Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Економіка Росії в період переходу до ринкової моделі господарювання


Перший етап реформ. Проведення радикальних реформ у Росії після розпаду СРСР ґрунтувалося на неоліберальній моделі і так званій шоковій терапії. Вони характеризувались прискореною приватизацією державної власності, відмовою від державного регулювання цін і валютного курсу рубля, планового управління економікою і планового розподілу продукції підприємств, бюджетних дотацій галузям народного господарства і населенню, адміністративної прив´язки виробника продукції до споживача та ін.

Лібералізація цін у січні 1992 року призвела до їх нестримного зростання: 1992 р. — у 26 разів, або на 31 % у місяць, 1993 р. — у 9,4 раза, або на 10 % у місяць, 1995 р. — у 2,3 раза, або на 7,3 %. Внаслідок цього відбулося різке зниження купівельної спроможності населення. Поєднання гіперінфляції з відкритістю внутрішнього ринку призвело до зростання імпорту і насичення споживацького ринку товарами, сприяло вилученню у населення грошової маси і стабілізації споживацького ринку. Малоконкурентна вітчизняна продукція стала швидко витіснятись із внутрішнього ринку, відбулося значне скорочення її збуту та виробництва в країні. Уже в 1992 р. промислове виробництво скоротилось на 18 %, ВВП знизився на 19, а у 1993 р. — на 16 і 12 % відповідно.

У 1993—1994 pp. прискореними темпами в країні відбувалась приватизація державної власності. Проголошеною її метою були підвищення ефективності роботи підприємств, ліквідація державних дотацій підприємствам, створення умов ринкової економіки, конкуренції виробників продукції і послуг, формування середнього класу в суспільстві як соціальної основи нового устрою.

У стислі строки здійснено акціонування державної власності у сфері матеріального виробництва, де пакети акцій було розподілено між трудовими колективами і державою. З метою підтримки приватизації директорам підприємств дозволено утримувати 5 % акцій. Всі громадяни отримали по одному ваучеру, вартість яких становила 150-мільйонну частку вартості всього державного майна Російської Федерації. Власники ваучерів могли вкласти їх як свої паї у підприємство, спеціально створені фонди або продати.

Як і в інших пострадянських країнах, така схема приватизації державної власності ставила працівників підприємств у нерівні умови. Переважна більшість їх практично нічого не отримала: передані ними ваучери в основному в інвестиційні фонди пізніше зникли разом із розвалом останніх.

Форсування створення середнього класу в Росії пов´язувалось з майже безкоштовною передачею приватним особам підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування. Крім того, промислові підприємства також значною мірою опинились у розпорядженні їх керівників, які зосередили в своїх руках великі пакети акцій.

З метою сприяння первісному нагромадженню капіталу приватних підприємців відмінено державну монополію на виробництво і реалізацію алкогольної продукції, яка становила 1/4 бюджетного доходу.

Таким чином, в умовах радикальної реформи швидко здійснено великомасштабне привласнення державної власності та національного багатства країни олігархічним монополістичним, а частково середнім і малим капіталом. Воно супроводжувалось різким майновим розшаруванням суспільства. Різниця у рівнях доходу на душу населення між забезпеченими прошарками населення, частка яких не перевищувала 10 % від всього населення країни, і рештою населення, перевищувала 20 разів. Для порівняння: в індустріально розвинутих країнах така різниця не перевищує 5—8 разів. Природно, що такі наслідки реформування російської економіки обумовлювали формування негативного ставлення значної частини населення до радикальної реформи.

На початку 1993 р. Росія уже завершила так звану малу приватизацію: у приватну власність перейшли всі підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, третина промислових підприємств. У приватному секторі економіки було зайнято майже 50 % працездатного населення, а його підприємства випускали близько 40 % промислової продукції. Швидко розвивалась інфраструктура ринку. Створювались торгівельні біржі, фондовий ринок, фінансові фонди і компанії.

Водночас відбувся розкол суспільства на пасивну більшість населення і на прихильників проведення радикальних реформ, які виступили за жорстку фінансово-кредитну політику, прискорення процесу приватизації, і представників командно-адміністративної системи. Останні в основному були представниками військово-промислового і агропромислового комплексів, які відстоювали позицію посилення державного регулювання економіки, продовження бюджетного дотування підприємств. Розкол у суспільстві доповнювався глибоким економічним спадом аж до 1996 р. Незважаючи на прийняття Закону про банкрутство, все більше підприємств входило до "бездіяльної" економічної зони: вони не виробляли продукцію та послуги, але й не оголошувалися банкрутами, працівників їх не звільняли, але вони не отримували зарплати.

Зменшення доходів у вигляді податків на прибуток, ПДВ від підприємств і фізичних осіб призвело до збільшення дефіциту державного бюджету. Дефіцитними стали не лише федеральний бюджет, але й регіональні та місцеві бюджети. Почалися постійні невиплати або затримки заробітної плати у бюджетних галузях і пенсій пенсіонерам.

Реформи охопили всі галузі народного господарства. В аграрному секторі почалася реорганізація колгоспів і радгоспів. Трудові колективи отримали у спільну власність землю та інші основні засоби, які було розподілено на паї між працюючими і пенсіонерами. При цьому земля ділилася порівну, а майно — за вартістю і відповідно до трудового стажу працівників. Реформування у сільському господарстві відбувалось за трьома напрямками: 1) організація фермерських господарств і сільськогосподарських кооперативів; 2) збереження колгоспів; 3) організація акціонерних товариств. Найбільш масово відбувалося перетворення колгоспів і радгоспів у акціонерні товариства і виробничі кооперативи.

Проте відсутність належної матеріально-технічної бази для радикальних перетворень у аграрному секторі за різкого скорочення державних дотацій сільськогосподарських підприємств, значних розмірів імпорту продовольчих товарів, зниження платоспроможного попиту населення, загального погіршення економічної ситуації в країні, обумовило також погіршення у галузі сільського господарства. Утворені нові фермерські господарства не мали реальної можливості створити міцну матеріальну базу за браку фінансової підтримки та інших причин. Отриману землю вони не мали права продавати чи використовувати як заставу для отримання банківського кредиту. Земля залишалася поза ринком, що позбавляло можливості повною мірою використовувати ринкові механізми стимулювання економіки.

 

Внутрішні та зовнішні проблеми розвитку. Проведення міжсистемних реформ в економіці сприяло переходу країни до капіталістичного шляху розвитку. У Росії, як і в інших пострадянських країнах, ці радикальні зміни проходили без активного масового опору. Росія досить швидко стала "безкласовою" країною. Правляча партійно-бюрократична еліта мало сумнівалася, що залишиться при владі, і не виступала проти кардинальних соціально-економічних змін. У хаосі руйнування й послаблення державного управління економікою керівники підприємств, представники тіньової економіки і кримінального світу, в руках яких були зосереджені фінансові засоби, легко нею оволоділи. Населення зазнало масованої ідеологічної обробки з приводу неефективності державної власності і неможливості в умовах її панування організувати високоефективне виробництво, яке б сприяло значному зростанню життєвого рівня населення. Все це сприяло переходу країни до ринкової економіки без опору, але не болісно для економіки і населення. Системна економічна криза поглиблювалася. Вона зумовлена комплексом об´єктивних та суб´єктивних причин. До перших відносяться кардинальні зміни, пов´язані із зміною форм власності на засоби виробництва, державних і політичних інститутів, а до других — проведення реформ поспіхом, без відповідної методичної і організаційної підготовки.

Однією з важливих причин було неправильне обрання стратегічної лінії радикальних перетворень. Під впливом радників МВФ і МБРР замість зусиль на структурну перебудову промисловості, конверсії військово-промислового комплексу, нарощування випуску продукції, необхідної народному господарству і в кінцевому підсумку населенню країни, головний акцент у реформах робився на проведенні монетарної політики, спрямованої на зменшення грошової маси в країні. Практично це зводилося лише до здійснення заходів зі зниження темпів зростання агрегату М-2, тобто показника грошової маси. Дійсно, якщо у 1996 р. цей показник зріс за рік на 34 %, то у 1997 р. — на 30 %. Знизились і темпи зростання інфляції — з 21,8 % у 1996 р. до 11 % у 1997 р.

Така політика уряду сприяла демонетизації економіки. В країні став відчуватися брак грошей, що призвело до бартеризації економіки. Остання призвела до послаблення державного фінансового контролю, розширення можливостей ухилення від податків і зменшення надходжень до бюджету. У результаті мали місце багатомісячні затримки виплат заробітної плати у бюджетній сфері.

Для компенсації втрачених податкових надходжень уряд вдався до випуску державних короткострокових зобов´язань (ДКЗ). Для прискорення їх реалізації встановлювались високі ставки доходності. Доходи бюджету від реалізації державних цінних паперів стали динамічним джерелом збільшення доходу федерального бюджету. У 1998 р. частка втрат федерального бюджету з обслуговування державного боргу становила 27 % до загальних витрат (500 млрд дол., у тому числі 130 млрд — зовнішній борг і 370 млрд — внутрішній борг). У цих умовах збільшення бюджетного дефіциту фінансових ресурсів ще більше погіршила економічне становище війна у Чечні, яка розпочалася наприкінці 1994 р. і поглинула близько 1 % ВВП.

Відсутність цивілізованих ринкових умов економічного розвитку негативно впливає на економіку країни. У 90-ті роки під контролем кримінальних угруповань опинились не тільки сфера обігу, а й значною мірою сфера матеріального виробництва: промисловість, будівництво, транспорт та ін. Території країни, областей, районів, міст поділено на зони впливу і контролю кримінальних груп, а підприємства, організації стали власністю людей, які вийшли із середовища криміналітету. В країні стала процвітати корупція, що сприяло зрощуванню кримінальних структур з частиною чиновників, кредитною системою.

Вплив численних негативних чинників, у тому числі пов´язаних з реформами, відчутним був у найважливіших економічних і соціальних показниках розвитку країни. У 90-ті роки ВВП Росії знизився в 1,7—1,8 раза; приблизно на стільки ж скоротились загальні обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва. Вдвічі знизилось виробництво у галузі транспорту і зв´язку, втричі — обсяги будівництва та інвестицій у основний капітал. Відбулася масова деградація промислово-виробничого потенціалу в багатьох галузях економіки; більшість підприємств важкої і легкої промисловості 15—20 років не поновлювали свої основні фонди. Згідно з офіційними даними Держбуду Російської Федерації, знос основних фондів у житлово-комунальній сфері країни досяг 70 %. Суттєво погіршилось забезпечення населення продукцією сільського господарства: за рівнем харчування Росія перемістилася на 65—67-ме місця у світі, хоч ще у 1970 р. входила до першої десятки. За період 1992—1997 pp. реальні доходи населення країни знизились на 43 %, а частка населення з доходом нижче прожиткового мінімуму становила більше 25 % загальної чисельності.

Отже, соціальна ціна радикальних реформ ймовірних меж падіння економіки, яке могло бути за іншого, не "шокового" варіанта їх проведення — в Росії виявилась дуже високою. Досвід країн Центральної і Східної Європи, а також деяких держав СНД (Білорусі, Узбекистану) свідчить, що у деяких з них зниження обсягів ВВП не виходило за межі 10—15 %.

Поглибленню економічної кризи в Росії сприяли і зовнішні фактори. Суттєве зниження на світових ринках з 1997 р. цін на енергоносії негативно вплинуло на торговельне сальдо країни. У 1998 р. експорт знизився на 17 %, а імпорт зріс на 20 % . З урахуванням того, що до 1998 p., по суті, весь дефіцит бюджету фінансувався із зовнішніх джерел, це і зумовило серпневу кризу 1998 р. У цих умовах уряд і Центральний банк прийняли низку недостатньо обґрунтованих рішень. 17 серпня 1998 р. ЦБ оголосив про розширення коридору обмінного курсу валюти, тобто практично про девальвацію рубля, про мораторій на оплату банками валютних боргів перед іноземними кредиторами; про заморожування виплат за державними короткостроковими зобов´язаннями.

Наслідками таких заходів стали:

— вихід іноземних інвесторів з російського ринку цінних паперів і втрата бюджетом одного із джерел доходу;

— важке фінансове становище банків, які вклали у державні цінні папери значні фінансові кошти своїх вкладників, що призвело до банківської кризи. Вона у свою чергу паралізувала розрахунки між підприємствами, а також між ними і бюджетом, поглибивши проблему податкових надходжень до бюджету;

— скуповування банками доларів для відновлення своїх втрачених ліквідних активів, що викликало підвищений попит на них і підвищення цін на валюту. Центральний банк призупинив у зв´язку з цим підтримку курсу рубля на валютному ринку, припинив продаж доларів. Зі зростанням курсу долара ціни на споживчому ринку зросли у три — чотири рази.

Все це спричинило поглиблення загальної економічної і політичної кризи в країні, яка призвела до зміни уряду, керівництва Центрального банку. Країна знову опинилась у ситуації першого етапу реформ.

Одна із головних посередницьких ланок між фінансовою сферою і реальною економікою — банківський сектор — знаходиться в тій же системі об´єктивних обмежень, що і вся економіка. Відношення активів банківської системи до ВВП у Росії у 2002 р. становить близько 30 %, тоді як у більшості провідних країн світу 200—300 % . У США цей показник для кредитних інститутів знаходиться на рівні 350 %. Зменшення грошової маси сприяло тому, що і після фінансової кризи 1998 р. монетизація економіки становила 16 % ВВП, тоді як у розвинутих країнах цей показник коливається в діапазоні 50—100 % і навіть у державах з перехідною економікою становить 30—35 %.

Подібні відмінності, очевидно, свідчать про те, що російська банківська система під час виконання своїх ключових функцій з обслуговування і забезпечення економіки фінансовими ресурсами наштовхується на суттєві кількісні обмеження, які не дають їй змоги брати адекватну участь у вирішенні сучасних проблем російської економіки.

Уряд Російської Федерації розробив оновлену програму економічного розвитку країни на сердньострокову перспективу, спрямовану на економічне зростання, підвищення конкурентоспроможності і диверсифікації виробництва тощо. До неї додані такі макроекономічні показники, які дають уявлення про реальний (2000—2002 pp.) і прогнозований (2003—2005 pp.) розвиток російської економіки.

Це свідчить про збереження диспропорцій російської економіки у попередніх масштабах. Лише третину її становить частка товарного виробництва, тоді як вдвічі більше, — 2/3 — припадає на послуги, насамперед зарубіжного капіталу, у вигляді експорту сировини та матеріалів. Збільшення ВВП відбувалося (і прогнозується) у першу чергу за рахунок послуг скорочення товарної частини.

Складність сучасного економічного розвитку Росії полягає і у виборі особливого шляху. Адже Росія — країна двох частин світу: вона займає схід Європи і північ Азії. У європейській частині проживає 78 % її населення, а в азіатській — 22 %, причому в Європі знаходиться 25 % території, а в Азії — 75 %. У культурному відношенні Росія — держава унікальна. Більше 85 % слов´ян (росіяни, українці, білоруси та ін.) близькі за культурою до християнського європейського світу, а близько 10 % населення (татари, башкири, буряти, калмики та ін.) пов´язані з ісламською і буддійською цивілізацією Сходу. Цю унікальну особливість зазначив ще великий філософ М. Бердяєв, назвавши Росію "Великим Сходом—Заходом".

На межі тисячоліть питання про те, який шлях обрати, знову стало одним із головних у суспільному житті країни. Починаючи з 1991 p., прихильники ринкових реформ і розвитку демократії намагаються вести Росію західним шляхом, не забуваючи при цьому, зрозуміло, і про її особливості. Проте невдачі і кризи, яких зазнала Росія в цей період, посилили популярність і слов´янофільських, і євроазіатських ідей. Очевидно, загальноросійська багатовікова суперечка про вибір між Заходом і Сходом на початку XXI ст. поступово закінчується все-таки на користь Заходу. Росія напевно, ставатиме все більше європейською країною, але зберігаючи при цьому унікальну багатонаціональну самобутність.

Не менш важливим для збереження цієї самобутності є те, що нині Росія стає економічним мостом між Заходом і Сходом. У Євразії знаходиться два із трьох найбільших економічних регіонів планети, які не поступаються один одному за кількістю виробленої продукції, обсягом торгівлі і масштабами банківських операцій. Перший район — Західна Європа з такими технологічно розвинутими країнами, як Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія. Другий — Південно-Східна Азія: у ній розміщені найбільш густонаселені держави — Китай, Індія, Філіппіни і Японія. За активністю господарської діяльності з цими регіонами може порівнятися тільки третій район — Північна Америка.

Між двома євроазіатськими регіонами існує великий простір, який уповільнює торгівлю Заходу зі Сходом. Із середини 90-х років, коли Росія стала більше довіряти своїм сусідам, почалась підготовка до перетворення Транссибірської і Байкало-Амурської магістралей у євроазіатський транспортний коридор.

Через Росію проходить найкоротший морський шлях між Атлантичним і Тихим океанами. Нині цим освоєним Північним морським шляхом можна переправляти і російські, і зарубіжні товари. Таким чином, на межі XXI ст. Росія стає не лише залізничним, а й морським мостом між Заходом і Сходом.

Важливою проблемою для сучасної Росії є збереження, на основі унікальної моделі розвитку, єдності країни. Інколи Росію подають як зменшену копію СРСР. Проте Росія поки ще не розпалася, і оптимісти стверджують, що подібного не станеться. В СРСР росіяни становили половину населення, а в Росії їх частка — 83 %. Вони переважають у 17 із 32 національних автономій (республік і національних округів у складі Російської Федерації). Лише у 8 автономіях, у тому числі у Чечні, абсолютна більшість — титульний народ, тобто народ, який дав назву республіці чи округові. Всі вони разом — це 2 % площі і менше 3 % населення Росії, а їх частка в економіці — 1 %. У найбільших республіках — Татарстані, Башкирії, Дагестані, Якутії — титульний народ не становить більшості.

Не менш важливою проблемою розвитку Росії є освоєння нових територій. Ще у 70—80-х роках XX ст. здавалось, що освоєння цих багатих ресурсами районів — найважливіша стратегія розвитку країни, головний шлях збільшення її могутності і багатства. Соціально-економічні зміни на початку XXI ст. сприяли перегляду стратегії розвитку: залишити її освоєння, багатовіковий рух "розширення", і перейти до облаштування "поглиблення", вкладаючи засоби і сили у покращення вже обжитих територій. Адже виникла проблема: хто буде освоювати нові території, якщо чисельність населення Росії у XX ст. зросла всього у 2 рази, а з 1992 р. вона взагалі перестала зростати? Через брак у достатній кількості міндобрив, сучасної техніки значна частина освоєної ріллі дає врожай на рівні деяких слаборозвинутих країн Африки. Чи так необхідно розробляти нові поклади корисних копалин, коли значно вигідніше, як показує досвід розвинутих країн, з меншими втратами добувати ресурси на старих родовищах і економніше їх використовувати? Адже в Росії із нафтових родовищ вилучають не більше 30 % нафти, під час добування і переробки втрачаються 40—50 % металів, більше 40 % деревини, до 30 % урожаю сільськогосподарських культур. Зміна стратегічного курсу дасть змогу Росії вирішити споконвічні проблеми брудних і розбитих доріг, забрудненості територій і зберегти для майбутніх поколінь унікальну природу і запаси ресурсів просторих її регіонів.

Не вирішеною проблемою залишається для Росії і придушення тіньової економіки. Звичайно, вона не однорідна:

— "сіра", не кримінальна, але ті, хто в ній зайнятий, ніде не зареєстровані і не сплачують податків (наприклад ремонт машин, приватне репетиторство, медичні послуги, дрібна торгівля і т. ін.);

— "чорна" (кримінальні наркобізнес, контрабанда, підробка грошей);

— "фіктивна" економіка (приписки, фіктивний бізнес і т. ін.).

Загальна риса тіньової економіки — відсутність контролю з боку держави, від чого страждають і надходження до бюджету, і споживачі, яким можуть підсунути неякісний товари чи послуги. На цьому ґрунті виникає рекет (вимагання), корупція (хабарі, підкупи чиновників тощо).

Тіньова економіка світу становить приблизно 15—20 % ВВП. У різних країнах її частка неоднакова: у США — близько 6—15 % ВВП, у Греції — 30—35, у Фінляндії — 2—4 % ВВП. У СРСР тіньову економіку живила нестача товарів: їх підробляли, випускали підпільно, продавали з-під прилавка з націнкою. Послаблення держави і системна економічна криза 90-х років різко збільшили її масштаби (так завжди буває в часи кризи).

У кінці 90-х років частка всіх видів тіньової економки у ВВП Росії оцінювалася у 40—60 %. Тіньова економіка найбільш розвинута у великих містах, портах і на кордоні, через які ідуть потоки товарів, у тому числі нелегальних, а також на півдні Росії.

Не вирішена для Росії і проблема широкого залучення зарубіжних інвестицій. У середині 90-х років її економіка отримувала з-за кордону близько 2 млрд дол. у рік (у 1997 — 5 млрд). Це 2—3 % всіх капіталовкладень і менше, ніж у сотнях інших країн світу. Основною причиною залишаються низька привабливість країни для іноземного капіталу, високі ризики і т. ін. Фірм із іноземним капіталом в Росії нараховувалось на початку XXI ст. 15 тис, або 0,5 % загального числа підприємств із зайнятістю на них такої ж частки працівників. Проте, діючи активніше і ефективніше, вони дають 3 % всієї російської продукції, 7—8 % експорту й імпорту.

У той же час до закордонних банків із Росії щорічно надходило не менше 20 млрд дол. На ці гроші будували не підприємства, а приватні вілли у престижних районах Земної кулі, транжирили на розкішній спосіб життя тощо. Повернення їх для розбудови національної економіки є одним із важливих завдань, яке вирішує нинішній уряд Росії.

Таким чином, внаслідок міжсистемних реформ у Росії формується економіка, яка вже визнана ринковою у США і ЄС, але така, що переобтяжена серйозними проблемами і за кількісними параметрами, насамперед абсолютними обсягами ВВП і ВНП на душу населення, реальними доходами населення тощо ще не вийшла на дотрансформаційний рівень 1990 р.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія