Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Етика

2.5. Мораль і право


Право не створює моралі. Як суспільна форма відтворення стосунків (їх збереження), воно фіксує ситуацію їх відчужен­ня. Адже сама потреба правового регулювання виникає й існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулю­вання та саморегулювання (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії).

Цінність права стосовно моралі в тому, що воно забезпечує дієвість механізмів дотримання усталених моральних вимог. Геґель говорить про право як форму організації свідомості: це моральні вимоги, зведені у закон. Вимоги, що їх висуває право перед суспільством, полягають, на думку Геґеля, в "очищенні від потягів". Моральна виправданість вимоги "очищення" у то­му, що "потяги мають стати розумною системою волевиявлен­ня. Таке їх розуміння, розвинуте з їх поняття, складає зміст науки про право", — пише Геґель [1, с 47]. Чітка регулятивність відрізняє право від моралі, яка може апелювати хіба що до сумління особи або спиратися на громадську думку. Якщо право утверджує людину-громадянина (соціально-історична категорія), то мораль утверджує її як людину (її сутнісну визначеність: почуватися людиною і бути людиною за ознакою людяності ставлення до світу). Право захищає певні суспільні привілеї ("дворянин — завжди дворянин" — така логіка стосун­ків доби середньовіччя). У такій формі утверджують себе сто­сунки, що відповідають поняттю "доцільного" на певних ета­пах історії. Принаймні, в суспільстві, де діють закони і де пра­во не суперечить моральним уявленням про справедливість, громадяни здобувають відчуття захищеності існування.

Право у його історично-конкретних формах виходило з утвер­дження цінності людини залежно від її місця і ролі у соціальній структурі. У давніх греків права мали лише вільні громадяни, а громадянином був той, хто був жителем міста-полісу, був вільнонародженим і мав майно як ознаку громадянського ста­тусу. Заслуги перед державою були гарантією прав, давали певні привілеї та почесті. Тому основними моральними категоріями визнавали мужність, честь, доблесть. Якщо у давніх греків право відображає не лише соціальний статус людини, але й людські якості, то в подальшій історії, починаючи з часів Дав­нього Риму, вони розходяться між собою аж до протилежного. Право захищає сильного.

Ідеал зв´язку закону, права і моралі — їх несуперечність одне одному на основі домінування моральнісного начала. Закони, відображаючи зміст права, не суперечать поняттю моральності, якщо не протистоять їй. Біля своїх витоків вони спираються на vоральну звичаєвість" або "звичаєве право" — усну традицію Дотримання норми стосунків.

Право враховує нові тенденції у стосунках людських спільнот у межах держави та в міждержавних взаєминах, укладаючи їх у закони. При тому, що останні закріплюють стосунки еконо­мічної та політичної нерівності людей, вони відповідають історично -конкретному рівню потреб суспільства. А отже, задо-вольняють не лише вимоги дотримання дозволеного в стосунках, але містять риси моральнісно цінного. Моральнісний елемент ви­ражений тут певним простором свободи для самоутвердження людини. Тим-то, при всій напрузі соціальних стосунків, право­ві відносини відповідають потребам подальшого руху шляхом саморозвитку суспільного життя. Обов´язки, що визначені пра­вом, не створюють несвободи. Навпаки, покладання обов´язку ставить його суб´єкт у позицію актуальних зв´язків із суспіль­ним цілим і тим самим спонукає розум та волю до виконання покладених обов´язків. Скажімо, в умовах Давньої Греції за­хист держави-полісу був почесним обов´язком його громадян, а отже і привілеєм, адже такий обов´язок покладався лише на громадян. Привілеєм лицарства в середні віки було добровільне служіння своєму сюзерену (королю). Смерть заради збережен­ня його життя — вища доблесть. Моральна доброчесність за таких умов сприймалася як суспільний привілей — привілей знатних. На цій же підставі людям незнатного походження відмовлялося у почутті честі, морального обов´язку тощо. Попри історичну обмеженість засобів, якими утверджувалися права та обов´язки, цінність має сам феномен утвердження мораль­ності як духовного привілею.

Тенденція гуманізації суспільного життя в історичному поступі людства відображається у праві розширення привілею почуватися морально зобов´язаною особистістю. Зобов´язаною перед інтими, тими, хто входить у межі дії твоєї волі; зобов´я­заною neрeд собою утвердитися як людина, тобто як моральнісний суб´єкт.

Важливим аспектом права, що розкривається у моральнісному контексті, є право людини на вільний вибір вчинку. Впер­ше цю ситуацію як духовний привілей особистості усвідомили давні греки. В трагедії Софокла "Антігона" героїня, іменем якої названо твір, керується у виборі не вимогами конкретного момен­ту, а вищими "законами богів", тобто моральними вимогами. Усвідомлюючи свою правоту, вона воліє прийняти смерть, але не зраджує таким моральним істинам, як добро, співчуття, про­щення гpixa. Право особистості утверджувати людяність як вищу цінність вступає тут у суперечність з правом покарання за протизаконну дію (здійснення Антігоною поховального об­ряду щодо свого брата, звинуваченого у зраді своєму полісу). Антігона керується звичаями ("родове право", "Закони богів") і вступає у конфлікт із законами, що обстоюють інтереси дер­жави ("людський утвір"). Моральний конфлікт двох видів права засвідчує розходження між поняттями "людина" і "соціаль­ний суб´єкт".

Етична теорія розглядає такі аспекти стосунків, які регулю­ються совістю та громадською думкою і лише у крайньому випадку вимагають втручання механізмів примусу. Мова йде про моральні принципи відносин між людьми, що базуються на визнанні іншого такою самою людиною, як і я, а отже права на життя, майно, повагу гідності тощо. І. Кант пише: "Вищим серед обов´язків є глибока повага права інших людей. Наш обов´язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню цінувати його. У всьому світі немає нічого святі­шого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто ущемлює право інших і топче його нога­ми!" [2, с 178]. Моральний пафос слів Канта є одночасно імпе­ративом, до якого вдається філософ, щоб переконати та спону­кати людей на взаємне шанування людських прав. За умови дотримання цього імперативу, на думку філософа, зникли б усі страждання, крім тих, що зумовлені тілесною природою люди­ни (хвороби та смерть). Вимога дотримання прав людини по­винна виконуватися неухильно і мати всезагальний характер. Ця вимога стосується і взаємин громадян і держави. Обґрунто­вуючи її необхідність, Кант пише: "Оскільки люди, в яких ми повинні любити людство, є предметом любові і симпатії, то і суд­ді при накладанні штрафу на злочинця не повинні забувати про людство. Вони повинні покарати злодія, але не ображати люд­ство шляхом принизливих засобів покарання" [2, с 181]. Вимога визнання прав кожної людини як природної і суспільної істоти продиктована просвітницьким ідеалом європейської культури XVIII ст. Нині вона є однією з основоположних засад гуманіз­му, що як принцип відносин утверджується культурою на пе­реламі другого і третього тисячоліть.

І Політика, на відміну від права, не належить до числа сутніс-них характеристик людської життєвості, а тому щодо неї склад­но застосувати моральні критерії, оскільки вона підпоряд­ковується конкретним потребам моменту і часто ігнорує вимоги моралі. Моральні принципи використовуються часто як засіб маскування істинних цілей політики держави. Політи­ки вдаються до моральних декларацій з метою спонукати своїх громадян дотримуватися вимог, корисних для тої або іншої соціальної групи. З такою ж метою використовується деклару­вання моральних принципів у стосунках з іншими державами.

Сказане зовсім не означає, що до політики не можна застосу­вати моральні критерії. Моральність політики визначається тим, який простір для розвитку активності та ініціативи своїх громадян вона відкриває, наскільки гарантований захист їхніх прав і обов´язків. Зрештою, її моральність у тому, наскільки політика створює почуття захищеності існування, стабільності життя для своїх громадян. Це досягається дотриманням зако­нів у державі за умови контролю за їх дією з боку громадян. Політика в міждержавних стосунках має морально визначений характер, якщо вона не базується на принципі конфронтації, а виходить із необхідності дотримання злагоди в стосунках. Взаєморозуміння при врахуванні інтересів кожної держави за принципом рівності та поваги — це ідеал міждержавних сто­сунків, так само, як він є ідеалом стосунків усередині держави.

Історія проблеми переконує, що міждержавна політика най­частіше мала і має характер конфронтації. У ній завжди домі­нує право сильного. Всередині держави — в стосунках грома­дян — діє той же принцип: політика, спираючись на право та закони, захищає сильних світу цього. З усією відвертістю про аморальний характер державної політики як про її істину і навіть її ідеал говорить Н. Макіавеллі в трактаті "Государ". Доки існують відмінності інтересів держав, різниця вір, відмінності в уявленнях про цінності життя, реальністю по­літики в межах держав та міждержавних стосунках є не мораль­на, а радше, позаморальна її спрямованість. Моральність при цьому має "ритуальне" призначення: дотримуватися зовнішніх форм стосунків. Регулятивна функція політики не виключає такого чинника, як мораль, коли мова йде про виховну функ­цію суспільства. В трактатах Платона "Держава" та "Закони", в праці Арістотеля "Політика" одна з основних функцій, яку покладають філософи на внутрішню політику держави, є вихо­вання людини-громадянина. Але методи, які Платон вважає придатними для досягнення поставленої мети, далекі від мораль­ності. Людина перетворюється на засіб для держави, а остання набуває сенсу мети. До такого сумного висновку приходить філософ, сповнений прагнення захистити державу та її грома­дян від системи "охлократії", коли купка сильних, прагнучи здобути панівне становище в державі, вдається до інтриг, підку­пу і прямого насильства. Фізичне знищення або компрометація кращих громадян, які виражають суспільні інтереси (як це було Греції епохи еллінізму), спричинило втрату державної не­залежності і, зрештою, призвело до загибелі цієї великої куль­тури.

Тому моральність політики є виявом моральності відношення громадян до своєї держави та народу.

Література

1. Гегель. Г. В. Ф. Философия права // Соч. — Т. VII. — М. — Л.: Соцэкгиз. — 1934. — 380 с.

2. Кант И. Лекции по этике. — М.: Республика, 2000. — С. 38—222.

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова

І.Агацці Е. Етика і наука // Філос. і соціологічна думка. — 1991. — № 9. — С 59—71.

2. Рікер П. Етика і політика // Філос. і соціологічна думка. — 1995. — № 5—6. — С 145—150.

3. Темченко В. Етика та право: теоретичні аспекти співвідно­шення // Право України. — 2002. — № 9. — С 24—26.

На вибір

1. Берк Е. Мораль та історія // Консерватизм. — К., 1998. — с- 369—372.

2. Капустин Б. Г. Различия и связь между политической и частной моралью // Вопр. философии. — 2001. — № 9. — С. 24.

3. Берк Е. Мораль та історія // Консерватизм. — К., 1998. — С 369—372.

4. Попович О. Основи етики / Навчально-методичні матеріали // Завуч. — 2001. — № 8 — Вкладка.

5- Фуллер Л. Л. Мораль права. — К., 1999. — 232 с



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування