Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Всесвітня історія

3.7. Країни Азії, Африки та Латинської Америки у другій половині XX ст.


Китай. На час закінчення Другої світової війни у Китаї існу­вали дві потужні військово-політичні сили, що претендували на панування у державі: об´єднана Комуністична партія Китаю (КПК), що мала підтримку низів суспільства, та гомінданівський режим, який дискредитував себе. Після поразки спільного ворога — Японії між ними загострилося протистояння у боротьбі за владу. Відновлення громадянської війни ставало неминучим. Значний вплив на ситуацію в Китаї та власні стратегічні інтереси мали СРСР та США.

Після виведення в 1946 р. своїх військ з півночі Китаю та Манчжурії, СРСР передав КПК значну частину зброї, постійно підтримував поставками пального, машин, продовольства. Це дало змогу комуністам створити багатомільйонну армію.

Після провалу в першій половині 1946 р. переговорів між КПК та Гомінданом урядові війська у липні розпочали наступ на пів­нічні райони Китаю і до весни 1947 р. захопили частину цієї тери­торії. У другій половині 1947 р. Національно-визвольна армія Китаю (НВАК) перейшла у наступ і в січні 1949 р. зайняла Пекін. Чан Кайші залишив посаду президента. До осені 1949 р. КПК контролювала всі райони континентального Китаю.Чанкайшисти перебралися на о. Тайвань під прикриття США.

1 жовтня 1949 р. у Пекіні було проголошено Китайську Народну Республіку. Наступного дня її визнав СРСР. Після проголошення КНР було створено нові партійні та державні органи влади. Під час візиту Мао Цзедуна до Москви 14 лютого 1950 р. між СРСР та КНР був підписаний Договір про дружбу, союз та взаємну допо­могу терміном на ЗО років. Радянсько-китайське співробітництво відбувалося в економічній, технічній та військовій сферах. Керів­ництво КПК копіювало радянський політичний, ідеологічний, господарський досвід існування, узаконювалося всевладдя кому­ністичної партії та її лідера Мао Цзедуна.

Станом на 1952 р. Китай відновив довоєнний рівень промисло­вості, сільського господарства, перейшов до виконання п´ятнадця­тирічної програми індустріалізації. Протягом першої п´ятирічки (1953-1957 pp.) промислове виробництво зросло на 141%, на кінець п´ятирічки майже повністю було націоналізовано промисловість і торгівлю, 96% селян об´єднано у кооперативи.

Значний вплив на внутрішньополітичне життя Китаю мала доповідь М. Хрущова на XX з´їзді КПРС (1956 p.), що розвінчу­вала культ особи Сталіна. Китайське керівництво сприйняло її як виклик. З 1958 р. КПК та керівництво Китаю почали провадити інший курс, що призвів до розриву і протистояння з СРСР, а у вну­трішній політиці — до авантюрних соціально-економічних і полі­тичних експериментів. Почала здійснюватися політика «Трьох червоних знамен»: «генеральної лінії», «Великого стрибка» та «народних комун». Під час «великого стрибка» китайська модель соціалізму зазнала подальшої канонізації. Висувалися претензії на одноосібне лідерство у комуністичному світі, абсолютувалася теза про загострення класової боротьби тощо. У країні вводився безкоштовний розподіл товарів, продовольства, безкоштовне хар­чування у їдальнях, воєнізувалися праця та побут.

Політика «великого стрибка» закінчилася провалом. Сили народу були підірвані, в деяких районах почався голод. Але вже до 1965 р. негативні наслідки політики були подолані. Проте в дер­жаві з´явилися опозиційні настрої серед інтелігенції, партійних чиновників, низів суспільства. За таких умов Мао Цзедун розпо­чав нову масову кампанію, що мала назву «Велика пролетарська культурна революція» (1966-1976 pp.). Культурна революція являла собою серію масових політичних кампаній і була спрямована проти опозиції. Влада Мао Цзедуна зміцніла, над кра­їною було встановлено військовий контроль. Репресіям та пере­слідуванням було піддано понад 100 млн осіб.

Після смерті Мао Цзедуна (вересень 1976 р.) в результаті боротьби до влади прийшов Ден Сяопін. Зберігаючи антиімперіа­лістичні гасла та відданість ідеям марксизму-ленінізму і маоїзму, нове керівництво ініціювало глибокі реформи. В основу «соціаліс­тичної модернізації» було покладено ідею «чотирьох модерніза­цій»: промислової, сільськогосподарської, науково-технічної та оборонної. У процесі модернізації наголос було зроблено на забез­печення швидкого економічного розвитку.

З початку 80-х pp. почала заохочуватися приватна підприєм­ницька ініціатива, але при цьому держава не послаблювала важе­лів контролю та управління. Упродовж 80-90-х pp. відбувалося значне економічне зростання за рахунок політичної свободи шля­хом керованого недемократичного впровадження ринкових реформ. Реформи відбуваються під гаслом зміцнення керівної ролі КПК та «будівництва соціалізму з китайською специфікою». Найшвидше розвивається промисловість: у 80-90-х pp. середньо­річний приріст валового національного продукту (ВНП) становив близько 10%. Реальні доходи на душу населення щорічно зрос­тали на 7-8%, а зовнішньоторговий оборот зріс більше, ніж у 10 разів (з 24 до 280 млрд доларів). За обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) Китай практично наздогнав Японію. Рівень бід­ності у 1990-1992 pp. скоротився на 35%.

Ліберальні економічні реформи, розширення зв´язків з СРСР та країнами Заходу дали поштовх китайській інтелігенції та молоді до висування вимог демократизації суспільно-політичного життя і створення багатопартійної системи. 4 червня 1989 р. за вказівкою Ден Сяопіна було розігнано натовпи демонстрантів на площі Тяньаньминь за допомогою танків. На відміну від СРСР, червневі події не похитнули стабільність у країні. Економічне зростання пом´якшило стосунки між владою та опозицією. Після смерті Ден Сяопіна у лютому 1997 р. у суспільстві збереглася стабільність.

На сьогодні Китай прямує шляхом ринкової лібералізації з урахуванням цивілізаційних особливостей і національних тради­цій, проте залишається типовою країною, що розвивається (за показником ВВП на душу населення та рівнем урбанізації).

Індія. У березні 1946 р. лейбористський уряд Великобританії, щоб зберегти колоніальний статус, вирішив надати Індії статус домініона, що припускав її незалежність за умов збереження фор­мальної влади англійського короля. Мусульманська ліга почала виступати за створення у провінціях, де більшість населення ста­новлять мусульмани, окремої ісламської держави Пакистан. Про­тиріччя між індусами та мусульманами стали непримиримими.

Навесні 1947 p., з метою запобігання широкомасштабній війні в Індії, англійський уряд вирішив створити на її території дві дер­жави: Індію та Пакистан, до складу якого увійшли населені мусульманами західні провінції та територія Східної Бенгалії. Розподіл територій та переселення людей супроводжувалися чис­ленними кривавими зіткненнями. 15 серпня 1947 р. Індія і Пакис­тан офіційно стали незалежними державами, але релігійні кон­флікти не припинилися. У 1948 р. релігійний фанат убив М. Ганді.

В економічному розвитку Індія переживала великі труднощі. Загострилася продовольча проблема, знизився рівень життя біль­шості населення.

У січні 1950 р. набрала чинності Конституція Індії, яка закрі­пила республіканський лад і федеративний устрій, проголосила широкі демократичні свободи. На перших виборах до парламенту переконливу перемогу здобув Індійський національний конгрес (ІНК). Майже до кінця 80-х pp. ІНК залишався монопольно прав­лячою партією, взявши на себе відповідальність за майбутнє вели­кої молодої держави.

Упродовж наступних 12 років (1952-1964 pp.) уряд очолив лідер ІНК Дж. Неру, який не був прихильником європейського капіталізму, а сповідував утопічну ідею «суспільства соціалістич­ного зразка», яке ґрунтується на провідній ролі державного сек­тора в економіці та дбає про малозабезпечені верстви населення.

В економічній сфері уряд Неру сконцентрував зусилля на поступальному розвитку та модернізації Індії. При цьому еконо­мічна політика здійснювалася шляхом розробки п´ятирічних пла­нів. Розвиток державного сектора у промисловості здійснювався шляхом будівництва нових підприємств, унаслідок чого на поча­ток 70-і pp. його частка становила 44%. Одночасно держава широко підтримувала дрібний та середній капітал, обмежувала розвиток монополій, контролювала ціни тощо. Проте середньорічний приріст промислового виробництва становив лише 4%. Аграрна реформа обмежила поміщицьке землеволодіння, а понад 70% орендарів стали землевласниками.

Разом з тим уряд Дж. Неру зіткнувся з рядом проблем, пов´я­заних з багатонаціональним складом населення та кастовістю суспільства. Було запроваджено новий адміністративно-територі­альний поділ країни. На сьогодні Індія включає 25 штатів та 6 союзних територій.

Після смерті Дж. Неру в 1964 р. в ІНК виник розкол. З метою відновлення єдності та авторитету партії керівництво ІНК у січні 1966 р. передало правління партією та урядом дочці Неру Індірі Ганді (1966-1984 pp.) Уряд І. Ганді продовжував політику поси­лення державного регулювання економіки. У результаті впрова­дження урядом нового етапу аграрної реформи (так званої «зеле­ної революції») Індія змогла підвищити ефективність сільського господарства та забезпечити себе продовольством.

На межі 70-80-хрр. Індія досягла часткового забезпечення комп´ютерною технікою і почала експортувати сучасні високі тех­нології. У країні здійснюються програми космічних досліджень, розвиваються наукомісткі галузі народного господарства. У той же час уряд зіткнувся з фактами посилення роз´єднаності індій­ського суспільства. Почастішали міжкастові та міжрелігійні зіткнення. Ще складнішою стала проблема сепаратизму в деяких прикордонних штатах (рух сикхів у Пенджабі, тамілів на півдні Індії, пропакистанські настрої у Кашмірі тощо). Унаслідок цього від рук сикхів 31 жовтня 1984 р. загинула І. Ганді.

Після смерті І. Ганді головою уряду був обраний її син Раджив Ганді (1984-1991 pp.). Уряд Р. Ганді висунув програму опори на приватний сектор і модернізацію національної економіки. Значно прискорилися темпи зростання промислового виробництва (9% на рік). Уряд продовжував надавати соціальну допомогу малоза­безпеченим верствам населення регіонів, що страждали від етніч­них та релігійних конфліктів. Посилилася діяльність опозиції (Бхаратія джаната парті, комуністична партія), що виступала проти монополізму ІНК.У травні 1991 р від рук тамільських теро­ристів загинув Р. Ганді. З його смертю закінчилася епоха історії індійського суспільства, пов´язана з родиною Неру, представники якої правили Індією 39 років.

У 90-х pp. на зміну однопартійній політичній системі прийшла багатопартійність, що значно ускладнило політичне життя країни. Майбутнє держави залежить від того, чи зможуть впливові полі­тичні партії уникати конфронтації, чи подолають релігійну, кас­тову та етнічну ворожнечу.

На сьогодні Індія посідає 9 місце за обсягом ВВП, має низку високотехнологічних секторів у промисловості, що дозволяє успішно розв´язувати економічні проблеми.

Країни Південно-Східної Азії. Країнам Південно-Східної Азії притаманні певні особливості їх повоєнного становища. Друга сві­това війна привела до активізації національно-визвольного руху в колоніальних імперіях Великобританії, Франції, Голландії. Досяг­нувши перемоги над Японією, старі колоніальні держави намага­лися зберегти тут свої панівні позиції, однак нові реалії примусили їх переглянути політичний курс.

Становище молодих незалежних держав, що виникали у Пів-денно-Східній Азії, ускладнювалося однобоким розвитком їхньої економіки і політичною нестабільністю. Помітний вплив на регіон справляло і суперництво між західними державами та Радян­ським Союзом, який надавав широку підтримку комуністичним силам у цих країнах. З 50-х pp. відчутним стало також втручання комуністичного Китаю.

Далі розглянемо особливості розвитку найголовніших країн цього регіону.

Індонезія 17 серпня 1945 р. була проголошена незалежною республікою, президентом якої було обрано лідера Національної партії Сухарно. Однак становище країни ускладнювалося постій­ними внутрішніми конфліктами і втручанням голландських коло­ніальних військ. У 50-ті pp. в Індонезії була націоналізована влас­ність голландських компаній, розпочата аграрна реформа.

Прагнучи до національного примирення в країні, Сухарно у 1957 р. висунув пропозицію сформувати уряд «взаємного співро­бітництва» за участю всіх політичних сил. Однак протистояння в Індонезії, у центрі якого були прокомуністичні сили і військові, продовжувало наростати.У ніч на 1 жовтня 1965 р. комуністи здій­снили спробу державного перевороту, що була придушена вій­ськовими силами на чолі з генералом Сухарто. Президента Сухарно було усунено, новим головою держави став генерал Сухарто.

У 70-80-ті pp. в Індонезії була здійснена денаціоналізація у промисловості і сільському господарстві, іноземному капіталові були надані пільгові умови для інвестицій. Завдяки цим заходам у країні останнім часом активно розвивається нафтова, газова про­мисловість, кольорова металургія, приладобудування та ін.

У 1946 р. була проголошена незалежність Філіппін. Однак США зберігали тут свої військові бази та економічні позиції. Довгий час внутрішнє становище у країні було нестабільним через численні конфлікти, що нерідко призводили до збройного проти­стояння. У 70-х pp. на Філіппінах була встановлена військова дик­татура Ф. Маркоса, був запроваджений військовий стан і посилені репресії проти опозиційних рухів.

У результаті президентських виборів 1986 р. до влади прийшла демократична опозиція на чолі з Корасон Акіно. Новий президент розпочала ряд радикальних перетворень: була прийнята нова конституція, розпочата земельна реформа економіки.

У Таїланді, який у період Другої світової війни був прибічни­ком Японії, ще 1944 р. у результаті політичної кризи відбулася зміна урядів: переорієнтація зовнішньої політики на СІЛА та Великобританію. Політичне становище у повоєнний час також було нестабільним: двічі у країні встановлювалася військова дик­татура (1957-1973 pp., 1976-1977 pp.). Таїланд продовжує залиша­тися конституційною монархією.

Останнім часом у країні швидкими темпами розвивається електроніка та електротехніка, нафтопереробна, хімічна та авто­мобільна промисловості.

У Малайзії у повоєнний період посилився національно-визвольний рух, що привело до проголошення 31 серпня 1957 р. незалежності Малайської Федерації. Як і Таїланд, Малайзія є кон­ституційною монархією, її економіка нині переорієнтовується на високоінтенсивні технології. Країна посідає одне з перших місць у світі по виробництву олова, каучуку.

У серпні 1965 р. від Малайзії відокремився Сінгапур і став незалежною республікою. Сьогодні це один з найбільших у Південно-Східній Азії фінансових та торговельних центрів. Значного розвитку тут набули електронна, електротехнічна, машинобу­дівна, нафтохімічна та легка промисловості, обладнані найсучас­нішою технікою та технологіями.

Отже, переважна більшість країн Південно-Східної Азії, прой­шовши у повоєнний період через політичну нестабільність і еко­номічні труднощі, останнім часом виходять на передові позиції у світовому розвитку. Використовуючи іноземний капітал і передові технології, величезні трудові ресурси, нові індустріальні країни Гонконг (до 1997 p.), Сінгапур, Тайвань, Південна Корея створили розвинену обробну промисловість, що працює переважно на екс­порт і успішно конкурує на ринках Заходу.

Звільнення і розвиток країн Азії і Африки після Другої світо­вої війни. Після Другої світової війни розпочався розпад колоні­альної системи, яка створювалася західноєвропейськими краї­нами упродовж останніх століть у країнах Азії та Африки. Вже до середини 60-х pp. на політичній карті світу з´явилося понад 50 афро-азіатських держав-членів світового співтовариства.

Причинами розпаду колоніальної імперії стали такі чинники:

Колоніалізм вичерпав себе історично та політично. У колоні­альних країнах прискореними темпами розвивалася економіка, зростала чисельність національної буржуазії, інтелігенції. Акти­візувалося політичне життя, прагнення до демократії.

Поразка у Другій світовій війні держав агресивного блоку при­вели до того, що Італія і Японія втратили свої колоніальні воло­діння. Колоніальні імперії Великобританії, Франції, Голландії, Бельгії також були значно ослаблені в результаті війни.

Колонії за роки війни набули власного досвіду самостійного існування та розвитку, внаслідок чого почали створюватися полі­тичні організації, національні збройні сили тощо.

Розпад колоніальних імперій розпочався на Азіатському кон­тиненті, де в 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії та В´єтнаму. У 1946 р. після виведення французьких військ фактично незалежними стали Сирія та Ліван. У тому ж році була проголо­шена незалежність Йорданії.У 1947 р. Індія та Пакистан отримали права британських домініонів. У 1948 р. звільнилися від колоні­альної залежності Цейлон і Бірма, проголошено утворення двох корейських держав та держави Ізраїль.

В Африці на початку 50-х pp. активізувався арабський націо­нально-визвольний рух. Унаслідок цього вже у 1951 р. була прого­лошена незалежність Лівії.У 1952 р. в Єгипті вибухнуло повстання «вільних офіцерів», у результаті якого вже наступного року він був проголошений республікою і Великобританія втратила тут свої панівні позиції. Протягом 50-х pp. ще низка країн здобула неза­лежність (Марокко,Туніс і Судан у 1956 p., Гвінея — у 1958 p.).

Переломним у визволенні Африканського континенту був 1960 p., названий «роком Африки». Цього року звільнилися 17 країн (Гана, Габон, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Мадагас­кар, Малі, Сенегал, Сомалі, Того, Центральна Африканська Респу­бліка, Чад, Нігер, Конго, Заїр, Нігерія, Кот-дТвуар). У 60-ті роки фактично перестала існувати колись найбільша у світі Британська колоніальна імперія. Франція особливо настійно домагалася збе­регти за собою Алжир, народ якого піднявся у 1954 р. на боротьбу проти колонізаторів. Визвольна війна в Алжирі тривала довго. Лише у березні 1962 р. в Евіані французькі колонізатори змушені були підписати угоду про припинення військових дій і після рефе­рендуму визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру при­звело до повного розпаду всієї Французької колоніальної імперії.

Останньою (у 1974 р.) в Африці розпалася Португальська імпе­рія внаслідок перемоги революції в Португалії. Останнім осеред­ком колоніалізму залишався південь Африки, де расистський режим Південно-Африканської республіки довгий час відмов­лявся надати свободу народу Намібії. Нарешті у 1989 р. війська ПАР були виведені з країни і у 1990 р. вона була проголошена незалежною державою.

Перед молодими державами, які щойно звільнилися від коло­ніальної влади, стоять надзвичайно складні проблеми. У більшості з них рівень економіки надзвичайно слабкий. Гостро стоїть проб­лема розвитку соціальної сфери, культури.

Частина країн у пошуках ефективних шляхів подолання своєї відсталості звернулася до досвіду Радянського Союзу і стала дотримуватися «соціалістичної орієнтації» (Ефіопія, Алжир, Мозамбік, Ангола, В´єтнам, Лаос та ін.) В економіці більшості з цих країн склався значний за розмірами державний сектор, було централізовано управління, проведені аграрні перетворення з акцентом на зміцнення кооперативного укладу. У політичній сис­темі утвердилися авторитарні режими. Однак у 80-ті роки біль­шість держав «соціалістичної орієнтації» опинилися у глибокій кризі. У результаті опозиційних виступів наприкінці 80-х pp. ці режими були повалені в Алжирі, Йемені, Ефіопії, Анголі. Економіка В´єтнаму та Лаосу почала трансформуватися у напрямі до ринко­вої економіки.

Однак переважна частина афро-азіатських країн пішла шля­хом капіталістичного розвитку.

З допомогою країн Заходу у них склався ринковий економіч­ний механізм, утвердився плюралізм у формах власності. Най­більших успіхів серед них досягли так звані «нові дракони» — Пів­денна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг — що перетворилися на сучасному етапі у розвинені капіталістичні країни. Інші країни Південно-Східної Азії, розвиток яких розглядався у попередній темі, швидко просуваються вперед у цьому ж напрямі.

Однак для більшості африканських держав проблеми продовжу­ють накопичуватися. Помітною стає тенденція до зниження темпів зростання валового національного продукту (у 60-ті роки — 6%, у 80-ті — не більше 1% щорічно). Зростання виробництва значно від­стає від темпів приросту чисельності населення. Голод, злидні, масові епідемії і захворювання, серед яких останнім часом катастрофічно швидко поширюється СНІД — усе це стало постійним супутником африканських країн. Без допомоги світового співтовариства, в першу чергу країн Заходу, проблеми відсталості не будуть розв´язані.

Латинська Америка. У повоєнні роки Латинська Америка про­довжувала значно відставати від розвинених країн. Головним гальмом для цього регіону було збереження у більшості країн напівфеодальних пережитків. Економіка мала переважно аграрно-сировинний характер. При владі тут досить часто знаходилися військові диктаторські режими.

Від середини 50-х pp. у регіоні помітною стала тенденція еконо­мічного піднесення. Ряд країн роблять спроби послабити економічну залежність від США та інших західних держав, здійснити господар­ські та політичні перетворення. Однак реформи досить часто не мали великого успіху і завершувалися військовими переворотами та встановленням диктаторських режимів (реформи Гуларта 1961— 1964 pp. у Бразилії, С. Альенде у 1970-1973 pp. в Чилі, Арбенса у 1951-1954 pp. у Гватемалі, Арельяно у 1972-1975 pp. у Гондурасі).

Попри всі труднощі і внутрішню нестабільність, у 60-70-ті роки в країнах Латинської Америки відбуваються структурні зміни в економіці, зростає питома вага нових галузей промисловості, а також зміцнюються позиції національного капіталу.

Однак з кінця 70-х pp. труднощі у розвитку регіону нароста­ють. 80-ті роки призвели до різкого зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту. Якщо за попе­редні два десятиліття ці темпи становили 5,8%, то в 80-ті — лише 1,2%. Національний доход знизився за цей період на 10%.

Військові диктатури виявилися нездатними вирішити назрілі проблеми. У більшості латиноамериканських країн місце вій­ськових заступає цивільна влада (у Бразилії — в 1985 р., в Арген­тині — в 1983 p., у Перу — в 1980 p., у Чилі — в 1989 p.). Нові полі­тичні сили активізували зусилля для подолання економічних труднощів.

Реформи, що проводилися останнім часом, були спрямовані на підтримку приватного підприємництва, приватизацію, глибокі демократичні зміни в суспільстві. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років економічне піднесення стало реальністю для низки країн (Мексика, Чилі, Венесуела, Болівія, Еквадор, Коста-Ріка). Надходження іноземного капіталу до країн регіону у 1990 р. ста­новили 14 млрд доларів — у 2,5 рази більше, ніж у 1989 р. Однак розв´язання назрілих проблем розвитку вимагає тривалого часу і значних зусиль.

До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, вста­новився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Поворот до демократії та ринкової економіки став визначальним для розвитку цього регіону світу. Характерними для всіх країн стали: поворот до роздержавлення та приватизація засобів виробництва, відкритість економіки, відхід від системи протекціонізму. У 90-х pp. були проведені реформи, спрямовані на збалансування бюджетів, стабілізацію ринків, скасування торго­вельних обмежень, роздержавлення, що привело до помітного економічного зростання та спаду інфляції (Аргентина, Венесуела, Бразилія, Чилі, Мексика). З метою здійснення інтеграційних про­цесів у 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали угоду про створення Спільного ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР).

На сучасному етапі Латинська Америка спрямовує сили на вирішення наступних проблем: нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (500 млрд доларів США), подолання бідності, приборкання інфляції тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь