Якщо сторона помилково підписала договірний документ, вона може зробити заяву non est factum (це не мій документ), таким чином уникнувши наслідків контракту, за умови що:

а) підписаний документ радикально відрізняється від того, який мали намір підписати;

б) документ підписаний не через недбалість.

У таких випадках ми маємо справу зі знайомою проблемою: яка з двох безвинних сторін має постраждати внаслідок неправильних дій третьої. Типовим сценарієм є ситуація, коли шахрай обманом одержує підпис безвинної сторони на документі, який дозволяє йому одержати гроші в третьої сторони на підставі документа. Шахрай зникає з грішми. Питання полягає в тому, хто має нести відповідальність — той, хто підписав документ, чи той, хто покладався на цей підпис. Можна навести такий приклад: шахрай дістав підпис безвинної сторони на чеку; банк оплачує чек шахраю без неуважності з боку банку. Хто має понести втрати: банк чи безвинний власник рахунка?

Загальне правило англійського права полягає в тому, що якщо ви підписуєте документ, ви зв´язані його умовами незалежно від того, прочитали ви його чи ні. Відносно сучасний приклад можна знайти у справі Лестрендж проти Грокоба (1934 р.), в якій позивачка намагалася уникнути наслідків дії підписаного нею документа на тій підставі, що, хоч документ був розбірливим, але надрукований дуже малим шрифтом, і вона його не прочитала. Рішення: вона була зв´язана документом.

Виняток був установлений у XVI століття у справі Торохгуд (1584 p.), в якій ухвалено рішення, що якщо неписьменній людині неправильно прочитають документ і вона його підпише, то не буде зв´язаною своїм підписом. Торохгуду сказали, що документ має на меті звільнити орендаря землі, яка належала йому, від заборгованості з орендної плати. Насправді ж він давав орендарю права на землю, які надавали йому можливість її продати безвинній третій стороні. Торохгуд подав позов на повернення йому землі, зробивши заяву "non est factum" — це не мій документ. Рішення: заява досягла мети, і Торохгуд має право на повернення йому землі.

Дію винятку було згодом розширено на користь осіб, які можуть читати, але, тим не менше, їх обманом змусили підписати документ, який вони не мали наміру підписувати. Однак право не дозволяє особі уникнути наслідків підписання документа надто легко, і лише в дуже рідкісних випадках заява "non est factum" досягає успіху.

Прецедентом є справа Сандерс проти житловобудівельногокооперативу "Англіа" (1971 р.). У цій справі пані Галлі, вдова 78 років, погодилася оформити дарунок за печаткою на користь свого племінника, якому вона відписала будинок у своїй духівниці, з тим, щоб він міг одержати гроші під заставу будинку. Дарча передбачала умову, що пані Галлі може залишатися в будинку до своєї смерті. Дарчу підготував друг племінника Лі, обтяжений великими боргами. У присутності племінника Лі попросив її підписати документ. Вона зробила це, не прочитавши його, бо саме розбила свої окуляри. Документ був не дарчою, а документом про передачу Лі його частки в праві володіння землею на умовах оренди. На підставі цього документа Лі позичив гроші в житлово-будівельному кооперативі, а потім не зміг їх повернути. Житлово-будівельний кооператив прагнув повернути своє забезпечення, вилучивши будинок за несплату. Пані Галлі заявила, що передача недійсна, бо це не її документ. Рішення: вона не могла уникнути наслідків свого підпису. Для того, щоб це зробити, вона мусила б довести, що:

а) підписаний нею документ радикально відрізняється від того, який вона мала намір підписати;

б) документ був підписаний не через недбалість.

Дарча, яку пані Галлі мала намір підписати, за своєю природою не відрізнялася радикально від передачі, яку вона підписала фактично. Крім того, підписуючи документ, вона повела себе необачно, бо, хоч документ і був сповнений юридичної плутанини, але вона могла бодай переконатися в тому, що названа в документі особа є тією особою, на користь якої вона хотіла підписати документ.