Електронна бібліотекапідручники


Дипломатичний протокол та етикет

2.3. Дипломатичне старшинство — основа дипломатичного протоколу. Класи і ранги дипломатичних працівників


Проблема визначення старшинства глав дипломатичних представництв і дипломатів завжди була однією з найважливіших та найскладніших у дипломатичному протоколі й часто ставала причиною виникнення конфліктів і ускладнення відносин між державами. Першу спробу кодифікувати дипломатичні норми щодо важливості держав було зроблено 1504 року главою римо-католицької церкви, який претендував на верховенство серед католицьких держав, а тому склав так званий список монархів для вирішення суперечок про першість, які постійно виникали. Розстановка держав у списку відображала, на думку його укладачів, відносну економічну та військову силу, а також "древність держав". Але оскільки "сила держав" не була величиною постійною, а "древність" не підкріплювалася реальною силою, то подібні кодифікаційні списки не були довговічними і на них швидко переставали звертати увагу, а проблема старшинства залишалася [1, с. 26—27].

Початок вирішення проблеми старшинства був покладений на Віденському конгресі, відповідно до регламенту якого лише посол — "alter ego" ("друге я" володаря, який його посилав) — міг вести переговори з першою особою держави. Право призначати послів мали тільки Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія та Франція.

Згідно з Віденським регламентом представників європейських держав, який 1818 року був доповнений Аахенським протоколом, були встановлені дипломатичні класи, що відповідали дипломатичним рангам:

— клас послів (ватиканські легати і нунції);

— клас посланників, повноважних міністрів (ватиканський інтернунцій);

— клас міністрів-резидентів;

— клас повірених у справах.

Ця регламентація, хоча й не була досконалою, проіснувала до 1961 року, коли була прийнята Віденська конвенція про дипломатичні зносини, яка стала новим кроком у класифікації дипломатів, з урахуванням тих величезних змін, що відбулися у світі впродовж майже 150 років.

Стаття 14 Віденської конвенції фіксує три класи глав дипломатичних представництв: клас послів і нунціїв, клас посланників та інтернунціїв (акредитуються при главах держав) і клас повірених у справах (акредитуються при міністрах закордонних справ). Як бачимо, випав з переліку клас міністрів-резидентів як такий, що пережив себе і на практиці не застосовується. Країни-учасниці Конвенції одностайно погодилися, що "інакше, як у стосунку старшинства та етикету не повинно проводитися ніякої різниці між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу". У межах кожного рангу старшинство визначається за часом, який минув з моменту вступу на посаду відповідного глави дипломатичного представництва або з урахуванням дати вручення вірчих грамот главі держави, або з часу повідомлення ним Міністерства закордонних справ про своє прибуття чи передачі МЗС копій своїх вірчих грамот, залежно від того, яка практика існує в тій чи іншій країні. У більшості країн моментом вступу на посаду вважається дата вручення вірчих грамот, але деякі, наприклад, Великобританія, визнають дату вручення копії вірчих грамот [22, с. 46—47].

У деяких державах, здебільшого католицьких, серед усіх глав диппредставництв одного і того ж рангу перевага надається представникові Святого Престолу. На зібраннях, під час яких присутні всі глави диппредставництв, постійний повірений у справах (en titre) йде по рангу з главами дипломатичних місій, які перебувають в рангу посла, а третіми за старшинством визнають тимчасових повірених у справах (ad interim), причому стосовно кожного з них враховується дата прийняття повноважень. У випадку присутності також інших членів диппредставництва (дружини дипломатів включно), вони займають місце, що відповідає ступеневі старшинства, який визнається за главою дипломатичного представництва або повіреним у справах.

Іншим працівникам дипломатичної служби присвоюються дипломатичні ранги, які відповідають їхньому становищу в системі відомств закордонних справ. Дипломатичний ранг є нормою, що визнається в усьому світі, орієнтиром для влади, яка приймає цього іноземного дипломата. Ранг визначає становище дипломата в дипломатичному корпусі, можливості та рівень його контактів з владою країни перебування і, врешті-решт, його місце на ієрархічній дипломатичній драбині.

Присвоєння дипломатичного рангу покликане стимулювати професійний ріст працівника, розвивати його професійні якості. Отже, індивідуальний дипломатичний ранг — це ознака досвіду дипломата, його здібностей, рівня набутих знань. Окрім всього, особи, які мають дипломатичні ранги і працюють у системі МЗС, отримують додаткові грошові нарахування до встановлених посадових ставок відповідно до рангу. Як виняток, дипломатичний ранг може присвоюватися особам, які не працюють безпосередньо в системі відомства закордонних справ, але мають відношення (наприклад, в Апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Президента, Секретаріаті Кабінету Міністрів) або заслуги в галузі зовнішньої політики і дипломати.

Дипломатія незалежної Української держави отримала у спадок від розваленого СРСР штатні розписи МЗС та дипломатичні ранги. До речі, більшовики, які прийшли до влади в Росії після жовтневого перевороту, вірні своїм руйнівним гаслам "мы все разрушим до основания", ліквідували дипломатичні ранги, а керівників своїх дипломатичних місій іменували "полномочными представителями" (полпредами), що не вкладалося в жодні рамки дипломатичного протоколу й етикету. Але необхідність контактів зі світом змусила більшовицьку владу наблизити свою дипломатичну службу до загальноприйнятої міжнародної системи і відповідно впорядкувати її. А тому Указом від 9 травня 1941 року були введені класи посла, посланника і повіреного у справах, а Указом від 18 травня 1943 року — дипломатичні ранги, які в Росії та інших пострадянських країнах існують практично донині [6, с. 52—53; 11, с. 34]. Дипломатичні ранги присвоюються персонально і пожиттєво.

У сучасних дипломатичних представництвах і місіях дипломатичні посади згідно з рангами йдуть у такій послідовності: посол, радник-посланник, радник, перший секретар, другий секретар, третій секретар, аташе. 18 листопада 2002 року прийнято Закон України "Про дипломатичні ранги України", згідно з яким встановлюються такі дипломатичні ранги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу, радник другого класу, перший секретар першого класу, перший секретар другого класу, другий секретар першого класу, другий секретар другого класу, третій секретар, аташе — всього 11 рангів. Дуже важливо підкреслити положення Закону про те, що "дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з першого до одинадцятого рангу". Дипломатичні ранги посла і посланника присвоюються Указом Президента України, інші — наказом міністра закордонних справ [4].

У ході багатовікової історії формування дипломатії, боротьби держав за зміцнення свого міжнародного престижу відбувалися зміни як трактувань дипломатичних рангів, так і їхнього значення. Наприклад, сучасне повне найменування посла — "надзвичайний і повноважний"— виникло не відразу, а в досить гострій боротьбі постійно акредитованих повноважних послів за своє протокольне старшинство з надзвичайними послами, які перебували в країні тимчасово із спеціальними дорученнями (скажімо, на коронацію, якісь ваяеливі переговори) і на цій підставі претендували на особливі почесті та перші місця, порівняно з послом, який перебував у країні постійно. Щоб це зрівноважити, у другій половині XVII ст. у вірчих грамотах постійних (повноважних) послів почали додавати слово "надзвичайний", зрівнюючи їх таким чином у протокольному плані з послами надзвичайними. Так виникла повна сучасна назва рангу посла. Змінам піддавалися і назви інших дипломатичних рангів. В українській історії, особливо козацької доби, були вживані назви "великий посол" або комісар, посол, посланець, нижчі дипломатичні ранги — писарі, товмачі (тлумачі), гінці.

Варто зупинитися на роз’ясненні дипломатичного рангу і посади "аташе". Згідно з Віденською конвенцією, це — найнижчий дипломатичний ранг або перший ранг молодого дипломата в його дипломатичній кар’єрі. Аташе — це молодший дипломат, ранг якого здебільшого співпадає з посадою. Але розширення діапазону міждержавних відносин та їхньої активізації в XX ст. зумовили появу аташе з особливими, специфічними функціями. У складі посольств діють аташе з питань оборони, військові, військово-морські та військово-повітряні аташе, які є представниками військових відомств своєї країни в країні перебування й одночасно радниками посла з військових питань.

Крім цього, в посольствах можуть бути аташе з питань культури, науки і техніки, сільського господарства, фінансів тощо. Деякі країни призначають навіть аташе з питань релігії. Спеціальні аташе — це висококваліфіковані працівники, які займаються налагодженням і розвитком міждержавних відносин у конкретних галузях. Спеціальні аташе здебільшого мають ранг радника або першого секретаря.

У посольствах можуть призначатися аташе з питань преси (прес-аташе), з числа дипломатів (практично від аташе — до радника), які займаються питаннями преси та інформації.

Усі категорії аташе є дипломатичними співробітниками посольства і входять до складу дипломатичного корпусу, користуються разом з членами родини всіма дипломатичними привілеями.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування