пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Всесвітня історія

2.4. Радянська Росія в 1917-1920 pp. Утворення СРСР. СРСР у 20-х-30 pp.


Громадянська війна в Росії 1918-1920 pp. Три роки точилася запекла і жорстока громадянська війна за долю колишньої імпе­рії. Одночасно народи Росії боролися за свою суверенність і дер­жавність.

Основні причини громадянської війни:

1. Боротьба за владу різноманітних політичних сил: партій, які виявились у своїй більшості нездатними до компромісів та угод і схилялися до насильницьких, військових методів.

2. Політичний екстремізм і авантюризм більшовицької партії, яка розігнала в січні 1918 р. Установчі збори, намагалася поши­рити на інші країни «світову революцію» і запроваджувала полі­тику «військового комунізму» (продрозкладка, одержавлення всіх засобів виробництва, ліквідація товарно-грошових відносин, цен­тралізація управління, «червоний терор»).

3. Як російські капіталісти і поміщики, так і західні підпри­ємці намагалися повернути втрачені в Росії власність, багатства, економічні та політичні позиції.

4. Російські шовіністичні сили, серед яких були як більшо­вики, так і монархісти, виступили проти національно-визвольних рухів колишніх національних окраїн і прагнули відновити «єдину, неподільну» імперію.

Різні політичні сили, що діяли в Росії, домагалися влади, вира­жаючи інтереси тих чи інших класів та верств населення. Але гро­мадянська війна мала свої нещадні закони. Вже 21 червня 1918 р. Радянська влада відновила скасовану в жовтні 1917 р. смертну кару. Від самого початку війну супроводжували жорстокі роз­прави численних військ і влад, що існували на території Росії.

Основні періоди громадянської війни:

1. JIimo-осінь 1918 р. Початок громадянської війни, період так званої «демократичної контрреволюції». Основні противники більшовиків — есери та меншовики. 

2. Листопад 1918 р. квітень 1919 р. Посилення інтервенції з боку Антанти. Більшовики зупиняють на Сході наступ Колчака.

3. Квітень-грудень 1919 р. Червона Армія здобула вирішальну перемогу над Колчаком і Денікіним.

4.1920 р. Радянсько-польська війна. Боротьба більшовиків з білогвардійськими військами Врангеля та їхній розгром.

Хід військових дій та основні події під час війни:

I період

25 травня 1918 р. у містах Поволжя та Сибіру почався анти-радянський виступ Чехословацького корпусу.

Липень — есерівські повстання в центральних районах Росії та в Москві (6 липня).

Серпень-жовтень 1918 р. — Наступ Червоної Армії у Поволжі і на Уралі.

II період

Листопад 1918 р. — Радянський уряд скасував Брестський мирний договір. Червона Армія розпочала наступ на Україну, Білорусію та Прибалтику.

18 листопада 1918 р. — В Омську встановлена військова дикта­тура адмірала Колчака, якого проголошено верховним правите­лем Росії.

Кінець листопада — висадка військ Антанти на чорномор­ському узбережжі.

Грудень 1918 р. — успішний наступ Колчака проти червоних військ у районі Пермі.

Січень 1919 р. — перемога Червоної Армії над Донською армією генерала Краснова.

Березень 1919 р. — наступ армій Колчака на Східному фронті.

Квітень 1919 р. — Чорноморське повстанця на французькому флоті, в результаті якого французькі кораблі залишили Чорне море.

III період

28 квітня 1919 р. — початок наступу Червоної Армії проти військ Колчака.

Травень 1919 р. — наступ білогвардійських військ на Петро­град і перемога Денікіна в Донбасі.

Червень — жовтень 1919 р. — війська Денікіна наступають на Москву.

11 жовтня — початок контрнаступу Червоної Армії проти військ Денікіна.

21 жовтня — контрнаступ червоних військ проти армії Юде­нича під Петроградом.

4 січня 1920 р. — у результаті перемоги Червоної Армії в Сибіру Колчак відмовився від звання «верховного правителя» і передав владу на Далекому Сході атаману Семенову.

IV період

4 квітня 1920 р. — на чолі білогвардійських військ у Криму став генерал Врангель.

25 квітня — початок наступу польської армії та військ УНР проти Червоних армій в Україні.

Травень-серпень 1920 р. — наступ більшовицьких армій Біло­русії та Україні проти польських військ та їх вихід на підступи до Варшави.

14 серпня 1910 р. — контрудар польських військ під Варша­вою, який призвів до поразки більшовицьких армій.

Вересень-жовтень 1920 р. — наступ Врангеля на півдні України.

12 жовтня — в Ризі укладено попереднє перемир´я з Польщею.

28 жовтня — початок контрнаступу Червоної армії проти військ Врангеля.

17 листопада 1920 р. — червоні війська повністю оволоділи Кримом.

Які були причини перемоги більшовиків в громадянській війні?

Абітурієнтові слід звернути увагу на те, що більшовицька партія на той час була найбільш дисциплінованою й організованою силою Росії. Завдяки мобілізації і залученню на службу військових спеціа­лістів була створена багатомільйонна боєздатна Червона Армія.

Колчак формував свої перші підрозділи повністю з царських офіцерів, як згодом і Денікін. Але самих офіцерів для створення чисельних збройних сил було замало. І Колчак, і Денікін були змушені вдатися до мобілізації серед селян. Але селяни з великою неохотою ішли у ці армії. Частіше всього вони створювали власні партизанські загони. У 1919 р. більшість середнього селянства, яке становило тоді переважну частину сільського населення, вою­вало в Червоній Армії. До більшовиків їх підштовхнули самі біло­гвардійці, які стали відновлювати на завойованих землях помі­щицьке землеволодіння. Це був вирішальний фактор, який забезпечив перемогу Червоної Армії.

Громадянська війна була трагедією, що призвела до величез­них людських втрат, виснаження сил народів Росії, які вже до цього зазнали немало лиха від Першої світової війни та револю­ції. За різними даними, кількість жертв громадянської війни сягає 12-15 млн осіб.

Війна відбувалася в умовах голоду, епідемій, вкрай зруйнова­ної не тільки війною, а й комуністичними експериментами еконо­міки. Разом з рештками білогвардійських військ за кордон виї­хало понад 2 млн емігрантів, де серед них були не тільки поміщики, капіталісти, а й значна частина інтелігенції, що було для Росії непоправною втратою.

Перемоги більшовиків посилювали серед їхніх лідерів надії на швидку світову пролетарську революцію. За авантюризм більшо­вицьких лідерів народи Росії заплатили дорогою ціною: радянські республіки опинилися у міжнародній ізоляції і не могли сподіва­тися на підтримку з-за кордону. У відбудові економіки їм довелося покладатися лише на власні сили.

Радянська країна в 20-ті pp. Світова та громадянська війни завдали населенню та економіці Росії величезної шкоди. Нестача харчів, палива і загальне безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. У 1921-1922 pp. територію Південної Росії та України охопив страшний голод, що забрав життя ще 1,5 млн селян в Україні й ще більше у Поволжі. Політика «військового кому­нізму», коли забирали все, що можна було забрати, терпіла крах, викликаючи заворушення, повстання, страйки робітників і селян. Катастрофічне становище в економіці та невдоволення робіт­ничо-селянських мас призвели до того, що В.І. Ленін змушений був визнати провал політики «військового комунізму» і піти на поступки, особливо селянам. Під його впливом X з´їзд правлячої партії — РКП (б) проголошує курс на нову економічну політику (НЕП). Дозволялася певна лібералізація і децентралізація еконо­міки, вільний ринок, що сприяв розвиткові приватної ініціативи. НЕП сприяв поліпшенню життя робітників і селян. Селянин пла­тив державі натуральний податок, а решту продукції мав право продавати на вільному ринку, мала промисловість перейшла у приватні руки на правах оренди у держави. Лібералізація еконо­міки викликала пожвавлення національно-культурного життя.

Разом з тим посилювалася централізація управління радян­ськими республіками. Зрештою ЗО грудня 1922 р. вони були об´єд­нані в єдину державу федеративного типу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але фактично була його позбавлена. За рес­публіками залишилися ділянки внутрішніх і земельних справ, освіти, юстиції, охорони здоров´я, соціального забезпечення. На практиці навіть ці сфери суспільного життя управлялися як не прямо, то опосередковано завдяки єдиній партійній структурі з Москви. Тимчасові поступки були здійснені лише в сфері розвитку національної мови та культури. XII з´їзд РКП (б) (квітень 1923 р.) проголосив політику коренізації. Вона мала сприяти формуванню національних кадрів, запровадженню рідної мови в системі освіти, дерусифікації державного апарату і навіть створенню в окремих республіках національних військових формувань. В УРСР ця політика отримала назву «українізації».

У середині 20-х pp. нова економічна політика привела до полі­тичних зрушень у народному господарстві. Успішно йшла відбу­дова промисловості, вже в 1927 р. промислове виробництво пере­вищило рівень 1913 р. У 1923 р. почала здійснюватися грошова реформа завдяки введенню в обіг нової грошової одиниці — чер­вінця з золотим забезпеченням. Один новий карбованець обміню­вався на 50 тис. «совзнаків». Одночасно встановлювався збалан­сований бюджет і активний зовнішньо-торгівельний баланс.

Відбувається також залучення іноземного капіталу у вигляді концесій. Хоча великого поширення цей процес не набув, він свід­чив про активний пошук нової економічної моделі розвитку.

У сільському господарстві з 1923-1924 pp. вводився єдиний податок, який міг вноситися грішми. Унаслідок цього товарно-грошові відносини значно розширили сферу дії. Виникла ціла низка банків для обслуговування державних і кооперативних організацій: Торговельно-промисловий банк, Електробанк, Всеро­сійський кооперативний банк та ін.

Разом з тим, у здійсненні нової економічної політики виникли суперечності, що призводили до кризових явищ. Хоча в економіці НЕП викликав співіснування різних економічних укладів — дер­жавного, кооперативного, приватного, політична надбудова зали­шалася такою самою, як і в часи «військового комунізму». Пар­тійні функціонери бачили у зміцненні приватного сектору «реставрацію».

Особливо гострими були суперечності, пов´язані з диспропор­ціями у розвитку господарства. На середину 20-х pp. успішно були відбудовані легка промисловість, сільське господарство. У важкій промисловості відбувалося відставання, рівня 1913 р. вона ніяк не могла досягнути. За цих умов серед партійного керівництва виникло бажання штучно прискорити індустріалізацію сільського господарства.

Перша така спроба зазнала невдачі ще в 1923 р. Однак у 1925-1926 pp. деякі партійні лідери (Л. Троцький, Г. Зінов´єв, Л. Каме­нев) знову вимагали «надіндустіралізації», задля якої пропонува­лося обкладати селян надвисоким податком. Найбільш гострою була хлібозаготівельна криза 1927-1928 pp., коли селянство масово відмовлялося здавати державі хліб за зниженими цінами.

У цих умовах за вимогою Сталіна до селян застосовувалися надзвичайні годи (конфіскація хлібних надлишків), що означало по суті повернення до продрозкладки. Проти такої політики висту­пали видатні партійні діячі, у тому числі М. Бухарін, О. Риков, М. Томський. Однак їхня позиція була засуджена як «правий ухил», і в 1929 р. вони були зняті з керівних посад.

Поразка Бухаріна та його групи означала по суті поразку при­хильників нової економічної політики в партійному керівництві. Більшовицька партія перетворювалася Сталіним в «орден мечо­носців», який повинен був лише чітко виконувати розпорядження зверху.

Одночасно із заходами в сільському господарстві відбувалося згортання непу в промисловості. З метою посилення темпів роз­витку великої індустрії директивно-командним методом відбува­лася перекачка коштів з легкої у важку промисловість. Ліквіду­валися ринкові відносини, приватні підприємства примусово перетворились на державні.

Протягом 1928-1929 pp. непівська модель розвитку Радянської країни практично в усіх галузях була замінена адміністративно-командною.

Соціально-економічний та політичний розвиток СРСР напри­кінці 20-х та у 30-ті pp. Наприкінці 20-х pp. сталінське керівництво відмовилося від непу і розгорнуло «наступ соціалізму по всьому фронту».

Уже 1 жовтня 1928 р. розпочалася перша п´ятирічка, в той час як п´ятирічний план ще не був навіть затверджений. Держплан розробив два варіанти п´ятирічного плану: відправний та опти­мальний. Передбачалося, що обидва варіанти будуть визначати основні пропорції в розвитку економіки, причому відправний — за найменш сприятливих умов п´ятирічки, а оптимальний — навпаки, за найбільш сприятливих. Однак у 1929 р. сталінське керівництво стало розглядати відправний варіант як «капітулянтський» і взяло на озброєння лише оптимальний. Більше того, незабаром були переглянуті і значно підвищені основні контрольні цифри опти­мального варіанту плану.

Отже, в 1929 р. сталінське керівництво намагалося здійснити справжній «стрибок» в індустріалізацію. У своїй основі «стрибок» був авантюристичним, оскільки цифри, що були переглянуті, бра­лися «зі стелі», вони не були підкріплені відповідними ресурсами, сировиною, виробничими потужностями.

При здійсненні індустріалізації широко застосовувалися методи позаекономічного примусу. Формувалася нова система управління економікою, в результаті чого виникла велика кількість галузевих наркоматів. Кожен наркомат перетворився на повного хазяїна своєї галузі, в своєрідну «надмонополію». Сталінська пропаганда твердила, що робітник перетворився в хазяїна своєї країни, а насправді він був повністю відчужений від засобів виробництва.

Завдання індустріалізації були дійсно грандіозні і пропаганда зробила свою справу: серед широких верств робітничого класу справді існував непідробний ентузіазм. Якщо ж знаходилися в робітничому середовищі інші настрої, їх вважали наслідком роботи «класово-ворожих елементів». Проти них застосовувалися репресивні заходи.

За роки першої п´ятирічки в СРСР були побудовані такі про­мислові гіганти, як Сталінградський, Челябінський, Харківський тракторні заводи, автомобільні заводи в Нижньому Новгороді і Москві, металургійні комбінати в Магнітогорську і Кузнецьку, створені нові галузі промисловості, виникли нові промислові міста та індустріальні райони.

Однак через надмірне форсування індустріалізації, через той самий «стрибок», здійснення якого почалося без врахування еко­номічних реалій, економіка зазнала значних втрат і збитків. У доповіді на об´єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) 7 січня 1933 р. Сталін оголосив п´ятирічку виконаною за 4 роки і 3 місяці, хоча це було не так. По багатьох показниках важка промисловість так і не вийшла на той час на рівень, передбачений навіть початковим варіантом першого п´ятирічного плану, а легка промисловість і сільське господарство були «принесені в жертву» важкій індустрії. Значно погіршилася робота транспорту, знизилися реальні доходи і рівень життя населення.

Знаючи реальні результати першої п´ятирічки, сталінське керівництво було змушене в 1933-1934 роках значною мірою ско-ригувати другий п´ятирічний план. Він був більш збалансований: капіталовкладення направлялися переважно на завершення початих раніше побудов.

У сільському господарстві партійне керівництво перейшло в 1929 р. до політики «суцільної колективізації» — тобто силового насадження зверху системи колгоспів. Колгоспи мали стати зруч­ною формою експлуатації села, оскільки через них селянство можна було легко тримати в покорі.

Наприкінці 1929 р. почався також процес «розкурку-лення» — позбавлення заможних селян їхньої власності та пере­селення у віддалені райони Півночі та Сибіру. В ході розкурку-лення почали вперше застосовуватися позасудові репресії, коли справи розглядали так звані «трійки»: перший секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник місцевого відділення ДПУ Число розкуркулених доходило до 15% селянських госпо­дарств. До 20% становили ті, кого позбавили виборчих прав.

З початку 1930 р. «суцільна» колективізація почала здійсню­ватися форсованими темпами. Виникло «соціалістичне змагання» між окремими районами, дехто збирався вже навесні того ж року відрапортувати про виконання завдання партії. Виникла велика кількість нежиттєздатних колгоспів-комун з усуспільненням навіть домашньої птиці, колгоспів-гігантів з десятками тисяч гек­тарів орних земель.

У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила у колгоспи. Багато було повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної сівби.

Тому 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» з´явилася стаття Ста­ліна «Запаморочення від успіхів», в якій вказувалося на серйозні помилки на селі, а саме: принципу добровільності при вступі до колгоспів і відмова від врахування різноманітності обстановки в різних регіонах. У помилках «вождь» звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття й опублікована після неї постанова ЦК партії були не чим іншим, як тактичним ходом сталінського керівництва. Селяни сприйняли нові установки однозначно — як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 p., порівняно з березнем, рівень колективізації впав з 58% до 24%. Але після XVI з´їзду партії почалася нова хвиля колективізації. СРСР був розбитий на спеціальні зони по темпам здійснення колективізації. Селяни-одноосібники були обкладені непосильними податками і всіля­кими обмеженнями, які б мали примусити їх вступити до колгос­пів. Однак рівень колективізації зростав помірно. 1932 року він досяг лише 61-62%

Новим ударом по селу в 1932-1933 pp. був голод, який охопив Поволжя, Північний Кавказ та Україну. 7 серпня 1932 р. був прий­нятий «Закон про охорону соціалістичної власності», який вводив за розкрадання колгоспного майна вищу міру — розстріл з кон­фіскацією майна, а за пом´якшуючих обставин — позбавлення волі на строк не менше 10 років з конфіскацією майна. Амністія по таких справах заборонялася. У народі його назвали «законом про п´ять колосків».

Отже, репресії на селі посилювалися, в той час як голод уже охопив значну кількість зернових районів. Він був викликаний штучно через встановлення непомірних планів хлібозаготівель, виконання яких намагалися здійснити примусово з винятковою жорстокістю. В Україні число жертв голоду становило 7-10 млн осіб, у Казахстані — близько 2 млн.

Колективізація, що принесла народам СРСР стільки страж­дань і горя, була завершена лише наприкінці 30-х pp. На 1937 р. колгоспи об´єднали 93% селянських господарств. Командно-бюро­кратична система управління колгоспами, прикріплення колгосп­ників до села шляхом невидачі їм паспортів, втрата найбільш здіб­них селян під час розкуркулювання — все це було наслідком сталінської колективізації.

Одночасно у 30-ті pp. в СРСР формується політична тоталі­тарна система, серцевиною якої був партійно-бюрократичний апарат на чолі зі Сталіним. Удосконалюються репресивні органи, під діяльність яких була підведена «теоретична основа». Почи­наючи з 1928 р. Сталін обґрунтовує тезу про загострення класо­вої боротьби в процесі будівництва соціалізму. Своє класичне формування вона одержала на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП (б) 1937 року в розпал масових репресій.

Уперше у 1928-30 pp. ДПУ сфабрикувало низку процесів над «ворогами народу», таких як «Шахтинська справа», справа «Пром-партії», «Трудової селянської партії».

З 1930 р. створюється система власних концентраційних табо­рів ДПУ Вона підпорядковується новоствореному управлінню таборів, незабаром перейменованому в Головне управління табо­рів (ГУЛАГ). За 10 років чисельність в´язнів ГУЛАГу виросла більше ніж у 15 разів.

З 1934 р. репресії значно ширше, ніж раніше, торкнулися пар­тії. Сигналом стало вбивство 1 грудня 1934 р. у Ленінграді члена Політбюро ЦК, секретаря ЦК і Ленінградського міському партії С.М. Кірова. Того ж дня у Москві була ухвалена постанова Пре­зидії ЦВК СРСР про порядок розгляду звинувачень у підготовці або здійсненні терористичних актів. На слідство відводилося не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора та адвоката. Оскарження і помилування не допускалися. Вирок до вищої міри покарання виконувався негайно. Пізніше на пропозицію Л.М. Кагановича справи з політичними звинуваченими стали роз­глядатися в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання.

У 1937-38 pp. хвиля репресій вдарила по військових кадрах та вищій і середній ланці партійно-державного керівництва.

За неповними даними загальна кількість жертв репресій часів сталінізму становить близько 40 млн осіб.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь