Франція закінчила Першу світову війну з великими економіч­ними і людськими втратами: 1,8 млн загиблих, розорення північ­них районів країни. Промисловість, сільське господарство, фінанси були підірвані. Рівень промислового виробництва в 1921 р. стано­вив 55% порівняно з 1913 р. Франція перетворилася з кредитора на боржника. Разом з тим, вона повернула собі індустріально роз­винені Ельзас і Лотарингію, отримала контроль над німецькими і частково турецькими володіннями (Того, Камерун, Сирія, Ліван тощо). Це дозволило французькій економіці розвиватися відносно швидко, залишаючись на 4-му місці у світі за промисловим вироб­ництвом. У Франції з´явилися нові трести і концерни, існувала значна кількість лихварів. Більше 50% населення становили сіль­ські жителі.

Протягом 1917-1920-х pp. при владі перебував уряд Ж. Кле­мансо. Франція брала активну участь у інтервенції проти Радян­ської Росії, домагалася встановлення гегемонії у післявоєнній Європі. У внутрішньополітичному житті відбувалося перегрупу­вання основних політичних сил. До «Національного блоку» увій­шли Республікансько-демократична партія, Партія роялістів, Партія національно-республіканської дії. Вони домагалися підви­щення ролі Франції у міжнародному житті, протидіяли револю­ційному рухові, що охопив країну в 1919-1920 pp. «Рурська аван­тюра» призвела до розпаду Національного блоку і створення нового Лівого блоку (соціалісти, радикал-соціалісти та республі-канці-соціалісти).

Упродовж 1924-1926 pp. Лівий блок на чолі з Е. Ерріо безус­пішно намагався реформувати фінансову і податкову системи, демократизувати виборчу систему. У зовнішній політиці уряд встановив дипломатичні відносини з СРСР, вивів війська з Руру, придушував повстання у Марокко і Сирії.

Після розпаду Лівого блоку в 1926 р. був сформований уряд Національної єдності Р. Пуанкаре, який перебував при владі до 1928 р. За темпами промислового виробництва Франція випере­дила Великобританію і Німеччину. Проте успіхи були перервані світовою економічною кризою. У Франції вона розпочалася піз­ніше, ніж в інших державах, але набрала затяжного характеру. Обсяг промислової продукції і національний доход зменшилися майже на 30%, зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промис­лова криза доповнилася аграрною, де виробництво скоротилося на 40%. Лише з 1935 р. спостерігалася певна стабілізація, що була надзвичайно повільною — до 1939 р. Франція не досягла рівня 1929 р.

Економічна криза вплинула на політичне становище. У країні почалася урядова нестабільність, активізувалися екстремістські і фашистські організації: «Вогняні хрести», «Патріотична ліга», «Французька дія» та інші. 6 лютого 1934 р. було вчинено спробу фашистського путчу, щоб ліквідувати республіканський лад. Проте організований опір лівих сил завдав фашистам поразки. Визначилася тенденція до зближення комуністів, соціалістів, про­гресивних радикалів і діячів інших партій ліберального спряму­вання для протидії фашизмові. 14 липня 1935 р. вони провели спільну антифашистську демонстрацію, а їх оргкомітет перетво­рився у Національний комітет Народного фронту, що об´єднав 48 партій і організацій лівого спрямування. Навесні 1936 р. Народ­ний фронт переміг на виборах, у результаті чого у Франції було проведено низку важливих реформ.

Новий уряд очолив соціаліст Л. Блюм. Національні збори прийняли понад 130 законів для реалізації програми Народного фронту. Заборонялися фашистські організації, встановлювався 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпуски (протягом 14 днів), гарантувалося право профспілок на укладання колектив­них договорів з підприємцями. Була здійснена націоналізація вій­ськової промисловості, залізничного транспорту, Французький банк поставлено під державний контроль. Поліпшилося стано­вище селян і робітників. Здійснені урядом заходи відповідали інтересам усього народу. Але їх проведення вимагало чимало коштів, яких уряд не мав. Економіка країни поступово дестабілі­зувалася. У діяльності Народного фронту наростали суперечності, переважно між комуністами та їх партнерами. Наприклад, у зовнішній політиці комуністи засудили політику уряду по невтру­чанню у громадянську війну в Іспанії, а у внутрішній політиці вимагали прискорення націоналізації та запровадження надзви­чайного податку на капітал. Остаточно Народний фронт розпався у 1938 р. після приходу до влади Е. Делад´є, котрий виступав проти здійснення програми реформ.

Основним завданням зовнішньої політики Франції після Пер­шої світової війни була боротьба за гегемонію в Європі. Французь­кий уряд наполегливо домагався створення міждержавного об´єд­нання «пан-Європа», яке б тримало лідерство на континенті. Головним досягненням у 20-х pp. вважаються Локарнські угоди (1925 p.), що гарантували безпеку Франції та «пакт Бріана-Келлога» про заборону війни. У 30-х pp. в умовах зростаючої агресив­ності Німеччини Франція зробила низку поступок Німеччині, але виступила за консолідацію антифашистських сил. На жаль, спроба створити антигітлерівський союз у складі Франції, Великобрита­нії та СРСР наприкінці 30-х pp. не мала успіху.