пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Дипломатичний протокол та етикет

2.2. Встановлення дипломатичних відносин. Призначення і відкликання глави та членів диппредставництва


Дипломатичні відносини — це офіційні відносини, які добровільно встановлюються двома державами шляхом дружніх контактів будь-якого характеру між їхніми урядами у політичній, економічній, культурній та інших сферах діяльності й дають право обміну дипломатичними представниками. Першим кроком на шляху встановлення дипломатичних відносин є визнання тієї чи іншої держави та її уряду з боку іншої держави. Відповідно до міжнародного права, існує дві форми визнання держав: де-факто і де-юре.

Визнання де-факто має неповний характер, тобто, не маючи змоги заперечити факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини, але, незважаючи на це, вступає з нею у ділові контакти, як правило, торговельно-економічні. Інколи така форма відносин може використовуватися впродовж тривалого часу, але зазвичай вона має короткотерміновий характер, іменується "ad hoc", у буквальному розумінні — "для цього", "для даного випадку". У сучасній міжнародній практиці така форма відносин застосовується порівняно рідко.

Найбільш поширеною формою визнання є визнання де- юре, або повне дипломатичне визнання. Воно передбачає встановлення документального оформлення офіційних дипломатичних відносин, заснування дипломатичних представництв на відповідному рівні, розвиток взаємовигідних торговельно-економічних, гуманітарних та інших зв’язків.

У міжнародній практиці не існує якогось спеціального єдиного порядку встановлення дипломатичних відносин, але країни оформляють ці домовленості письмово:

— шляхом обміну особистими нотами;

— підготовкою спеціальної угоди;

— публікацією обома сторонами відповідного узгодженого комюніке;

— шляхом обміну листами чи телеграмами з цього приводу на високому рівні.

Конкретні переговори щодо встановлення дипломатичних відносин можуть бути доручені, скажімо, урядовій делегації, яка прибуває в країну з нагоди святкування проголошення незалежності, або, частіше, одному із своїх дипломатичних представництв за кордоном (конкретно стосовно України велика робота була виконана Постійним Представництвом України в ООН). Під час таких переговорів досягають домовленості про сам факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, про термін вступу в дію досягнутої угоди, форму документа, який зафіксує цю угоду, та порядок і термін публікації цього документа чи тільки повідомлення (комюніке) з погодженням тексту.

Цікавою у цьому сенсі є постанова Президії Верховної Ради України "Про встановлення дипломатичних відносин з державами-суб’єктами колишнього СРСР" від 11 грудня 1991 року, в якій висловлювалася "готовність України встановити з іншими державами дипломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи одна одної, територіальної цілісності та непорушенні існуючих між державами кордонів", а також доручалося МЗС України "звернутися до всіх держав-суб’єктів колишнього СРСР з пропозицією про встановлення з ними дипломатичних відносин у повному обсязі, провести з ними переговори та укласти відповідні угоди" [16, с. 32; 20, с. 231—233; 21].

Упродовж перших місяців незалежності йшов активний процес визнання України (першими визнали Україну Канада і Польща — 2, Угорщина — 3, Латвія і Литва — 4, Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія — 5 грудня. Загалом упродовж грудня 1991 року Україну визнали 66 держав світу). 23 січня 1992 року у Києві був підписаний протокол про встановлення дипломатичних відносин з Францією, 27 — з Португалією, 29 — з Італією, 26 — спільне комюніке з АРЄ, 26 лютого — обмін листами між міністрами закордонних справ України та Фінляндії [10, с. 124—137; 15, с. 124; 16, с. 29].

З архіву МЗС України:

БІЛИЙ ДІМ

Вашингтон

26 грудня 1991 року

Шановний пане Президент,

З огляду на історичні зміни, що відбулися у Вашій країні, та припинення існування Союзу, який зв’язував республіки колишнього Радянського Союзу, маю приємність повідомити Вам, що Уряд Сполучених Штатів Америки визнав Україну як незалежну державу.

Упродовж останніх декількох місяців, включаючи наші зустрічі у Києві та Вашингтоні, ми провели широкий і конструктивний діалог стосовно питань, важливих для інтересів Сполучених Штатів і України та всього світу. Ми узгодили, що під час і після перехідного періоду Росія, Україна, Казахстан та Білорусь повинні забезпечити безпечний, відповідальний і надійний контроль за ядерною зброєю під єдиним керівництвом. Ми привітали Ваше зобов’язання забезпечити безпеку і прискорене знищення ядерної зброї на Вашій території та запропонували допомогу у цьому процесі. Ви і ми погодилися, що Україна повинна створити законодавство та інституційний режим для попередження розповсюдження і експорту зброї масового знищення та інших, дестабілізуючих військових технологій, а також ноу-хау для їх виробництва. Ми привітали зобов’язання України повністю імплементувати договори про скорочення наступальних озброєнь (СНО) та про звичайні збройні сипи в Європі (ЗЗСЄ), приєднатися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості без’ядерної держави та погодитися на всі гарантії Міжнародного агенства атомної енергії (МАГАТЕ).

Ви також висловилися щодо стійкої відданості України демократичним цінностям і спеціальним зобов’язанням, які містяться в усіх угодах НБСС, включаючи Гельсінську Угоду та Паризьку Хартію. Ми привітали Вашу рішучість швидко просуватися до створення ринкової економіки в Україні. Ви також: запевнили нас щодо Вашого обов’язку виконати договір та інші зобов’язання колишнього СРСР.

З огляду на підтвердження Вами всіх цих зобов’язань Секретарю Бейке- ру, маю приємність запропонувати встановлення повних дипломатичних відносин між нашими країнами з постійними представництвами. Маю намір назвати ім’я посла в Україні у найближчому майбутньому і запросити Вас визначитися із своїми планами щодо посла у Сполучених Штатах. Чекаю Вашої відповіді із згодою на ці домовленості та наступний розвиток сердечних і продуктивних відносин між Україною і Сполученими Штатами Америки.

Щиро Ваш, (підпис) Джордж Буш

Його Високоповажності Леоніду Кравчуку Президенту України Київ

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ 3 січня 1992 року м. Київ

Шановний пане Президент,

Напередодні Нового року мені було дуже приємно одержати Вашого листа від 26 фудня 1991 року, в якому Ви повідомляєте про офіційне визнання Урядом Сполучених Штатів Америки державної незалежності України.

З особливою вдячністю ми сприйняли Вашу пропозицію встановити між нашими державами дипломатичні відносини у повному обсязі.

Хотів би також щиро подякувати Вам за висловлені слова поваги і довіри до тих зобов’язань, які з повною відповідальністю взяла на себе Україна в здійсненні своєї незалежної внутрішньої і зовнішньої політики.

Україна і Сполучені Штати Америки підійшли до якісно нового етапу в розвитку своїх відносин. Цілком згоден з Вами, що ми маємо разом працювати над розбудовою більш надійного та безпечного світу.

У зв’язку з цим висловлюю згоду прийняти в Києві найблиямим часом повноважну делегацію на чолі із заступником Державного секретаря паном Реджінальдом Бартолом’ю. Сподіваюсь, що під час цього візиту ми матимемо змогу обговорити шляхи практичного вирішення важливих питань роззброєння, про які Ви згадуєте у своєму листі від 28 грудня 1991 року.

Гадаю, що ближчим часом я зможу повідомити Вам прізвище особи, яка буде рекомендована першим Послом України в Сполучених Штатах Америки.

Користуючись цією нагодою, хочу побажати Вам, пане Президент, і в Вашій особі всім громадянам США подальших успіхів, благополуччя і миру в Новому році.

З глибокою повагою, (підпис) Леонід Кравчук

Його Високоповажності

Пану Джорджу Бушу

Президентові Сполучених Штатів Америки

Повідомлення від Міністра закордонних справ та справ

Співдружності для Його Високоповажності

Міністра закордонних справ України

Шановний пане Зленко,

Лист Прем’єр-міністра від 31 грудня 1991 року Президенту Кравчуку підтвердив британське визнання України.

Тепер маю честь запропонувати встановлення дипломатичних відносин між Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії та Україною, дійсне з 10 січня. Британське Генеральне Консульство у Києві стане того ж дня Британським Посольством. Запит на агреман для Британського Посла буде надісланий згодом. Поміж тим, інформую Вас, що пан Майкл Холмс, у даний час Генеральний Консул Її Величності у Києві, буде Тимчасовим Повіреним у справах з 10 січня до прибуття пана Девіда Гледстоуна, який приступить до обов’язків Тимчасово Повіреного у справах 17 січня.

Буду вдячний за підтвердження того, що ці домовленості є прийнятними для Уряду України.

На завершення хочу висловити Вам свою щиру повагу і персональні добрі побажання. Дуже чекаю свого візиту до Києва 19 січня.

(підпис) Дуглас Хард

Міністр закордонних справ України

Його Високоповажності Дугласу Харду

Міністру закордонних справ та справ Співдружності

Київ, 9 січня 1992 року

Ваша Високоповажносте,

Маю честь повідомити Вас, що пропозиція щодо встановлення дипломатичних відносин між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії прийнята і діє з 10 січня 1992 року. Британське Генеральне Консульство у Києві стане Британським Посольством того ж дня. Запропоновані домовленості також прийнятні для Уряду України.

Хочу висловити Вам свою найвищу повагу і найкращі побажання. Чекаю Вашого візиту до Києва 19 січня.

3 повагою (підпис) Анатолій Зленко Міністр закордонних справ України

Перевод

Хельсинки, 26 февраля 1992 г.

Ваше Превосходительство,

Имею честь сослаться на дискуссии, касающиеся установления дипломатических отношений между Финляндской Республикой и Украиной и предложить следующее.

Желая укреплять и развивать взаимовыгодные отношения между странами и народами в соответствии с целями и принципами Устава Организации Объединенных Наций и Заключительного акта СБСЕ, а также Парижской Хартии для новой Европы, Финляндская Республика и Украина будут устанавливать дипломатические отношения и обменяются дипломатическими представителями на уровне послов в возможно короткий срок.

Дипломатические и консульские сношения между Финляндской Республикой и Украиной будут основываться на Венской конвенции о дипломатических отношениях от 18 апреля 1961 года и на Конвенции о консульских отношениях от 24 апреля 1963 года.

Если Правительство Украины согласно с вышеприведенным, имею честь предложить, что настоящее письмо и положительный ответ Вашего Превосходительства на него являются договором между нашими Правительствами по данному вопросу. Договор вступит в силу с даты обмена данными письмами.

Пааво Вяюрюнен Министр иностранных дел

Его Превосходительству

Г-ну А. М. Зленко

Министру иностранных дел Украины

Міністр закордонних справ України

Київ, 26 лютого 1992 року

Ваше Превосходительство!

Маю честь підтвердити одержання Вашого писта і від імені Уряду України висловити згоду з тим, що, як зазначається у ньому, Україна і Фінляндська

 

Республіка, пратучи розвивати взаємовигідні відносини між двома країнами і ї* народами у відповідності з цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй, Хельсінського Заключного Акта і Паризької Хартії для нової Європи, встановлять дипломатичні і консульські відносини і обміняються дипломатичними представництвами на рівні посольств в можливо короткий термін.

Дипломатичні і консульські відносини між Україною і Фінляндською Республікою базуватимуться на Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року і Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.

Висловлюю також згоду з тим, щоб обидва наші листи становили Угоду між нашими Урядами з даного питання, яка набирає чинності з дати обміну цими листами.

Прошу прийняти, Ваше Превосходительство, запевнення у моїй глибокій повазі.

Анатолій Зленко Міністр закордонних справ України

Його Превосходительству пану Пааво Вяюрюнену

Міністру закордонних справ Фінляндської Республіки

Отже, документами, що підтверджують встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода, протокол або ідентичні ноти, якими обмінюються представники, що вели переговори.

При заснуванні дипломатичних представництв держави повинні сприяти одна одній у придбанні (чи наймі) на своїй території згідно зі своїми законами приміщень, необхідних для представництв, які відповідали б вимогам до такого роду установ (місце розташування (бажано в центральній частині столиці), відповідність з огляду на безпеку, зовнішній вигляд приміщення тощо), а також належних житлових приміщень для співробітників.

З встановленням дипломатичних відносин з багатьма країнами світу молода Українська держава постала перед подвійною проблемою — розташування своїх дипломатичних представництв у столицях держав й іноземних представництв у Києві. Оптимісти в Україні плекали надії на те, що Росія, якій перейшла багатомільярдна (в доларах) закордонна власність колишнього Союзу, згідно з домовленістю на найвищому рівні, поділиться з новими державами, в тому числі й з Україною, частиною закордонної власності для розташування їхніх закордонних представництв. Це було неважко зробити, бо в деяких столицях ця власність складалася з десятків різних приміщень, як офісних, так і житлових. Незважаючи на багаторічні пустопорожні переговори, наші так звані брати і стратегічні партнери жодного квадратного сантиметра цієї спільної власності Україні, як і жодній з пострадянських держав (за винятком хіба що Білорусі), так і не передали і не передадуть, бо вони її вже давно розпродали різним комерційним структурам, а то й просто довели до руїни. Щоправда, у деяких столицях, наприклад, у Варшаві, вдалося просто нахабно, напівлегальним способом не отримати, а відібрати приміщення у "братів", але воно не оформлене жодним правовим актом. У деяких країнах з чітким юридичним регулюванням ми нібито опираємося переоформленню власності Союзу на власність Росії, але це практично нічого не дає.

У деяких країнах, наприклад, Канаді та СІЛА, з розташуванням українських представництв нам допомогла українська діаспора, з деякими країнами (Китай, Узбекистан, Туркменистан) обмінялися приміщеннями на засадах взаємності, але абсолютну більшість (понад 40 приміщень) було куплено або збудовано за гроші України.

Важко було і з розташуванням іноземних представництв у Києві, який довгий час перебував на становищі провінції Московської імперії і навіть уві сні не міг уявити, що йому доведеться розташовувати десятки іноземних посольств та консульств, представництв міжнародних організацій. Але й з цією проблемою ми поволі даємо собі раду, може, й не так, як би хотілося, але на більш-менш гідному рівні. ФРН, наприклад, збудувала своє приміщення під посольство, на такому шляху перебувають й інші держави. У вересні 1994 року Указом Президента України була затверджена "Програма розташування дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав і представництв міжнародних організацій в Україні", реалізація якої за допомогою Київської міськдержадміністрації через Генеральну дирекцію з обслуговування іноземних представництв (ГДІП) зробила за роки незалежності, здавалось би, нездійсненне.

На 2005 рік за кордоном діяло 118 посольств, представництв при міжнародних організаціях і Генеральних консульств України, а в Києві — 93 дипломатичних представництва іноземних держав та міжнародних організацій.

Треба також враховувати те, що в практиці міжнародних відносин бувають випадки, коли дипломатичні відносини зупиняються або й розриваються. Дипломатичні відносини розриваються, наприклад, унаслідок війни, збройної агресії проти суверенної держави, військового перевороту (заколоту) або коли один із партнерів змінює свій державний статус (входить у склад іншої держави або федерації). Розрив дипломатичних відносин супроводжується повним припиненням контактів між державами, відкликанням дипломатичних представників та закриттям дипломатичних представництв. Глава представництва відбуває з держави без жодних проводів; з протокольною службою МЗС вирішуються лише технічні питання ліквідації дипломатичного представництва та організації від’їзду персоналу. Глава дипломатичного представництва припиняє свої функції і в таких випадках: якщо він звільняється зі своєї посади й отримує інше призначення; якщо уряд країни перебування вважає його "персоною нон грата", у випадку смерті.

Отже, дипломатичну діяльність за межами країни здійснюють закордонні державні органи зовнішніх відносин, які поділяються на дві категорії: постійні і тимчасові.

Постійні органи — посольства і місії, представництва при міжнародних організаціях — це особливого роду державні установи, які ведуть повсякденну дипломатичну діяльність за кордоном, представляючи і захищаючи там інтереси своєї держави, її громадян та юридичних осіб.

За Віденською конвенцією 1961 року, функції дипломатичного представництва полягають, зокрема, у:

а) представництві акредитуючої держави в державі перебування;

б) захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

в) веденні переговорів з урядом держави перебування;

г) з’ясуванні всіма законними засобами умов і подій у державі перебування та повідомленні про них уряду акредитуючої держави;

ґ) заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки" [10; 15; 16].

Практика дипломатичних відносин виробила певний порядок призначення глав дипломатичних представництв, який був, знову ж таки, закріплений Віденською конвенцією (ст. 4): "Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона пропонує акредитувати як главу представництва в цій державі". Отже, перед призначенням глави представництва акредитуюча сторона подає запит агреману на кандидатуру, яку мають намір призначити на цю посаду.

Процедура призначення глави диппредставництва складається з таких етапів:

1.Підбір кандидатури посла або посланника.

2. Запит агреману.

3. Видання внутрішнього правового акта (указу Президента, постанови Парламенту) про призначення.

4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення уЗМІ про призначення, яке відбулося.

5.Видача вірчих грамот і від’їзд до країни перебування.

6. Попереднє вручення копій вірчих грамот міністрові закордонних справ.

7. Офіційна церемонія вручення вірчих грамот главі держави перебування.

8. Направлення особистих нот главам диппредставництв, акредитованих у країні перебування, про вручення вірчих грамот.

Якщо дипломатичні відносини встановлюються вперше, що характерно для новопосталих держав, то до приїзду посла в країну, де він повинен бути акредитований, посилається група (в умовах України це 2, максимум 3 особи) дипломатичних і адміністративно-технічних працівників з метою підготовки до заснування посольства. Дипломат привозить з собою листа міністра закордонних справ своєї країни на ім’я міністра країни перебування, в якому просить прийняти вказаного дипломата тимчасовим повіреним у справах, бо до приїзду посла він виконуватиме обов’язки глави дип- представництва.

У ході підготовки до відкриття посольства тимчасовий повірений, вручивши цей лист МЗС, знайомиться з документами та протокольними особливостями щодо відкриття посольства, отримує в МЗС необхідні консультації.

Циркулярною нотою тимчасовий повірений повідомляє МЗС і дипломатичні представництва, акредитовані в країні перебування, про офіційне відкриття посольства, його адресу, відповідні протокольні заходи (підняття державного прапора над приміщенням, прийом з цієї нагоди).

Агреман означає згоду уряду країни перебування на призначення конкретної особи главою диппредставництва (посла, посланника чи повіреного у справах) акредитуючої сторони. Якщо йдеться про призначення посла, то запит на агреман на нього може бути поданий через дипломатичного представника акредитуючої країни в країні перебування. Цей представник відвідує МЗС (на рівні міністра, державного секретаря або його заступника) і в усній чи письмовій формі повідомляє про намір свого уряду призначити посла та передає довідку про особу, яка пропонується. У довідці, що готується на звичайному аркуші паперу (не на офіційному бланку), повідомляється прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, освіта, службова діяльність, сімейний стан, знання іноземних мов. У деяких випадках агреман може запитуватися і шляхом надсилання міністерством (посольством) вербальної ноти.

Особливо важливо (і цього вимагає міжнародна практика), щоб факт запиту агреману зберігався у повній таємниці, тому що розголошення таких відомостей, особливо при відмові у наданні агреману, може призвести до негативних наслідків, зокрема, до ускладнення відносин між зацікавленими державами. Треба враховувати, що в нинішніх умовах ЗМІ дуже охочі до різноманітних сенсаційних повідомлень, а тому полюють за подібною інформацією і розповсюджують її навіть у вигляді чуток.

Згода сторони, яка приймає, означає, що кандидатура на посаду глави диппредставництва є особою бажаною, "персоною грата". Якщо ж з якихось причин вона не підходить, то вважається особою небажаною, "персоною нон грата".

На запит агреману не прийнято давати негативну відповідь у формі офіційного документа, бо вже сама затримка з відповіддю, яка, як правило, дається через 10—14 днів, або з урахуванням засад взаємності, тобто скільки часу розглядався агреман на їхнього посла, може розцінюватися як небажання приймати цю кандидатуру, і вона, зазвичай, знімається. Причини відмови жодна країна ніколи не пояснює.

Якщо акредитуюча сторона вважає кандидатуру достойною, а тому почувається ображеною негативною відповіддю, то може у порядку реторсії залишити посаду посла на довший час вакантною, а главу диппредставництва залишити на рівні тимчасового повіреного, що сприймається як погіршення рівня відносин між державами. Враховуючи цю ситуацію, приймаюча сторона, як правило, намагається не затримуватися з відповіддю. З іншого боку, акредитуюча сторона намагається запропонувати кандидатуру такого дипломата, яка б не викликала жодних сумнівів. Залежно від характеру двосторонніх відносин між державами чи від щирості особистих стосунків глав держав, кандидатура нового посла, особливо якщо йдеться про політичне призначення (наприклад, колишнього прем’єра РФ В. Черномирдіна, міністра закордонних справ чи іншого відомого політичного діяча), може погоджуватися ними навіть у телефонній розмові. Але це радше абсолютні винятки, ніж правило.

На призначення тимчасового повіреного у справах запитувати агреман не потрібно, а тому при від’їзді з країни перебування — тимчасовому чи на постійно — глава дипломатичного представництва надсилає Міністерству закордонних справ і главам диппредставництв особисту (а тепер часто — вербальну) ноту, в якій повідомляє про свій від’їзд з країни і про те, хто буде тимчасовим повіреним у справах на час відсутності посла. МЗС підтверджує отримання ноти, і формальності з призначенням тимчасового повіреного у справах на цьому завершуються.

Після отримання агреману відбувається призначення глави дипломатичного представництва відповідним державним актом акредитуючої держави (в Україні — Указом Президента), про що повідомляється у пресі. Після цього посол отримує на руки вірчі грамоти (від французького "letters de creance"), підписані главою держави, і готується до від’їзду. Назва "вірчі грамоти" походить від слова "вірити". Приблиз

но таке ж тлумачення вона має іншими мовами. Так, в англійській мові вірчі грамоти позначаються словом "credentials" або дослівно "мандат", "посвідчення особи". Це ж слово походить від англійського слова "credense", що означає "віра", "довіра", а тому і у вірчих грамотах вживається фраза, яка містить прохання "вірити всьому тому", що буде говорити посол від імені глави держави та уряду своєї країни.

Зразок вірчих грамот

В. А. Ющенко Президент України

Його Високоповажності Панові Ахмету Неджет Сезеру Президентові Турецької Республіки

Ваша Високоповажносте,

Керуючись бажанням розвивати і поглиблювати дружні відносини між нашими державами, я вирішив призначити

Пана___________________________

Надзвичайним і Повноважним Послом України в Турецькій Республіці. Прошу прийняти його з прихильністю і вірити всьому тому, що він висловлюватиме від мого імені або за дорученням Уряду України.

Водночас користуюся нагодою, щоб висловити свої найкращі побажання народові Турецької Республіки і запевнити Вашу Високоповажність у моїй вельми високій повазі

Особистий підпис Президента

Засвідчив Борис Тарасюк Міністр закордонних справ України м. Київ

2005 р.

У вірчих грамотах, де посол призначається за сумісництвом, вказується: ...призначити

Пана_______________________________

»Зразок

Надзвичайним і Повноважним Послом України в Ісландській Республіці за сумісництвом з резиденцією в м. Гельсінкі (Фінляндія)... ...і далі за текстом.

Якщо посол їде на заміну, а не вперше відкриває дипломатичне представництво, то разом з вірчими йому дають і відкличні грамоти (від французького "letters de rappel") попередника. Відкличні грамоти (колись навіть вживався термін "відпускні") — це документ, через який уряд оголошує про відкликання свого дипломатичного представника, за змістом вони схожі на вірчі:

У сучасному дипломатичному протоколі не практикується вручення відкличних грамот дипломатичним представникам, що від’їжджають, їх, як правило, вручає новоприбулий посол разом зі своїми вірчими грамотами. Вірчі та відкличні грамоти виготовляють на спеціальних бланках з державним гербом.

Варто зазначити, що якщо мова сучасних вірчих і відкличних грамот є лаконічною і конкретною, то в епоху абсолютних монархій та імперій вона характеризувалася надзвичайною витіюватістю і пишномовством, особливо, що стосувалося титулів монархів. Це було властиво російським царям, які з величезною старанністю перераховували свої титули стосовно загарбаних ними земель, що становили ледве не половину світу. Ось титул одного з них (подаємо мовою оригіналу, щоб зберегти її колоритність): "Милостью Божей, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский, Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсонеса Таврического, Царь Грузинский, Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский, Князь Эст- ляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Са- могитский, Белостокский, Карельский, Тверской, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода, Низовские земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстис- ловский и всея Северные страны Повелитель; Государь Иверския, Карталинские и Кабардинские земли и области Арамейские; Черкасских и Горских князей и иных Наследный Государь и обладатель; Государь Туркестанский; наследник Норвежский, герцог Шлезвиг-Голштынский, Стор- манский, Хитмарсенской и Олденбургский и прочая, и прочая, и прочая".

Ось так і не менше! Тому і сьогодні великодержавним шовіністам ці титули не дають спокою, і вони марять про нове "собирание земель", під якими б гаслами це не відбувалося: чи "сферы жизненных интересов", чи "єдиного экономического (таможенного)" тощо "пространства", чи просто, бо їм так хочеться.

Приїзд глави дипломатичного представництва теоретично має урочистий характер, хоча жодною пишністю не вирізняється, а в деяких країнах, які вважають себе еталонами демократії, простоти та скромності, взагалі є явищем досить буденним. Якщо посол прибуває літаком, то його в аеропорту чи на вокзалі зустрічає директор (або його заступники) Департаменту державного дипломатичного протоколу МЗС, тимчасовий повірений і співробітники посольства. Якщо посол прибуває з дружиною, то співробітники посольства зустрічаються також з дружинами. Біля трапу літака (вагона) тимчасовий повірений у справах представляє посла директорові протоколу, який його вітає і супроводжує до зали почесних гостей. Тимчасовий повірений у справах знайомить посла із співробітниками посольства. У деяких країнах існує практика, що новоприбулого посла вітають посли інших держав, акредитовані в цій столиці, але це зараз трапляється зрідка.

Якщо посол прибуває автомобілем, то жодна офіційна зустріч не організовується, за виключенням знайомства зі співробітниками посольства. У такому випадку посольство підтверджує диппротоколу факт прибуття посла і домовляється про перший візит до директора протоколу.

Новоприбулий посол перший візит складає директорові Департаменту державного протоколу МЗС, який інформує його про особливості церемоніалу вручення вірчих грамот, складання обов’язкових візитів державним діячам країни перебування, попередньо домовляється про візит до міністра закордонних справ. Глава диппредставництва вручає директорові копії тексту своєї короткої промови під час вручення вірчих грамот (якщо це передбачено протоколом), а також список співробітників посольства, які будуть присутні на врученні вірчих грамот.

Після цього відбувається візит до міністра закордонних справ, який є немовби вступом до акту акредитації — вручення вірчих грамот. Під час цього візиту відбувається коротка бесіда з міністром про стан двосторонніх відносин між державами, потім посол вручає копії вірчих і відкличних грамот, текст промови і просить міністра посприяти в організації зустрічі з главою держави для вручення йому вірчих грамот. У сучасній дипломатичній практиці, у зв’язку з демократизацією і спрощенням одного церемоніалу, промови виголошуються послами дуже рідко. До вручення вірчих грамот посол може скласти візит дуайєну дипломатичного корпусу, щоб отримати додаткову інформацію про місцеву протокольну практику. Жодних інших візитів до вручення вірчих грамот не відбувається.

Закінчення місії посла і його від’їзд також супроводжується низкою протокольних заходів. Після отримання агреману на нового посла акредитований посол визначає (за узгодженням з міністерством закордонних справ своєї держави) дату свого від’їзду і повідомляє про це МЗС країни перебування та дуайєна дипломатичного корпусу.

У деяких державах існує практика складання прощальних візитів певному колу офіційних осіб: главі держави, уряду, міністру закордонних справ, іншим офіційним особам. У більшості країн посли самі визначають, кого вони хотіли би відвідати з прощальним візитом, і передають список цих осіб до Департаменту державного протоколу МЗС з проханням посприяти в їхній організації. При складанні списку враховуються обсяги і характер зв’язків, які посол підтримував з представниками державних, урядових та громадських організацій під час виконання своєї дипломатичної місії.

З нагоди від’їзду посла міністр закордонних справ або його заступник влаштовують сніданок чи обід. Від імені міністра послові вручається сувенір. Як правило, дуайєн також влаштовує прийом — "келих шампанського", на якому обмінюється з послом короткими тостами. Сувенір вручається послу від імені дипкорпусу.

Перед від’їздом посол організовує прощальний прийом, на який запрошує офіційних представників країни перебування, членів дипломатичного корпусу. У день від’їзду він надсилає в МЗС вербальну ноту, а главам дипмісій — здебільшого особисті ноти, в яких повідомляє про свій від’їзд і про призначення тимчасового повіреного у справах. В аеропорту (на вокзалі) посла проводжають директор (або заступник) Департаменту державного протоколу, співробітники посольства, інколи іноземні посли. Якщо ж посол відбуває автомобільним транспортом, то його проводжають переважно лише співробітники посольства. Директор (заступник) департаменту держпротоколу може заїхати до резиденції попрощатися, але це не є обов’язковим.

У сучасній міжнародній практиці дуже часто застосовується метод призначення одного посла за сумісництвом в іншій або навіть кількох державах. Посольство і посол знаходяться в одній державі, а в країні, де він акредитований лише за сумісництвом, може відкритися невелике диппред- ставництво, очолюване тимчасовим повіреним у справах, почесне консульство або, найчастіше, посол періодично здійснює поїздки в цю країну, бере участь у різних заходах (як правило, у відзначенні національних свят), зустрічається з офіційними особами.

Вручення послом вірчих грамот главі держави є кульмінаційним протокольним заходом початку його дипломатичної місії і завжди проходить в урочистій обстановці. У більшості країн церемоніал вручення відбувається таким чином: у визначений день директор (заступник) Департаменту державного протоколу прибуває до посольства (або резиденції) на спеціальному автомобілі, де його приймає посол разом із співробітниками посольства, які супроводжуватимуть посла. Директор запрошує посла до автомобіля, яким вони вирушають до резиденції глави держави.

У багатьох країнах церемоніал відбувається за участі почесної варти. У такому випадку по прибутті посла до резиденції (палацу) глави держави оркестр виконує гімн держави, яку представляє посол, а почесна варта віддає честь, після чого посол входить до резиденції, де його вітає високий представник Канцелярії Президента.

До урочистої зали (в Україні — Біла Зала Маріїнського палацу) входить президент разом з представниками своєї канцелярії та МЗС. Посол вітає главу держави поклоном, а директор протоколу представляє посла президентові. Глава диппредставництва вручає президенту свої вірчі грамоти і відкличні грамоти та виголошує (у разі протоколу) свою промову. Якщо ж промова не виголошується, то посол після вручення грамот висловлює кілька приємних фраз на адресу країни перебування і передає главі держави привітання від свого президента.

Після цього глава держави відрекомендовує послові осіб, які його супроводжують, а посол — членів дипперсоналу посольства, які належать до його супроводу. На завершення церемоніалу президент дає послу так звану приватну аудієнцію (бесіда з послом), здебільшого віч-на-віч. Цю розмову веде найчастіше глава держави, він же й подає знак, що аудієнція завершується. Відбувається фотографування посла з главою держави та з супроводжуючими особами з посольства. На цьому церемонія вручення вірчих грамот, яка триває від 15 до ЗО хвилин, закінчується, і посол у супроводі директора департаменту повертається до резиденції.

Після вручення вірчих грамот у деяких країнах передбачається покладення вінків до найбільш шанованого пам’ятника в столиці, наприклад, до Могили невідомого солдата. У кожній країні, а особливо у державах з монаршою формою правління, церемоніал вручення вірчих грамот має свої особливості й відбувається пишніше. В Англії, скажімо, за послом прибуває спеціальна парадна карета, посол і особи, які його супроводжують, повинні бути у фраках. У більшості країн парадною формою одягу є темний візитний костюм, дипломатична уніформа (там, де вона є) або національний одяг, що характерно для послів азійських і африканських держав та Скандинавії (Норвегія).

З моменту вручення вірчих грамот вважається, що посол офіційно приступив до виконання своїх службових обов’язків у країні перебування. Міжнародною дипломатичною практикою передбачено, що відразу після вручення вірчих грамот (практично у той же день) посол надсилає главам диппредставництв, з країнами яких його держава підтримує дипломатичні відносини, які акредитовані в цій країні, особисті ноти, в яких повідомляє про вручення вірчих грамот. Потім посол складає візити офіційним особам, політичним і громадським діячам країни перебування, главам дипломатичних представництв, з якими його держава підтримує дипломатичні стосунки. Список офіційних осіб, яких бажано відвідати з візитом, як правило, рекомендується Департаментом державного протоколу, але може бути доповнений самим послом з метою розширення його особистих контактів, якщо це не суперечить протоколу.

Згідно з міжнародною протокольною практикою, глави дипломатичних представництв, яких відвідав з візитом новоприбулий посол, повинні складати візити-відповіді, але цього правила нині майже не дотримуються. Більше того, посли деяких країн, особливо тих, які належать до грандів світової політики, не вважають за потрібне складати візити своїм колегам, обмежуючись лише прийомом з нагоди свого приїзду або не роблячи навіть й цього. Загалом, прийом з нагоди початку своєї дипломатичної місії посли влаштовують після вручення вірчих грамот або поєднують його з якоюсь близькою датою (наприклад, річницею встановлення дипломатичних відносин тощо).

З метою знайомства складають візити своїм колегам дипломати інших рангів та дружини глав дипломатичних місій. Правила складання візитів дружин глав диппредставництв у різних країнах різні, слід відзначити, що ця практика поступово відмирає — вони зустрічаються, як правило, на спільних заходах та прийомах.

Членам дипломатичного персоналу посольства не потрібно отримувати агреман, їхнє призначення відбувається за спрощеною схемою. Про прибуття чи відбуття членів дип- персоналу посольства прийнято повідомляти МЗС країни перебування вербальною нотою (деякі диппредставництва повідомляють про це всі посольства в країні перебування). Окрім цього, вони повинні насамперед отримати в’їзні візи до країни свого призначення, а сторона, яка приймає, таким чином отримує інформацію про них і може висловити своє ставлення до цього призначення шляхом видачі візи чи відмови у ній, що в дипломатичній практиці не таке вже й рідкісне явище. Якщо ж існує безвізовий режим поїздок, то акредитуюча країна знаходить іншу форму інформування країни майбутнього перебування дипломата.

Якщо перед приїздом нового глави диппредставництва його попередник повинен залишити країну, й абсолютно не допускається їхнє одночасне перебування на території держави, що приймає, то дипломати, як правило, прибувають до від’їзду осіб, яких вони заміняють, щоб глибше і конкретніше ознайомитися з колом своїх обов’язків, налагодити контакти, обмінятися думками про особливості майбутньої роботи. Але й це правило не є обов’язковим. При від’їзді дипломатів у посольстві може влаштовуватися невеличкий прийом, на який здебільшого запрошують тих осіб, з якими новоприбулому дипломатові доведеться співпрацювати і підтримувати контакти.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування