Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей

11.3. Винятки з правила


Було визнано, що правило, яке не дає третім сторонам отримувати вигоду від контракту, з комерційного погляду створює незручності в багатьох ситуаціях, а в деяких інших суперечить державній політиці.

Тому з цього правила було зроблено цілу низку винятків, а саме в таких випадках:

1) передача;

2) стаття 56 Закону про власність 1925 p.;

3) агентські відносини — неназваний патрон;

4) певні страхові контракти;

5) трести;

6) додаткові контракти;

7) оборотні документи;

8) банківські комерційні кредити;

9) коносаменти;

10) стаття 14 Закону про компанії 1985 р.

11.3.1. Передача

Сторона контракту може передати вигоду договірних прав третій стороні. Пов´язані з цим формальності зведені до мінімуму. Є два типи передачі:

1) статутна (тобто на основі звичайного права);

2) на основі права справедливості.

Статутна передача

Статутні положення, пов´язані з методом та реалізацією статутної передачі боргів та іншого майна у вимогах, можна знайти в Законі про власність 1925 р. (стаття 136). Термін майно у вимогах застосовується на позначення особистих прав власності, які можна довести лише в судовому порядку, а не шляхом вступу у володіння. Приклади: борги, акції компанії, страхові поліси та оборотні документи (чеки, авторські права тощо).

Щодо цього діють такі правила:

1) передача має бути оформлена письмово;

2) дебітору необхідно надіслати письмове повідомлення;

3) передача має бути беззастережною: передається все майно у вимогах, а не частина його, і передача не обмежується ніякими умовами.

Передача за правом справедливості

У разі, якщо передача не відповідає умовам, викладеним у статті 136, правонаступник може одержати право на майно у вимогах шляхом передачі за правом справедливості; при цьому він не отримує титулу на майно на основі звичайного права, але передача є дійсною за правом справедливості, і правонаступник отримує титул на майно у вимогах на основі права справедливості. Одним із наслідків цього є те, що правонаступник не може подавати позов від свого імені — він має приєднатися як позивач у справі до того, хто передав йому права. Надсилати повідомлення особі, яка має зобов´язання за майном у вимогах, не обов´язково, але якщо цього не буде зроблено, то можливі такі два варіанти наслідків.

По-перше, якщо особа, яка має зобов´язання, робить платежі особі, яка передала права, не знаючи, що відбулася їх передача, то вони є зобов´язувальними для правонаступника. Наприклад, припустимо, що А винен Б 1000 фунтів стерлінгів, і Б передає борг В, не повідомивши про це А. Якщо А заплатить 200 фунтів стерлінгів, щоб погасити частину боргу, то В не може переслідувати А за цією сумою. Він може вимагати лише решту 800 фунтів стерлінгів.

По-друге, згідно з правилом, встановленим прецедентом Дірл проти Холла (1828 p.), якщо майно у вимогах передано наступному правонаступнику, якого не повідомили про попередню передачу, то останній матиме пріоритет над попереднім правонаступником. Наприклад, припустимо, що А винен Б 1000 фунтів стерлінгів. Б передає борг В, а потім Г. При цьому Г робить повідомлення, а В — ні. Передача боргу Г матиме пріоритет, попри те, що передача його В відбулася раніше.

За умови справедливості

Будь-яка передача, статутна чи за правом справедливості, буде дійсною за умови справедливості. У справі Роксбург проти Кокса (1881 р.) К. передав Роксбургу гроші в сумі 3000 фунтів стерлінгів, які йому належали від операції продажу. Борг був оплачений на рахунок К. у банку Кокса 6 грудня. Роксбург надіслав Коксу повідомлення про передачу 19 грудня. 6 грудня за рахунком К. відбувся овердрафт на 647 фунтів стерлінгів. Суд ухвалив, що Кокс має право зарахувати 647 фунтів стерлінгів, які йому винні, проти переданих коштів.

Дебітор може зарахувати будь-який борг, що виникає з того самого контракту або тісно пов´язаний з тим самим контрактом, з яким пов´язане виникнення переданого боргу, навіть якщо він не був іще накопичений на момент передачі.

Якщо борг не був іще накопичений на момент надіслання повідомлення про передачу, а також він не є наслідком того самого або пов´язаного з ним контракту, то вимагати зарахування не можна.

11.3.2. Стаття 56 Закону про власність 1925 р.

Частина 1 статті 66 передбачає, що:

"Особа може одержати безпосереднє або інше право на землю чи іншу власність або вигоду від умови, права мирного заволодіння нерухомістю, договору чи домовленості щодо землі чи іншої власності, хоч вона може і не бути названа як сторона передачі або іншого документа*´. У справі Бісвік проти Бісвіка (1968 р.) постало питання, чи слова "чи іншу власність" надають позивачці (а це була вдова особи, яка була стороною угоди, і одночасно особа, на користь якої було укладено угоду) добиватися в суді виконання угоди від свого імені.

Докладніше факти викладені вище, але важливо, що чоловік уклав угоду на користь своєї дружини, і постало питання, чи може вона добиватися в суді виконання угоди від свого імені. Голова Апеляційного суду лорд Деннінг і лорд-суддя Данквертс ухвалили рішення, що вона може виконати угоду у судовому порядку від свого імені на підставі статті 56(1) Закону про власність, 1925 р. Відповідач подав апеляцію до Палати лордів, заявивши, що вона не мала права виконувати угоду в судовому порядку від свого імені на підставі статті 56 Закону про власність. Було ухвалено рішення, що дія закону поширюється лише на нерухому власність, тобто землю та предмети, прикріплені до неї, на кшталт будинків). Проблема цього висновку пов´язана з тим, що стаття 205 Закону про власність 1925 р. (якою керувався Апеляційний суд при винесенні рішення, що вдова може подавати позов від свого імені) передбачає:

"1. У цьому законі, якщо з контексту не випливає інше, такі вирази мають значення, яке їм відповідно надається цим положенням, тобто:

2. "Власність" включає будь-які речі у вимогах, і будь-яке право власності на нерухомість або особисту власність".

Якщо положення статті 205 слід розуміти буквально (а те, що це так, треба ще довести), то видається досить-таки ясним, що слова "чи іншу власність" у статті 56 включають особисту власність так само як і нерухому власність. Однак Палата лордів не погодилася з такою інтерпретацією, вказавши, що цей закон є консолідуючим і парламент не міг мати на увазі, що закон, який стосується переважно нерухомості, може застосовуватися для того, щоб обійти доктрину приватності угоди. Через це Палата лордів дійшла висновку, що слово "власність" у контексті статті 56 не включає особисту власність.

11.3.3. Агентські відносини

Агент (А) — це особа, призначена патроном (П) для виконання угоди з третьою стороною (Т) від імені патрона. (Зауважте, що часом трапляються ситуації, коли агент наймається просто для підготовчої роботи, а не для укладання контракту — більшість агентських контрактів з агентами з продажу нерухомості належать до контрактів цього типу.) Типовими комерційними агентами є страхові агенти, агенти бюро подорожей, аукціоністи, біржові брокери та ін.

Ясно, якщо П призначає агента для укладення контракту з Т, закон трактує контракт так, ніби його укладено безпосередньо між П і Т. Тож питання щодо приватності контракту не виникають. Наприклад, у справі "Данлоп" проти "Нью Герадж" (1915 р.), в якій факти були трохи схожими на факти справи "Данлоп" проти "Селфріджа" (див. нижче), за винятком того, що в угоді між маклером і компанією "Нью Герадж" маклер був цілком очевидно призначений агентом "Данлопа" для укладення контракту продажу. Було ухвалено рішення, що контракт продажу був між "Данлопом" і "Нью Герадж" і що агент не порушив приватності контракту між цими сторонами.

Неназваний патрон

Проблема виникає у випадках, коли А не може сказати, що він діє від імені П. У таких випадках говорять, що П — неназваний патрон. Якщо реалії такі — А справді діє від імені П, право визнає контракт чинним, попри неназваність патрона. Якщо, однак, агентське право застосовується як спосіб обійти доктрину приватності, позов про те, що А уклав контракт від імені неназваного патрона, не буде підтримано.

У справі "Данлоп" проти "Селфріджа" (1915 р.) позивачем виступила компанія "Данлоп" (виробник шин), а відповідачем — роздрібно-торговельна крамниця "Се л фрі дж". Компанія "Данлоп" уклала письмову угоду з компанією "Дью Ко", яка займалася поставками аксесуарів для автомобілів, на підставі якої "Дью" придбала деякі продукти "Данлоп" для перепродажу в роздрібній торгівлі. "Дью" обіцяла, що вони не продаватимуть шини "Данлоп" за ціною, нижчою від вказаної в прайс - листі виробника, і як агент компанії "Данлоп" добиватимуться того самого від інших осіб, яким "Дью" продає шини. В обмін на це зобов´язання "Дью" одержала спеціальні знижки і дозвіл надавати знижки до 10 % власним клієнтам. Крамниця "Се л фрі дж" прийняла замовлення від двох своїх клієнтів на шини "Данлоп" за зниженою ціною. Вони замовили ці шини у "Дью", яка, у свою чергу, замовила їх у "Данлоп". 2 січня, в день доставки шин, "Селфрідж" зобов´язалася перед "Данлоп" не перепродавати їх за ціною, нижчою за зазначену в прас - листі "Данлоп". (Насправді зобов´язання було підписано кількома днями пізніше, але датувалося 2 січня.) Одне з цих замовлень було доставлено. Згодом представники "Селфрідж" сказали іншому клієнту, що він може отримати шини лише за ціною, вказаною в прайс - листі. Тим не менше, "Данлоп" подала позов на "Селфрідж" за порушення контракту, вимагаючи відшкодування збитків, пов´язаних із порушенням контракту, судової заборони продавати шини за ціною, нижчою, ніж у прайс - листі. Рішення Палати лордів: попри те, що компанія "Данлоп" могла бути неназваним патроном стосовно зобов´язання не знижувати ціни, єдиними сторонами контракту були "Дью" та "Селфрідж". Тому "Данлоп" програла справу, бо вона не була стороною контракту продажу і не надала зустрічного задоволення за контрактом продажу між "Дью" та "Селфрідж", який було укладено до втручання "Данлоп".

11.3.4. Певні страхові контракти

Загальне правило полягає в тому, що доктрина приватності поширюється на страхові контракти. Однак цю доктрину можна легко обійти, передавши поліс особі, яка за задумом, має виграти від неї.

В окремих випадках, проте, чітке застосування правила приватності може спричинити незручності з комерційного погляду або навіть несправедливість. Ці справи вирішувалися залежно від обставин. У законі передбачено обставини, коли третя сторона може подати позов у зв´язку зі страхуванням на її користь. Так, за страховим полісом, взятим чоловіком чи дружиною на користь іншого члена подружжя або дитини, бенефіціарій може подавати позов; коли йдеться про дорожні випадки, за полісом обов´язкового страхування третьої сторони може бути подано позов проти страхової компанії будь-якою особою, на котру поширюється його дія. Однак, попри ці та інші винятки, основна доктрина приватності все-таки поширюється на страхові контракти.

11.3.5. Трасти

Один із давно прийнятих принципів права справедливості передбачає, що якщо Д (донор) дає майно ДВ (довіреному власнику), щоб той застосував майно на користь Б (бенефіціарія), то таким чином виникає траст. Право справедливості гарантує, що ДВ виконує свої зобов´язання відповідно до трастової угоди і не використовує трастове майно для своєї вигоди. Якщо траст оформлено з належним дотриманням усіх формальностей, майно, надане Д, вважається подарунком, і Б може виконати трастову угоду в судовому порядку, подавши позов на ДВ.

Однак уявімо, що Д обіцяє ДВ, що він у майбутньому передасть вигоду Б в обмін на зустрічне задоволення від ДВ. Чи постає в цьому випадку зобов´язання, достатнє, щоб Б міг подати позов на Д з приводу його обіцянки? Інакше кажучи, чи існує траст обіцянки?

У справі Томлінсон проти Джилла (1756 р.) Дж. пообіцяв удові, що оплатить борги покійного чоловіка. Один із кредиторів (Т.) подав позов на підставі обіцянки. Суд ухвалив рішення, що в цій ситуації утворився траст, в якому Дж. виступав донором, вдова — довіреним власником, а Т. — бенефіціарієм.

Проблема, пов´язана з цією справою, полягає в тому, що в 1756 р. доктрина зустрічного задоволення була розвинена майже так само, як зараз, і ясно, що вдова не надала жодного зустрічного задоволення за обіцянку Дж. Тож майже напевно можна стверджувати, що позов Т. у наші дні був би відхилений на тій підставі, що вдова не надала Дж. зустрічного задоволення.

Однак у справі Грееорі та Паркер проти Вільямса (1817 р.) зустрічне задоволення в угоді мало місце. П. був винен гроші Г. і В. П. домовився з В., що перепише на нього всю свою власність, якщо В. заплатить борги П. перед Г. П. передав власність, відповідно до домовленості, але В. не міг оплатити борги П. перед Г. Г. і П. подали позов, щоб зобов´язати В. виконати обіцянку. Рішення: П. має вважатися довіреним власником Г., а отже, позов проти В. слід задовольнити.

У справі "Лес Аффретерс Рейніс" проти Валфорда (1919 р.) В. вів переговори з метою укладення чартерної угоди між компанією "Лес Аффретерс", якій належало судно "СС Флор", та нафтовою компанією. ЛА пообіцяла нафтовій компанії заплатити комісійні В. у сумі, що становить 3 % валової суми оренди. В. спершу не приєднався до фрахтувальників як позивач. Але коли В. заявив про свій намір це зробити, ЛА не заперечувала, і справа розглядалася так, ніби вони виступали разом. Рішення Палати лордів: фрахтувальники були довіреними власниками стосовно обіцянки ЛА заплатити комісійні В.

Проте у справі Вандепітте проти "Преферд Ексидент Іншу ране"

(1933 р.) лорд Райт сказав:

"Намір створити траст має бути чітко доведений; намір не може обов´язково випливати просто із загальних слів (страхового) поліса". У справі Шебсмана (1944 р.) голова Апеляційного суду лорд Гріш

зазначив:

"...Нелогічно буде вводити до контракту ідею трасту, коли сторони не виявили ніяких ознак, що вони мають такий намір. Якщо інтерпретувати цей контракт як створення трасту, то, на мою думку, це означає нехтувати лінію, яка розмежовує випадок трасту та випадок простого контракту між двома особами на користь третьої".

У справі Вісеік проти Бісвіка (1968 р.) в Апеляційному суді було заявлено, що угода між дядьком та племінником на користь вдови дядька створила траст на користь вдови. Суд ухвалив рішення, що цього не було, та Палата лордів не підтримала таку точку зору. Таким чином, доктрина трасту, цілком очевидно, нині не дуже допомагає в спробах обійти доктрину приватності контракту.

11.3.6. Додаткові контракти

Додатковий контракт — це контракт, який доповнює основний контракт. Як правило, це дуже штучний засіб, але він виявився корисним і гнучким інструментом правосуддя, великою мірою це стосується випадків, коли позивач в іншому разі зазнав би поразки через відсутність приватності контракту.

У справі "Шанклін П´єр" проти "Детел Продактс" (1951 р.) позивачі, які мали пірс, уклали контракт з підрядниками на його перефарбування. Згідно з ним позивачі мали право визначити фарбу, яка застосовуватиметься. Один із директорів компанії "Детел" приїхав до контори компанії "Шанклін", щоб спробувати одержати контракт на поставку фарби. Він сказав позивачам, що певна фарба виробництва "Детел" триматиметься 7—10 років. Після цього позивачі наказали підрядникам використати цю фарбу. Фарба виявилася незадовільної якості, бо протрималася лише три місяці. Тож позивачі подали позов проти виробників за порушення контракту. Очевидним запереченням проти такого позову є те, що між позивачем і відповідачем не було договірних відносин. Контракт на поставку фарби був між компанією "Детел" та підрядниками. Якби підрядники самі вибрали фарбу у компанії "Детел" не було б проблем: вони подали б позов на підрядників за порушення умови, що мається на увазі, про те, що фарба матиме задовільну для торгівлі якість, і підрядники, у свою чергу, подали б аналогічний позов проти компанії "Детел". Однак підрядники не порушували контракту з компанією "Шанклін", бо вони застосували рекомендовану нею фарбу. Тож компанія "Шанклін" не мала права на жодну компенсацію, бо не могла подати позов на "Детел". Рішення: обіцянка компанії "Детел" компанії "Шанклін", що фарба протримається 7—10 років, була додатковим контрактом, у рамках якого компанія "Детел" пообіцяла, що якщо "Шанклін" порекомендує використати їхню фарбу, то "Детел" гарантує, що вона протримається 7—10 років.

11.3.7. Оборотні документи

Оборотні документи — це майно у вимогах, яке може бути легко передане, зокрема шляхом індосаментування, від однієї особи до іншої. Оборотні документи виникли внаслідок комерційної потреби в них. Спершу вони набували чинності на підставі комерційних традицій, згодом через юридичне визнання, а насамкінець — на підставах закону. Найпоширенішим прикладом оборотного документа є банкнот. На практиці з банкнотами майже не виникало юридичних проблем. Однак чеки, тратти та векселі (поряд з іншими документами) також є оборотними документами, і через них часто постають проблеми. (Зауважте, що оскільки Закон про чеки 1992 р. передбачає, що в разі, якщо по діагоналі чека зроблено напис "лише на рахунок одержувача", чек є необоротним; більшість виданих чеків не є оборотними документами, бо в наш час загальною є практика видачі більшості чеків з таким написом.)

Попри те, що більшість чеків фактично не є оборотними, аби уникнути зайвих ускладнень, ми візьмемо чек, щоб показати, що оборотний документ є винятком із доктрини приватності. Уявімо, Ендрю продає товари Берті, і Берта дає Ендрю чек на суму, що відповідає їхній вартості. Ендрю робить індосамент, передаючи чек Кларенс, яка є його постачальником. Банк не приймає чек до сплати. Кларенс може подати позов на Берту на суму чека, попри те, що Кларенс не є стороною контракту між Бертою та Ендрю.

Оборотність має багато спільного з передачею, але між ними є і відмінності, а саме:

1) власник оборотного документа може подавати позов від свого імені. Правонаступник за статутним правом також може це робити, а от правонаступник за правом справедливості — ні;

2) оборотний документ передається не за умови справедливості. Передача майна завжди відбувається за умови справедливості;

3) особу, яка має зобов´язання за оборотним документом, не потрібно повідомляти про його передачу. При статутній передачі повідомлення є істотним, а при передачі за правом справедливості це бажано для встановлення пріоритету своїх претензій над претензіями інших правонаступників;

4) правонаступник набуває права на передане майно не більші за ті, які мав той, хто їх передав. Мається на увазі, що якщо А передає права Б, а В вкрав

майно, права на яке він передав, і передає його Г, котрий приймає майно добросовісно, сплативши його вартість, і Г не помічає, що він не має прав на це майно, то Г не одержує прав проти А. Однак, якщо А передає чек на користь Б, і чек вкраде В і передасть його Г, який приймає його добросовісно і не безплатно, не помітивши відсутності прав у В, то Г матиме право на суму, зазначену в чеку.

11.3.8. Банківські комерційні кредити

Комерційні кредити часто застосовують у зовнішньоторговельних операціях. Припустимо, що Б з Британії хоче придбати товари у С в Японії Б не хоче платити за товари до того, як вони будуть доставлені, оскільки може статися щось, що завадить С доставити товар. З іншого боку, С не хоче доставляти товари, не будучи впевнений в одержанні платежу. Рішенням проблеми, яке задовольнить обидві сторони, є банківський комерційний кредит. Що трапиться, якщо продавець запише умову в контракт купівлі-продажу, яка вимагатиме, щоб Б відкрив кредит на користь С у банку Б. Кредит буде виплачений С, коли С представить до банку документи про доставлення товарів. Як правило, С вимагатиме, щоб кредит протягом певного терміну не підлягав скасуванню. Б домовляється про це зі своїм банком. Банк повідомляє С, що він відкрив кредит, який не підлягає скасуванню, на його користь, і він може бути одержаний, тільки-но С пред´явить банку документи про доставку. В такий спосіб С гарантовано отримає свої гроші.

Постає питання про те, що буде, якщо банк відмовиться виконати свою обіцянку заплатити С. Ця проблема часто розглядається як проблема приватності контракту, коли С добивається виконання контракту між Б та його банком, попри те, що С не є стороною цього контракту. Однак, на думку авторів "Контрактного права" Чешира, Файфута та Фермстона, це проблема зустрічного задоволення. На їхню думку, С насправді добивається виконання обіцянки, даної йому банком, причому така обіцянка має характер одностороннього контракту.

Попри те, що було багато цивільних справ, пов´язаних із комерційними кредитами, жоден банк іще не наполягав на тому, що вони не зв´язані договірними зобов´язаннями за цим контрактом. Якщо погодитися з тим, що це односторонній контракт, видається, що неважко знайти зустрічне задоволення за обіцянку банку: С діяв собі на шкоду, доставляючи товари, чого він би не зробив, якби не запевнення банку.

Якщо цю проблему розглядати з погляду приватності контракту, тоді банківські комерційні кредити слід на практиці вважати винятком з правила приватності контракту.

11.3.9. Коносаменти

Якщо товари доставляються морем, продавець, як правило, укладає контракт з перевізником на доставку товарів. Підтвердженням контракту є документ, який називається "коносаментом". Коли товари доставляються покупцеві, продавець розписується на звороті коносамента і надсилає його покупцеві. Це дає покупцеві право на товари, зазначені в коносаменті. За загальним правом проблема полягає в тому, що якщо товари не будуть доставлені або будуть доставлені в пошкодженому стані, покупець не має права на засіб судового захисту проти перевізника, оскільки між ними немає договірних відносин. Щоб виправити це становище, Закон про коносаменти 1855 р. передбачає передачу прав та зобов´язань вантажовідправника стосовно перевізника названому вантажоотримувачу, або індосату, до якого переходять товари шляхом або на підставі коносамента чи індосамента. Це дає змогу особі, якій шляхом консигнації передаються товари, подати позов на перевізника, який не виконав своїх зобов´язань.

11.3.10. Стаття 14 Закону про компанії 1985 р.

Положення цієї частини передбачають, що зареєстрований меморандум або статут компанії має таку зобов´язувальну силу стосовно компанії та її членів, ніби на них стоять підпис та печатка кожного з них. Меморандум компанії — це документ, що регулює зв´язки компанії із зовнішнім світом. Статут компанії — це внутрішні правила управління, що визначають такі питання, як кількість директорів, спосіб їх призначення, вік їх виходу на пенсію, тип участі в акціонерному капіталі, права відповідних власників акцій тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Міжнародне приватне право
Римське приватне право
Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей