Електронна бібліотекапідручники


Етика

5.5. Етика гуманістів доби Відродження


Доба Відродження (XIV—XVI ст.) характерна зміною погля­ду на людину та цінності її життя. На відміну від аскетизму середньовіччя, ідеалом епохи стає земне, радісне життя в пов­ноті двох природ людини. Результатом зміни погляду на люд­ську природу стає зміна її самопочування: розвивається почут­тя гідності, а не приниженості, що мало місце у середні віки на ґрунті ідеї гріховності людини. Об´єктивною підставою гідно­сті людина доби Відродження бачить діяльність. Саме у діяль­ності відкриваються творчі можливості людини: здібності пізнавати явища та формувати досконалу предметність, керую­чись віднайденими розумом мірками краси. Здатність об´єкти­вації духу в формах краси розкриває сутність духу саме як красу та велич. У такий спосіб, на ґрунті естетично-художньої твор­чості, гуманісти Відродження "реабілітували" людину. їх етичні теорії, оперті на реальні творчі здобутки у пізнаванні світу та формуванні його ідеального образу, суттєво відрізняються від середньовічної богословської етики не лише змістом, але і фор­мою. Гуманістам чужий повчально-проповідницький тон. Вони обґрунтовують моральні ідеї, апелюючи до розуму людини, не залякуючи її фатальністю наслідків необачно вибраних учин­ків. Людина утверджується як свідомий суб´єкт вибору.

Відродження — це епоха, біля витоків якої стоїть Данте (1265—1321). Подальший розвиток ідей Ренесансу здійснюють Франческо Петрарка (1304—1374), Джанноццо Манетті (1396— 1459), Піко делла Мірандола (1463—1499), Вітторіо да Фельтре (1378—1446), Лоренцо Валла (1407—1457), П´єтро Помпо-нацці (1462—1525), Нікколо Макіавеллі (1469—1527), Марси-ліо Фичіно (1433—1499), Бернардино Телезіо (1508—1588), Томас Мюнцер (бл. 1490—1525), Томас Мор (1478—1535), То-мазо Кампанелла (1568—1639), а також визначні митці епохи, що утверджували красу і велич людини: Леонардо да Вінчі (1452—1519), Рафаель (1483—1520), Мікеланджело Буонарротті (1475—1564). За певної відмінності поглядів гуманістів Раннього, Високого та Пізнього Відродження, центральною проблемою їх етичних досліджень є людина, сенс її життя та щастя.

У трактаті Манетті "Про гідність та велич людини" лунає гімн людському розуму, що призначений для пізнання світу та активної творчої діяльності. Філософ розглядає працю як дже­рело і засіб формування людського суспільства. У "Промові" про справедливе управління, звертаючись до вищих посадо­вих осіб Флорентійської республіки, він закликає "любити справедливість". Він визначає справедливість, як "винагоро­ду добра і покарання зла" [7, с 138]. До низки доброчесностей філософ відносить справедливість, пов´язану з обміном та обі­гом, — розподільчу справедливість. Вона — гарант добробуту, миру та процвітання держави.

Особливе значення у розвитку гуманістичного погляду на людину мала "Промова про гідність людини" відомого філосо­фа, послідовника ідей Платона та Плотина, гуманіста Піко дел­ла Мірандола. У "Промові", що мала передувати філософсько­му диспуту "900 тез про все, що пізнаване" (забороненого па­пою Інокентієм VIII), містився виклад думок про людину та її місце у світі. Людина ставилася у центр світу і розглядалася як суб´єкт пізнання, а пізнання бачилося метою життя. Людина розглядалася як творець самої себе, як носій свобідної волі. Вона "свобідний і славний майстер", що сам формує себе в бажаному для себе образі. "Якщо з допомогою моралі сили пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони узгоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо з допо­могою діалектики буде розвиватися розум, то, збуджені пристрастями Муз, ми будемо насолоджуватися небесною гар­монією" [8, с 513]. Особливе місце людини у світі філософ ви­значає на підставі наявності двох надзвичайно цінних чеснот: розумності та моральності. Вони наближають людину до Бога. завдяки їх наявності ми, сповнені божества, станемо тепер тим, хто нас створив", — пише філософ [8, с 513]. "Промова" містить заперечення аскетизму з його презирством до світу та до мир­ських благ. Радощі земного життя, радість самопізнання та самоздійснення згідно з людською природою — такий ідеал моральності утверджується в "Промові".

У праці Лоренцо Валла "Про насолоду як істинне благо" міститься критика етики стоїків, а натомість і аскетизму зага­лом. Філософ проголошує земну радість буття вищим мірилом щастя. Він доводить, що прагнення до насолоди закладене у лю­дині самою природою. Витіснення природних схильностей, що вважалося моральною чеснотою у добу середньовіччя, філософ характеризує як злочин проти природи. Етичні ідеї Валла всту­пали у відкриту суперечність із приписами релігійної моралі. Досить назвати деякі розділи трактату, щоб переконатися у їх спрямованості на задоволення здорових людських потреб: "Про блага тіла і перш за все про здоров´я", "Про красу мужчин", "Про красу жінок", "Про смак і перш за все про їжу", "Про пит­тя і похвали вину" тощо. Обґрунтовуючи моральність підходу до життя в гармонії матеріальної та духовної його сфер, філо­соф пише: "...Природа поставила перед тобою насолоди і дала душу, схильну до них. Ти ж не дякуєш їй, іне знаю, з якої хвороби божевілля (саме так слід назвати цю хворобу) ти волієш вести життя самотнє і сумне і, щоб ще збільшити несправедли­вість, ти виступив проти природи, під керівництвом якої, якби ти мав трохи розуму, міг би жити щасливо, ніби з ласкавою матір´ю" [2, с 487].

Відроджуючи ідеї епікуреїзму, Валла не зводить насолоди лише до суто фізичних. Насолоди пов´язуються з корисністю, що має духовно цінний зміст. Насолода життям у його повноті та красі має виражений одухотворений характер. У ньому наявна ідея гармонійної злагоди людини з іншими. Люди по­винні прагнути бути один для одного джерелом радості. Тому любов є творчим відношенням людини до людини.

Велика увага моральній проблематиці приділена у філо­софській спадщині Марсіліо Фічино. Його етико-естетична кон­цепція органічно поєднана з онтологією, космологією та гносео­логією. Гармонійний космос включає у себе людину-мікрокосм, носія безсмертної душі. Християнська ідея безсмертя душі об­ґрунтовується Фічино з позицій раціоналізму. Людина посідає серединне місце у світі, а її причетність до світової душі надає всеосяжності її пізнавальним здібностям. Тут вона богорівна, земний бог. Ці думки знаходять обґрунтування зокрема у трактаті "В чому полягає щастя, які воно має сходинки, про його вічність". Простежуючи систему цінностей людського життя, філософ доводить, що справжній сенс здобувається не багат­ством, почестями, не задоволеннями тіла, оскільки вони мають плинний характер. Чуттєві задоволення не дають відчуття щас­тя, оскільки часто супроводжуються стражданнями. Вищий сенс життя філософ бачить у безкорисливій ідеальній любові, предметом якої називає Бога. Тут людина здобуває радість, а ра­дість, говорить він, — "приправа не лише до пізнання, але та­кож до самого життя, яке у разі, коли позбавлене цього, здаєть­ся безглуздим і мало привабливим" [12, с 225]. Етика Фичіно базується на принципі винятковості людської душі, наділеної свобідною волею. Вибір морального шляху залежить від самої людини. Вона може підноситися до божественного, занурюю­чись у споглядання, а може звертатися до тілесного. У першо­му випадку наслідком буде моральна досконалість, тоді як ін­ший шлях може бути хибним: привести до пороків.

У трактаті "Про моральні доброчесності" М. Фічино, поси­лаючись на Сократа та Платона, дає аналіз моральних добро-чесностей. Вчинки визначаються як гідні або негідні залежно від їх зв´язку з моральними зобов´язаннями людини. "Безсором­ними називають вчинки, протилежні обов´язкам, а гідними — абсолютні і довершені щодо виконання обов´язків" [13, с 211]. Даючи диференціацію обов´язків, філософ пише, що обов´язки виконують і ті, хто позбавлений доброчесностей, "досконалі ж лише ті, хто володіє нею" (тобто доброчесністю) [13, с 212]. Здатність доброчесного відношення покладена у розумі. Цікаво розгортається думка філософа щодо діалектики зв´язку в мо­ралі свободи,і необхідності. Природну необхідність він бачив як божественну визначеність, з якою свобідна воля людини може вступати у гармонійну взаємодію, якщо вчинки людини оперті на знання законів світопорядку. Знання зумовлює гар­монію людини зі світом.

П´єтро Помпонацці у трактаті "Про безсмертя душі" (1516) сторює етичну концепцію, у якій піддає критиці осново­положну засаду релігійної моралі: віра у безсмертя душі. По­довому ставиться проблема підстав моральної діяльності та спо-нуки до неї. Відповідь на питання філософ дає, вибудовуючи концепцію людини як свідомого суб´єкта морального вибору.

Адже моральність, що утримується страхом кари, не робить людину справді моральною. Так само принизливо виглядає до­тримання моральних вимог із розрахунку на винагороду. Пом-понацці говорить про людину як цілісний суб´єкт життєвості у єдності тілесного і духовного (розумного) начал. Розум потре­бує для свого живлення чуттєвих образів. А отже він "невід­дільний від матерії" (ні від матерії тіла, ні від матеріального світу загалом). А отже душа — матеріальна і смертна. Безсмерт­на вона лише у сенсі приналежності до вищих духовних сутно-стей. Вибудовуючи ієрархію сутностей, філософ віддає людині серединний простір. Він розміщує її між вищими нематері­альними тілами (духовні сутності) та тваринами. Таке станови­ще людини зумовлене її моральною природою. Коли людина здійснює великі справи, де сходиться з духовними сутностями, її душу називають божественною. Коли ж скоює злочини, — перетворюється на звіра. Оскільки душа смертна, то виникає питання: що спонукає людину до моральних учинків? Помпо-нацці виводить моральність з ідеї загального блага, тобто з розум­ності людської природи. Він виділяє 3 види розуму: споглядаль­ний (для розумного пізнання); практичний (для розрізнення добра і зла); діяльний (для практичного формування предмет­ності). Доброчесність цінна сама собою. Моральне діяння, що зумовлює чисте сумління, — шлях до щастя. Людина має праг­нути доброчесності не під страхом покарання, чи з надією на винагороду, а з привілею почуватися людиною. Адже всі види пороків зводять її до рівня тварини. Філософ бачить людину суб´єктом свободи, хоча говорить про складність вибору та роль мотиву у виборі. Внаслідок того, що більшість людей звикла жити під тиском страху, а не розуму, філософ визнає необ­хідність релігії, яка страхом утримує людей від поганих нахи­лів.

У добу Відродження повертається інтерес філософсько-етич­ної теорії до проблем соціального життя. Процес повернення здійснюється у напрямку творення теорії держави, що була б гарантом добробуту і захищеності громадян та формувала їх громадянські доблесті. Один із напрямків розробки соціально-етичної теорії представлений зокрема працею Н. Макіавеллі "Го­судар". Ідеальним взірцем правителя він бачить мудрого полі­тика, а досконалим типом правління — республіку на кшталт  римської. Він не підтримує ідеї одноосібної влади, бо вона за­грожує деспотизмом. Спиратися правитель має на народ, що є ос­новним оборонцем держави. Він менше дбає про особисту владу і більше прагне свободи. Людей з великими прибутками Макіа­веллі називав "заклятими ворогами громадянськості". Близькі до Макіавеллі погляди на державу містилися у трактаті Джа-нетті "Про Флорентійську республіку" (між 1525—1533); Бо-дуена "Про державу" (1576); Парута "Про покращення полі­тичного життя" (1579); Моджевського "Про виправдання дер­жави" (1551) тощо. У добу Відродження набувають поширення утопічні соціально-етичні теорії, що складалися не без впливу широких суспільних рухів XV ст., зокрема селянської війни у Німеччині під проводом Томаса Мюнцера. У теоріях утопістів відображені сподівання широких народних мас на можливість побудови суспільства соціальної справедливості.

Образ ідеального суспільства, заснованого на майновій та соціальній рівності громадян, описаний у працях Т. Мора "Уто­пія" (1516) та Т. Кампанелли "Місто Сонця" (1602).

Великий внесок у розвиток моральної свідомості людини зробили представники ренесансної натурфілософії. Природни­чо-наукові ідеї, викладені у працях Коперника (1473—1543), Джордано Бруно (1548—1600), Кеплера (1571—1603), Галілея (1564—1642), Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494) створювали нову — наукову картину світу, руйнуючи його релігійно-міфо­логічну модель. Завдяки здобуткам, у першу чергу, в галузі аст­рономії, відбувалося звільнення свідомості від впливу релі­гійних догм. Розум та воля зверталися на пізнання земних ре­чей. Здобувалися об´єктивні підстави для віри людини у свої Можливості, а отже, і повага до себе як свідомого суб´єкта жит­тєвості. Саме з епохи Відродження складаються підстави для розвитку раціоналістичної етики, тобто етики, опертої на нау­кове обґрунтування природи людини.

В Україні період XIV—XVI ст. — доба Передвідродження, зумовлена, з одного боку, західноєвропейськими впливами, а з іншого — потребами національного життя. Моральна вимо­га оборони православ´я — віри батьків, визначила активний роз­еток полемічної літератури. Вона утверджувала національні Духовні цінності шляхом утвердження православ´я. В цій же Площині знаходиться перекладацька діяльність. Під впливом ідей Реформації Заходу в Україні здійснено українсько-біло­руські переклади з церковнослов´янської мови Біблії та Єван­гелія. Творче спрямування зусиль на пізнання істини, що ви­значило розвиток освітянства в Україні та потребу здобуття знань за її межами — в країнах Західної Європи, мало вираже­ний моральний характер [Див. 9].

Література

  1. Августин. Сповідь. — К.: Основи, 1999. — 319 с
  2. Валла Лоренцо. О наслаждении // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Искус­ство, 1962. — Т. 1 — С. 486—497.
  3. Горський В. Історія української філософії: Курс лек­цій. — К.: Наукова думка, 1996. — 286 с.
  4. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. — К.: Вища школа, 1987. — 184 с.
  5. Зубов М. В. Раннее средневековье // История эстетичес­кой мысли: В 6 т. — М.: Искусство, 1982. — Т. 1. — С. 278—298.
  6. Кропоткин П. Этика. — М.: Политиздат, 1991. — 250 с.
  7. Манетти Дж. Речь // Сочинения итальянских гуманис­тов эпохи Возрождения. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — С. 138—140.
  8. Мирандола Пико делла. Речь о достоинстве человека // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Искусство, 1962. — Т. 1. — С. 506—514.
  9. Нудьга Г. На літературних шляхах. — К.: Дніпро, 1990. — 349 с.
  10.  Очерк истории этики / Под ред. Б. А. Чагина и др. — М.: Мысль, 1969. — 430 с.
  11. Татаркевич В. Історія філософії. Антична і середньовіч­на філософія. — Львів: Свічадо, 1997. — Т. 1. — 475 с
  12. Фичино Марсилио. В чем состоит счастье // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — С. 222—228.
  13. Фичино Марсилио. О моральных добродетелях // Сочи­нения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: ИзД´ во МГУ, 1985. — С. 211—215.

 

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова

  1. Августин. Сповідь. — К., 1999. — 219 с
  2. Мирандола Пико делла. Речь о достоинстве человека // 0стория эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М., 1962. — Т. 1. — С. 506—514.
  3. Фичино Марсилио. О моральных добродетелях // Сочине­ния итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — С. 211—215.

На вибір

  1. Замалеев А., Зоц В. Мыслители Киевской Руси. — К., 1987. — С. 15—31; 68—77.
  2. Кропоткин П. Этика. — М., 1991. — С. 102—124.
  3. Ранович А. Первоисточники по истории раннего христи­анства. — М., 1990. — С. 137—232.
  4. Фейербах Л. Лекции о сущности религии // Избр. филос. произв.: В 2 т. — М., 1955. — Т. 2. — Лекции 21—29.
  5. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2-х ч. — К., 1995. — Ч. І - 429 с; Ч. II — 431 с


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування