Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Всесвітня історія

1.2. Російська імперія в другій половині XIX — на початку XX ст.


Реформи 60-70-х pp. XIX ст. Потреби капіталістичного розвитку та зростання соціальної напруженості спонукали уряд до прове­дення реформ. Найважливішою була селянська реформа 1861 p., що скасовувала кріпосне право і надавала селянам особисту сво­боду та громадянські права.Умови звільнення селян були викладені в «Положеннях 19 лютого», що складалися з Маніфесту від 19 лютого 1861р. та 19 окремих законодавчих актів. Унаслідок скасування кріпосного права 22,5 млн кріпаків звільнилися від особистої залеж­ності, але перебували в економічній залежності від поміщиків і дер­жави. Лише після викупу своїх земельних ділянок вони перетворю­валися з «тимчасово зобов´язаних» у «селян-власників», що могли розпоряджатися нерухомим майном і землею. Норми земельних ділянок встановлювалися різні — залежно від якості грунту. Незва­жаючи на недосконалість аграрної реформи 1861 p., вона створила умови для подальшого розвитку капіталістичних відносин.

Крім селянської реформи було здійснено ряд інших реформ: земську, судову, шкільну, військову, фінансову та інші.

Земська реформа (1864 р.) мала вдосконалити систему управ­ління. Згідно з «Положенням про губернські та повітові земські установи» створювалися місцеві виборні органи-земства. До земств входили представники різних соціальних груп (поміщики, міщани, селяни, духовенство), але мали різні права. Займалися земства виключно господарськими питаннями місцевого значення — спору­дженням шляхів сполучень, утриманням шкіл, лікарень тощо. Кошти брали з місцевого податку, яким обкладалося все населення.

Індустріальний розвиток примусив уряд провести реформу системи освіти (1864 p.). Запроваджувалась єдина система почат­кової освіти (як державної, так і приватної), створювалися кла­сичні та реальні чоловічі й жіночі гімназії для представників усіх станів, спроможних оплатити навчання. Чоловіки могли продов­жити освіту в університетах і вищих технічних школах. Було від­новлено академічну автономію університетів — рада професорів керувала життям навчального закладу.

Найпослідовнішою з реформ була судова (1864 p.), що завер­шила побудову системи буржуазного судочинства. Суд став глас­ним і позастановим. Судочинство велося за участю двох сто­рін — обвинувачення та захисту. Вперше було запроваджено інститут  присяжних   засідателів,  виборність,  незалежність  та незмінність суддів тощо.

Військова реформа (1864-1873 pp.) змінила організацію та структуру збройних сил імперії. Територія країни ділилася на вій­ськові округи, було прийнято новий статут, уведено загальну вій­ськову повинність для чоловіків, які досягли 21-річного віку, вста­новлено нові терміни військової служби, скасовано тілесні покарання. Створювалася мережа військових закладів, армія оснащувалася сучасними видами зброї.

У 1870 р. було проведено міську реформу, яка створила систему місцевого самоврядування. Створювалися виборні міські думи, члени яких обиралися всіма платниками податків міста за безста­новим принципом. Виконавча влада належала міській управі на чолі з головою. Органи місцевого самоврядування займалися благо­устроєм, торгівлею, промисловістю, охороною здоров´я тощо, підпо­рядковувалися вони губернаторові або міністру внутрішніх справ.

Фінансова криза зумовила необхідність реформування фінан­сово-кредитної системи. Виникли Державний банк, приватні комерційні акціонерні банки, запроваджено акциз на продаж спиртних напоїв, збільшено податок на товари широкого вжитку.

«Епоха великих реформ» відкривала можливості для форму­вання в Росії держави парламентського типу. Проте цар Олек­сандр II відхилив запропонований йому проект конституції.

Реформи 60-70-х pp. мали на меті пристосувати існуючий сус­пільно-політичний устрій (самодержавство) до потреб капіталіс­тичного розвитку. Незважаючи на непослідовність, а іноді половин-чатість, реформи мали прогресивний характер, сприяли швидкому економічному розвитку та лібералізації політичного режиму.

Економічний розвиток. Реформи 60-70-х відкрили новий етап розвитку Росії, створення індустріального суспільства. Через низку особливостей соціально-політичного ладу і національних традицій для Росії характерний «наздоганяючий» тип її розвитку порівняно із країнами Західної Європи та США. Розвиток росій­ської індустрії відбувався швидкими темпами. На межі ХІХ-ХХ ст. з відсталої аграрної держави Росія стала аграрно-індустрі­альною, за обсягом промислової продукції увійшла до п´ятірки наймогутніших держав (США, Німеччина, Великобританія, Фран­ція) і все більше втягувалась у світову систему господарства.

У другій половині XIX ст. в Росії відбувався демографічний вибух — з 1861 по 1897 pp. її населення зросло з 73 до 123 млн осіб, а в 1917 — до 170 млн осіб. Утричі зросла кількість міського насе­лення. У 80-х pp. XIX ст. завершився промисловий переворот. За ЗО років загальна кількість підприємств зросла з 2,5 до 6,4 тис, виникли нові промислові центри — Донбас, Прибалтика, Баку, Придніпров´я. Розвиваються нові галузі промисловості — вугільна, нафтодобувна, хімічна, машинобудівна тощо. Центрами метало­обробки стали Москва і Петербург. Легка промисловість дещо від­ставала. За темпами залізничного будівництва Росія випередила інші європейські країни. У період правління Миколи II їх протяж­ність зросла в 4 рази. За період з 1890 до 1913 pp. продуктивність російської промисловості зросла вчетверо, частка її прибутків дорівнювала надходженням від сільського господарства, а випуск продукції задовольняв 80% попиту на внутрішньому ринку.

На межі століть починається формування монополістичного капіталізму: створення промислових монополій та фінансових союзів, зрощення промислового і фінансового капіталу. Найпо­ширенішою формою монополій були синдикати. Найбільші об´єд­нання: «Продмед», «Продвугілля» та інші. Російський капітал активно вивозився на Далекий Схід, Монголію, Іран, витісняючи конкурентів.

Основним протиріччям економіки Росії був розрив між швид­кими темпами розвитку промисловості та застарілими методами сільського господарства. На кінець XIX ст. аграрний сектор давав 2/3 вартості валової продукції країни. Продовжували існувати пережитки феодально-кріпосної системи — поміщицьке землево­лодіння, селянське малоземелля, общинний устрій, правова без­правність. За період 1890-1913 pp. урожайність сільськогосподар­ських культур збільшилася на 80%, а зернових — у два рази. За період 1911-1913 pp. Росія отримала врожай зернових, на 28% більше ніж США, Канада й Аргентина разом узяті, і постачала на світовий ринок майже 50% зернового експорту.

У соціально-класовій структурі поєднувалися риси нового і старого. Розвиток капіталізму привів до формування буржуазії та пролетаріату, проте селянство залишалося найчисленнішим ста­ном. Буржуазія поступово ставала провідною силою в економіці, але не відігравала значної ролі в політичній сфері, повністю залежала від імператора й уряду. Швидко формувався пролета­ріат (у 1903 р. більше 2,2 млн осіб), проте його інтереси майже ніхто не захищав, профспілки і партії були відсутні. Рівень екс­плуатації був високим, а заробітна плата в 2-3 рази нижчою, ніж на Заході. Особлива роль у соціальній структурі належала чинов­ництву і духовенству. Православне духовенство захищало інте­реси самодержавства і стежило за моральним станом населення. На селі відбувався процес соціальної диференціації — утворення значної частки малоземельного або безземельного селянства (понад 50% на початку XX ст.) і невелика частка багатих селян (куркулів).

Політичне становище. Опозиційні рухи. Порівняно з передо­вими індустріальними державами Російська імперія на початку XX ст. залишилась абсолютистською державою. Влада імпера­тора не обмежувалася ніякими виборними органами, в управлінні країною він спирався на централізований бюрократичний апарат, дещо модернізований у другій половині XIX ст. Дорадчим органом при імператорі була Державна рада, члени якої призначалися довічно і яка не обмежувала свободу рішень монарха. Консульта­тивні функції також мав уряд — Рада міністрів. Сенат виконував функції вищої касаційної установи, сенатори призначались уря­дом довічно. Ключові посади у державі і місцевих органах само­врядування належали дворянству.

Прагнення російських монархів зберегти самодержавство активізувало опозиційні рухи в країні, а репресії уряду сприяли їхній радикалізації. У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи були буржуазно-демократичними за змістом, різночинськими за складом, народницькими за світоглядом учасників. Виділяються три напрями: ліберально-земський, радикальний та національний. Ліберальна опозиція виступала за реформування самодержавства в конституційну монархію, а представники радикального та націо­нального рухів орієнтувалися на революційне повалення самодер­жавства та встановлення феодальної республіки з наданням широ­кої національно-культурної автономії Російської імперії.

З 70-х pp. провідну роль у суспільному житті почали відігра­вати народники. Головними ідеологами російського народництва були П. Лавров, М. Михайловський (пропагандистський напрям), М. Бакунін (основоположник анархізму), П. Ткачов (прихильник змовницької тактики). Народники розглядали селянство як соці­альну силу, яка здатна здійснити соціалістичну революцію, а Росія зможе обминути індустріальний стан розвитку. Найвідомішими організаціями були «Земля і воля», створена в 1876 р., та «Народна воля» (1879 р.).У кінці 70-х pp. народники перейшли від пропаганди до терору. Найгучнішим терористичним актом стало вбивство царя Олександра II (1881 p.). Урядові репресії знекровили організацію, народництво пережило ідейну кризу і поступилося марксизмові.

Поширення марксизму в Росії пов´язано із заснованою 1883 р. у Женеві Г Плехановим групи «Визволення праці» та створеної Д. Благоєвим «Партії російських соціал-демократів». Новий етап робочого руху пов´язаний зі створенням 1895 р. В. Ульяновим (Леніним) «Союзу боротьби за визволення робочого класу», що об´єднував усі соціал-демократичні гуртки Петербурга в одну організацію. У 1903 р. у Лондоні було прийнято програму і статут Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка боролася за повалення самодержавства і встановлення респуб­ліки. Серед соціал-демократів не було єдності. Партія розколо­лася на більшовиків — прихильників соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату; і меншовиків, які не вва­жали Росію підготовленою до соціалістичної революції. Меншо­вики виступали за співробітництво з усіма ліберально-опозицій­ними силами і перебували на позиціях європейської соціал-демократії. У 1900 р. була заснована партія соціалістів-революціонерів (есерів), лідером якої був В. Чернов. Відомими діячами есерівської партії стали М. Гоц, Є. Брешко-Брешковська, Б. Савінков та ін. Партія ставила за мету здійснення дещо модер­нізованого народницького соціалізму, орієнтувалася переважно на селян і широко практикувала у своїй діяльності терористичні акції. Есери вимагали експропріації капіталістичної власності, ліквідації приватної власності на землю і передачі її селянам. «Бойову організацію» есерів до 1903 р. очолював Г. Гершуні, якого після арешту замінив Є. Азеф.

Зовнішня політика Російської імперії 60-90-х pp. XIX ст. характеризувалася посиленням впливу Росії на європейську полі­тику; подальшим проникненням до Середньої Азії — приєднано ханство Коканд, Бухару, Хіву. До початку 70-х pp. Росія намага­лася подолати міжнародну ізоляцію, спричинену  Кримською війною, ліквідувати обмежувальні статті Паризького договору; проводила обережну політику на Балканах, шукала нових союз­ників. Основними подіями 70-90-х pp. були: переможна російсько-турецька війна 1877-1878 pp. та зближення із Францією, що завер­шилось укладанням російсько-французького союзу (1894 p.).

На початку XX ст. Росія продовжила боротьбу за переділ світу. Одним з напрямів її інтересів став Далекий Схід, де головним про­тивником виступила Японія. Розв´язуючи війну, царський уряд прагнув запобігти революції, але Росія виявилася непідготовле-ною до війни. Економічна відсталість, бездарність командування, непопулярність війни в народі призвели до поразки. За Портсмут-ським миром (5 травня 1905 р.) Росія передавала Японії Ляодун-ський півострів з Порт-Артуром та північну частину острова Сахалін, поступалася інтересами в Кореї і Манчжурії.

Революція 1905-1907 pp. Реформи П. Столипіна. Неминучість революції в Росії була зумовлена особливостями її соціально-еко­номічного і політичного розвитку.

По-перше, порівняно з країнами західної Європи і США, Росія залишалася економічно відсталою країною, незважаючи на інтен­сивний розвиток капіталістичної промисловості в пореформений період. Поглиблювалися суперечності між відносно розвиненою промисловістю і відсталим сільським господарством; в економіці посилювалися позиції іноземного капіталу. Злиденне село най­більше потерпало від феодальних пережитків і потребувало аграрної реформи. Наприкінці XIX ст. один поміщицький маєток в середньому мав 2,5 тис. десятин землі, тоді як сільське господар­ство близько — 7 десятин (1 десятина = 1,1 га). Необхідно було лік­відувати поміщицькі землеволодіння, викупні платежі, общинний устрій, забезпечити правові норми щодо селянства тощо.

У соціальній сфері в Росії був один із найнижчих у Європі рівень життя трудящих. У робітників тривалість робочого дня сягала 10 годин, вони були позбавлені громадянських і політич­них прав, загострювалася житлова проблема. Потребували вирі­шення питання встановлення 8-годинного робочого дня, мінімаль­ного розміру заробітної плати, запровадження системи соціального захисту тощо.

По-друге, в Росії фактично без змін зберігалася абсолютна монархія, станові привілеї. Політична надбудова держави мала відсталий феодальний характер. Росія залишилася «тюрмою народів» — царизм проводив політику гноблення неросійських народів, обмежуючи розвиток їхньої національної культури і про­водячи політику русифікації.

Революційно-радикальні партії та організації виступали за поновлення самодержавства, встановлення демократичної респуб­ліки, широкі соціально-економічні реформи, вирішення націо­нального питання шляхом реалізації прав народів імперії на само­визначення. Ліберально-опозиційні сили виступали за проведення поміркованих соціально-економічних реформ і встановлення конституційної монархії, обмеженої парламентом.

У здійсненні цих реформ були зацікавлені широкі верстви насе­лення: буржуазія, військові, селянство, робітники, інтелігенція.

Економічна криза, неврожай на початку XX ст., а також поразка у війні з Японією прискорили назрівання революції.

У розвитку російської революції 1905-1907 pp. виділяють три основних етапи:

Перший (січень-вересень 1905 p.). Початком революції стали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі, де за наказом уряду було розстрі­ляно мирну демонстрацію робітників. Кривава розправа (200 заги­нуло, 800 поранено) викликала всенародне обурення. Цей період характеризується розвитком революції по висхідній лінії, розгор­танням її вглиб і вшир. Протягом січня-березня у багатьох промис­лових містах відбувалися страйки і демонстрації з політичними вимогами. Лише в Україні відбулося 177 страйків, у яких взяли участь близько 170 тис. осіб. Почалися заворушення в армії, під­нялося селянство. Весняно-літні виступи робітників у Москві, Ризі, Баку, Варшаві, Лодзі та інших містах (участь узяли 440 тис. осіб) стали поштовхом для руху демократичної інтелігенції та буржуа­зії. В Україні в червні 1905 р. відбулися загальнополітичні страйки в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Харкові. У липні страйкували робітники Луганська, Маріуполя, Горлівки, Кадіївки та інших міст. Упродовж травня-червня сталося майже 1,5 тис. селянських висту­пів. Найбільшим з виступів армії і флоту стало повстання матросів на панцернику «Князь Потьомкін — Таврійський» Чорноморського флоту у червні 1905 р. Царизм пішов на першу поступку — б серпня цар оголосив про створення Державної думи — законодавчого органу з обмеженими виборчими правами населення.

Другий етап (жовтень-грудень 1905 р.) характеризується най­вищим піднесенням революції. Революційна боротьба у жовтні переросла в загальноросійський політичний страйк (понад 2 млн учасників), що в ряді міст вилився в барикадні бої. Страйк паралі­зував дії уряду і примусив царя видати 17 жовтня Маніфест «Про вдосконалення державного порядку», в якому підданим було обі­цяно ряд політичних свобод і громадянських прав, заснування законодавчої Державної думи на основі розширення виборчих прав. Проте обіцянки царя не спинили революцію: продовжува­лися виступи в армії і флоті — повстання в Севастополі під керів­ництвом П. ПІмідта, виступ саперів у Києві.

Ліберали, налякані революційним рухом і сподіваючись на політичні реформи, створили політичні партії. У жовтні 1905 р. після об´єднання двох груп — «Союзу визволення» та «Союзу зем-ців-конституціоналістів» була утворена Конституційно-демокра­тична партія (кадетів), яку очолив П. Мілюков. До найбільш видат­них її діячів належали П. Струве, А. Шингарьов, С. Муромцев. Метою партії було перетворення Росії в конституційну парламент­ську монархію.

Одночасно з партією кадетів виник «Союз 17 октября» (октяб­ристи), на чолі якого стояв О. Гучков. Серед діячів партії були відомі підприємці П. Рябушинський, Г. Крестовніков, земські діячі Д. Шипов, М. Родзянко. Октябристи виступали за збереження сильної монархічної влади за умови підведення під неї конститу­ційної основи. Партія була прихильницею «єдиної, неподільної Росії» і вороже ставилася до національних рухів в імперії.

Поновлення та зміцнення російського абсолютизму вимагали створені в тому ж році реакційні партії «Союз Русского Народа», «Русская монархическая партия». Навіть Маніфест 17 жовтня ці партії зустріли з неприязню, вважаючи його послабленням само­державства. Лідерами «Союза Русского Народа» були В. Пуриш-кевич, А. Дубровін та ін. У період революції ці партії відзначилися погромами єврейського населення та розправами над революцій­ною інтелігенцією.

Восени 1905 р. революція переживала найвище піднесення. Водночас серед революційних сил прискорилося розмежування.

У грудні 1905 р. виступи робітників, селян і солдатів переросли у багатьох місцях у збройні повстання. Однак ці збройні виступи були розрізненими.Тактика оборони повсталих у ряді міст, нестача зброї і досвідчених командирів, недостатня активність селян і сол­датів, неузгодженість дій різних політичних сил — усе це дало змогу царизму відбити натиск народу в грудні 1905 р. Організації трудящих було розгромлено, сотні і тисячі учасників повстання заарештовано і заслано до Сибіру.

Третій етап революції (січень 1906 — червень 1907 р.) характе­ризується спадом революції. Уряд поєднував тактику поступок і репресій. Однак продовжувалася боротьба пролетаріату і селян­ства, виступи в армії і флоті, посилився національно-визвольний рух у Польщі, Фінляндії, Прибалтиці.У 1906 р. уперше в Росії від­булися вибори до Державної думи. Дума запропонувала шляхи до демократизації Росії, проте царизм відкинув усі вимоги думи і розігнав її. Тоді було проведено вибори у II Державну думу, яка розпочала роботу в лютому 1907 р. Центральним у думі було аграрне питання та шляхи його вирішення, демократизація дер­жавного устрою та національні питання. Третього червня 1907 р. було проголошено царський маніфест про новий порядок виборів до Державної думи, що обмежував виборчі права населення. Ці події оцінюють як державний переворот і завершення Першої російської революції.

Революція 1905-1907 pp. була спробою модернізувати еконо­мічне і політичне життя Росії шляхом зміни соціально-політичної системи (встановлення конституційної монархії), демократизації суспільного життя. Незважаючи на поразку, революція мала істо­ричне значення. За роки революції почали діяти профспілки, політичні партії, вільна преса тощо. Царизм уже не міг спинити поступового процесу демократизації Росії.

Революція примусила царизм піти на широкі реформи, пов´я­зані з діяльністю Голови Ради міністрів П. Столипіна. Столипін-ські реформи (1906-1911 pp.) мали за мету осучаснити економіч­ний лад Росії, ліквідувати соціальну напруженість у суспільстві й розширити соціальну базу самодержавства на селі. Центральною була аграрна реформа, проведення якої передбачало ліквідацію общинного землеволодіння, передачу землі в особисту приватну власність селян, широке кредитування селянських господарств, сприяння переселенню й освоєнню земель Сибіру і Дальнього Сходу. Проте інтереси великого поміщицького землеволодіння істотно не зачіпалися. За час реформи з общин вийшла чверть селян, лише з України виїхало близько 1 млн осіб. Щоправда, аграрна політика П. Столипіна не набула підтримки в суспільстві. Реформа прискорила розвиток товарних відносин у сільському господарстві, сприяла зростанню врожайності і рентабельності господарств, привела до соціального розшарування на селі. Але вона не була доведена до кінця — проти неї виступали як праві монархічні кола, так і ліворадикальні партії. П. Столипін прагнув запровадити загальну початкову освіту, соціальне страхування, реорганізувати місцеве самоврядування, судові установи, приско­рити перетворення самодержавства на конституційну монархію. Діяльність П. Столипіна була останньою спробою врятувати Росій­ську імперію від соціальної революції.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь