Право власності має об´єктивний і суб´єктивний аспекти. Під правом власності в об´єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб´єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведін­ки фізичної чи юридичної особи щодо володарювання над реча­ми (тобто надання особі можливості володарювати над певною належною їй річчю). Складовими суб´єктивного права власності є правомочності володіння, користування і розпорядження ре­чами. Названі правомочності складають юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він зали­шається власником.

Правомочність володіння - це юридично забезпечена мож­ливість власника бути в безпосередньому фактичному зв´язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв´язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв´язку, воно тісно пов´язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише при­пустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, визнається її законним во­лодільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнісним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній під­ставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Тому наявності лише фактичного володін­ня недостатньо для того, щоб вважатись законним володільцем. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титуль­ним володінням.

Незаконне володіння не базується на правовій основі, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, у свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовіс­ним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність (наприклад, громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у за­конного володільця). Різновидом добросовісного володіння є во­лодіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, яка не є власником майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом.

У багатьох європейських країнах такий строк встановлюєть­ся цивільним законодавством залежно від того, яке майно опи­нилося в добросовісного володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувальна давність виникає при во­лодінні нерухомим майном впродовж 15 років, а іншим майном - 5 років. Про набувальну давність йдеться і в ЦК України. Згід­но зі ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим май­ном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим май­ном протягом 10 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Так, згідно зі ст. 119 ЗК Украї­ни громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно корис­туються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть звернутися до компетентного органу про передачу її їм у власність.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про неза­конність свого володіння, він називається незаконним недобро­совісним володільцем (привласнення краденого майна). Недоб­росовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, насильницького - грабіж або розбій, підроблено­го - шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння - це початок права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов´язує з моментом передачі - отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування - це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задо­волення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може виявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ді­лянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов´язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та охоронюваних законом інтере­сів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні ор­гани можуть контролювати дії власника, пов´язані з користу­ванням його майном. Так, міліції надається право відстороняти від керування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп´яніння, а також тих, які не мають документів на пра­во керування або користування транспортними засобами, ану­лювати виданий юридичній особі дозвіл на використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і речовин при невиконанні нею встановлених правил користу­вання цими засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укладення договору, пе­редачі речі під заставу тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі закону, односто­ронніх правочинів, рішення суду, цивільно-правових договорів, адміністративних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону України «Про міліцію» мають право вико­ристовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідуван­ня правопорушників та доставлення їх до міліції. Обмежене ре­чове право теж є прикладом користування чужим майном.

Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є по­чатком права власності, то з правом розпоряджання пов´язується початок припинення права власності назавжди або відокремлен­ня власника від його майна на певний час. Застосовуючи право­мочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньо­го правочину, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в ре­зультаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб при­пинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Тому має місце лише право користування річчю, а не право розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов´язане з особою власника, це дає змогу віднести його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, неза­лежне від права власності особливе право. Власник або безпосе­редньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано - через представників.

Зауважимо, що Закон України «Про власність» робить спро­бу надати правомочності розпоряджання самостійного значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття «право повного господарського відання», яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і за­кріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарсько­го відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України (ст. 37 За­кону України «Про власність»).

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилась від свого права власності, передавши його державним підприємствам. Таке явище слід вважати неприродним, викликаним кон´юнктурними чи будь-якими іншими незрозумілими міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовили­ся від терміну «повне господарське відання», який уперше був запроваджений Законом «Про власність» в СРСР від 6 берез­ня 1990 p., замінили його на «право господарського відання» (ст. 294, 295). При цьому йдеться про незастосування до права господарського відання правил про право власності. Державно­му підприємству заборонено продавати належне йому за правом господарського відання нерухоме майно, передавати його в орен­ду, віддавати під заставу. Держава як власник «здійснює конт­роль за використанням, призначенням і збереженням належного підприємству майна, має право на одержання частини прибутку від користування майном, що перебуває в господарському відан­ні підприємства».

Варто зазначити, що ГК України закріплює майно за держав­ними підприємствами теж на праві «господарського відання», а не «повного господарського відання», як це було передбачено у Законі України «Про власність». При цьому законодавець відмо­вився від прямого застосування до права господарського відання положень про право власності, встановивши суттєві обмежен­ня повноважень державного підприємства розпоряджатись на­лежним йому майном, в першу чергу нерухомістю (ст. 674 ГК України).

Стосовно ж захисту права господарського відання підлягають безпосередньому застосуванню положення законодавства, вста­новлені для захисту права власності. При цьому суб´єкт підпри­ємництва, який здійснює господарську діяльність на основі пра­ва господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (п. З ст. 136 ГК України).

Правомочності власності в сукупності можуть належати лише власникові, який має право одночасно володіти, користу­ватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування за­собів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої права, власник зобов´язаний не шкодити довкіллю, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, дотримуватися моральних засад суспільства, утримувати належне йому майно, ризикуючи випадково його втратити, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи договором. Власник також зобов´язаний забезпечити гро­мадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність влас­ника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов´язано допустити до обмеженого користування його майном інших осіб.

Отже, зміст права власності складають права на володіння, користування і розпорядження майном, а також обов´язки, пов´язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою за­гибеллю речей. Сукупність прав та обов´язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Таким чином, суб´єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користувати­ся і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від будь-яких протиправних втручань до свого волода­рювання над належним йому майном.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що суб´єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові, як уповнова­женій особі, протистоять усі інші особи, які зобов´язані не пору­шувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб´єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інте­реси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Отже, право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов´язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправ­ного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов´язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб´єктами права власності в Україні визнаються: народ Ук­раїни, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України «Про власність»), органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися природними об´єктами для задоволення власних потреб. Він зобов´язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першоосновам свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України «Про власність»).

До громадян як суб´єктів права власності законодавство від­носить громадян України, іноземних громадян та осіб без грома­дянства. Усі вони мають рівні майнові права і обов´язки, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України.