Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов´язків є представ­ництво.

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюю­чи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки.

Представництво характеризується такими ознаками:

-  цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійсню­ються безпосередньо іншою;

-  представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключ­но фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплю­ються);

-  представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

-  представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

-  правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спри­чинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, гос­подарському суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдя­ки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин гро­мадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, пош­тові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджа­тися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому допомагає представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізня­ють представництво від чималої низки подібних відносин.

Термін «представництво» у широкому розумінні включає відносини, що існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються й тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відно­сини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Від представництва в цивільному праві потрібно відрізняти посередництво. Метою посередництва є укладання угоди між зацікавленими сторонами. Маклер - це особа, яка професійно займається посередництвом при укладанні різних правочинів (купівлі-продажу товарів, цінних паперів, страхування тощо). Маклер, як правило, виступає відносно сторін як незалежний по­середник, хоча й діє за рахунок коштів клієнтів і за дорученням. Оскільки він як посередник представляє інтереси обох сторін, то й відповідає за свої дії перед кожною стороною.

Посередник сам не укладає правочинів для сторони, він тільки фактично бере участь в її укладанні: готує проект до­говору, надсилає його зацікавленим сторонам або допомагає їм зустрітися, бере участь у попередніх розмовах, що не мають юридичного змісту. Інколи функції торгових маклерів вико­нують брокери. Та ні маклери, ні брокери не можуть розгляда­тись як представники, звичайно, окрім тих випадків, коли з маклерськими чи брокерськими конторами укладено договір доручення.

Комерційний посередник (необхідно відрізняти від комерцій­ного представника) лише сприяє укладенню правочину, але сам його не укладає.

Конкурсний управляючий (при банкрутстві) розпоряджаєть­ся майном боржника і вчиняє низку дій від свого власного імені в інтересах кредиторів підприємства-банкрута.

Виконавець заповіту вчиняє дії, які необхідні для виконання останньої волі заповідача.

Не є представниками посильні, кур´єри, тобто ті особи, які лише виконують функції передачі листа, телеграми, проекту договору, іншої інформації. Вони інколи навіть не тільки не знають, а й не розуміють змісту документа. Посланцями (по­сильними) можуть бути навіть тварини, птахи. На відміну від представника, посильний своєю волею не бере участі у встанов­ленні визначених юридичних наслідків. Він лише передає вже фактично виражену волю особи, відображену в тексті документа. Тобто він виступає не як юридичний, а як фактичний учас­ник відносин.

Роль посередника припиняється саме там, де фактичні дані набувають юридичного змісту. Волевиявлення щодо укладання правочину надходить не від нього, а від особи, яка зацікавлена цей правочин укласти. Посередник повноважень на укладання правочину не має. Його обов´язок полягає в тому, щоб знайти, звести осіб, які зацікавлені, ознайомити їх з можливістю укла­дання правочину, його умовами та змістом.

Відрізняються від представника й інші особи, які, не виража­ючи самостійної волі, надають фактичні послуги, допомагають особі виразити свою волю й виконати необхідні дії: перекладач, тлумач, особа, яка підписує правочин за неписьменного чи за особу, яка через фізичний стан не може поставити свій підпис.

Особливості має також так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здій­снюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а за відсутності вказівок на такі повноваження - також довіреності (ст. 243 ЦК).

Особливістю комерційного представництва є те, що комерцій­ними представниками можуть виступати як юридичні, так і фі­зичні особи - суб´єкти підприємницької діяльності.

За загальним правилом, представник не може укладати пра­вочин між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі правочини, але тільки в разі згоди на це обох сторін. Комерційний представник також не може укладати правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.

Повноваження комерційного представника повинні бути пря­мо визначені у відповідному договорі між ним та особою, яку він представляє, або у виданій йому довіреності.

Представник вчиняє юридичні дії від імені того, кого він представляє. Тобто він повідомляє про свій намір створити права і обов´язки не для себе, а для іншої особи. Якщо це не зрозуміло з обставин, за яких діє представник, то він зобов´язаний повідомити про це контрагента. Саме цим представництво відрізняється від таких близьких до нього правовідносин, як договір комісії, коли одна сторона (комісіонер) зобов´язується за дорученням ін­шої сторони (комітента) за винагороду вчинити один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента. Тобто на відмі­ну від представника, який діє від імені того, кого представляє, комісіонер діє він свого імені.

Дії представника особи зумовлюють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження - це право однієї особи виступати представ­ником іншої особи. Проте, як і кожне суб´єктивне право, пов­новаження включає не тільки право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Підстава­ми виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов´язує виникнення повноважень, є:

1.  Волевиявлення особи, яка бажає мати представника, ви­ражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, зазвичай, у вигляді довіреності.

2.  Призначення або обрання особи на посаду, виконання обов´язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

-    призначення або обрання керівником підприємства;

-    призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання правочинів (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інс­трукціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов´язки за посадою у службовий час, а обсяг їх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють (наприклад, про­давцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, у ць­ому разі вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю); - призначення опікуном.

3.   Наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчи­няти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укла­дення конкретного правочину, що виходить за межі побутового (п. 4.7. Правил опіки та піклування від 26 травня 1999 p.).

4.   Відносини материнства, батьківства, усиновлення, удо­черіння, що оформлені відповідним чином. Так, за ч. 2 ст. 154 СК батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських органі­зацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездат­них сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

5.   Спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси фермерського господарства перед органами де­ржавної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об´єднаннями представляє голова фермерського господарства (ст. 4 Закону України «Про селянсь­ке (фермерське) господарство» від 19 червня 2003 p.).

6.   Членство в кооперативі, спілці, об´єднанні, за статутом якого інтереси цього об´єднання представляє голова.

Таким чином, залежно від того, на чому базуються повнова­ження представника, можна розрізнити представництво за за­коном (або законне, обов´язкове) і представництво за договором, (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК іншими законами). До призначення представника той, кого представля­ють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом представництва за законом є статутне пред­ставництво, коли відповідно до статуту чи положення керівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повнова­женнями виступати від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті укладання правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представ­ництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представля­ють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представництво в цивільному праві відрізняється від пред­ставництва суміжних правових інститутів, наприклад, від пред­ставництва судового або процесуального. Процесуальне пред­ставництво має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесах. Найпоширенішою формою добровільного представ­ництва в судовому процесі є представництво адвокатів. Не мо­жуть бути представниками в суді особи, які діють у процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представника­ми в суді, крім випадків, коли вони діють як представники від­повідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Метою представництва в цивільному праві є здійснення пред­ставником від імені і за рахунок того, кого представляють, пев­них юридичних дій (укладання правочинів тощо), метою судово­го представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо в цивільному праві при укладанні правочину представ­ник завжди заміняє того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інте­реси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому пред­ставництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути зазначені в довіреності.

При посвідченні довіреності на ведення справи в суді нотаріус повинен роз´яснити довірителю, що уповноважена особа вправі вчиняти від його імені усі процесуальні дії. Обмеження повнова­жень представника щодо вчинення конкретних процесуальних дій мають бути обумовлені безпосередньо в довіреності.

Відповідно до ч. 6 ст. 42 ЦПК фізична особа може надати пов­новаження представникові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.

Представником може бути не кожний суб´єкт цивільного пра­ва. Необхідною умовою правосуб´єктності представника є наяв­ність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не мо­жуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням. Не дозволяється укладати через представника правочинів, що за своїм характером вимагають особистої присутності особи (складати заповіт, укладати договір довічного утримання тощо).