пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей

10.3. Відшкодування збитків


Відшкодування збитків може бути присуджене:

1) за делікт обману (щодо навмисного введення в оману);

2) за делікт недбальства;

3) на підставі статті 2(1) Закону про введення в оману 1967 р. (введення в оману, передбачене законом).

(Примітка: відшкодування збитків замість анулювання контракту може бути присуджене в разі ненавмисного введення в оману на підставі положень статті 2(2) Закону 1967 р. Ми розглянемо цей момент при висвітленні питання про анулювання статті.)

10.3.1. Відшкодування збитків за делікт обману

Відшкодування збитків за делікт обману може бути присуджене, якщо неправдива заява була зроблена умисно. Умисна заява — це заява:

а) щодо якої той, хто робить заяву, знає, що вона неправдива;

б) або яка робиться без переконання в тому, що вона відповідає дійсності;

в) або яка робиться необдумано, не приділяючи уваги тому, правдива вона чи ні.

Прецедентною для визначення шахрайства є справа Деррі проти Піка (1889 р.), в якій трамвайна компанія мала право, надане їй спеціальним актом парламенту, використовувати для руху трамваїв силу тварин, а за згоди Міністерства торгівлі — механічну силу або силу пари. Деррі та інші були директорами компанії. Вони видали проспект, запрошуючи громадян підписуватися на акції компанії. У проспекті було зазначено, що їм дозволено приводити трамваї в рух парою, а це веде до істотної економії коштів компанії. Коли директори робили цю заяву, вони гадали, що отримання згоди Міністерства торгівлі — проста формальність. Однак у даному разі згоди не дали, компанія зазнала б збитків і розчаровані інвестори подали позов на директорів за шахрайство. Рішення: заява не була зроблена умисно, оскільки директори чесно вірили, що їхня заява відповідає дійсності.

(Примітка: право невдовзі після цього змінилося з прийняттям Закону про відповідальність директора 1889 р. (який нині є частиною Закону про компанії 1985 p.), тож директорам присудили б відшкодувати збитки за недбалість, пов´язану з неправдивими заявами в проспекті. Однак це не впливає на загальну позицію, згідно з якою в разі ненавмисного введення в оману відшкодовувати збитки не належить.)

Відмінність між відшкодуванням збитків при обмані та при порушенні контракту

Згідно із загальним правилом відшкодування збитків при делікті полягає в тому, що воно покликане поставити безвинну сторону в становище, в якому вона була б, якби не трапився делікт, наскільки цього можна досягти за допомогою грошей. З іншого боку, відшкодування збитків при договірних відносинах покликане поставити безвинну сторону в становище, в якому вона була б, за умови, що контракт було б виконано. Це означає, що якби безвинна сторона уклала потенційно вигідну угоду, її становище могло б бути кращим, якби введення в оману трактувалося б як порушення контракту й відшкодування збитків було б присуджено на договірній основі.

Варто взяти до уваги, що правила віддаленості причинного зв´язку відшкодування збитків (тобто правила, що обмежують присудження відшкодування збитків) є більш щедрими при делікті обману, коли підлягають компенсації всі прямі збитки, навіть непередбачувані. При порушенні контракту збитки мають або природно випливати з порушення контракту (тобто вони мають бути ймовірним результатом порушення контракту), або бути такими, що їх кожна зі сторін могла передбачити як імовірний наслідок порушення контракту. Таким чином, якщо, наприклад, виникають збитки, причинно-на-сл ід новий зв´язок яких надто віддалений, коли йдеться про даний контракт (наприклад, "муки безсонних ночей", потреба в овердрафті для компенсації спричинених оманою втрат тощо), то для безвинної сторони краще, якщо її збитки оцінюватимуться як делікт обману. Наприклад, у справі Дойль проти "Олбі Айронмонджерс" (1969 р.) позивач мусив узяти овердрафт у результаті умисного введення його в оману. Було ухвалено, що він має право на компенсацію оведрафту. Однак у справі Пілкінгтон проти Вуда (1953 р.), в якій у позивача виникла потреба в овердрафті внаслідок порушення контракту, було ухвалено рішення, що витрати, пов´язані з цим, не підлягають компенсації як надто віддалені.

(Правило стосовно віддаленості причинно-наслідкового зв´язку, коли йдеться про делікт обману, також відрізняється від аналогічного правила при делікті недбалості. У разі недбалості діє вимога, що компенсації підлягають передбачувані збитки.)

Приклад відмінностей у правилах щодо віддаленості порушення контракту від наслідків і тих, що застосовуються в разі делікту обману, можна знайти в справі Дойль проти "Олбі Айронмонджерс" (1969 p.). Позивач придбав підприємство за 4500 фунтів стерлінгів і заплатив 5000 фунтів стерлінгів за резерви. Коли позивач розпочав діяльність, то з´ясувалося, що він покладався на цілу низку заяв, що не відповідають дійсності. Зокрема, йому сказали, що торгівля була на дві третини роздрібною, а на одну третину — оптовою, але вся торгівля відбувалася "через прилавок" (це мало означати, що немає потреби в роз´їзних агентах). Однак він з´ясував, що приблизно половина торгівлі була оптовою і що для ведення цієї торгівлі йому необхідно найняти роз´їзних агентів. Д. не міг дозволити собі найняти роз´їзного агента, оскільки він витратив усю готівку на придбання підприємства і мусив вдатися до додаткових запозичень. Тож уся оптова торгівля була втрачена. У 1964 р. позивач подав позов, вимагаючи відшкодування збитків на підставі шахрайства і злого умислу проти "Олбі (Айронмонджерс) Лтд" і кількох інших компаній групи "Олбі".

Суддя, який брав участь у розгляді справи, дійшов висновку, що торгівля "через прилавок" — це умова контракту. Він вирішив, що ступінь відшкодування збитків має становити різницю між тим, що Д. заплатив за підприємство, і тим, чого підприємство фактично коштувало. Прийнявши рішення, що ціна, заплачена за гудвіл, становила 4 тис. фунтів стерлінгів, суддя ухвалив, що втрата оптової торгівлі зменшила вартість підприємства приблизно на 35—40 %, що приблизно відповідає 2500 фунтів стерлінгів. Таким чином, збитки були оцінені в 1500 фунтів стерлінгів. Однак Апеляційний суд ухвалив рішення, що база оцінки при шахрайстві відрізнялася від бази оцінки при порушенні контракту. Крім компенсації за зменшення вартості підприємства (яку суд визначив у сумі 2500 фунтів стерлінгів), Д. мав право на компенсацію за напруження та тривогу, спричинені введенням його в оману, а також на покриття витрат, пов´язаних із виплатою процентів на банківський овердрафт, який він змушений був узяти внаслідок уведення в оману відповідачами. Сума цієї компенсації становила 3000 фунтів стерлінгів, тобто загалом — 5500 фунтів стерлінгів.

10.3.2. Делікт недбалості

У 1963 р. справа Хедлей Байрн проти Хеллера (1964 р.) встановила можливість позову за загальним правом про відшкодування збитків у зв´язку з деліктом введення в оману через недбалість.

До справи Донах*ю проти Стівенсона (1932 р.) особа не могла нести відповідальність за делікт, пов´язаний з трансакцією, стосовно якої ця особа мала договірні зобов´язання. Це було пов´язано з тим, що вважалося, ніби накладення деліктної відповідальності підриває доктрину договірного зв´язку. Справа Донах´ю проти Стівенсона змінила цю позицію, бо в ній було ухвалено рішення, що виробник має обов´язок перед споживачем свого товару дотримуватися обережності (щоб запобігти делікту недбалості), попри те, що він має також договірний обов´язок перед покупцем (тобто роздрібним торгівцем).

Цей обов´язок, однак, обмежений необхідністю не завдати фізичних ушкоджень або матеріальних збитків і не вимагає уникати спричинення суто економічної втрати. Цей погляд був підтверджений у справі Кандлер проти "Крейн Кристмас енд Ко" (1951 р.), в якій потенційний інвестор з метою інвестування в компанію покладався на звіти, підготовлені бухгалтером від імені компанії. Звіти були складені недбало, вони не відображали справжнього фінансового стану компанії. У результаті позивач втратив свою інвестицію. Він подав позов на бухгалтерів за недбалість. Рішення´, немає відповідальності за недбалість у разі суто економічної втрати.

До 1963 р. присудження відшкодування збитків за введення в оману було можливе лише в разі, якщо введення в оману було умисним. Тут було порушено справу за звинуваченням у делікті обману (див. вище). У 1963 р. справа Хедлей Байрн проти Хеллера перевершила силу справи Кандлер проти "Крейн Кристмас енд Ко" і встановила можливість позову за загальним правом про відшкодування збитків у зв´язку з деліктом введення в оману через недбалість, що призвела до суто економічної втрати.

У справі Хедлея Байрна позивачем виступили рекламні агенти. Вони попросили компанію "Ізипауер" розмістити у пресі й на телебаченні кілька оголошень від імені "Ізипауер". Це передбачало надання "Ізипауер" кредиту на 100 тис. фунтів стерлінгів і, оскільки рекламні агенти є комісіонерами, що беруть на себе del credere (це означає, що, на відміну від звичайного агентського правила, агенти зобов´язані платити своєму патронові), позивач хотів бути впевненим, що "Ізипауер" є фінансово стійкою компанією. Тож вони звернулися до відповідача — банкіра "Ізипауер" — за рекомендацією й отримали відповідь, що не передбачає "відповідальності з боку банку або його посадових осіб", що "Ізипауер" є "гідною довіри компанією, яка вважається придатною для звичайних ділових операцій. Ваші цифри більші, ніж ті, якими ми звичайно оперуємо".

Для тих, хто звик мати справу з банківськими рекомендаціями, ця рекомендація мала бути осторогою, і відповідач очікував, що її саме так і буде сприйнято, оскільки компанія "Ізипауер" взяла у банку овердрафт і було відомо, що банк має намір незабаром відкликати цей овердрафт. Це означало, що "Ізипауер" майже напевне зазнає труднощів, коли буде зобов´язана заплатити позивачу. Однак позивач продовжував працювати з "Ізипауер" і розмістив рекламні оголошення. Коли "Ізипауер" пішла на ліквідацію, будучи не в змозі оплатити свій рахунок за рекламу на суму 17 тис. фунтів стерлінгів, позивач подав позов на відповідача за недбалість, яка виявилася в позитивній рекомендації. Позивач програв справу, бо було ухвалено рішення, що застереження відповідача про звільнення від відповідальності, яке означало, що банкіри не беруть на себе жодного зобов´язання щодо точності рекомендації, звільняла їх від відповідальності. Однак значення цієї справи полягає в тому, що Палата лордів постановила, що особа, яка через недбалість ввела в оману іншу особу, несе перед нею деліктну відповідальність.

Важко сказати точно, за яких обставин заявник несе відповідальність. Палата лордів ухвалила, що для того, щоб А відповідав перед Б з обов´язку дотримання обережності в разі, коли він робить будь-які заяви, між А і Б мають існувати особливі відносини. Лорд Пірс, відповідаючи на запитання: "В яких обставинах виникають такі відносини, які спричиняють обов´язок дотримання обережності?", сказав:

"Відповідь на це запитання залежить від обставин трансакції. Якщо, наприклад, тут мала місце просто цікавість до цього питання, то немає підстав припускати існування таких особливих відносин... Щоб застосувати такий обов´язок у випадку заяви, вона, я гадаю, має стосуватися, очевидно, бізнесу або професійних трансакцій, з природи яких випливає серйозність питання і важливість та значення, які прив´язуються до відповіді".

Попри спроби Таємної ради (у справі "Мьючуел Лайф енд Сітізенс Іншуранс Ко" проти Еватта (1971 р.)) обмежити обов´язок дотримання обережності випадками, коли йдеться про консультації фахівців (і, можливо, лише в разі, якщо для даного фахівця надання консультацій — це його бізнес), складається враження, що англійські суди не прийняли цих обмежень. Наприклад, у справі Андерсон проти Родеса (1967 р.) було вирішено, що відповідач несе відповідальність за збитки позивача, пов´язані з уведенням в оману через недбалість, що полягало у свідченні про кредитоспроможність компанії, яка насправді була нестійкою у фінансовому плані, хоч це рішення було ухвалене ще до справи Еватта.

У справі "Капаро" проти Дікмана (1990 р.) було сформульовано чотири умови, які мають виконуватися, якщо обов´язок дотримання обережності має існувати у справі про суто економічні збитки. У цій справі відповідачі були аудиторами компанії "Фіделіті". Вони підготували річні звіти, спираючись на які, К. (позивач) придбав акції "Фіделіті", і зробив компанії пропозицію про додаткове придбання акцій, яку було прийнято. Позивачі заявили, що звіти були неточними, бо в них показано прибуток на 1,3 млн. фунтів стерлінгів, тоді як насправді слід було показати збитки на 400 тис. фунтів стерлінгів. Якби К. знали про справжній стан справ, вони ніколи не погодилися б на злиття компаній. Вони подали позов на підставі недбалості, вимагаючи відшкодування своїх збитків. Рішення: відповідач не мав обов´язку дотримання обережності в плані точності звітів ні щодо широкого загалу, який використовує інформацію звітів для інвестування в компанію, ні щодо будь-якого наявного індивідуального власника акцій, котрий використовує цю інформацію для збільшення свого пакета акцій. Аудитори готують звіт не для задовольняння інтересів потенційних інвесторів, а щоб допомогти власникам акцій колективно реалізовувати своє право на контроль за компанією.

Ось чотири умови, які мають виконуватися, щоб існував обов´язок дотримання обережності щодо суто економічної втрати.

1. Відповідач має повністю усвідомлювати природу трансакції, яку задумав позивач.

2. Він повинен або безпосередньо мати цю інформацію, або бути переконаним, що вона буде йому повідомлена, або належати до обмеженого кола осіб, до якого належить і відповідач.

3. Він повинен конкретно очікувати, що позивач буде належним чином і розсудливо покладатися на цю інформацію при вирішенні питання, чи брати йому участь у трансакції.

4. Мета, з якою позивач покладається на цю інформацію, має бути пов´язана з інтересами, щодо яких у нього є підстави вимагати захисту їх відповідачем.

Суд дійшов висновку, що якби аудитори мали обов´язок перед усіма інвесторами, це призвело б до необмеженої відповідальності перших.

Іншим був результат, досягнутий у справі "Морган Крусібль" проти Хілла Сем´юела (1991 p.). Позивачі запропонували злиття компанії "Фест Касл Електрон ікс". Захищаючись, компанія, на яку вони націлилися, порівняла показники прибутків компанії "Моргай Крусібль" з аналогічними показниками компанії "Фест Касл". Довівши, що порівняння не на користь "Фест Касл", вона намагалася переконати власників акцій не приймати пропозиції позивача. В основу заяв про показники прибутків було покладено недавно підготовлені звіти аудиторів, підписані Хіллом Сем´юелем. Тож "Морган Крусібль" підвищив свою ставку. Директори "Фест Касл" рекомендували власникам акцій погодитися на пропозицію. Згодом компанія "Морган Крусібль" заявила, що звіти були підготовлені недбало і вводили в оману. Рішення: ймовірності передбачення втрат МК через фінансові звіти не досить, необхідно щоб між позивачем і відповідачем було достатнє порозуміння. Крім того, покладення відповідальності на відповідача мало бути справедливим і розсудливим. У цій справі деякі із заяв були зроблені вже після пропозиції злиття компаній, і саме виходячи з цієї пропозиції. Тож дана справа відрізняється від справи "Капаро", оскільки в тій справі звіти були підготовлені не з тією метою, з якою позивач їх використав. Отже, відповідачі повинні нести відповідальність.

У справі "Ессо" проти Мардона (1976 p.) М. вів переговори про оренду автозаправної станції, яка належала Е. Під час переговорів один із старших торговельних агентів Е. сказав М., що потенційна пропускна спроможність станції на третьому році її роботи становила приблизно 200 тис. галонів. М. вирішив, що цифра 100 тис. була б реальнішою. Однак він у своєму рішенні покладався на кращу, ніж у нього, обізнаність працівника Б. Насправді ж пропускна спроможність була значно меншою від 100 тис. галонів, і станція виявилася нерентабельною. Тож у липні 1964 p. М. відмовився від оренди. Йому запропонували поновити оренду, значно знизивши орендну плату, але при цій пропускній спроможності цього все одно було недостатньо для рентабельної роботи станції. У серпні 1966 р. М. виявився неспроможним оплачувати поставки бензину. На цій підставі Б. подала позов, вимагаючи повернути станцію і сплатити прострочену орендну плату. М. подав зустрічний позов за порушення умов угоди з вимогою відшкодування збитків на підставі недбалості. Рішення: заява працівника Б. не була умовою угоди в тому розумінні, що він гарантував пропускну спроможність у 200 тис. галонів. Однак умовою контракту було те, що прогноз необхідно зробити уміло і з належною ретельністю. Оскільки цього не було зроблено, Б. порушила угоду. Крім того, згадана заява була розцінена як заява, що зроблена недбало і містить інформацію, яка не відповідає дійсності (у розумінні справи Хедлея Байрна). Вона не була заявою про точку зору в розумінні справи Біссет проти Вілкінсона (1927 p.), оскільки той, хто її зробив, мав фахові знання з цієї справи, яких не мав той, кому її було зроблено. (Описані події відбувалися до введення в дію Закону 1967 p., тож відповідач не міг його застосувати. Однак якби його застосували, результат був би аналогічним.)

Примітка: однак тому, кому було зроблено неправильну заяву, відшкодували збитки на підставі делікту недбалості, тобто був поставлений у становище, в якому він перебував би в разі незгоди на оренду. Він не отримав відшкодування своїх можливих втрат, як це було б при винесенні судового рішення на підставі порушення контракту, тобто в тому разі йому відшкодували б різницю між тим, що він заробив, і сумою ймовірного прибутку, якби пропускна спроможність станції становила 200 тис. галонів.

Нині особа, яку інша сторона вводить в оману з метою спонукати до укладення контракту, як правило, послалася б на положення статті 2(1) Закону про введення в оману 1967 p., хоч, аби скористатися всіма наявними можливостями, вона послалася б також на справу Хедлея Байрна, і на порушення контракту.

10.3.3. Введення в оману, передбачене нормами статутного права

До справи Хедлея Байрна (1963 р.) єдиним засобом судового захисту в разі ненавмисного (мимовільного) введення в оману було анулювання угоди. Воно застосовувалося, навіть коли введення в оману відбувалося через недбалість, і в результаті, якщо ненавмисне введення в оману призводило до істотних фінансових втрат, безвинна сторона не мала можливості відшкодувати ці втрати, подавши відповідний позов. Цього було недостатньо, бо звинувачення у шахрайстві довести нелегко (див. наведену, вище справу Деррі проти Піка), більше того, в разі звинувачення в шахрайстві відповідач має право скликати журі, що збільшує його витрати, якщо він програє справу.

Прецедент Хедлей проти Хеллера дещо поліпшив ситуацію, адже Палата лордів винесла рішення, що в разі введення в оману через недбалість безвинна сторона має право подати позов зі звинуваченням у делікті недбалості. Однак Закон про введення в оману пішов ще далі. Він передбачає, що сторона, яка ввела в оману, має відшкодувати збитки:

"попри те, що введення в оману було ненавмисним, хіба що вона мала достатні підстави вважати, ... що представлені нею факти відповідають дійсності".

Як введення в оману, передбачене нормами статутного права, так і введення в оману через недбалість — це заяви, які, хоч і зроблені щиро, але без належної уваги до питання, достатньої за даних обставин; отже, передбачене нормами статутного права введення в оману перекривається певною мірою нормами загального права про введення в оману через недбалість. Важлива відмінність між передбаченим нормами статутного права введенням в оману та тим, що визначено нормами загального права про введення в оману через недбалість, полягає в тому, що правила, встановлені справою Хедлея Байрна, стосуються ситуацій, коли той, хто робить заяву, і той, кому її роблять, не зв´язані між собою договірними відносинами, тоді як дія статті 2(1) поширюється лише на ситуації, "коли особа уклала контракт, отримавши від іншої сторони контракту викривлені факти".

Загалом вважається, що передбачений статутним правом засіб судового захисту за введення в оману, встановлений статтею 2(1) Закону про введення в оману, має переваги над засобом судового захисту, передбаченим за делікт недбалості, бо:

1) той, кому зроблено заяву, не повинен доводити, що той, хто її зробив, мав перед ним обов´язок дотримуватися обережності (хоч важко уявити собі договірні відносини, за яких одна сторона контракту не мала б обов´язку перед іншою стороною дотримуватися обережності);

2) позивач, який посилається на справу Хедлея Байрна, має доводити факт недбалості згідно зі звичайною процедурою, тоді як у разі посилання на статтю 2(1) існує презумпція недбалості, і відповідач повинен довести, що він мав достатні підстави вважати свою заяву такою, що відповідає дійсності;

3) у цих двох випадках діють різні правила стосовно віддаленості відшкодування збитків: згідно зі статтею 2(1) відшкодування збитків нараховується так, ніби введення в оману було умисним, тобто відшкодуванню підлягають усі прямі збитки; за прецедентом Хед-лея Вайрна відшкодування нараховується, виходячи з припущення про недбалість, що означає, що компенсації підлягають лише передбачувані збитки.

Пункт 3) був підтверджений справою "Ройскот Траст" проти Роджерсона (1991 р.). У цій справі перший відповідач домовився з другим відповідачем (дилером з торгівлі автомобілями) про придбання в нього машини. Перший відповідач купував машину на виплат за посередництвом фінансової компанії-позивача. Компанія-позивач вимагала внесення депозиту в розмірі 20 % ціни автомобіля (1520 фунтів стерлінгів). Перший відповідач мав лише 1200 фунтів стерлінгів. Однак із поданих йому розрахунків стосовно операції придбання на виплат машини складалося враження, що перший відповідач вніс депозит у сумі 20 % ціни. Справжня ціна машини була 7600 фунтів стерлінгів. Внесений депозит становив 1200 фунтів стерлінгів, тож залишалося ще 6400 фунтів стерлінгів. З розрахунків, представлених другим відповідачем компанії-позивачу, випливало, що купівельна ціна становила 8000 фунтів стерлінгів, і було внесено 20 % (тобто 1600 фунтів стерлінгів), а профінансувати треба решту 6400 фунтів стерлінгів. Таким чином, другий відповідач одержав суму, яку він планував дістати за машину. На жаль, перший відповідач нечесним шляхом продав машину Т., який одержав повне право володіння, передбачене Законом про оренду з правом викупу 1964 р. Компанія-позивач подала позов на відповідача за свою втрату. Суддя суду графства виніс рішення, що перший відповідач повинен відшкодувати суму, яка дорівнює решті несплачених внесків, а другий — 1600 фунтів стерлінгів, що відповідає додатковій сумі, яку її змусив заплатити другий відповідач, бо якби правильна сума депозиту була 1200 фунтів стерлінгів, це означало б, що машина коштує 6000 фунтів стерлінгів, і в цьому випадку компанія-позивач мала б заплатити дилеру лише 4800 фунтів стерлінгів замість 6400, які вона заплатила насправді.

Другий відповідач подав апеляцію проти рішення про відшкодування збитків, заявивши, що компанія-позивач не зазнала ніяких втрат, оскільки вона одержала право (за початковою трансакцією) на машину вартістю щонайменше 6400 фунтів стерлінгів. Компанія-позивач подала зустрічну апеляцію, стверджуючи, що її втрати становили 3625,24 фунта стерлінгів, що відповідає різниці між сумою, виплаченою дилеру, та сумою, отриманою від клієнта перед тим, як він виявився неспроможним виконувати свої зобов´язання. Питання полягало в тому, чи сума відшкодування, за статтею 2(1) Закону про введення в оману 1967 р., мала встановлюватися на основі "правила недбалості" про віддаленість причинного зв´язку чи на основі правила "обману", тобто чи шкода була передбачуваною, як у випадку недбалості, чи просто мала бути прямою, як у випадку обману.

Рішення: визначення суми відшкодування за статтею 2(1) відповідно до прямої вказівки закону має відбуватися "так, ніби заява була зроблена умисно", тобто на підставі делікту обману, а не делікту недбалості. Суд виніс рішення на користь фінансової компанії, якій дилер мав відшкодувати 3625,24 фунта стерлінгів.

Більш рання справа "Ховарда Марі на" проти "Огдена" (1978 p.) засвідчила, якими складними бувають інколи відносини між позовом, передбаченим статтею 2(1) Закону про введення в оману, позовом про недбальство за загальним правом і позовом про порушення контракту.

Відповідачі — екскаваторна фірма-підрядник — були запрошені до участі в тендері на виконання екскаваторних робіт для великої станції очищення стічних вод на Тайнсайді. Підрядники мали виконати таке замовлення: вибрати великий обсяг землі, завантажити її на баржі, які можуть виходити в море, вивезти в море і там вивантажити. Щоб виграти тендер, компанія О. мала підрахувати не лише вартість екскаваторних робіт (що їм було легко зробити як досвідченим екскаваторникам), а й вартість вивезення ґрунту до моря, а в цьому вони не мали ніякого досвіду. Однак вони знали, що треба найняти дві баржі, щоб одна вивозила ґрунт, поки другу наповнюють, тож вони запросили п´ять власників барж до участі в тендері на ці роботи.

Компанія X. була одним з учасників тендера, вони надіслали свого морського менеджера до майданчика в Тайнсайді, щоб він визначив природу матеріалу, який належало вивозити. Він сказав, що баржі компанії X. можуть виконувати цю роботу і листовно запропонував найняти баржі за 1800 фунтів стерлінгів на тиждень. Він вказав також обсяг матеріалу, який може перевозити кожна баржа. Компанія О. підготувала свою тендерну заявку на основі цифр, наданих їм компанією X. Прагнучи консервативності у своїх розрахунках, вони взяли за основу цифру, нижчу за повідомлену їм компанією X.

Тендер був успішним, і компанія О. продовжила свої переговори з X. На зустрічі між представниками компаній О. і X., представник О. ставив запитання із заздалегідь підготовленого списку, в якому налічувалося 31 запитання. Одне із запитань було пов´язане з вантажопідйомністю барж. Представник X. назвав цифру вантажопідйомності в кубічних метрах, яку вони вже називали раніше. "Скільки приблизно це буде в тоннах?" — запитав представник О. "Приблизно 1600 тонн, залежно від погоди, кількості завантаженого палива та пори року", — відповів представник X. Насправді ж ця відповідь була, хоч і чесною, але неправильною. Представник X. процитував на пам´ять цифру з "Переліку Ллойда", яка була помилковою. Правильною була цифра 1194 т (а з необхідними поправками — 1055 т). Саме ця цифра була правильно вказана в документації X., попередньо представленій представнику X., яка тепер лежала в папках у її лондонській конторі.

Переговори продовжувалися, обговорювали ціну, і нарешті 9 серпня 1974 р. компанія О. оформила замовлення за ціною 1500 фунтів стерлінгів, при цьому угода мала виконуватися на її власних умовах. Компанія X. заперечила проти цього, зазначивши, що умови містяться в чартерній угоді. Один із пунктів чартерної угоди передбачав, що прийняття компанією О. судна має бути вирішальним доказом того, "що вони перевірили судно і встановили, що воно ... в усіх відношеннях відповідає призначенню, яке фрахтувальники мають на увазі і передбачають, і що воно повністю задовольняє їх в усіх відношеннях".

Фактично чартерну угоду так і не підписали, але, тим не менше, баржі були надані компанією X. Компанія О. використовувала баржі протягом 6 місяців, хоч вони і нарікали на роботу механізмів, до того ж підозрювали, що баржі не були спроможні вміщувати такий вантаж, який, за словами представника X., вони мали б нести. Через шість місяців вони виявили, що корисне завантаження барж становило лише 1055 т. Тож компанія О. внесла 20 тис. фунтів стерлінгів у рахунок оренди і заявила, що більше платити не буде. Компанія X. забрала свої баржі, а О. найняла інші для завершення робіт. Компанія X. подала позовну заяву, вимагаючи 93 183,14 фунта стерлінгів у рахунок орендних платежів за дві баржі. Компанія О. подала зустрічний позов на 600 тис. фунтів стерлінгів на підставі дефектності механізмів, а також на тій підставі, що X. ввела їх в оману щодо вантажопідйомності барж. Вони заявили, що це є:

а) порушенням контракту (тобто порушенням додаткової умови);

б) або деліктом недбалості;

в) або введенням в оману через недбалість у розумінні статті 2(1) Закону про введення в оману 1967 р.

Вони заявили, що через низьку вантажопідйомність барж виконання контракту затяглося. На захист зустрічного позову компанія X. заявила, зокрема, що умовами в чартерній угоді визначалося, що прийняття доставки є остаточним доказом того, що баржі відповідають меті О.

Суддя першої інстанції виніс рішення на користь X. і відкинув зустрічний позов О. Апеляційний суд одностайно визнав, що якщо об´єктивно подивитися на справу, X. не виходив з наміру, щоб їхня заява щодо вантажопідйомності барж прирівнювалася до додаткової договірної умови (тобто умови контракту). Тож порушення контракту не було.

На думку лорда-судді Шоу, компанія X. несе відповідальність за загальним правом за недбалість. Лорд-суддя Брідж не висловив жодної думки з цього приводу, а голова Апеляційного суду лорд Деннінг вважав, що недбалості не було.

Однак і лорд-суддя Брідж, і лорд-суддя Шоу підтвердили, що X. зобов´язана відшкодувати збитки на підставі введення в оману через недбалість відповідно до статті 2(1) Закону про введення в оману 1967 р. Обидва вони дотримувалися думки, що заява представника X. стосовно вантажопідйомності барж є істотною, і безумовно важливим чинником у їхніх міркуваннях було те, що представник X. міг легко перевірити вантажопідйомність барж, звірившись з інформацією, наявною в папках компанії. Залишалося ще питання стосовно умови про звільнення від відповідальності в чартерній угоді. Стаття З Закону 1967 р. визнає недійсним умови про звільнення від відповідальності, якщо вони не відповідають критерію виправданості. Лорд-суддя Брідж висловив сумнів щодо того, чи поширювалася дія цієї умови на заяву, що вводила в оману, про що йшлося в позові, але навіть якщо так, то вона все одно була виправданою. Лорд-суддя Шоу приєднався до цього погляду і погодився з аргументацією лорда-судді Бріджа. Не погоджуючись, голова Апеляційного суду лорд Деннінг ухвалив рішення, що умова була справедливою і виправданою.

10.3.4. Цілком безвинне введення в оману

Це ситуація, коли той, хто зробив неправильну заяву, мав достатні підстави вважати, що його заява відповідає дійсності. Наприклад, власниця будинку інформує потенційного покупця, що будинок не сирий. Вона покладається при цьому на недавній звіт інспектора. Інформація неправильна. Це було б цілком безвинним введенням в оману, в разі якого засобом судового захисту буде анулювання угоди або відшкодування збитків. (Звичайно, безвинна сторона могла б порушити справу проти інспектора за недбалість.) Засобом судового захисту в разі цілком безвинного введення в оману, як зазначалося, відповідно до ст. 2(2) Закону 1967 p., є анулювання угоди або відшкодування збитків замість відшкодування збитків.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Міжнародне приватне право
Римське приватне право
Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей