пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Всесвітня історія

3.5.4. СРСР у другій половині 80-х — на початку 90-х pp. та його розпад. Утворення Співдружності Незалежних Держав


У 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став М.С. Горба­чов. Перший пленум ЦК КПРС з новим генсеком традиційно визначав стратегію розвитку країни. Квітневий пленум 1985 р. проголосив курсом партії так зване прискорення соціально-еко­номічного розвитку, яке згодом отримало назву «перебудова». Уже через рік стало ясно, що перебудова звелася до чергової пропагандистської метушні. Лише в одному відношенні партійні форуми цього часу відрізнялися від попередніх: уперше на них стали говорити хоча б частку правди про становище в країні.

У січні 1987 р. на Пленумі ЦК КПРС була проголошена полі­тика гласності. Засоби масової інформації у цих умовах стали вільніше висвітлювати заборонені раніше теми: репресії, діяль­ність тих чи тих партійних лідерів, «білі плями» в зовнішній політиці та ін. Одночасно посилився опір цій політиці з боку кон­сервативної частини партапарату. Напередодні чергового юві­лею — 70-річчя жовтневих подій 1917 р. перший секретар Мос­ковського міському КПРС Б. Єльцин виступив з рішучою критикою непослідовності реформ. Гоніння Єльцина, організоване партій­ним апаратом, було спробою консервативних сил повернутися до старих часів. Однак успіх реакціонерів був лише тимчасовим.

У червні 1987 р. була здійснена спроба розпочати економічну реформу на основі госпрозрахунку, самостійності та самофінансу­вання. Однак незабаром стало ясно, що реформа приречена на провал, державна власність в особі міністерств і відомств зберігала монопольне становище в економіці і гальмувала реформи. Непро­думана фінансова політика призвела до посилення інфляції.

3-4 роки на всіх рівнях тривала балаканина про реформи, але насправді нічого не змінилося. Горбачов та його команда зрозу­міли, що без реформування політичної системи неможливо споді­ватися на істотні зміни. Рішення про реформу політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції 1988 р. Відповідно до них проводилися вибори народних депутатів СРСР на альтерна­тивній основі. На І з´їзді народних депутатів, що відбувся у 1989 p., вперше у СРСР виникла парламентська опозиція. Одночасно в країні виникають політичні партії, народні рухи, фронт, пожвав­люється національно-визвольний рух. У різних районах СРСР вибухнули міжнаціональні конфлікти, що раніше вирішувалися репресивними заходами (Нагірний Карабах, Придністров´я).

У цих умовах політичне банкрутство КПРС ставало дедалі очевиднішим. Партійні структури виявилися настільки заскоруз-лими, що не встигали реагувати на зміни в усіх сферах суспіль­ного життя. Реформаторське крило в КПРС вважало, що вона повинна перетворитися на партію парламентського типу і домог­тися скасування законодавчого закріплення її керівної ролі.

Наприкінці 1989 р. — на початку 1990 р. наростали масові виступи з вимогою скасування ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС. У цих умовах М. Горбачов сам виступив з пропозицією про скасування цієї статті, одночасно прагнучи зміцнити інститут дер­жавної влади. На III з´їзді народних депутатів у березні 1990 р. ст. 6 була скасована і вперше в історії встановлений інститут прези­дентства. Однак обрання президентом М. Горбачова відбулося не всенародно, а самими народними депутатами.

У цей час на виборах у республіках Прибалтики більшість голосів отримали політичні сили, що виступали за відокремлення республік від СРСР. Значні позиції національно-демократичні рухи отримали в парламентах України, Білорусії та інших рес­публік. У результаті 1990 р. у СРСР починається «революція суве­ренітетів». Першою про відновлення повного державного сувере­нітету республіки оголосила 1 березня Верховна Рада Литви. Протягом 1990 р. більшість республік прийняли Декларації про державний суверенітет. Головою Верховної Ради Російської Феде­рації став Б. Єльцин.

В умовах посилення розвалу економіки низка авторитетних вчених під керівництвом С Шаталіна та Г. Явлінського розробили програму переходу до ринкової економіки «500 днів», що перед­бачала ліквідацію адміністративно-командної системи, роздер­жавлення і стабілізацію фінансів. Однак ця програма після роз­гляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилася вихолощеною. Як підсумок, кризові явища в економіці протягом 1990-1991 pp. продовжували наростати,заходи по їхньому подоланню виявилися неефективними.

Оскільки СРСР неухильно наближався до повного розпаду, керівництво на чолі з М. Горбачовим спробувало провести для його зміцнення у березні 1991 р. референдум. Питання референ­думу було сформульоване таким чином, щоб його учасники могли проголосувати за Союз як федерацію. Завдяки могутній пропа­гандистській підготовці 3/4 учасників проголосували за Союз. Однак у референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова. Він виявився нездатним зупинити розвал СРСР.

Тоді Горбачов вдався до нового тактичного варіанту. Напри­кінці квітня 1991р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками дев´яти республік про найшвидшу підготовку нового союзного договору.

У цей же час реакційні сили, що спиралися на партапарат, вер­хівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.

У червні 1991 р. на закритому засіданні Верховної Ради СРСР голова Кабінету міністрів В. Павлов, міністр внутрішніх справ Б. Путо, голова КДБ В. Крючков та міністр оборони Д. Язов висту­пили з вимогою надзвичайних повноважень для Кабінету міністрів.

19 серпня 1991р., коли М. Горбачов відпочивав у Форосі (Крим), названі вище ініціатори запровадження надзвичайних повнова­жень створили Державний комітет по надзвичайному стану ГКЧП (ДКНС), куди крім них увійшли також О. Бакланов (заступ­ник М. Горбачова по Раді Оборони), А. Тізяков (один із керівників військово-промислового комплексу) та В. Стародубцев (голова Селянського союзу). М. Горбачова було ізольовано у Форосі й ого­лошено про його буцімто хворобу.

Однак заколотники недооцінили позиції демократичних сил. Всенародно обраний у червні 1991 р. президент Росії Б. Єльцин і Верховна Рада Росії зайняли тверду і рішучу позицію.У своїх ука­зах Б. Єльцин кваліфікував дії ДКНС як державний заколот і від­дав наказ арештувати путчистів. Частина вищого командного складу армії перейшла на бік Єльцина, інша фактично саботувала накази гекачепістів.

21 серпня заколот зазнав поразки. Наслідком подій 19-21 серпня була заборона діяльності КПРС як основного ядра заколоту, при­скорення розпаду СРСР і проголошення незалежності республік.

М. Горбачов ще раз спробував після цього відновити Союз. 14 лис­топада у Ново-Огарьово сім республік (Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикістан, Азербайджан) за його ініці­ативою домовилися про створення Союзу Суверенних Держав.Укра­їна відмовилася брати участь у горбачовському Союзі і 1 грудня 1991 р. на референдумі підтвердила Акт про незалежність.

Після цього 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Російської федерації, України та Білорусії (Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич) уклали угоду про створення Спів­дружності Незалежних Держав (СНД). Республіки, які в 1922 р. утворили СРСР, тепер оголосили про припинення його існування.

До вступу в СНД були запрошені інші держави колишнього СРСР, більшість яких незабаром прийняли пропозицію. 21 грудня 1991 р. на зустрічі керівників незалежних держав в Алма-Аті була проголо­шена Декларація про припинення існування СРСЕ Підкреслювалося, що СНД не є державою або наддержавним утворенням. Учасники співдружності зберігають об´єднане командування військово-страте­гічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов´язань колишнього СРСР.

Після цього 25 грудня М. Горбачов склав із себе повноваження Президента СРСР і Верховного головнокомандуючого.

Оцінюючи політичну діяльність першого й останнього прези­дента СРСР, слід підкреслити його історичну заслугу у ліквідації періоду «холодної війни», подоланні стереотипів, що існували на Міжнародній арені. Саме він виступив ініціатором тих реформ, що привели до краху комуністичної системи. Однак поступово М. Горбачов втратив темп і послідовність у проведенні реформ. Розвиток подій не відповідав тим планам і прогнозам, які він буду­вав. Його відставка за цих умов була неминучою.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь