Право власності може належати як одній особі (роздільне право власності), так і кільком особам одночасно (спільне право власності).

Право спільної власності не поширюється на власність юри­дичної особи і членів трудового колективу юридичної особи. Адже відомо, що майно юридичної особи відокремлене від май­на держави чи іншого засновника юридичної особи, а також від майна працівників, які уклали трудовий договір з цією юридич­ною особою. Це один із загальних принципів діяльності юри­дичної особи, який виражається в такій її ознаці, як майнова відокремленість. Це положення законодавчо закріплене в ст. 6 Закону України «Про власність», у ч. 2 п. З якої зазначено, що юридична особа здійснює право володіння, користування і роз­порядження закріпленим за нею майном відповідно до свого Ста­туту (положення).

Не можна вести мову про спільну власність і в тому випадку, коли одному власнику належить певна окрема частина якої-не-будь речі, наприклад рамка до картини, а іншому - сама картина. Кожний із цих власників може надавати свою річ іншому для ко­ристування на підставі договору найму або безоплатному користу­ванні майном. Після закінчення терміну договору річ повинна бути повернута її власнику. Під час дії договору найму наймач не може набувати права власності на ту річ, яка йому не належить.

Не виникає також права спільної власності і в тому випадку, коли кілька осіб користуються річчю, право власності на яку на­лежить третій особі. Наприклад, землеволодільці користуються землею, яка належить державі.

Наведені приклади свідчать, що право спільної власності може виникнути лише тоді, коли кілька осіб набувають пра­ва власності на одну і ту ж річ або сукупність речей. Причому, кожний із співвласників має свою частину в праві на все спільне майно і ця частка стосується всього комплексу прав і обов´язків щодо цього майна. Така частка може бути як визначеною, так і невизначеною. Кожний співвласник повинен співставляти свою поведінку стосовно спільного майна з волею інших спів­власників, оскільки його частка у власності не створює абсолют­ного права ні на будь-яку реальну частину майна. Це право на майно взагалі.

Фактичні частки майна у спільних власників можуть бути як однаковими, так і різними. Наприклад, двом особам може належати по 1/2 частині майна, або одній особі може належати 1/2 частина майна, а двом іншим співвласникам - по 1/4 час­тині. Пропорції можуть бути й іншими.

По суті право спільної власності є таким же, як і право роз­дільної власності. Але будь-яке розпорядження майном, що перебуває в спільній власності, може бути здійснено лише за загальною згодою всіх власників, які мають рівні голоси, неза­лежно від розміру належної їм частки: незгода одного припиняє розпорядження інших. У цьому розумінні право спільної влас­ності є одним із видів обмежень права власності; право кожного обмежується правом інших. Відбувається взаємне обмеження.

Отже, право спільної власності - це право двох або більше осіб на один об´єкт.

До прийняття Закону України «Про власність» цивільне зако­нодавство обмежувало можливість набуття права спільної влас­ності. Так, ст. 112 ЦК УРСР передбачала, що майно може нале­жати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі й одному чи кільком колгоспам або іншим кооператив­ним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Як бачимо, спільна власність не допускалася між грома­дянами та юридичним особами. Більше того, ст. 117 ЦК УРСР зобов´язувала учасників спільної власності, один з яких був громадянином, а інші - юридичними особами, протягом одного року припинити право такої власності. Були передбачені й спо­соби припинення такого права власності.

Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо ви­никнення права спільної власності. Згідно зі ст. З зазначеного Закону майно може належати на праві спільної власності грома­дянам, юридичним особам і державі. Допускається об´єднання майна, що є власністю фізичних осіб, юридичних осіб і держа­ви, та створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Одним із прав співвласника є його право на виділ належної йому частки із спільного майна (ст. 364 ЦК України). Ніяких мотивів співвласнику не потрібно наводити при використанні цього права. Якщо правочин про спосіб виділу не досягнуто, то такий спір вирішується в судовому порядку. З виділом учаснику спільної власності на будинок (а отже, й на інше майно) його час­тки в натурі, спільна власність на цю частку припиняється, що тягне за собою втрату переважного права решти учасників спіль­ної власності на купівлю цієї частки.

Необхідно розрізняти виділ частки майна в натурі і встанов­лення порядку користування відособленими приміщеннями бу­динку.

При виділі співвласнику передаються у власність окремі при­міщення і він може ними користуватися як власними. Він не має права користуватися іншими частинами будинку, а інші колиш­ні співвласники - виділеною йому частиною будинку.

При встановленні порядку користування відособленими при­міщеннями, частина приміщень (кухня, коридор тощо) може залишатись у загальному користуванні учасників спільної влас­ності.

Якщо буде доведено, що частини будинку залишаються в спільному користуванні, слід вважати, що право спільної влас­ності на річ в цілому не припинилося.

Такий висновок може мати практичне значення при вирі­шенні спорів, пов´язаних з правомочностями власників квартир у будинках ЖБК, а також в державних будинках.

Як відомо, відповідно до нового законодавства про власність, у приватній власності фізичних осіб можуть бути квартири в бу­динках ЖБК, державних та інших житлових фондів. Якщо всі квартири будинку перейшли у власність фізичних осіб, то вини­кає спільна власність власників квартир на загальнобудівельні конструкції житлового будинку. Якщо викуплено кілька квар­тир, то виникає право спільної власності фізичних осіб і ЖБК або іншого власника будинку. Проблеми можуть виникати як при користуванні спільним майном, так і при розпорядженні виділеною часткою в спільному майні.

Право спільної власності фізичних осіб може виникнути при створенні трудового господарства. У власності трудового госпо­дарства можуть бути: будь-яке мале підприємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, в інших галузях, транспортні засоби, машини, інше майно, необ­хідне для ведення трудового господарства. Усе це може належа­ти на праві спільної приватної власності громадянам, які спіль­но ведуть трудове господарство.

Учасниками спільної власності трудового господарства мо­жуть бути й члени сім´ї, які спільно ведуть це господарство.

Безумовно, право спільної власності в трудовому господарс­тві виникає не у кожного працюючого в цьому господарстві (там можуть працювати робітники на умовах трудового дого­вору). Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути тільки його засновники (про це може свідчити ус­тановчий договір і статут трудового господарства як юридич­ної особи).

Цивільний Кодекс України передбачає дві правові форми об´єднання юридичних осіб, які обумовлюють виникнення спіль­ної власності:

1.  Спільна власність юридичних осіб виникає на підставі до­говору про спільну діяльність і має за мету внесення коштів або трудову участь в сумісній діяльності. Нові юридичні особи при цьому не створюються (1130, 1134 ЦК України).

2.  Юридичні особи створюють на свої кошти нові юридичні особи, в тому числі шляхом об´єднання. Ними можуть бути під­приємства, а також асоціації, спілки та інші об´єднання.

Закон України «Про власність» передбачає також об´єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і де­ржави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств за участю українсь­ких та іноземних юридичних осіб та фізичних осіб.

Крім загального визначення права спільної власності, можна дати визначення цього права в об´єктивному і суб´єктивному ро­зумінні. Право спільної власності в об´єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов´язані з набуттям кількома особами права власності на конкретно виз­начене майно, а також закріплюють, охороняють і регулюють права цих осіб на володіння, користування і розпорядження цим майном.

У суб´єктивному розумінні право спільної власності є правом кількох осіб сумісно володіти, користуватися і розпоряджатися конкретно визначеним майном.

Закон України «Про власність» та інші джерела цивільного права розрізняють два види спільної власності: часткову і суміс­ну. Законодавством не встановлено вичерпного переліку підстав виникнення спільної часткової власності. Такими підставами можна вважати всі відомі законні підстави виникнення права власності. Водночас виникнення права спільної сумісної влас­ності може мати місце тільки в тому разі, якщо це прямо перед­бачено законом.