Електронна бібліотекапідручники


Всесвітня історія

3.2. Міжнародні відносини у другій половині XX ст.


Характеризуючи найголовніші події міжнародних відносин цього періоду, можна визначити 4 основних періоди:

50-60-mi pp. — ескалація «холодної війни», регіональних кон­фліктів, гонки озброєнь;

70-ті pp. — поворот до розрядки в міжнародних стосунках;

Перша половина 80-х pp. — нове загострення міжнародних відносин, посилення конфронтації;

Друга половина 80-х pp. — початок 90-х pp. — завершення «холодної війни», утвердження у міжнародних стосунках нового мислення.

Наприкінці 40-х pp. у світі виникла низка регіональних кон­фліктів: у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході. їхнє загострення в результаті втручання Радянського Союзу та США серйозно ускладнило міжнародну обстановку.

У Кореї, яка була розділена по 38-й паралелі на американську та радянську зони окупації, у 1948 р. було проголошено Респуб­ліку Корея з центром у Сеулі та Корейську Народно-Демокра-тичну Республіку (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Збройний кон­флікт між двома корейськими державами почався 25 червня 1950 р. У результаті наступу армії КНДР південнокорейські вій­ська зазнали поразки. Однак президент США Г. Трумен послав їм на допомогу американський десант на чолі з генералом Макарту-ром. Зроблено це було з санкції ООН. Уже в жовтні того ж року американські і південнокорейські війська перейшли 38 паралель і вступили на територію КНДР У відповідь на допомогу північно-корейському режиму прийшла китайська армія на чолі з Пен Дехуаєм. Радянський Союз направив у КНДР дві авіадивізії під командуванням генерала І. Кожедуба. Після цього китайські і пів-нічнокорейські війська переходять у наступ. Обстановка навколо корейського конфлікту ще більше загострилася.

30 листопада 1950 р. президент Г Трумен заявив, що США готові використати в ході конфлікту всі військові засоби, включа­ючи ядерну зброю. Уперше виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все ж здоровий глузд вия­вився сильнішим від військових та політичних амбіцій. Переко­навшись у безперспективності подальшої ескалації конфлікту обидві сторони у 1951-1952 pp. роблять кілька спроб перейти до мирних переговорів. 27 липня 1953 р. було укладено перемир´я, за яким уздовж 38-ї паралелі встановлювалася демілітаризована зона шириною 4 км, створювалася комісія із представників ней­тральних країн для спостереження за дотриманням перемир´я.

В Індокитаї з 1946 р. тривала колоніальна війна Франції проти національно-визвольного руху народів В´єтнаму, Лаосу та Камбо­джі. На початку 50-х pp. в´єтнамська армія звільнила значну час­тину своєї території від колонізаторів. У 1954 р. французькі вій­ська зазнали поразки біля фортеці Дьєнб´єнфу, і Франція була змушена піти на поступки. У липні 1954 р. у Женеві були укладені угоди про перемир´я та про принципи врегулювання конфлікту в Індокитаї. В´єтнам, Лаос та Камбоджа визнавалися незалежними державами, в них мали відбутися вільні вибори.

Однак протистояння двох наддержав в Індокитаї після цього ще більше посилилося. Після повного виводу в 1956 р. з цього району французьких військ США активізували підтримку уряду Південного В´єтнаму. У серпні 1964 р. між американським фло­том, що знаходився біля в´єтнамських берегів, та північно-в´єт­намськими кораблями виник збройний конфлікт. СІЛА направля­ють до Індокитаю армію чисельністю більше 500 тис. солдат і офіцерів та розпочинають масові бомбардування в´єтнамської території. Водночас посилюється підтримка Північного В´єтнаму з боку СРСР. Однак нарощування військової сили в регіоні не привело до бажаних для СІЛА результатів. Американська армія зазнавала дедалі більш відчутних втрат у В´єтнамі. Проти втру­чання СІЛА активно виступили громадські рухи, політичні партії багатьох країн світу, одночасно посилився антивоєнний рух у самій Америці.

У 1969 р. США, переконавшись у неефективності своєї військо­вої присутності в Індокитаї, розпочали поступове виведення своїх військ. У січні 1973 р. у Парижі були укладені угоди про припи­нення війни і відновлення миру у В´єтнамі. Американські війська мали повністю залишити Південний В´єтнам.

Після цього північнов´єтнамська армія активізувала наступ проти Південного В´єтнаму і 30 квітня 1975 р. вступила у його сто­лицю — місто Сайгон. У результаті південнов´єтнамський режим, підтримуваний США, було ліквідовано. На всій території країни у 1976 р. була проголошена Соціалістична Республіка В´єтнам.

На Близькому Сході у відповідності з рішенням ООН на палес­тинській землі мали утворитися арабська та єврейська держави. Однак у результаті арабо-єврейського протистояння виникла війна 1948-1949 pp., яка призвела до захоплення Ізраїлем поло­вини території, відведеної для арабської держави.

Нова війна на Близькому Сході виникла у 1956 p., коли прези­дент Єгипту Г. Насер, заручившись підтримкою СРСР, оголосив про націоналізацію Суецького каналу.У жовтні 1956 р. англійські, французькі та ізраїльські війська вдерлися на єгипетську терито­рію. 6 листопада СРСР направив урядам Великобританії та Франції ультиматум з вимогою припинити військові дії. У результаті опе­рація, що дістала назву «Три мушкетери», провалилася.

Близькосхідний регіон, де існували численні міжнаціональні релігійні та соціальні протиріччя, ускладнені суперництвом між наддержавами, постійно залишався вибухонебезпечною зоною.

5 червня 1967 р. ізраїльська армія раптовим ударом завдала поразки єгипетським військам на Сінайському півострові та сирій-ським військам, які обороняли Голанські висоти. У результаті ізраїльського наступу за 6 днів був здійснений прорив до Суець­кого каналу й окупований західний берег ріки Йордан.

У відповідь Єгипет та Сирія, ретельно підготувавшись до війни, 6 жовтня 1973 р. розпочали наступальні операції проти ізраїль­ських військ. Незважаючи на перші успіхи єгипетської армії, якій вдалося форсувати Суецький канал і прорвати лінію ізраїльської оборони, подальший розвиток військових дій набрав для арабів несприятливого характеру. Частина єгипетської армії потрапила в оточення. Рада Безпеки ООН на своєму засіданні 22 жовтня ухва­лила рішення про негайне припинення військових дій, з чим зму­шені були погодитися обидві сторони.

Спроба врегулювати близькосхідний конфлікт була зроблена на Женевській конференції у грудні 1973 p., співголовами якої стали США та СРСР. Однак небажання обох сторін іти на компро­міси завело конференцію у безвихідь.

У 1979 р. Єгипет та Ізраїль за посередництва США уклали мир­ний договір, але він не зміг стабілізувати становища на Близькому Сході. До сьогодні цей регіон залишається вогнищем постійних конфліктів. Ситуація значно ускладнилася в результаті агресії Іраку проти Кувейту.

2 серпня 1990 р. іракська армія окупувала Кувейт, після чого іракський президент Саддам Хусейн оголосив його частиною Іраку. Агресія була рішуче засуджена світовим співтовариством. Рада Безпеки ООН встановила кінцеву дату виведення військ агресора з окупованої території — 15 січня 1991 р.У разі відмови Іраку виконати рішення ООН було санкціоновано застосування воєнної сили.

Оскільки Ірак не відреагував на вимогу ООН, 17 січня 1991 р. війська США та інших країн, що приєдналися до антиіракської коаліції, завдали удару по іракській армії. До кінця лютого Ірак зазнав повної поразки і відмовився від будь-яких претензій на територію Кувейту. Ефективне приборкання агресора стало можливим лише в умовах припинення конфронтації між США та СРСР.

В Європі на початку б0-х pp. різке загострення обстановки було пов´язано з «Берлінською кризою». У зв´язку з масовою вте­чею німців зі Східної Німеччини до ФРН, уряд НДР за підтримки СРСР та його союзників побудував у ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліну бетонну стіну висотою до 3 м і встано­вив контрольно-пропускні пункти на кордоні. Реакція західних країн на таку акцію була надзвичайно різкою. В Європу почали перекидатися підкріплення для американських військ на терито­рії ФРН та Західного Берліну. Найбільш напружена обстановка склалася в Берліні внаслідок кількох спроб зруйнувати стіну і прорватися через контрольно-пропускні пункти (КПП).

27 жовтня до КПП Фрідріхштрассе були підтягнуті американ­ські танки, з протилежного боку кордону на відстані 200 м від них зупинилися радянські. У військових гарнізонах залунав сигнал бойової тривоги. «Танкове» протистояння тривало цілу добу. Світ знову знаходився на межі ядерної війни. Наступного дня М. Хру­щов наказав радянським танкам відійти від кордону, американці також залишили КПП. Однак напружена обстановка в місті збе­рігалася ще довгий час, доки не була укладена чотиристороння угода про Західний Берлін.

Менше ніж через рік світ знову опинився на межі ядерної катастрофи у зв´язку з Карибською кризою. СРСР у 1962 р. почав розміщувати на Кубі ракети середнього радіусу дії. їх виявила аерофоторозвідка  з  американського  літака  «У-2».  Радянський представник в ООН намагався заперечити факт наявності на острові радянських ракет, після чого американці влаштували там фотовиставку.

Частина американських військових вимагала рішучих дій для нанесення ракетно-бойового удару по Кубі. Однак президент Дж. Кеннеді, один з найбільш прагматичних політиків того часу, вирішив обмежитися встановленням карантину навколо Куби з 24 жовтня 1962 р. Одночасно радянські та американські війська були приведені у бойову готовність. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не ставала настільки реальною, як у ці дні.

Здоровий глузд у цей критичний момент знову взяв гору над амбіціями. 27-28 жовтня в результаті обміну посланнями між Дж. Кеннеді та М. Хрущовим обидві сторони пішли на компроміс. СРСР погодився на евакуацію з острова ракет в обмін на скасу­вання США карантину та надання гарантій безпеки Кубі.

Карибська криза мала серйозні політичні наслідки.

Вона реально показала, що в умовах ядерно-ракетного проти­стояння неможливо гарантувати безпеку будь-якої держави лише військовими засобами, а також підтвердила необхідність нового політичного мислення для тих, від кого залежить доля всієї пла­нети у критичні моменти історії.

Провідні вчені світу — Б. Рассел, Ф. Жоліо-Кюрі, Е. Бурон, А. Ейнштейн ще в 1955 р. обґрунтували необхідність нового полі­тичного мислення в ядерну епоху. Ці думки вони виклали у спеці­альному маніфесті. Однак політики усвідомили це далеко не від­разу. Карибська криза була для них своєрідною «шоковою терапією».

Уже через рік 5 серпня 1963 р. у Москві міністри закордонних справ СРСР, США та Великобританії підписали Договір про забо­рону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Ще раніше, ЗО червня 1963 p., між СРСР та США була досягнута угода про встановлення лінії прямого зв´язку для вико­ристання її головами урядів у надзвичайних ситуаціях. Важливе значення мав також ухвалений у 1968 р. Генеральною Асамблеєю ООН Договір про розповсюдження ядерної зброї, підписаний одно­часно в Москві, Лондоні та Вашингтоні.

У 70-х pp. у міжнародних відносинах настає період розрядки. До основних причин його слід віднести:

—між США та СРСР на межі 70-х pp. було встановлено вій­ськово-стратегічний паритет;

—в результаті низки гострих політичних криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав пере­коналося у згубності «балансування» на грані війни.

Розрядка почалася з нормалізації відносин у Європі. У 1970-1973 pp. була укладена низка договорів між ФРН, СРСР, Польщею, Чехословаччиною, НДР про визнання повоєнних кордонів у Європі і встановлення нормальних міжнародних стосунків. З вересня 1971 р. країни-переможниці у Другій світовій війні уклали Чоти­ристоронню угоду по Західному Берліну, за якою він отримав особливий статус. Західний Берлін не повинен був належати ФРН, його зв´язок з навколишнім світом нормалізувався.

Послаблення напруженості в центрі Європи відкрило можли­вості для підготовки наради по безпеці і співробітництву на конти­ненті. Нарада відбувалася в Гельсінкі у три етапи:

1-й — 3-7 липня 1973 р. — нарада міністрів закордонних справ, яка виробила порядок денний і визначила основні напрями роботи;

2-й — з 18 вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. — робота екс­пертів з підготовки основних документів наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем;

3-й — з 30 липня по 1 серпня 1975 р. — керівники 33 європей­ських держав, а також США і Канада підписали заключний акт Наради, серцевиною якого є Декларація принципів, якими дер-жави-учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах. Декла­рація включає такі принципи:

—повага до суверенітету;

—незастосування сили чи загрози силою;

—непорушність кордонів;

—територіальна цілісність держав;

—мирне врегулювання спорів;

—невтручання у внутрішні справи;

—повага прав людини й основних свобод;

—рівноправність і право народів розпоряджатися власною долею;

—співробітництво між державами;

—добросовісне виконання зобов´язань по міжнародному праву.

Крім Декларації було прийнято такі документи, як «Співробіт­ництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища». «Співробітництво у гуманітарних та інших областях», «Питання безпеки і співробітництва у Середземномор´ї», «Документ про заходи зміцнення довіри і деякі аспекти безпеки і роззброєння» та ін.

Гельсінська нарада 1975 р. стала переломною подією періоду розрядки, заклавши принципи нових міждержавних відносин. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х pp. не змогло перекреслити значення гельсінського процесу.

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулася норма­лізація радянсько-американських відносин. У травні 1972 р. від­бувся візит президента США Р. Ніксона до СРСР, у ході якого були прийняті «Основи взаємовідносин між СРСР та США», Договір про обмеження системи протиракетної оборони. Уперше дві наддер­жави уклали угоду про заходи щодо обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л. Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запо­бігання ядерної війни. Важливе значення мало укладення у червні 1979 р. у Відні договору ОСО-2, за яким встановлювалися обме­ження на сумарну кількість стратегічних наступальних озброєнь (міжконтинентальні балістичні ракети, балістичні ракети підвод­них човнів та ракети повітряного базування на бомбардувальни­ках). Однак ратифікація договору в США була зірвана у зв´язку з новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х pp.

На початку 80-х pp. у міжнародних відносинах знову посилю­ється конфронтація між СРСР та США. В Європі обидва блоки здійснюють модернізацію ракет середньої дії і додатково розмі­щують нові пускові установки (Радянський Союз — СС-19, СС-20, США — «Першінги» та «Томагавки»). У грудні 1979 р. радянські війська здійснюють вторгнення в Афганістан, що призвело до значного падіння міжнародного авторитету СРСР. Радянсько-аме­риканське суперництво посилюється в Анголі, Ефіопії, Кампучії, Сальвадорі, Нікарагуа, на Близькому Сході.

У 1983 р. президент США Р. Рейган оголосив про так звану стратегічну оборонну ініціативу — початок створення над Амери­кою «космічного щита». Радянський Союз назвав її «програмою зоряних воєн» і зі свого боку також активізував космічні вій­ськові дослідження. Стосунки ще більше ускладнилися після збиття над Сахаліном за наказом радянського командування корейського пасажирського літака «Боїнг-747» 1 вересня 1983 р. (загинуло 269 осіб).

У другій половині 80-х pp. міжнародна обстановка почала поступово змінюватися. У Радянському Союзі нове керівництво на чолі з М. Горбачовим проголосило політику перебудови, зокрема у зовнішніх відносинах, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних стосунках. Найважливіше значення мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана належним чином оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. У результаті кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено перший договір про ліквіда­цію ядерних озброєнь — ракет середньої та малої дальності. Одно­часно у низці «гарячих точок» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв´я­зання спірних питань за столом переговорів.

14 квітня 1988 р. у Женеві була укладена угода про врегулю­вання конфлікту в Афганістані. Афганістан та Пакистан заявили про невтручання у внутрішні справи один одного, про відмову від інтервенції та про добровільне повернення біженців. СРСР і США підписали Декларацію про міжнародні гарантії угоди та меморан­дум взаєморозуміння. 315 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. три­вав вивід радянських військ з Афганістану.

1990 р. знаменував собою остаточне закінчення періоду «холод­ної війни». Уже на початку року в лютому країни-переможниці в Другій світовій війні домовилися про створення переговорного механізму 2+4 - (ФРН, НДР) + (СІЛА, СРСР, Великобританія, Франція) для вирішення проблем об´єднання Німеччини.У резуль­таті переговорів 12 вересня 1990 р. у Москві було укладено Дого­вір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, за яким:

—кордонами об´єднаної Німеччини визнаються кордони ФРН та НДР;

—Німеччина не має ніяких територіальних претензій до своїх сусідів;

—Німеччина відмовляється від ядерної, біологічної, хімічної зброї;

—збройні сили Німеччини скорочуються за 3-4 роки до 370 тис;

—радянські війська мають бути виведені з Німеччини на кінець 1994 p.;

—СРСР погожується на входження об´єднаної Німеччини у НАТО.

19-21 листопада 1990 р. відбулася зустріч країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) на найви­щому рівні, що проходила в Парижі. У ході зустрічі прийнято Паризьку хартію для нової Європи, де знову підтверджено необ­хідність дотримання країнами-учасницями НБСЄ гельсінських принципів. Вирішено проводити регулярні політичні консульта­ції, створити постійні органи загальноєвропейської взаємодії (секретаріат НБСЄ, бюро по вільних виборах, центр по відвер­ненню конфліктів). Члени двох військово-політичних бло­ків — НАТО та Варшавського Договору — підписали Спільну декларацію, в якій проголосили, що вони більше не вважаються ворогуючими. Укладено було угоду про радикальне скорочення звичайних збройних сил в Європі.

Одночасно з розвитком загальноєвропейського процесу відбу­вались переговори між СРСР та США про скорочення стратегіч­них наступальних озброєнь (СНО). В кінці травня — на початку червня 1990 р. під час візиту М. Горбачова до США були погоджені основні положення цього договору, а також укладено договір про ліквідацію переважної частини хімічної зброї і відмову від її виробництва.

Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які уклали 23 травня 1992 р. в Ліса­боні угоду про те, що за 7-річний строк на території трьох останніх з перерахованих держав не повинно взагалі існувати ніякої ядерної зброї. На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин та США Дж. Буш у Вашингтоні в червні 1992 р. підписали текст дого­вору СНО-1, за яким СІЛА та держави колишнього СРСР скорочу­ють стратегічні наступальні озброєння на 50% (5000-6000 одиниць зарядів) протягом 7 років. З січня 1993 р. в Москві Б. Єльциним та Дж. Бушем був укладений новий договір СНО-2 про скорочення удвічі стратегічних наступальних озброєнь до рівня договору СНО-1. Учасниками цього договору були лише Росія і США, оскільки передбачалось, що після виконання домовленостей СНО-1 Україна, Казахстан та Білорусь стануть без´ядерними державами.

Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має прискорення західноєвропейської інтеграції. Початок цьому про­цесу поклало підписання у 1957 р. Францією, ФРН, Італією, Бель­гією, Голландією та Люксембургом Римського договору про ство­рення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Цілями ЄЕС проголошувалися:

—поступова ліквідація всіх обмежень у торгівлі між краї-нами-учасницями;

—введення загального митного тарифу для торгівлі поза межами «Спільного ринку»;

—ліквідація перепон для пересування людей, капіталів і послуг між державами ЄЕС;

—спільна політика в галузі транспорту та сільського госпо­дарства;

—уніфікація податкових систем держав ЄЕС;

—наближення законодавств країн «Спільного ринку»;

—розробка принципів узгодженої економічної політики.

У лютому 1992 р. у голландському місті Маастріхт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейського Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції та Заключний акт про фінансово-валютний союз. Згідно з угодою, з 1 січня 1993 р. в рамках «Спільного ринку» передбачалося вільне пересування товарів, послуг, капіталів та громадян. Одночасно створювалася загальноєвропейська інфра­структура у сфері транспорту, енергетики, телекомунікацій. ЄС працює над розробкою спільної оборонної політики в галузі без­пеки та запровадженням єдиного європейського громадянства, Європарламент перетворився на повноцінного учасника зако­нодавчого процесу. .У 1999 р. завершилося створення економіч­ного та валютного союзів. Після вирівнювання показників інфляції було засновано єдиний Європейський банк. З 1 січня 1999 р. 11 держав Європейського Союзу (крім Великобританії) запровадили єдину європейську валюту евро. У 2000 р. у цих державах відбулася заміна національних державних одиниць на євро.

З метою підтримки розвитку ринкової економіки східноєвро­пейських країн у 1990 р. було створено Європейський банк рекон­струкції та розвитку (ЄБРР).

Упродовж 1994-1996 pp. на вступ до ЄС подалі офіційні заяви ще 10 країн колишньої соціалістичної системи. Після останнього розширення 1 травня 2004 р. до складу Європейського Союзу вхо­дить 25 держав, серед яких 3 колишні республіки СРСР: Литва, Латвія, Естонія.

У 90-х pp. змінилася військово-політична стратегія Північно­атлантичного блоку. У 1994 р. США в рамках НАТО запровадили програму «Партнерство заради миру», що передбачає поступове зближення з країнами Східної Європи. У 1999 р. до НАТО були прийняті Польща,Чехія,Угорщина, а в 2004 р. ще ряд країн східно­європейського регіону.

Отже, у 90-х pp. XX ст. — на початку XIX ст. у міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни:

—назавжди відійшла в історію «холодна війна» і конфронта­ція між СІЛА та СРСР;

—почався реальний процес роззброєння, як ядерного, так і інших його видів;

—відбувається врегулювання цілої низки регіональних кон­фліктів, зростає ефективність миротворчих зусиль ООН у вирішенні цих проблем;

—прискорюється процес міжнародної інтеграції в ряді регіо­нів світу (Європа, Південно-Східна Азія, Америка) в рамках «великої вісімки».

Проте міжнародна ситуація у посткомуністичну епоху не стала більш стабільною та передбачуваною. Найбільш напруженою і небезпечною сьогодні залишається обстановка на Близькому Сході (Ірак), в колишній Югославії та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан та ін.) Для вирішення гострих конфліктних ситуацій та проблем тероризму в цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікав­лених сторін і міжнародних миротворчих організацій, насамперед ООН.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь