Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Розвиток економіки СРСР у 50—80-х роках


В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку можна поділити на три періоди: підйом (1950—1970); застій (1971—1985); криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990). Розглянемо особливості економічного розвитку на кожному з цих етапів.

 

50—60-ті роки. Разом із зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності.

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками, за затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю тощо.

По-друге, це безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки.

По-третє, це поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.

За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, в організації та управлінні виробництвом. Крім того, необхідно було вирішувати ще два насущні, однак суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло, підняти їхній культурний рівень і зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах, коли не було зарубіжних інвестицій і бракувало фінансових та матеріальних внутрішніх ресурсів, командно-адміністративна система розв´язувала проблеми в традиційному для себе стилі: визначала головні серед зазначених завдань і виробляла відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. було сформовано новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Друге, щоправда, мало вимушений характер. Масштабні дотації в легку і харчову промисловість разом із значним зниженням цін — наприкінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж у 1948 р. — призвели до зростання дефіциту, а отже, до перегляду поточного плану на користь випереджаючого зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим ключовим напрямом економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка потребувала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Уже в 1954 р. різко знизили обов´язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списали борги колгоспів, зменшили податки з присадибних ділянок і дозволили продаж надлишкової продукції на базарі. Водночас у 1,5—5,5 раза було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення та поставки техніки селу.

Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що в 1953—1958 pp. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва стали вищими в 5 разів проти 1950—1953 pp. (1,6 % проти 8 %). Вагомий вклад у зростання сільського господарства внесло спочатку освоєння цілинних земель. Уже в 1954—1956 pp. було зорано 36 млн га цілинних і перелогових земель. У 1954—1958 pp. держава отримала із цілини більше ніж половину заготовленого хліба. Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася майже до 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (щоправда, приблизно 32 % цих інвестицій йшло на цілину). Грошові доходи колгоспів з 1953 по 1958 pp. зросли більш, ніж у три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР.

Проте пожвавлення радянського села виявилося нетривалим. На продовження розпочатої в 1953—1954 pp. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. З огляду на політичні й соціальні причини радянський уряд не наважився підняти роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами в 1953—1958 pp. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У 1958 р. було проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки (тільки колгоспи України змушені були придбати більш як 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд рублів). Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, проте разом з тим різко погіршився фінансовий стан більшості господарств, а головне, не було розв´язано проблеми інвестицій для сільського господарства. З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них такі: з 1955 р. — максимальне розширення посівів кукурудзи (в Україні посіви кукурудзи займали в 1953 р. 2,2 млн га, у 1955 р. — більш ніж 5 млн, у 1962 р. — 3 млн га, у Радянському Союзі було засіяно 32 млн га, з яких лише 7 млн га дали якийсь урожай); з 1957 р. — "м´ясні" і "молочні" кампанії, які ставили завдання наздогнати США за виробництвом м´яса, масла і молока на душу населення (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % щодо рівня 1958 p.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи тощо — також не дали відчутних результатів.

Політику реалізації надпрограм доповнювали прагнення ліквідувати присадибне селянське господарство. Так, уже в 1955 р. його розміри було зменшено в 2 рази. У 1956 р. встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. вийшов указ про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах. Ще в 1956 p. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів´я великої рогатої худоби у підсобних господарствах колгоспників, наприклад в Україні, скоротилося на 14 %, поголів´я свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1959—1964 pp. знову знизилися до рівня початку 50-х років (1,5 %). Освоєння цілини, в яке було вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спершу позитивні результати, допомігши створити на Сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, проте не змогло розв´язати зернової проблеми СРСР. Через ерозію ґрунту і засуху врожаї на цілинних землях стали швидко падати. На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м´ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. Для пояснення тотального дефіциту влада почала боротьбу проти "спекулянтів", "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м´ясо (на 30 %) і масло (на 25 %), що викликало масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не вирішувало. З 1963 р. уряд, щоб запобігти голоду, вперше закупив за кордоном більш як 12 млн т зерна (на 1 млрд дол.). СРСР став регулярно в зростаючих обсягах завозити зерно з-за кордону.

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом´якшенням сталінського надцентралізму радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширилися права союзних республік. У їх відання було передано 15 тис. підприємств, ряд міністерств із союзних було реорганізовано в союзно-республіканські. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території СРСР замість ліквідованих 140 союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств було утворено 105 раднаргоспів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України, наприклад, передали 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підпорядкувалися 97 % заводів республіки (в 1953 р. лише 34 %). Прискореними темпами розвивалася легка промисловість. Отже, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна політика в цілому, була спрямована на вирішення першочергових завдань.

У ці роки було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення: здійснено масштабне підвищення заробітної плати, відмінено примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і виступали прихованою формою додаткового оподаткування населення, удвоє збільшено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали давати колгоспникам. З травня 1966 р. в колгоспах ввели гарантовану оплату праці. У 1953—1958 pp. заробітна плата жителів міста збільшувалася в середньому на 6 % за рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Уперше за роки радянської влади було розгорнуто масове житлове будівництво, в тому числі з залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. Міський житловий фонд у 1955—1964 pp. збільшився в 1,8 раза. До кінця 70-х років 80 % сімей забезпечили квартирами, проте житлову проблему через велику міграцію сільського населення в міста розв´язати так і не вдалося. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи зростання добробуту населення різко сповільнилися і загострилися соціальні проблеми, передусім спостерігався тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів.

У 1958 р. було введено обов´язкову восьмирічну освіту для всіх дітей шкільного віку. Відміна плати за навчання в середній школі і вищих навчальних закладах сприяла зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, ВНЗ дала змогу сформувати добрий кадровий потенціал країни, позитивно позначившись на розвитку науки та культури. Важливо підкреслити, що в розвитку економіки СРСР у 1950—1970 pp. суттєву роль відіграли чинники інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався, в основному, збільшенням продуктивності праці та впровадженням досягнень НТП. Промисловий розвиток забезпечувало систематичне зростання капіталовкладень, у структурі яких збільшилася частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств.

Радянський Союз разом зі США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 — середина 60-х років і середина 60-х — кінець 80-х років). У ці роки відбувалися радикальні зміни в технічному розвитку. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в ці роки країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім — космічного корабля, здійснення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.

У СРСР у період 1950—1970 pp. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло добування нафти і газу, їхня частка в загальному обсязі енергоресурсів зросла в 3 рази — з 19,7 до 60,2 %. Для транспортування цих цінних видів палива збудували трубопроводи, які з´єднали всі райони, за винятком Далекого Сходу. В країні було створено єдину систему нафто- і газопостачання.

Суттєвого розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п´яте місце у світі. Увесь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць — переведено на електро- і тепловозну тягу. З 1958 р. в СРСР припинено випуск паровозів. Набув розвитку автомобільний транспорт, зросли масштаби автодорожнього будівництва. Завершилося створення Єдиної енергетичної системи Європейської частини СРСР (разом з Уралом — найбільшої енергосистеми світу).

Значному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965р. Вона виявилася, з одного боку, в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (було створено 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90 % підприємств УРСР). З другого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, створювали фонди матеріального стимулювання, вводили плату за використання підприємствами основних виробничих фондів, підприємствам надавали значно більше прав у галузі планування тощо. У сільському господарстві було знижено і проголошено незмінним на 10 років план обов´язкових закупок зерна, а надпланові закупки мали проводитися за підвищеними цінами, було знято деякі обмеження з підсобних господарств. Усі ці заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості трудових колективів у кінцевому результаті виробництва, в підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.

У 1966—1970 pp. в СРСР завдяки реформам вдалося втримати високі темпи зростання основних економічних показників. Валовий суспільний продукт зростав на 6,7 % щороку (в 1961—1965 pp. — на 6,9 %). Національний дохід зріс на 41 %, тоді як у 1961—1965 pp. — на 32 %. За розрахунками академіка А.Г. Аганбегяна, приріст ефективності суспільного виробництва у восьмій п´ятирічці порівняно із сьомою був удвічі вищим. Швидкими темпами розвивалися наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва ряду видів промислової продукції СРСР обігнав США і посідав перше місце в світі.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягає в прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два прямо протилежні процеси: посилити централізацію в економіці і задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об´єднань. Посилення централістських засад система сприймала органічно, проте ринкові ідеї не вписувалися в господарський механізм, суттю якого було збереження всієї влади в руках держави. Через це, як зазначають дослідники, "реформа перетворилася насамперед на численні розмови про реформу", а в процесі реалізації її було вихолощено і на початку 70-х років згорнуто.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко командний і, безумовно, директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства потребували численних узгоджень у багатьох установах і на різних щаблях управління). Проте зростаючі масштаби народногосподарського комплексу, насамперед важкої індустрії, ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи почав усе частіше пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли в 60-х роках у світі розгорнулася НТР. Тоді в науково-технічній галузі почалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування й управління економікою сама стала причиною зростаючого відставання країни від високорозвинутих країн. Якщо в США в 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще більш як 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

 

1971—1985 pp. Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими чинниками, стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстенсивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли в 7 разів, а вироблений національний дохід — лише в 4 рази. Поступово вичерпувалися вільні ресурси, передусім трудові, або суттєво дорожчали (добування і транспортування корисних копалин). Темпи економічного зростання СРСР швидко знижувалися. Так, середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили (%): 1966—1970 pp. — 8,5; 1971—1975 pp. — 7,4; 1976—1980 pp. — 4,4;, 1981—1985 pp. — 3,6, а національного доходу відповідно 7,2, 5,1, 3,8 і 2,8. На початку 80-х років радянська економіка ввійшла в смугу стагнації. У натуральному вираженні рівень виробництва в ряді галузей не лише не збільшувався, а навпаки, знижувався. Фактично призупинилося зростання продуктивності праці. Згортання економічної реформи і поворот до попередньої господарської практики, проголошений "контрреформою" 1979 p., не змогли цього відвернути.

Значний деформуючий вплив на народне господарство СРСР справляло масштабне нарощування воєнних витрат. Внаслідок перенапруження радянської економіки, а також тому, що США в другій половині 60-х — першій половині 70-х років загрузли в кровопролитній і дорогій війні у В´єтнамі, було досягнуто воєнно-стратегічного паритету зі США. Однак гонка озброєнь тривала, і в 70—80-х роках ВПК практично "підім´яв" під себе всю радянську економіку. За оцінками західних фахівців, воєнні витрати становили близько 1/4 ВВП, що в багато разів перевищувало відповідні показники США, а тим більше інших західних країн. На воєнні потреби прямо або непрямо працювало до 80 % машинобудування країни. Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи ще більше посилила війна СРСР в Афганістані в 1979—1989 pp. Щорічні витрати на неї оцінювалися в 3—4 млрд рублів. Як наслідок, радянське народне господарство не витримало колосальних воєнних навантажень.

Радянський уряд намагався підтримувати видимість благополуччя за рахунок збільшення розпродажу природних ресурсів. Сприятливі умови для цього утворилися внаслідок освоєння нафтових та газових родовищ Західного Сибіру, а також кількаразового стрибка світових цін на енергоносії в середині 70-х років. За оцінками економістів, СРСР лише в 70-х роках отримав 180 млрд "нафтодоларів", які було витрачено не на розв´язання гострих структурних проблем радянської економіки, а на воєнні потреби, закупівлю продовольства, товарів масового попиту та на інші поточні потреби. Лише закупівлі зерна за 70-ті роки зросли більш ніж у 10 разів (1970 р. — 2,2 млн т, 1980 р. — 27,8 млн т, 1985 р. — 44,2 млн т).

Основні причини відставання були такі:

1. Невирішення питань радикалізації системи стимулів до праці. Незважаючи на деяке посилення матеріальної заінтересованості робітників та службовців і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, радикальної перебудови господарського механізму на практиці не було здійснено. Як наслідок, у СРСР на повну силу працював лише кожний третій робітник.

2. Слабка сприйнятливість соціалістичної економіки, яка базувалася на централізованому директивному плануванні та управлінні, до НТП. Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій неухильно скорочувався: у 50-х роках він становив 14,5 %, у 60-х — 3, а в 70-х — 1,8 %. У виробництво впроваджували лише 1/5 винаходів. Отже, виявилася протилежність в освоєнні досягнень НТР на попередньому і поточному етапах НТР. Досягненнями першого етапу НТР СРСР загалом зміг успішно скористатися завдяки великій концентрації ресурсів на порівняно небагатьох передових напрямах. Другий етап НТР, який розпочався в 70-х роках з винаходом мікропроцесорів, масовою комп´ютеризацією і різким розширенням "фронту" і темпів наукових та технологічних відкриттів, радянську економіку майже не зачепив. Трохи краще складалася ситуація у воєнних галузях, які в нових умовах також виробляли зброю, але вони все більше залежали від загального технологічного рівня народного господарства, від ефективності економічного механізму.

3. СРСР, як і раніше, розвивався в межах індустріального суспільства з опорою на традиційні галузі, тоді як провідні країни Заходу в 70-х роках почали перехід до нового постіндустріального або інформаційного суспільства. Воно характеризувалося різким посиленням ролі нематеріального виробництва, особливо освітньої галузі, згортанням традиційних галузей промисловості, переходом до ресурсозберігаючих та наукомістких технологій, до індустріалізації споживання. У 1985 р. в США майже кожна п´ята сім´я мала персональний комп´ютер, 3/4 населення працювало у сфері послуг. В СРСР у галузях нематеріального виробництва працювало менш як 27 % працівників.

4. Моральний знос і технологічне старіння вітчизняного устаткування в провідних галузях промисловості. При перевірці в 1979—1980 pp. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин та устаткування з´ясувалось, що не менш як 1/3 з них потребувало зняття з виробництва або докорінної модернізації. На середину 80-х років більш як 1/2 парку виробничого устаткування мало знос, що перевищував 50 %. За міжнародними мірками економіка СРСР, за винятком сировинних галузей, була неконкурентоспроможною. Частка машин і обладнання в радянському валютному експорті становила близько 3 %.

5. Екстенсивний характер розвитку радянської економіки і наростання господарських труднощів різко обмежували можливість вирішення соціальних завдань. Зростання добробуту в 70-х — на початку 80-х років швидко уповільнювалося. Житлове будівництво з другої половини 70-х років практично не зростало. Частка коштів союзного бюджету, що йшла на освіту й медицину, до 1985 р. впала нижче від рівня 1940 р.

6. Випереджаюче зростання грошових доходів населення (у 1970—1985 pp. середньомісячна заробітна плата збільшилася з 122 до 190 рублів) щодо пропозиції товарів і послуг загострило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного споживання. За рівнем споживання на душу населення СРСР посідав лише 77-ме місце у світі. Нерівномірний доступ до товарів та послуг через наявність розгалуженої якості та системи пільг, розподільників тощо значно збільшив розрив у рівні життя основної маси населення — робітників, селян, інтелігенції — і привілейованих прошарків, передусім партійної та державної номенклатури.

7. Значне відставання інфраструктурних галузей від основного виробництва. У легкій і харчовій промисловості (так звана група Б) було зосереджено тільки 10 % основних виробничих фондів. Тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, що в 1986 р. становила всього 24,7 проти 60,5 % в 1928 р. Це означало, що економіка не орієнтувалася на першочергове задоволення потреб людини. Велику частину промислової продукції було вилучено зі сфери товарно-грошового обігу, тому що засоби виробництва не продавали, а розподіляли.

8. Гіпертрофований розвиток ВПК — мілітаризація економіки. Економічна віддача ВПК, на який витрачали величезні матеріальні, фінансові і трудові ресурси, була незначною. Діяльність цих підприємств потребувала величезних бюджетних асигнувань, а їхня продукція здебільшого складувалася. Навіть нові технології, які розробляли у ВПК, внаслідок засекреченості не надходили в інші галузі народного господарства і тому не справляли достатнього впливу на розвиток НТП у країні.

9. На початку 80-х років виникли труднощі в отриманні головної експортної сировини — нафти, які доповнилися змінами кон´юнктури міжнародного нафтового ринку. Вичерпалися старі нафтопромисли. Погіршилися геологічні умови видобутку. Легкої нафти суттєво поменшало, а для добування важкої нафти необхідне спеціальне устаткування, однак для його виробництва не підготовували машинобудівну промисловість. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі суттєво вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту впала, скоротилися валютні надходження в СРСР. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд дол., а у 1985 р. — 86,7 млрд дол.

Для подолання валютної нестачі вдавалися до зовнішніх позик і використовували золотий запас, який знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив близько 80 млрд дол. (Приблизно стільки заборгували і СРСР.) Країна заборгувала переважно фірмам та банкам за придбану промислову й сільськогосподарську продукцію. СРСР надавав кредити іншим державам для реалізації продукції свого ВПК, зокрема країнам соціалістичної системи (В´єтнаму, Кубі та ін.), але більшість з них належали до так званого третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких була надто низькою. Отже, якщо витрати держбюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшилися, то надходження із зовнішніх джерел зменшилися.

Протягом тривалого часу до початку 80-х років бюджет СРСР мав досить сталі показники структури доходів і витрат, не було дефіциту або він був невеликим і покривався, як правило, залишками бюджетних коштів на початок року. Доходи консолідованого бюджету були на рівні приблизно 48—50 % ВВП, витрати — на рівні 47—49, перевищення доходів над витратами — на рівні близько 0,5—1 % ВВП. При цьому до 80-х років дохід від зовнішньоекономічної діяльності становив приблизно 18—20 % доходу бюджету, а витрати на народне господарство — 21—27 % витратної частини бюджету.

Усі названі причини зумовлювали погіршення державних фінансів, вели до зростання державного дефіциту. Його щораз у більших розмірах покривали за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. На цьому фоні зростала потреба в збільшенні державних асигнувань на добувні галузі народного господарства. Дотації, які становили 1/5 частини всіх бюджетних витрат, практично заохочували утриманство і безгосподарність промислових підприємств і колгоспів. Зростали понадпланові втрати від браку в промисловості та будівництві, недобудованого і призупиненого капітального будівництва, втрати від падежу худоби. У 1988 р. вони становили більш як 7 % бюджетних витрат (29 млрд рублів).

До створення економічних труднощів для Радянського Союзу доклали зусиль і країни, що входили до НАТО. Багаторічне протистояння двох воєнно-політичних блоків показало, що успіху в "холодній війні" можна досягти в економічній сфері, виявивши слабкі місця в економіці СРСР. Уряди країн НАТО вдавалися до заходів, метою яких було послаблення радянської економіки. Для цього організовували широкомасштабні кампанії для зниження на світовому ринку цін на нафту, обмеження експорту радянського природного газу, що призвело до зменшення надходжень у Радянський Союз зарубіжної твердої валюти. Введення США заборони на придбання Радянським Союзом нової промислової продукції та нових технологій, зростання воєнних озброєнь країн НАТО, підвищення їх технологічного рівня та вартості загострили ресурсну і технологічну кризу СРСР, викликали необхідність збільшення власних наукових воєнних досліджень. Усе це спричиняло подальше економічне виснаження країни. При цьому західні держави створювали умови, за яких зростали труднощі в отриманні Радянським Союзом зарубіжних кредитів.

Отже, у період 70-х — середини 80-х років спостерігалося наростання кризи планово-розподільчої системи управління господарством. Держава не змогла призупинити падіння темпів виробництва, домогтися виконання встановлених планів випуску продукції, не зважаючи на зниження їхніх завдань у кожній п´ятирічці, перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоча це неодноразово декларувалося, звільнитися від збиткових підприємств (їх частка в 1985 р. становила 40 % від загальної кількості), забезпечити зниження витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Економіка залишалася слабко сприйнятливою до НТП, внаслідок чого СРСР "прогледів" другий етап сучасної НТР і технологічно значно відстав від провідних країн Заходу.

 

1985—1991 pp. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС сформулював концепцію прискорення соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. Розроблена програма докорінної реконструкції машинобудування ввійшла в план 12-ї п´ятирічки (1986—1990). На розвиток машинобудування з метою оновлення його основних фондів планували вдвоє більше коштів, ніж у попередній п´ятирічці. Було заплановано значні кошти на розвиток і впровадження наукових розробок, насамперед у приладобудуванні. По суті робилася спроба нової індустріалізації країни за рахунок централізації бюджетних ресурсів, розподілу та перерозподілу їх, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем. Темпи приросту обсягів капітальних вкладень збільшилися з 3 % у 1985 р. до 8,4 % у 1986 р.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації кошти не вдалося. На початку 1989 р. стало цілком зрозуміло, що ухвалені раніше програми не реалізовано. Зменшення капіталовкладень привело до зростання незавершеного будівництва, збільшення строків уведення в дію об´єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Основні причини цих негативних наслідків такі: недостатність бюджетних коштів, виділених для вирішення поставлених завдань та неможливість забезпечити в межах попередньої економічної системи високу ефективність капіталовкладень у нову індустріалізацію.

На відміну від періоду 30—50-х років, коли розвиток промисловості й будівництва відбувався за рахунок скорочення соціальних витрат і збільшення надходжень до бюджету від експорту продукції, курс на скорочення соціальних витрат у 80—90-х роках був неможливий через політичні причини. Тому основними джерелами отримання бюджетних коштів для розвитку машинобудування і прискорення науково-технічного прогресу мали стати доходи від експорту енергоносіїв та підвищення прибутковості галузей народного господарства. Ціни на нафту, що продавалася за вільно конвертовану валюту, становили в 1988 р. лише 44 % від рівня 1985 р. Аналогічну динаміку мали ціни на газ. Внаслідок цього в 1985—1990 pp. доходи від продажу енергоносіїв упали вдвічі. Скорочення доходів бюджету спостерігалося також у результаті зменшення імпорту товарів народного споживання на користь збільшення імпорту машин та устаткування і втрати внаслідок цього частини податку з обороту. Несприятливі для СРСР зміни кон´юнктури на світовому ринку і неможливість скоротити імпорт спричинили починаючи з 1985—1986 pp. прискорення зростання зовнішньої заборгованості країни.

Названі причини негативно впливали і на стан державних фінансів, наближаючи фінансову кризу, яка розпочалася на початку 90-х років. Часта зміна міністрів фінансів, перехід із фінансових органів у комерційні структури великого числа професійних працівників, поділ Міністерства фінансів на ряд самостійних відомств, брак належної координації між ними ще більше послабили систему управління державними фінансами та фінансовий стан держави.

Усі ці чинники змушували партійно-державне керівництво країни шукати шляхи виходу із становища, що склалося. Було усвідомлено необхідність структурної перебудови промисловості, зміни економічних відносин у народному господарстві. Це виявилося в намаганнях розширити госпрозрахунок, встановлювати прямі економічні зв´язки між підприємствами, вводити орендні відносини тощо. Тобто поступово формувалося розуміння необхідності не поліпшення, а великих перетворень, зміни діючої в СРСР економічної моделі. Важливими кроками на цьому шляху стали закони "Про індивідуальну трудову діяльність" (1986), "Про кооперацію" (1988), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво. Уже в 1988 р. індивідуальною трудовою діяльністю, в основному кустарно-ремісничими промислами, було зайнято 734 тис. осіб. Число кооперативів навесні 1989 р. перевищило 99,3 тис. У них працювало до 2 млн осіб. Через два роки ця цифра перевищила 7 млн осіб, що становило приблизно 15 % активного населення. Основна маса кооперативів працювала у сфері послуг, виробництві товарів народного споживання, будівництві й торгово-посередницькій діяльності. Проте скоро почали з´являтися "кооперативні" комерційні банки, а в 1990 р. було ухвалено закони "Про акціонерні комерційні товариства" і "Про цінні папери", які засвідчили появу паростків ринкової економіки в СРСР. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в СРСР почалася "комп´ютерна революція" — масове поширення персональних комп´ютерів, імпортованих з інших країн.

Разом з тим нові підприємці, використовуючи ненасиченість ринку товарів та послуг і слабкість законодавчого регулювання, різко збільшували ціни й орієнтувалися здебільшого на заможних людей. Як правило, не маючи банківських кредитів, вони почали активно "відмивати" капітали тіньової економіки (за оцінками, до 70—90 млрд рублів щороку) і швидко потрапляли під вплив зростаючої організованої злочинності, яка зуміла створити тотальну систему рекету приватного бізнесу. Нажиті приватними підприємствами (передусім у торгово-посередницькій сфері) і тіньовиками гроші поклали початок первісному нагромадженню капіталу.

У 1987 р. почалася економічна реформа, зіставна з реформою 1965 p., проте в ряді аспектів більш радикальна. Мета її полягала в переході від адміністративних до переважно економічних методів управління. Ключовими гаслами стали розширення самостійності підприємств, перехід їх на господарський розрахунок, самофінансування і самоуправління. Ці ідеї знайшли відображення в ухваленому 30 червня 1987 р. законі "Про державне підприємство". Він став чинним для всіх підприємств у 1989 р. Підприємствам дали право самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та споживачами і на державних замовленнях. Діяльність підприємства мали регулювати не міністерства і відомства, а довгострокові економічні нормативи. Підприємствам дали також право укладати прямі договори з іншими підприємствами, а деяким — вступати у контакт навіть з іноземними фірмами. Проте, оскільки реформа не змінила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням відповідальності їх за результати господарської та фінансової діяльності.

У процесі проведення реформ підприємства почали зменшувати капітальні вкладення і різко підвищили заробітну плату. Використовуючи найменшу можливість, керівники підприємств підвищували ціни, що дало потужний імпульс інфляції. Разом з тим, незважаючи на проголошення самофінансування, багато підприємств, як і раніше, брали державні субсидії (до 40 %). Отже, директивні, планові регулятори промисловості було порушено, а ринкові так і не було впроваджено. Половинчасте, непродумане реформування не дало змоги розв´язати гострі економічні проблеми і сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій, розбалансованості економіки.

Перетворення в сільському господарстві зводилися до перебудови системи управління, до деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, впровадження орендних договорів, тобто до надання селянським сім´ям права брати землю в оренду на тривалий термін і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті це було намагання створити "соціалістичне", тобто без запровадження приватної власності на землю, підконтрольне державі фермерство. Однак ці заходи не дали суттєвих результатів. Створення управлінської суперструктури — Державного агропромислового комітету, який об´єднував ряд міністерств і відомств, що відали галуззю, — також не дало суттєвого ефекту в розв´язанні сільськогосподарських проблем і не дало можливості домогтися реального підвищення самостійності й ініціативи колгоспів та радгоспів. Селяни-орендарі зіткнулися з великими труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, з численними бюрократичними перепонами, а часом і з ворожим ставленням місцевих органів і навіть односельчан. Як підсумок, до літа 1991 р. господарствами орендарів було охоплено тільки 2 % землі і 3 % поголів´я худоби.

Для народного господарства СРСР найбільш гострими ставали фінансові проблеми, які радянські керівники традиційно вважали другорядними порівняно з виробництвом. Загострення посилювали недооцінку і нерозуміння цих проблем, прагнення швидше забезпечити прискорений економічний розвиток, вирішити соціальні завдання. На це нашарувалися помилкові рішення, особливо щодо антиалкогольної кампанії, яка, за деякими оцінками, завдавала збитків на 10 млрд рублів щороку, і випереджаюче матеріальне виробництво зростання заробітної плати — у 1988—1989 pp. вдвоє порівняно з 1987— 1987 pp., збільшення на 1/4 соціальних виплат. Усе це призвело до порушення макроекономічного балансу, яке посилилося також внаслідок об´єктивних причин: зниження світових цін на енергоносії і непередбачені витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи (безпосередні збитки оцінюються у 8 млрд рублів — близько 1,5 % національного доходу), а пізніше і страшного землетрусу у Вірменії.

Як наслідок, традиційний для радянської держави дефіцит консолідованого бюджету, що оцінювався приблизно в 2—3 % і який покривали переважно за рахунок вкладів населення у державні ощадні банки, став стрімко зростати. У 1985 р. він становив, за деякими підрахунками, усього 1,8 %, у 1986 р. — 5,7, у 1987 р. — 6,4, а в 1988 р. — 9,2 %. Це, у свою чергу, привело не лише до пошуку кредитів на Заході, а й дало імпульс інфляції, спочатку прихованої, що проявилася вимиванням товарів із споживчого ринку, різким збільшенням дефіциту. Невдоволення населення швидко зростало, а популярність президента СРСР М.С. Горбачова падала.

Для економіки все це обернулося посиленням соціальної напруженості, початком масових страйків і стрімким зростанням числа популістських рішень. Почався розвал радянської держави. У 1988—1990 pp. він набрав форми "параду суверенітетів", тобто явного розширення повноважень союзних республік, проголошення ними верховенства власних пріоритетів, законів над союзними, ігнорування розпоряджень центру, в тому числі про перерахування податків, і самостійного пошуку шляхів виходу з кризи. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусі (країн — засновниць СРСР) оголосили про скасування Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої ввійшли 11 колишніх союзних республік (без Грузії і держав Прибалтики). СРСР перестав існувати.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія