Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Країни перехідної економіки в 90-х роках XX ст.: загальна характеристика


Уже в 60-х роках економічна система, що склалася в країнах державного соціалізму, почала давати збої, знизилася її ефективність і тому вона потребувала корінного реформування. Стало очевидно, що її господарські механізми не здатні створювати ефективну соціально орієнтовану економіку, активно використовувати досягнення науково-технічного прогресу і взаємодіяти зі світовим господарством. Майже для всіх країн Азії і Східної Європи, крім Китаю і В´єтнаму, характерним було падіння темпів економічного зростання, перекоси у фінансово-економічній політиці, відставання наукомістких виробництв, зростання зовнішньої заборгованості і т. ін. Врешті у 70—80-х роках заходи для інтенсифікації виробництва не дали бажаних результатів.

З погляду соціально-економічного розвитку особливо несприятливою виявилась друга половина 80-х років. Відбулося різке зниження господарської активності і уповільнення темпів економічного зростання в цілому. Існування економічної кризи у цей період офіційно визнавалось в Угорщині, Польщі та Югославії, а після 1989 р. — у Болгарії, Румунії, Чехословаччині та НДР. Життя засвідчило, що потрібні радикальні реформи економічної системи.

У економічній літературі країн державного соціалізму 60—80-х років виділялись два види господарських реформ — управлінські (або демократичні) і технократичні. У першому випадку (Угорщина, Чехословаччина) на зміну централізованому розподілу ресурсів і обов´язковим прямим завданням прийшли досить жорстко регульований ринок, що допускав лише деяку гнучкість цін, і комплексна система непрямих регуляторів (переважно податків і субсидій). Вони впливали на рентабельність — головний показник діяльності підприємств (об´єднань).

У другому випадку (НДР, деякою мірою СРСР) відбувалася лише певна адміністративна децентралізація за умови збереження фіксованих цін, які час від часу переглядалися у централізованому порядку, і обов´язкових планових показників для підприємств (об´єднань).

Але обидва види господарських (економічних) реформ належали до єдиного типу внутрісистемної реформи. Вона означала зміни та перетворення, які не виходили за межі існуючої економічної системи, а були спрямовані на її вдосконалення шляхом поліпшення системи планування, управління, економічного стимулювання тощо. Фактично така господарська реформа означає еволюційну адаптацію існуючого економічного устрою до нових умов соціально-економічного розвитку, зміни та перетворення в економічній системі без її зламу і заміни. У цьому випадку не має принципового значення характеристика реформи як "комплексної", "радикальної", "кардинальної" і т. ін. Загальною метою таких реформ проголошувався перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання на основі непорушно пануючої суспільної (державної) власності на засоби виробництва і комуністичної партії шляхом певної децентралізації управління народним господарством і активізації використання товарно-грошових відносин.

На противагу цьому міжсистемна реформа означає такі зміни та перетворення, які ведуть до становлення економічної системи і соціально-економічного ладу на якісно новій основі. Тому така реформа пов´язана насамперед із заміною конституюючих елементів існуючої системи (відносин власності, координаційного і мотиваційного механізмів та ін.). Кардинальна зміна економічної системи виступає як органічна складова процесу більш високого порядку — трансформації в суспільній макросистемі, в якій економічні і позаекономічні, насамперед політичні, чинники також переплетені і взаємо-зумовлені. Часто міжсистемна реформа (трансформація) ототожнюється з поняттями "радикальна ринкова реформа", "системна трансформація економіки" тощо.

На межі 80—90-х років визначився курс реформ, спрямованих на перехід від централізованої планової економіки до ринкового господарства шляхом приватизації і розвитку приватного підприємництва. Обов´язковим наслідком і умовою системних перетворень є перехідний період із властивою йому перехідною економікою.

 

Перехідна економіка — базова складова перехідного етапу суспільства на певному ступені історичного розвитку, пов´язана із перетворенням однієї економічної системи на іншу. У перехідній економіці завжди присутні, співіснують, взаємодіють і борються домінуючі уклади, елементи, форми минулої і майбутньої системи з поступовим наростанням нового і формуванням якості однорідності, органічної цілісності системного утворення, що виникає. Щодо сучасності — йдеться про капіталістичну ринкову економіку. За період 1989—2003 pp. під час здійснення ринкових реформ у країнах Центральної і Східної Європи виділяються два етапи. Перший етап реформ (кінець 80-х — середина 90-х років) характеризувався спільністю мети (злам старої економічної системи і перехід до ринкової економіки) і різноманітністю методів здійснення системних перетворень. Відносно легко і швидко (як правило, вже в перші місяці перехідного періоду) було ліквідовано механізми та інститути попередньої командно-адміністративної системи. Демонтаж її звівся до двох основних заходів. Перший — ліквідація системи централізованого державного планування, розподілу матеріально-технічних ресурсів і управління народним господарством. Другий — лібералізація поточної господарської (виробничої і комерційної) діяльності, що полягала у знятті з неї більшості державних заборон і обмежень. У подальшому здійснювались інші системні перетворення: реформування відносин власності; формування господарських суб´єктів, орієнтованих на максимізацію прибутку і здатних адекватно сприймати ринкові сигнали; формування ринків товарів та послуг, праці, капіталу і землі; структурні реформи.

Для всіх без винятку країн ЦСЄ на першому етапі системних перетворень відмітними ознаками стали такі наслідки: стагфляція (тобто одночасне поєднання економічного спаду і інфляції); дестабілізація фінансевого становища (дефіцит державних бюджетів, дефіцит поточних статей платіжних балансів та ін.); зниження життєвого рівня переважної більшості населення; різке загострення соціальних проблем. Всезагальність цих наслідків на постсоціалістичних теренах дала ґрунтовну підставу вченим виробити поняття трансформаційна (системна) криза.

Глибина економічного спаду в країнах ЦСЄ виявилась насамперед у значному скороченні ВВП: за 1989—1999 pp. він зменшився на 20 %. Скорочення промислового виробництва було вдвічі більшим. Глибина спаду (за показником ВВП) була такою: у Румунії — на 34 %, у Болгарії — майже на 27, у Словаччині — на 25, в Угорщині — на 18, у Чехії — на 15, у Польщі — більше ніж на 22 % . Однією із основних причин стала повна і швидка руйнація економічних зв´язків між колишніми країнами державного соціалізму.

Значний спад відбувся у важкій промисловості, що становила у більшості країн основу народного господарства. Внутрішній попит на її продукцію впав, взаємні поставки між постсоціалістичними країнами, на які традиційно орієнтувались великі підприємства, після розпаду РЕВ і СРСР різко скоротились, а на ринках Заходу товари із країн ЦСЄ, за невеликим винятком, не витримували конкуренції внаслідок низької якості і високих цін. І лише з 1993—1994 pp. у країнах ЦСЄ відновилося відносно стале економічне зростання. Уповільнилось обвальне падіння інвестицій і споживчого попиту, життєвого рівня. Але ринкова трансформація призвела до збільшення безробіття: за даними офіційної статистики, його рівень у 2000 р. коливався від 9 % в Угорщині та Чехії до 18 % у Словаччині та Болгарії і 22—32 % у колишніх республіках СФРЮ. Відбулися поширення і загострення бідності, поглиблення диференціації доходів населення і майнове розшарування, зростання злочинності та багатьох інших негативних явищ.

Другий етап ринкових реформ у постсоціалістичних країнах ЦСЄ прямо пов´язаний з їхньою підготовкою до вступу в ЄС, а відтак — з розробкою ЄС критеріїв відбору нових членів. Ці критерії стають для країн-претендентів не лише орієнтирами, а по суті й своєрідними "наказами" по здійсненню системних перетворень. Згідно з критеріями, виробленими на сесії ЄС у Копенгагені (червень 1993 p.), умовами членства в ЄС східноєвропейських країн є: створення стабільних інститутів, що гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист національних меншин; забезпечення функціонуючої ринкової економіки, здатної вправлятися з конкуренцією та дією ринкових сил в ЄС; взяття на себе зобов´язань членства (у тому числі визнання законодавчої бази ЄС), включаючи відданість завданням створення економічного і валютного союзу. Тим самим задані основні напрямки соціально-економічного реформування країн ЦСЄ. Так звані Маастрихтські критерії становлять собою конкретні параметри, яких країни повинні досягти у сфері макроекономічної стабілізації. Серед них: підтримання цінової стабільності, яка передбачає, що норма інфляції у країні-кандидаті не буде перевищувати більше ніж на 15 % рівень країни з найменшим її показником у зоні євро; обмеження сукупного державного боргу 60 % від обсягу ВВП, а сукупного бюджетного дефіциту 3 % ; встановлення рівня процентних ставок за довгостроковими кредитами не вище ніж на 2 % рівня, досягнутого трьома країнами з найнижчим показником інфляції.

У цілому збільшився розрив між найбільш і найменш успішними в економічному реформуванні країнами ЦСЄ. Серед них — Польща, Угорщина, Чехія, а також Словенія і Словаччина. За показником обсягу ВВП Польща перевищила рівень 1989 р. лише у 1996 p., Словаччина — 1999 p., Угорщина і Словенія — 2000 p., Чехія у 2001 р. Це перевищення у 2001 р. становило від 28 до 1 %.

До другої групи відносяться решта країн ЦСЄ, які не лише ще дуже відстають від рівня 1989 р. за розмірами ВВП, але і його поточна динаміка відзначається крайньою нестійкістю.

Радикальні ринкові реформи, що охопили у 90-х роках минулого століття весь постсоціалістичний світ, і їх результат у країнах ЦСЄ і СНД мають як певні спільні риси, так і суттєві відмінності. Частково це зумовлено об´єктивними причинами, пов´язаними зі спільними і різними вихідними умовами системних перетворень. Серед спільних умов — однотипність соціально-економічного ладу і політичних систем, тривалість існування у межах світової системи державного соціалізму, сильний вплив радянської політики, економіки і культури на їх долю протягом маже півстоліття та ін. До відмінностей належать: різниця у загальних рівнях економічного розвитку країн напередодні системної трансформації; особливості галузевої структури; глибина макроекономічних диспропорцій; ступінь реформованості господарських систем і психологічної підготовленості населення до зміни соціально-економічного ладу; особливості соціальної стратифікації; культурні та історичні традиції, роль релігії та ін. У країнах ЦСЄ ці вихідні умови були в цілому більш сприятливими, ніж у країнах СНД, а у деяких державах ЦСЄ (Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Словаччина) вони сприяли більш успішному реформуванню, ніж у решті постсоціалістичних країн цього регіону. Важливу роль відіграв також зовнішній чинник, у тому числі масштаби підтримки реформ міжнародними фінансовими організаціями.

Однак зазначені вище чинники, як визнає більшість дослідників, не були визначальними для ходу системних перетворень і господарської динаміки. Вирішальну роль відіграли ступінь розуміння, якість постановки і воля до реалізації структурами державної влади завдань системної трансформації і здійснювана економічна політика. Від них вирішальною мірою залежить і різна соціальна ціна реформування.

У межах СНД також відбувається збільшення розриву у реформуванні економіки Росії, Грузії, Киргизстану, Казахстану, Вірменії, з одного боку, і Азербайджану, Туркменістану, Таджикистану, Узбекистану, — з іншого. Внаслідок цього зростає дивергенція (розходження) національних моделей господарювання різних країн СНД, хоча вихідна модель у всіх них була єдиною. До цього додаються різні національні економічні інтереси, що виявилися у ході господарського реформування. Це одна з головних причин невдач у реальному інтегруванні економік країн СНД. За умови загального зниження структурної зрілості всіх країн СНД поглиблюється розходження між їх національними структурами виробництва. Поглиблюється і закріплюється розрив між національними показниками ВВП на душу населення. У 1990 р. коефіцієнт варіації цього показника для 12 країн СНД становив 0,223, у 1995 р. він збільшився до 0,433, а у 1999 р. — до 0,530. Тобто, за цей проміжок часу дивергенція між країнами зросла у 2,4 рази. Ще більш разюче поглиблення розриву між Росією і Таджикистаном: у 1990 р. він становив різницю у 2,1 раза, у 1995 р. — 4,6, у 1999 р. — 6,7 раза.

Слід зазначити, що реформи в країнах Азії, на відміну від Східної та Центральної Європи, розпочалися з поступової перебудови в економіці без змін у політичній системі. Більше того, якраз політичні структури виступили ініціаторами радикальних реформ і здійснювали ці перетворення під особистим керівництвом. Їх напрям — створення соціалістичної ринкової економіки (або ринкового соціалізму з національною специфікою).

Існують також інші значні відмінності між моделями та наслідками економічної реформи в країнах ЦСЄ і СНД, з одного боку, і східноазіатськими країнами — з другого. Серед них — відносна стабільність політичних і макроекономічних умов, різниця у політичних намірах керівництва, величезна роль аграрного сектору і надлишку робочої сили в Азії, що зумовили значною мірою еволюційність процесу реформування (на відміну від революційних змін у країнах ЦСЄ та СНД), більш пізня і поступова приватизація, передування аграрної реформи перетворенням у промисловості й лібералізації цін на сільськогосподарську продукцію — загальній лібералізації цін, більш активна участь держави у реформуванні економіки, менша соціальна ціна реформування та ін.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія