тривога, цеспокій, роздратування тощо. їх наявність у психічному житті особистості філософ пояснює гріховною природою людини і відчуттям провини за гріховність. Він виділяє два рівні стра­ху, постійно наявного в психічному бутті, — емпіричний страх (острах) і метафізичний, зумовлений кінцевістю людського бут­тя. В етиці Кіркеґора страх визначається своєю всепроникністю. Однак він не має вираженого негативного забарвлення. "Пе­ревагою чи пороком є відчай? — запитує Кіркеґор. — Тим та іншим у чистій діалектиці. Зберігаючи від нього лише абстракт­ну ідею, не звертаючись до конкретного випадку, доводиться вважати його величезною перевагою. Те, що ми піддані цьому, підносить нас над тваринами, це перевага, що вирізняє нас цілком іншим способом, ніж пряма хода, адже воно служить знаком нашої нескінченної переваги або величі нашої духов­ності. Перевага людини над твариною полягає у тому, що ми піддаємося відчаю" [3, с 369].

На думку філософа, страх, відчай мають важливе значення тою мірою, якою дозволяють проявитися моральній свободі людини. Проявитися моральнісно, тобто згідно зі словом та во­лею Бога, свобода може лише негативно щодо психічного. Остан­нє — це сфера сущого, а не божественного. Бог вимагає від віру­ючого максимуму його людяності, тобто свободи людини від природної і соціальної залежності. Отже, згідно з Кіркеґором, людина, за умови, що вона долає жорстку зумовленість своєї природи, здобуває справжню свободу. Долання страху, зумов­лене відповідальністю особи за вибір, є шляхом до свободи. На Цьому шляху навіть негативні вчинки продуктивні, оскільки Дозволяють визначити реальність власної свободи. Етика Кірке­ґора має виражене релігійно-теологічне спрямування. Лише Бог — джерело добра у світі. Моральність людини не має вира­женого змісту, вона — порожнє поняття. У кращому випадку вона має лише форми зовнішнього прояву. Навіть моральна рефлексія є лише спробою наближення до духовності, якщо не пов´язана з релігійним відчаєм. Лише зіставлена з Богом у формі руху до Нього моральність стає реальною.

Поняття "вибір" є основною категорією екзистенційної етики. Вибір створює особистість, а отже, не можна ніколи з певністю  сказати, що "я" — наявне. Воно є категорією становлення. 

Розвиток екзистенційної філософії (екзистенціалізм — від лат. existentia — існування) пов´язаний з утвердженням у куль­турі кінця XIX ст. ідей гуманізму в його індивідуалістично ви­значеному варіанті, характерному для культури Заходу (гу­манізм "східного" типу буде розглянуто далі).

Найкрупнішими представниками філософії та етики екзи­стенціалізму були: Мартін Гайдеґґер (1889—1976), Карл Ясперс (1883—1869)- у Німеччині, Жан-Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—1960), Габріель Марсель (1889—1973), Моріс Мерло-Понті (1908—1961) — у Франції, Хосе Ортеґа-і-Гассет (1883—1955) — в Іспанії, Мартін Бубер (1878—1965) — в Ізраїлі, Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) та Лев Шестов (1866—1938) — представники "київської школи" екзи­стенціалізму та інші. На становлення екзистенціалізму важли­вий вплив справила "філософія життя" та феноменологія Гус­серля і Шелера.

Вихідною засадою екзистенціалізму є розуміння буття як певної нерозчленованої цілісності суб´єкта і об´єкта, пізнавано­го і пізнаючого. Буття може бути осягнуте лише само через се­бе. Основою для такої цілісності є не переживання як таке (дещо суб´єктивне), а переживання суб´єктом свого "буття-у-світі". Моральнісний зміст екзистенційної онтології — у відкритості існування, в спрямованості на "інше", що набуває сенсу мети. У так званому "атеїстичному екзистенціалізмі" (Гайдеґґер, Сартр, Камю, Мерло-Понті) сутністю екзистенції є буття, спря­моване у ніщо, буття, що усвідомлює свою кінцевість. М. Гай­деґґер у праці "Буття і час" (1927), визначаючи філософські засади людського існування, описує такі його модуси, як тур­бота, страх, рішучість, совість тощо. У зіставленні зі смертю, вони є лише різними способами взаємодії з ніщо: втечі від ньо­го, руху до нього тощо. К. Ясперс характеризує цю ситуацію як "межову", таку, що дає змогу людині осягнути свою екзистен­цію у її справжній глибині. У характеристиці буття як процесу його творення екзистенціалізм виходить з поняття "кінцевість". Остання — є часовість, а точкою відліку є смерть. Екзистенці­алізм розрізняє час фізичний ("кількісний") і метафізичний, екзистенційний ("якісний"). Останній — неповторний і є не що інше, як доля (Гайдеґґер, Ясперс). Це час, що утворює непов­торне людське буття (народження, любов, смерть).

Екзистенціалізм бачить особистість свідомим та активним суб´єктом вибору, що визначається через поняття "рішучість", "проект", "надія" тощо.

Етичне спрямування має одне з центральних понять екзи­стенціалізму — поняття свободи. Свобода вибору завжди пов´я­зується з моральним волінням та відповідальністю за вибір. В екзистенціалізмі зазнає заперечення раціоналістично-про­світницька традиція трактування свободи як пізнаної необхід­ності. Екзистенціалізм ототожнює екзистенцію і свободу. Ек­зистенція, витлумачена як "спрямованість-на", має певні ню­анси. У релігійному екзистенціалізмі трансцендування — шлях до Бога. М. Бердяев говорить, що справжній вибір — це вибір у собі образу Божого, який складає сутність людини, але при­хований від неї, доки вона живе у світі буденності. У Гайдеґґера трансценденція є "ніщо", а отже, вибір свого Я передбачає необхідність поставити себе перед крайньою межею буття — смертю. У такий спосіб людина здобуває свободу, звільняючись від сущого — предметного та соціального світу. Звертає на себе увагу відсутність критерію "справжнього буття", оскільки осо­ба щоразу поставлена перед необхідністю вибирати з "ніщо".

Велика увага в екзистенціалізмі приділяється поняттю совісті у зв´язку з проблемою вибору свободи. Оскільки моральні критерії добра і зла в екзистенціалізмі відсутні, вибирати особа має не між добром чи злом. Поняття "совість" пов´язується з ви­бором себе — з відповідальністю особи перед собою. Діяти згідно із совістю, або інакше — бути свобідним, означає бути собою, тобто не чинити і не думати так, як чинять і думають інші. Прав­да, у філософії Сартра простежується моральний критерій ви­бору, адже, як пише він, "вибираючи себе, ми вибираємо усіх людей". Зокрема наша дія, що створює із нас людину, якою б ми хотіли бути, не може не створювати в той же час "образ людини, якою вона, згідно з нашим уявленням, повинна бути" [6, с 324]. Ця ж тенденція простежується і щодо розуміння Цінностей свободи. Сартр пише: "Свобода, як визначення лю­дини, не залежить від іншого, але, тільки-но починається дія, я зобов´язаний бажати разом з моєю свободою свободи інших; я можу приймати як мету мою свободу лише у тому випадку, якщо поставлю своєю метою також і свободу інших" [6, с 341]. Свободу Сартр бачить основою усіх інших цінностей людського життя. Пафос самоутвердження суб´єктом "себе-свободи" зву­чить у словах Сартра, коли він говорить: "Ми нагадуємо лю­дині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, в закину-тості вона сама буде вирішувати свою долю, оскільки ми пока­зуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення у себе саму, але у пошуку мети ззовні, якою може бути звільнення або ще будь-яке конкретне самоутвердження" [6, с 344].

Екзистенціалізм — філософія, що має виражене моральне спрямування на особистість із метою дати їй відвагу та наснагу утвердитись усупереч недосконалості світу. Як пише А. Камю, "духовні конфлікти втілюються і знаходять собі притулок — піднесений або жалюгідний — у серці людини. Конфлікт зумов­люється суперечністю між бажанням людини утвердитися у "щасті і розумності", з одного боку, та ірраціональністю сві­ту — з іншого. Зіткнення цих двох начал призводить до абсур­ду як метафізичну сутність буття. Однак людина не повинна уникати конфлікту, що відкриває абсурдність буття. Камю пише: "Подібно до того, як небезпека дає людині незамінний випадок осягнути саму себе, метафізичний бунт дає свідомості все поле досвіду. Бунт є постійною даністю людини самій собі. Це не прагнення, адже бунт позбавлений надії. Бунт є впевне­ністю у переважаючій силі долі, але без смирення, що зазвичай її супроводжує" [2, с 53].



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування