пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етика

9.3. Позитивізм


У XIX ст. етика утилітаризму, з властивою їй апологією принципу корисності, вичерпує себе, поступаючись місцем етиці прагматизму та інтуїтивізму. Відгомін її ідей має місце в інших етичних вченнях Заходу XIX—XX ст.

Засновник позитивізму Огюст Конт (1798—1857) викладає основи свого вчення у працях: "Курс позитивної філософії" (1830—1842) та "Система позитивної політики" (1851 —1854). Етична теорія у системі гносеології Конта набуває значення про­відної науки. Він уважав, що етика, спираючись на закони біо­логії, може дати такі ж беззаперечні висновки, як, скажімо, геометрія. Називаючи етику "позитивною філософією", він від­водить їй таку функцію: "...Точно визначити прямий чи опосе­редкований, приватний чи суспільно дієвий вплив, властивий кожному вчинку, кожній звичці і кожній схильності або по­чуттю; звідси природно будуть випливати як неминучі наслідки правила поведінки як загальні, так і спеціальні, і ці правила будуть найбільше відповідати всезагальному порядку і, отже, неодмінно виявляться найбільш сприятливими для особистого щастя". Етика покликана внести порядок у соціальні явища, виходячи з принципу "цілого", шляхом утвердження примату обов´язків над правами. Можливості виконати цю функцію на­явні в етиці завдяки опорі на розум. Послідовна опора на прин­цип розумного — шлях морального удосконалення. Нижчі біо­логічні прояви людини мають бути підпорядковані вищим. При­страсті, до яких належить егоїзм, мають бути упорядковані розумом. Суспільство на вищому рівні його розвитку ("позитив­на стадія", стадія "промислового життя") має жити згідно із законами "позитивної філософії". У ньому повинна панувати миролюбна мораль, альтруїзм, суспільна злагода на засадах остаточного розподілу прав і обов´язків громадян.

Полемізуючи з ідеями просвітителів, Конт замість принципів "свободи особистості", "рівності перед законом" висуває прин­цип добровільного підпорядкування людей існуючій системі сто­сунків. Доброчесністю є не завищені претензії на всезагальну рівність, а позитивне розуміння обов´язку, добровільне підпо­рядкування вищим за себе з метою уникнення анархії та роз­брату в суспільстві. Для збереження суспільної злагоди він вва­жає необхідною гармонійну взаємодію трьох основних засад Життя: матеріальної, духовної, моральнісної. У людській при­роді їм відповідають три здібності: воля, розум, почуття. Воля спрямована на матеріальну сферу, розум — на інтелектуальну Діяльність, а почуття — на душевну злагоду. Суспільство мож­на уподібнити людині й відповідно розглядати його як цінність, складниками якої будуть: держава, церква, сім´я. Держава ре­гулює майнові питання, церква — духовні, сім´я — моральні (душевні). Кожна сфера має функціонувати всередині себе та взаємодіяти з іншими так, щоб створювати простір для поступу.

Важливим у міркуваннях Конта є безумовне відокремлення світської (практичної) влади від духовної (теоретичної). Світ­ська влада, уособленням якої є люди ділові (промисловці, бан­кіри), має дбати про матеріальний добробут та шляхи його до­сягнення. "Духовна влада" — вчені, філософи, митці — мають бути "вихователями" суспільства. Сім´ї Конт відводить функ­цію оберега моральнісних засад. Головною серед них є підпо­рядкування молодших старшим, дружини — чоловікові. Основ­не ж призначення сім´ї — бути школою послуху.

Цікаві міркування Конта щодо взаємодії розуму та серця у духовному світі конкретної особистості. Почуття спрямовані на творення злагоди і реалізують себе у спілкуванні. Розум ча­сто керується егоїстичними міркуваннями. Тому завдання мо­ральної самосвідомості суб´єкта — підпорядкувати "індивідуа­лістичний розум" "соціальному серцю".

Формуючи принципи альтруїзму (це поняття введене Контом), він висуває такі максими: "Люблю тебе більше, ніж себе і себе люблю тільки заради тебе"; "Жити для інших, забути про себе".

У Росії ідеї Конта здобули підтримку в працях М. Михайловського, П. Лаврова. Певний їх відгук має місце у працях "пізніх слов´янофілів" (М. Данилевський, К. Леонтьев).

Особливим відгалуженням всередині позитивізму була "ево­люційна етика", представлена Т. Гекслі, М. Гюйо, Е. Вестермарком та ін. Найкрупнішим представником англійського по­зитивізму був Герберт Спенсер (1820—1903). Основна його пра­ця "Система синтетичної філософії" складається з 10 книг, куди зокрема входять: "Основи біології", "Основи психології", "Ос­нови соціології", "Основи етики". Основні ідеї його етики оперті, з одного боку, на еволюційну теорію Ч. Дарвіна, а з іншого — на утилітаризм і гедонізм. Моральні норми та етичні ідеї він вважав зумовленими соціальною дійсністю. Люди підтримують їх та дотримуються їхніх вимог, оскільки вони корисні й забез­печують психічно сприятливі умови існування. Теоретики у кож­ну епоху обґрунтовують цінність моралі, виходячи з її суспіль­ної ролі.

Генезу моралі Спенсер виводить із законів еволюції, яким підпорядковане усе планетарне життя, у тому числі людське.

Подібно до природних організмів, кількісно зростає та якісно удосконалюється суспільний організм.

Моральність, на думку Спенсера, складалася під впливом суспільних інстинктів: зі страху осуду з боку інших членів суспільства. Позитивна оцінка народжувала почуття задоволен­ня, приязні до середовища. Так складалися здібності альтруїз­му, а, отже, свідомого дотримання вимог середовища: з відчут­тя морального обов´язку. Позитивні моральні якості, оскільки вони об´єктивно необхідні як для людини, так і для суспільства, закріплюються у процесі природного відбору. Відбувається по­ступове удосконалення психічних структур людини, з яких усу­ваються агресивні інстинкти. Вони підпорядковуються почут­тю справедливості та приязні. Джерелом суспільного прогресу Спенсер вважав не соціальні умови, а індивідуальні стосунки, у процесі яких удосконалюються моральні почуття людини. Вона гармонізує свій внутрішній світ, спираючись на досвід почуттів, що регулюють усі інші психічні прояви. Поняття корисності в етиці Спенсера не має вузько прагматичного ха­рактеру. Корисність спрямована не на егоїстичні, а на суспільні потреби. Так само позбавлене негативного відтінку поняття "пристосування" до середовища. Воно не тотожне "соціальній мімікрії", а означає вироблене еволюційним шляхом уміння узгоджувати свої дії з іншими, виходячи з принципу розумно­го. Тут відчутний певний вплив просвітницької теорії "розум­ного егоїзму". Цінність життя Спенсер бачить у розумному по­єднанні узгодженості стосунків, з одного боку, при неповтор­ності проявів у людині її людських якостей, — з іншого.

Обстоюючи позицію духовної свободи особистості, він нега­тивно ставився до аскетичної моралі, вважаючи її неприрод­ною для людини. Моральна людина має у нормальний спосіб за­довольняти свої нормальні людські потреби. Отже, Спенсер опирає моральність, з одного боку, на природність людини, а з іншого — на її суспільну сутність, тобто на розумність. Його етика має як раціональний, так і емпіричний характер.

Належне місце Спенсер відводить питанням морального са­моконтролю. Основою істинності морального почуття він вва­жає моральну інтуїцію — наявне у людині почуття доброго і не­доброго, справедливого і несправедливого. Моральна інтуїція не виводиться з індивідуального досвіду. Наявність її у світі особистості є наслідком удосконалення в еволюційному процесі та самоудосконалення її моральної природи.

При обґрунтуванні природних витоків моралі Спенсер прово­дить якісне розмежування рис природного і соціального. Зокре­ма, на відміну від природного, "соціальний організм" характе­ризується автономією складників: кожен член суспільства, належачи до загального цілого, разом з тим є неповторною життєвістю.

Соціальний організм є доцільним, якщо він гарантує цю неповторність. Індивіди, відокремлюючись один від одного, вчаться узгоджувати свої дії.

Розвиток "соціального організму" бачиться як еволюційний процес: йому властивий рух від простого до складного, від одно­рідного до різнорідного. Порівнюючи попередні суспільства як такі, що "засновані на примусі", з "промисловим суспільством", Спенсер говорить, що останнє ґрунтується на добровільній співпраці людей. Відповідно, в умовах панування примусу роз­вивалися такі людські риси, як заздрість, жорстокість, пожад­ливість тощо. Життя в умовах злагоди народжує співдружність, правдивість, приязнь. Критерій моральності прогресу Спенсер бачить у зростанні почуття доброзичливості, взаємної симпатії між людьми.

Етичній теорії Спенсер відводить функцію обґрунтування моральних норм та вимог, пояснення причинних зв´язків люд­ських вчинків та їх наслідків. Він стоїть на позиції раціональ­ного виведення критерію моральності: в її змісті має бути ін­терес інших. Моральний прогрес пов´язаний з поступовим на­шаруванням у психіці людей здатності та потреби доцільної поведінки. У світі особистості вона має розгорнутися багатством проявів, що, власне, і означає моральність відношення.

Пов´язуючи можливості удосконалення суспільства з мораль­ним удосконаленням людей, Спенсер схильний вважати, що "найвищі дії, необхідні для гармонійного ведення життя, бу­дуть такі ж звичні, як і нижчі дії, до яких нас спонукають прості бажання. Моральні почуття, з´являючись на сцену в потрібний час, у потрібному місці й в потрібних розмірах, будуть керувати людьми так само мимовільно, невимушено і цілком відповід­ним чином, як керують ними тепер відчуття". У цьому випад­ку простежується просвітницька віра Спенсера у перспективи людини. Так само відгомін її чується у думці щодо можливості розумної організації суспільного життя. У ньому моральність людей узгоджується із суспільним цілим на засадах гармонії. У другій половині XIX — на початку XX ст. розробка етич­ної проблематики набуває особливої актуальності, у зв´язку з загальною тенденцією гуманізації філософського знання. У дусі ідей "християнської етики" проблеми моралі осмислює Семюел Смайлс у працях "Самодіяльність", "Характер", "Ощадність" та ін. Ідеї позитивізму в моралі обґрунтував Жан-Марі Гюйо (1854—1888) в працях "Мораль Епікура", "Сучасна англійська етика". Поняття моралі він намагався вивести з "життєвого пориву" як основи буття. Біологічні процеси, згідно з Гюйо, покладені в основу соціального життя. Альтруїзм він бачить основою моралі, заперечуючи будь-яку цінність егоїзму. У праці "Безвір´я майбутнього" говориться про духовну свободу особи­стості як основу моралі. Відчуття єдності з космосом буде, на думку філософа, складати основу моральних почуттів. Пози­тивіст Гаральд Геффдінг (1843—1931), розробляючи проблему цінностей як проблему філософії, бачить їх в етиці та релігії. У працях "Людська думка" та "Філософія релігії" він зближує моральну і релігійну проблематику. Основне завдання моралі, за Геффдінгом, — забезпечити людині добробут, під яким цей датський філософ бачить усе, що задовольняє потреби людської природи.

Французький позитивіст Шарль Летурно (1831—1902) у пра­ці "Прогрес моральності" виводить моральні ідеї людства з люд­ської природи. На його думку, егоїзм виникає з інстинкту жит­тя, тоді як почуття альтруїзму — з інстинкту статевого кохан­ня. Його розвиток знаходить відображення у відданості сім´ї, у потребі спілкування як самоцінній. Перспективи розвитку моральності він бачив у боротьбі альтруїзму з егоїзмом. Його праці з еволюції моралі, сім´ї, шлюбу, релігії мають гумані­стичне спрямування. Важливе місце у них посідає проблема ви­ховання, зокрема морального виховання особистості. Зрештою, увесь процес морального розвитку людства бачиться філософу та етнографу шляхом упорядкування інстинктів, самоупокорення людиною себе. Історію моралі він ділить за цією ознакою на чотири періоди: перший — тварна стадія; другий — дикунська; третій — варварська; четвертий — меркантильна.

Вагомим був творчий внесок в історію та теорію етики пред­ставників історико-етнографічного напрямку, неопозитивістів Еміля Дюркгейма (1858—1917) та його учня Люсьєна Леві-Брюля (1857—1939). Дюркгейм — засновник так званої школи соціально-апробативної етики. У працях "Метод соціології", "Само­губство" та інших розкрито питання історії моралі та її сут­ності. Згідно з Дюркгеймом, мораль є наслідком "колективних уявлень", що виробляються суспільством і "нав´язуються" лю­дині. Особистість не розглядається при цьому як суб´єкт мо­рального вибору. Процес переходу колективних уявлень в осо­бистий досвід індивіда розглядається як явище морального і — ширше — історичного прогресу загалом. Дюркгейм розробив різновиди солідарності, виділивши два її типи: "механічну" і "органічну". Вища (органічна) солідарність можлива лише тоді, коли кожен має власну сферу діяльності, тобто є особисті­стю. Останнє можливе лише за об´єктивною підставою: на­явність у суспільстві умов для індивідуалізації особи. Поведін­ку окремої особи Дюркгейм ставив у залежність від "солідар­ності суспільного цілого".

Велику увагу етичній проблематиці приділяли представни­ки марбурзької та баденської шкіл неокантіанців. Марбурзьку школу очолював Герман Коген (1842—1918), а баденську — Генріх Ріккерт (1863—1936). Неокантіанство було своєрідною реакцією на марксизм та ідеї соціалізму. Воно розглядало ети­ку як шлях до морального самовдосконалення людини поза якісною зміною стосунків. Неокантіанці проповідували "етич­ний соціалізм", опираючи свої ідеї на цінності релігійної віри.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування