§ 2. Право спільної часткової власності
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 тощо).
Право спільної часткової власності передбачає:
- по-перше, що право кожного співвласника не обмежується якою-небудь конкретною часткою спільної речі;
- по-друге, що об´єктом цього права власності є річ;
- по-третє, що права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, а ця власність є багатосуб´єктною;
- по-четверте, що кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.
Суб´єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб´єкти майнових правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
Підстави виникнення спільної часткової власності фізичних осіб різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоємцями. Спільна власність з участю фізичних осіб може виникнути як результат їх спільної праці (наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Виникнення спільної часткової власності фізичних осіб може відбуватися й на інших підставах.
З виникненням спільної часткової власності фізичних осіб виникає багато питань з приводу володіння, користування і розпорядження спільним майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших не повинно суперечити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між фізичними особами, які є учасниками спільної часткової власності, безпосередньо присвячені статті 356-367. Названі статті можуть регулювати і відносини між юридичними особами як учасниками спільної часткової власності, але за умови, що вони не суперечать статутній діяльності останніх.
Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності на нього, здійснюється за згодою всіх його співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.
Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної часткової власності стосовно не об´єкта спільної власності, а частки у праві, що належить власнику, тоді діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права стосовно належної йому частки в спільному майні.
Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе відповідальність перед третіми особами за зобов´язаннями, пов´язаними із спільним майном, і зобов´язаний брати участь у сплаті податків і платежів, а також у витратах на утримання і зберігання спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов´язків.
Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення договорів купівлі-про-дажу, дарування, міни). Після смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за законом, так і за заповітом. Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи.
Як уже зазначалося, право спільної власності пов´язане з обмеженням права власника, але у законі встановлені також і гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній власності стороннім особам. Однією із таких гарантій є переважне право купівлі частки в спільній власності (ст. 362 ЦК України). У разі продажу одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі, решта учасників спільної часткової власності має переважне перед іншими особами право купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною на продажу, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.
Переважне право купівлі має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою частку в праві спільної власності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон зазначає лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) - із прилюдних торгів, сюди слід також віднести всі форми реалізації прав кредиторів, пов´язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках переважного права купівлі надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнення, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників.
Переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його частку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейшла безоплатно тим, а не іншим особам, в іншому - він передає свою частку в обмін на довічне утримання, а за договором міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.
Стаття 362 ЦК України встановлює також умови здійснення співвласниками переважного права купівлі, а також наслідки їх неодержання. Так, співвласник-продавець зобов´язаний письмово повідомити решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо співвласники (співвласник) відмовляться від здійснення переважного права купівлі або не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів з дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця. Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами повинна прирівнюватися до відмови реалізувати своє переважне право купівлі.
Слід зауважити, що це положення може дати підставу порушити переважні права співвласників на купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може назвати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення договору може бути встановлена також відповідно до завищеної суми, що фактично ускладнює виявлення правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про перевід на них прав і обов´язків покупця. Такий позов може бути заявлений протягом трьох місяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності.
При розгляді цього позову суд повинен перевірити реальність вимог позивачів.
Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов´язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов´язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов´язків покупця.
|
:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право