пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Економічна історія

Становлення та розвиток державного соціалізму в СРСР


Революційні перетворення. 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії — РСДРП(б). Її економічні завдання було визначено на VI з´їзді партії (1917), вони мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного втручання у виробництво, розподіл, фінанси та регулювання робочої сили на основі введення загальної трудової повинності.

Для практичного здійснення державного контролю необхідна була націоналізація банків та синдикатів, яку при цьому не зводили лише до конфіскації, до зміни форм власності. На думку більшовиків, націоналізація мала не порушити капіталістичні господарські зв´язки, а навпаки, об´єднати їх у загальнонаціональному масштабі, стати формою функціонування капіталу під загальним контролем трудящих (насамперед робітничого класу) в період переходу від капіталізму до соціалізму і привести суспільство до самоуправління. У перехідний період, конкретні терміни якого не визначалися, передбачалося збереження та використання товарно-грошових відносин. Конкретно-історичні умови 1917—1918 pp. у поєднанні з нетерпимістю трудящих мас, неприйняттям буржуазією нової влади зумовили визрівання ідей про можливість негайного здійснення комуністичних принципів, які розробили К. Маркс і Ф. Енгельс. Відповідно до них у новому суспільстві мав діяти безтоварний (безгрошовий) механізм. Для того щоб подолати важку кризу і водночас використати капітал в інтересах трудящих, було запропоновано централізацію господарського життя і загальний характер державного апарату на основі залучення до управління всіх громадян.

Економічну політику перших місяців радянської влади (жовтень 1917 — літо 1918 р.) В. Ленін визначив як "червоногвардійську атаку на капітал", завданням якої було зосередження в руках органів диктатури пролетаріату "командних висот" в економіці й воднораз створення соціалістичних органів управління. Основними методами її стали примус та насилля.

До основних заходів цього періоду входили: організація робітничого контролю, націоналізація банків, втілення в життя Декрету про землю, націоналізація промисловості й організація системи управління нею, введення монополії зовнішньої торгівлі.

 

Встановлення робітничого контролю. У формі фабрично-заводських комітетів органи робітничого контролю виникали ще в період Лютневої революції. Нове керівництво країни розглядало їх як один із центральних органів перехідного періоду, який здійснює не тільки контроль та облік, а й організацію виробництва.

Робітничий контроль передбачалося здійснювати протягом тривалого часу.

Проте в умовах розпочатої націоналізації в перші місяці радянської влади сфера дії робітничого контролю звужувалася. 14 (27) листопада 1917 р. було прийнято Положення про робітничий контроль. Його виборні органи передбачалося створити в усіх галузях на підприємствах, де використовували найману працю. Контролю підлягали виробництво, постачання сировиною, продаж і зберігання товарів, фінансові операції. Установлювалася судова відповідальність власників підприємств за невиконання розпоряджень органів робітничого контролю. У листопаді — грудні 1917 р. робітничий контроль було встановлено в промисловості, на транспорті, у банках, торгівлі, сільському господарстві, у головних промислових центрах. Він вважався школою підготовки кадрів радянського господарського апарату і важливим засобом налагодження державного обліку ресурсів та потреб. Разом з тим робітничий контроль значною мірою прискорив проведення націоналізації та змінив її спрямування. Майбутні господарники з перших кроків діяльності оволодівали командними, примусовими методами роботи, які ґрунтувалися не на знанні економіки, а на гаслах моменту.

 

Націоналізація. У перші ж дні Жовтневої революції більшовики захопили Державний банк. Його націоналізація (декрет ВЦВК 27 грудня 1917 р. "Про націоналізацію банків") ще не означала, що нові господарі опанували банківську справу, але створила більш сприятливі умови для проведення контролю за фінансами підприємств. Проте загальний саботаж, зловживання банківських працівників, фактичне об´єднання приватних банків із Державним банком тривали ще до 1920 р. Опір, який чинили по всій країні банкіри, нова влада розцінила як саботаж з боку власників приватних банків. Це значно прискорило націоналізацію їх (конфіскацію). Фінансове господарство України підпорядковувалося фінорганам Росії.

З перших днів революції в розпорядження радянської влади переходили окремі підприємства, які мали важливе значення для держави і власники яких не підкорялися рішенням державних органів. Передусім націоналізували великі заводи воєнного призначення, серед них Обухівський, Балтійський та ін. Проте вже в цей час за ініціативою трудящих оголошувалися націоналізованими також підприємства місцевого значення. Вони передавалися створеній 1 грудня 1917 р. Вищій раді народного господарства Росії (ВРНГ). В Україні було сформовано філії ВРНГ, які не мали автономії. Одними з перших в Україні націоналізували акціонерні товариства "Продамет" і "Кровля" (січень 1918 p.). Пізніше було націоналізовано 9 із 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80 % чавуну і сталі, 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та інших міст. Отже, економічний потенціал Східної України розглядався як власність революційної Росії і зазнавав тих самих революційних тенденцій. Українські уряди доби національно-визвольної революції (1917—1919) суттєво не вплинули на зміну загального становища та розвиток економіки України. Їхні прагнення створити єдиний самостійний економічний простір України не увінчались успіхом.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилася до конфіскації, що негативно позначилося на роботі промислових підприємств, оскільки порушувалися господарські зв´язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на таке становище, з початку 1918 р. націоналізація промисловості на місцях стала набувати характеру масового, стихійного і все більш зростаючого конфіскаційного руху. Брак досвіду призводив до того, що інколи усуспільнювали підприємства, до управління якими робітники фактично не були готові, а також малі підприємства, котрі ставали тягарем для держави. Поширення набула практика незаконної конфіскації за рішенням фабзавкому з наступним її затвердженням державними органами. На цьому фоні відбувалося погіршення економічного становища країни. Виробництво чавуну і сталі за 1917 р. скоротилося на 24 %, видобуток вугілля в Донбасі — у 2 рази. Ускладнювалося становище з хлібом. Для того щоб зупинити наростання цього неконтрольованого занепаду та руйнацію економічних зв´язків, Рада народних комісарів (РНК) була змушена піти на централізацію господарського життя в загальнонаціональному масштабі. Саме це і визначило характер націоналізації другого етапу (травень — червень 1918 p.). У розпорядження держави переходили вже цілі галузі виробництва, насамперед ті, в яких позиції великого фінансового капіталу були найбільш міцні: цукрова промисловість (націоналізовано в травні), нафтова, металургійна і машинобудівна (націоналізовано в червні).

У власність держави до 1 липня перейшло 513 великих промислових підприємств. 28 червня 1918 р. РНК прийняла Декрет про загальну націоналізацію великої промисловості країни "з метою рішучої боротьби з господарською і виробничою розрухою і для зміцнення диктатури робітничого класу та селянської бідноти". В умовах громадянської війни розпочалася націоналізація всіх промислових підприємств. До осені 1918 р. промисловість було майже повністю націоналізовано.

Декрет про землю, ухвалений на II з´їзді Рад (1917), заклав основи нових аграрних відносин. У ньому поєднувалися радикальні заходи — скасування приватної власності на землю і передача поміщицьких маєтків, "як і всіх земель удільних, монастирських, церковних, із усім живим і мертвим інвентарем", у розпорядження волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів — із визнанням рівноправності всіх форм землекористування (подвірної, хутірської, громадської, артільної) і правом розподілу конфіскованої землі за трудовою або споживчою нормами з періодичним переділом.

Націоналізацію і розподіл землі здійснювали на основі Закону про соціалізацію землі, ухваленого ВЦВК 27 січня (9 лютого) 1918 p., який визначав порядок розподілу і споживчо-трудову норму наділу. У 1917—1919 pp. розподіл провели в 22 губерніях. Землю отримали більш як 6 млн селян. Їх звільнили від плати за оренду землі та від боргів Селянському банку. Докорінної зміни зазнала соціальна структура села: частка заможних селян зменшилася з 15 до 5 %, середняків — різко зросла (з 20 до 60), а число бідняків зменшилося з 65 до 35 %. Деякі зразкові господарства не підлягали поділу, а реорганізовувались у дослідні показові форми радянського господарства — радгоспи.

Водночас було вжито заходів воєнного характеру, що стало проявом "надреволюційності" на селі. Зокрема, встановлено державну монополію на хліб; 27 травня 1918 р. продовольчим органам надали надзвичайні повноваження для закупівлі хліба (формування цих органів почалося після затвердження декрету про надання Народному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень у боротьбі з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними). На основі декрету від 11 червня 1918 р. створили продовольчі загони (продзагони) і комітети бідноти (комбіди), завданням яких було вилучення надлишків хліба за твердими цінами (весною 1918 р. гроші вже мало що значили і хліб фактично вилучали безплатно, у кращому разі — в обмін на промислові товари). Дії продзагонів і комбідів сприяли збільшенню щоденного вивозу, наприклад з України, продовольства — із 140 вагонів у березні до 400 у червні 1918 р. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянами, здійснювався терор над українським селом. Проте і в цих умовах В. Ленін не ставив питання про експропріацію куркулів, а лише про придушення їхніх контрреволюційних намірів.

Загалом до початку громадянської війни склалася така система управління народним господарством: ЦК партії розробляв теоретичні основи діяльності апарату; Раднарком (РНК) розв´язував найбільш важливі питання; народні комісаріати керували окремими сторонами народногосподарського життя; їхніми місцевими органами були відповідні відділи виконкомів рад; Вища рада народного господарства (ВРНГ) — центр загального управління промисловістю, який здійснював керівництво через свої головні управління, а на місцях — через губернські та міські раднаргоспи. Підприємство очолювало правління, 2/3 членів якого призначав місцевий раднаргосп, а 1/3 обирали на півроку. При цьому домінував галузевий підхід до управління.

 

Політика "воєнного комунізму". З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим для зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і порятунку решти господарських зв´язків. Почали вживати надзвичайних заходів, названих пізніше політикою "воєнного комунізму". Вона набула завершених рис до весни 1919 р. Складові політики "воєнного комунізму" такі:

— введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

— націоналізація всіх підприємств;

— централізація розподілу сировини та готової продукції;

— заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

— введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, а з іншого — його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія повинна була здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спочатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю, штучному втриманні стабільних цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. лише в Україні діяло 46 таких загонів, які налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Ідею побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріпляли декретами Раднаркому, ухваленими в 1920 p.: "Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безплатний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про відміну плати за всякого роду паливо" (23 грудня).

Пропонувалися різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — тредами, енедами. Проте кризовий стан економіки підтверджував неефективність застосованих заходів.

 

В Україні, де до 65 % урожаю йшло на ринок (у Катеринославській губернії — 50 %, у Таврійській — 60, у Херсонській — 65 % тощо), до цієї політики ставилися несхвально. Невдоволення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення і протест селянських мас.

У 1920 р. внаслідок громадянської війни та реалізації політики "воєнного комунізму" порівняно з 1917 р. видобуток вугілля зменшився в 3 рази, виплавка сталі — у 16, виробництво бавовняних тканин — у 12 разів. Робітники, зайняті найважчою працею, отримували за день 225 г хліба, 7 г м´яса або риби, 10 г цукру. Виробництво промислової продукції в Україні знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукували: сталі — 1,7 %, прокату — 1,8, вугілля (Донбас) — 22 % від рівня 1913 р. Такий стан економіки спонукав до нової хвилі націоналізації. В Україні вона розгорнулася втретє. До рук держави перейшло 11 тис. промислових підприємств, щоправда, державі вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. з них. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію. 30 тис. її бійців забезпечували робочою силою окремі підприємства, їх не раз використовували як знаряддя примусу. В господарській практиці набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності.

Очолювану Й. Сталіним Українську трудову армію використовували також для вилучення із селянських господарств хліба, а з 1920 р. — ще й м´яса, яєць, окремих видів овочів. Хоча офіційна продрозкладка для України становила 140 млн пудів, однак Й. Сталін вважав, що в Україні є 600 млн пудів хлібних лишків. Для того щоб відібрати їх у селян, створили велетенську армію. Штат лише губернських, повітових та районних продовольчих комітетів налічував 60 тис. осіб. А ще діяли члени продовольчих загонів, трудармія, війська внутрішньої служби.

Різко посилилася централізація управління. З метою виявлення і максимального використання наявних ресурсів підприємства позбавляли самостійності. Вищим органом стала утворена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було запровадження жорсткого режиму в усіх галузях народного господарства і тісна координація роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалася Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металургійного, гірничого, текстильного та ін.). Питання розподілу сировини, обліку й розподілу готової продукції, фінансування окремих галузей покладалося на виробничі відділи. Координацію дій споріднених галузей промисловості покладали на виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети, або центри (всього 42 — Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.), зосередили оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у багатьох галузях стояла ще одна ланка — трест, який керував кількома невеликими підприємствами, що не підпорядковувались безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління дістала назву главкізму.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та блокади країни з боку Антанти відбулося різке скорочення виробництва, знизилася продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни опинилася в стані глибокої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд золотих рублів, або чверть національного багатства. Україна, зокрема Донбас, на території яких велися воєнні дії, зазнали найбільших руйнувань.

Становище селянства було також тяжким. Занепад промисловості та відсутність вільного товарообігу позбавляли селян заінтересованості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план виступило завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах потребував також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, невдоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка проявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби ухвалив рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (неп).

 

Нова економічна політика. Поява нової моделі господарювання зумовлена низкою об´єктивних причин: переходом до мирного будівництва, який потребував зміни акцентів в економіці, кризовим станом економіки, який мав тенденцію до посилення і стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини, невдоволенням селянства продрозкладкою (слід врахувати, що 77 % особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни), несприятливий для комуністів станом світового революційного руху, який змушував більшовицький режим дотримуватися гнучкішої політики щодо селянства.

Протягом 1921—1922 pp. формувалася непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізувалася на практиці. В основу її було покладено концепцію шляху до соціалізму через державний капіталізм. Складовою моделі в економіці стала адміністративно-ринкова система господарювання. Принципові її характеристики такі: державна монополія (мінімальний зв´язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі, державна власність на велику і значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, що діяв у обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об´єднань підприємств), які перебували у власності держави; нееквівалентний обмін із селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі.

Відповідно до рішень X з´їзду продподаток визначався як відсоткове або часткове відрахування продуктів з урахуванням числа їдців, наявності худоби і кількості отриманого врожаю. Розмір податку встановлювався до сівби і мав суворо диференційований характер: для бідних селян його знижували. Надлишки продукції дозволяли реалізувати в рамках прямого обміну на промислові товари. Проте обмін практично одразу переріс у торгівлю, що зумовило необхідність визнання товарно-грошових відносин і торгівлі як форми реалізації їх.

З переходом до непу всюди почала відроджуватися кооперація. Уряд вбачав у ній оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста і села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: в Україні, наприклад, до 37 % планової заготівлі зерна і майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували до 96 % потреб промисловості в сировині. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Натуральний податок замінили грошовим, дозволили найом і оренду землі.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Залишаючи у своїх руках "командні висоти", землю і вирішальні галузі господарства (велику промисловість, банки, транспорт, зовнішню торгівлю), держава перейшла до нових форм господарських відносин — до оренди. В оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам здавали дрібні й середні підприємства, які виробляли переважно споживчі товари. Орендодавцями виступали ВРНГ і її місцеві органи (районні та губернські). В Україні в 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Орендна плата збільшила матеріально-фінансові ресурси держави. Проте з 1924—1925 pp. здавання державних підприємств в оренду почали скорочувати, а в 1928 р. припинили.

Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку потребував більш гнучкої форми управління. Тому замість надцентралізованих главків, що гальмували неп, створили трести, які стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні організували восени 1921 р. (Тютюнтрест, Маслотрест, Цукротрест, Південьсталь та ін.). Усього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернських трести, вони об´єднували 304 підприємства та мали широку господарську самостійність. Проте госпрозрахунок на підприємства, які входили до трестів, фактично не поширювався, а це гальмувало розвиток ринкових відносин.

Пізніше виникла нова форма організації виробництва — синдикати. Вони виконували функції торговельно-розподільчого апарату трестів із реалізації продукції і постачання підприємств сировиною. Поступово синдикати з торгових трансформувались у регулювальні, а почасти в управлінські організації, замінивши главки. ВРНГ України керував тепер не масою підприємств, а регулював і планував господарську діяльність трестів та синдикатів. Для забезпечення взаємодії планових і ринкових засад у лютому 1921 р. було створено Держплан СРСР (через 7 місяців — Держплан України), а на місцях — відомчі й територіальні планові комісії. Керувалися тим, що ринок необхідно організовувати і науково передбачати, тобто впливати на нього через планування.

Важливою формою залучення іноземного капіталу для відбудови народного господарства країни в першій половині 20-х років стали концесії. Держава надавала підприємства або територію для розробки її природних ресурсів і здійснювала контроль за використанням їх, не втручаючись у господарські й адміністративні справи. Концесії обкладали такими самими податками, що й державні підприємства. Сплата здійснювалася частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізувати за кордоном.

Відродження товарно-грошових відносин зумовило необхідність відновлення грошової системи. У жовтні 1921 р. було засновано Держбанк РСФРР. В Україні діяли банки як загальносоюзного, так і республіканського значення, відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення (комунальні банки, кредитні товариства і т. ін.), яких у 1925—1926 pp. уже налічувалося 250. Розпочали роботу біржі (перша Харківська — лютий 1922 p.). У 1924—1925 pp. в Україні їх було 15 із загальним річним обігом більш як 1 млрд рублів. Поряд з товарними біржами в Україні в усіх великих губернських містах і більшості повітових функціонували біржі праці, які регулювали ринок робочої сили, забезпечували зайнятість, надавали матеріальну і грошову допомогу безробітним. У 1924 р. було створено Наркомат внутрішньої торгівлі СРСР (відповідно й України).

Протягом 1922—1924 pp. провели грошову реформу — ввели тверду конвертовану грошову одиницю (червонець). У листопаді 1922 р. створили Держбанк СРСР, він випустив банківські білети (червонці), які забезпечувалися в розмірі 25 % золотом та іноземною валютою, а частина — дефіцитними товарами, короткостроковими векселями та іншими зобов´язаннями. Золотий вміст червонця (7,74234 г чистого золота) відповідав 10 рублям 1913 р. Червонець став витісняти радзнаки. Якщо в січні 1923 р. в грошовому обігу країни було 97 % радзнаків і лише 3 % червонців, то в лютому 1924 р. радзнаків залишилося всього 16,8 %, а червонців стало 83,2 %, в Україні відповідно 26,5 і 73,5 % (було проведено дві деномінації радзнаків: 1922 р. — 1 новий рубль дорівнював 10 тис. старих, 1923 р.— 1 новий рубль дорівнював 1 млн попередніх рублів). Разом з цим підвищувався курс червонця і щодо твердої валюти (червень 1923 р. — 3,85 дол., лютий 1924 р. — 5 дол. США). Червонець став основною валютою (1 червонець дорівнював 50 тис. радзнаків у 1924 p.), яка мала стійкий паритет із золотом і зарубіжною валютою. Держбанк став єдиним емісійним центром країни. За рішенням II Всесоюзного з´їзду Рад СРСР 2 лютого 1924 р. випустили казначейські білети номіналом 3,5 рубля, а також мідні та срібні розмінні монети. Попередні грошові знаки в населення викупили.

Створення грошової системи, поряд із податковою реформою, сприяло бездефіцитності державного бюджету. Відповідно до податкової реформи з кінця 1923 р. промислові підприємства відраховували до держбюджету 70 % усіх прибутків (сільгоспподаток становив приблизно 5 %), що забезпечило в 1923— 1924 pp. збалансованість державного бюджету. Було скасовано трудову повинність, введено відрядну оплату праці (1922). Прибутковий податок складався з основного і прогресивного. Основний сплачували всі громадяни, крім чорноробів, поденників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із щомісячною зарплатою, меншою за 75 руб. Прогресивний податок платили ті, хто отримував додатковий прибуток. До того ж були ще й непрямі податки: на сіль, сірники тощо.

Відбулися значні зміни і в аграрній політиці. Натуральний податок замінили грошовим (у 1923 р. ввели єдиний податок, який вилучали в змішаній формі на вибір селянина, з 1924 р. — тільки грошовий: 1,2 % своїх доходів сплачували бідняки, 3,5 — середняки і 5,6 % — куркулі). За Земельним кодексом 1922 р. було дозволено наймати батраків і орендувати землю, скасували на десять років величину земельних меж. У 20-х роках виникли перші колгоспи (колективні господарства) — кооперативні господарства добровільно об´єднувалися для спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва і колективної праці. У 1925 р. в Радянському Союзі їх налічувалось 22 тис. Вони відзначалися вищою механізацією праці і товарністю.

Отже, основні заходи нової економічної політики — побудова відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промисловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахункових відносин, допущення приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою — у сукупності дали змогу до 1925 р. досягти основних довоєнних показників економічного розвитку. Однак період непу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпаки, дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже щороку: фінансова криза (1922), криза збуту (1923), товарний голод (1924), зростання інфляції (1925). Проте взаємодія плановості і розвиток ринкових відносин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі. З одного боку, план виходив із потреб ринку і враховував процеси, які відбувалися на ньому, а з іншого — організовував ринкові процеси, справляв на них активний вплив. Дестабілізація розпочалася з порушенням цієї взаємодії, зростанням із 1925 р. центристських тенденцій в економіці, тобто з посиленням централізованого планування й управління економікою на шкоду ринковим відносинам.

 

Згортання непу і формування командної економіки. Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резерви "відбудовчого ефекту" було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У 1926 р. виявилася нестача металу, а потім інших матеріалів та сировини. Вона була зумовлена розгортанням нового будівництва, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.

Основними причинами цього були:

1) зрив хлібозаготівлі (через невдоволення селян державними заготівельними цінами) та невиконання експортних зобов´язань, що зменшило валютні надходження, і відповідно скорочення промислового виробництва та капітального будівництва;

2) значно швидше зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією (зростання чисельності робітників у промисловості та будівництві, зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшили платоспроможний попит);

3) політика активного витіснення з 1926 р. приватного капіталу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів, призупинення державного кредитування приватних підприємств, введення в 1927 р. податку з надприбутку, заборона надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлення старих договорів, зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідовано більшість концесій; у 1931 р. ліквідовано приватну промисловість);

4) одержавлення розподілу: в 1929 р. здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано товарні біржі і ярмарки.

Перед урядом СРСР постала проблема:

1) низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн;

2) відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований розвиток головної ланки господарства — важкої індустрії. Вибрали другу альтернативу.

Політика непу була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу викликане внутрішніми економічними суперечностями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві. Серед них зниження темпів розвитку, вичерпання ресурсів, небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики, швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Цього потребувала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, ухваленого XIV з´їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Почала розкручуватися "машина надзвичайності": у 1927 р. програма "переконструювання непу", розгортання кооперування за виробничим принципом і колективізації, розширення планових засад в економіці, активний наступ на капіталістичні елементи міста і села.

Відновлення й розширення державного сектору створили умови і викликали необхідність переходу від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного планування. Перший п´ятирічний план (1928—1932) було затверджено в 1929 p., за ним втілювались у життя в 1933—1937 pp. другий і в 1938—1942 pp. — третій п´ятирічні плани. Держплан УСРР, як і союзний, щодо п´ятирічного плану стояв на таких позиціях: План в 1932 р. Частка першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості зросла до 53,4 % проти 39,5 % в 1928 р.

Узявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, радянське керівництво відразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, яке становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекачування коштів за рахунок встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (в роки першої п´ятирічки вони інколи становили 1/8 ринкових) — уже не могли ефективно задовольнити потреби індустріалізації. Виходом була колективізація, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва та фінансових надходжень.

 

Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочерговим завданням у галузі сільського господарства визнавався розвиток усіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективним завданням — поступовий перехід до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Проте не встановлювалися терміни, форми і методи кооперування. XV з´їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації. Однак практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи, було порушено закріплені на папері основні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів´я худоби і збору зернових, а й до людських жертв, яких налічувалося мільйони (близько 10 млн осіб). Внаслідок цього в роки перших п´ятирічок діяла карткова система постачання населення (до 1936 p.). Водночас колективізація зумовила створення соціальної бази для модернізації аграрного сектору, підвищення продуктивності праці, вивільнення трудових ресурсів для інших галузей економіки.

У 1929—1933 pp. провели господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, основаної на командно-адміністративних методах управління економікою. Передусім реформи охопили управління промисловістю. У 1932 р. ВРНГ реорганізували в народний комісаріат (наркомат), який відав важкою промисловістю. Далі розвиток системи відбувався шляхом роздроблення наркоматів, особливо інтенсивно в 1938—1939 pp. На березень 1939 р. їх було вже 34, що означало перехід до галузевого принципу управління. Було відновлено колегії наркоматів. Різко зросла чисельність чиновників (лише за роки першої п´ятирічки в 16 разів), адміністрування охопило всю соціально-економічну структуру суспільства. Посилилась єдиноначальність, що утвердило командний стиль в управлінні економікою і панування директивних методів керівництва.

Заперечення ринкових відносин применшувало роль і значення господарського розрахунку. В міру посилення директивного планування й управління економікою послаблювалася роль прибутку. Він майже повністю надходив у бюджет, із якого фінансувалися капіталовкладення. Було введено пряме банківське кредитування (1930), а матеріально-технічне постачання здійснювалося за принципом розподілу. Підприємства, що входили до трестів, отримували кредити згідно з планами, які складали трести. Передбачалося, що відкриття підприємствами власних рахунків у банку підвищить їх оперативність. Проте практичне здійснення зазначених заходів призвело до протилежного результату. Кредитування стало здійснюватися "під план", що підривало самі основи госпрозрахунку. До того ж розуміння госпрозрахунку змінилося: фінансово-господарська самостійність зводилася просто до зіставлення доходів і витрат підприємства, а сам госпрозрахунок розглядався як форма обліку і контролю. Держбанк за рахунок покупців оплачував рахунки постачальників незалежно від якості й асортименту продукції, а також компенсував усі витрати, понесені постачальниками.

Не стимулювала розвитку ініціативи підприємства і податкова реформа, хоча замість великої кількості податків та видів податкових вилучень у бюджет було запроваджено податок з обігу і відрахування з прибутку.

Отже, у 30-х роках було створено економічну систему, основану на жорсткому централізмі та директивності. По суті держава знову перейшла до своєрідної "розкладки" як у сільському господарстві (обов´язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювали жорсткі директивні завдання щодо виробництва та розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучали в бюджет держави. Утвердилися командно-бюрократичні методи управління. Урізання самостійності і прав підприємств призвело до того, що підприємства як господарюючі одиниці стали перетворюватися на виконавчі органи центрального керівництва. Усе це завершилося виникненням командно-адміністративної системи управління народним господарством.

Слід зазначити, що були спроби повернутися до економічних методів управління. Так, у 1931 р. розгорнувся рух госпрозрахункових бригад, почали переводити на госпрозрахунок цехи, намагалися здійснювати нову тарифну реформу, спрямовану на збільшення різниці в оплаті кваліфікованої та некваліфікованої праці. Однак ці починання здійснювалися під централізованим контролем і закінчувалися розширенням у подальшому сфери застосування адміністративно-командних методів. Якщо у період непу в плануванні враховували регулюючу роль ринку і закону вартості, то при централізованому директивному плануванні й управлінні регулятором виробництва ставав план, який слабо враховував ринок, а часто й зовсім його ігнорував.

 

Розвиток централізованого планування відбувався по лінії все більшого охоплення планом усього народного господарства. На відміну від першого п´ятирічного плану другий охопив розвиток усіх галузей господарства — промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообігу. У першому п´ятирічному плані було визначено завдання розвитку промисловості колишньої ВРНГ (60 % усієї промисловості). Другий п´ятирічний план охоплював усю промисловість. Якщо план ГОЕЛРО доводив конкретні виробничі завдання по 17 галузях, а перша п´ятирічка — по 50, то друга — по 120 галузях промисловості. Жорстко регламентували не лише планові завдання, а й ресурси для виконання їх, форми та розміри оплати праці, інші показники.

Централізоване директивне планування переносили також у сільське господарство. Ще в роки першої п´ятирічки почали розробляти державні посівні плани, які доводили до кожного району і колгоспу. У 1932 р. вперше було розроблено план тракторних робіт МТС (у 1937 р. їх налічувалося 5518 і вони обслуговували 91,5 % колгоспів), у 1935 р. — розвиток тваринництва на кожний рік, у 1938 р.— проведення агрокультурних заходів. Було відновлено методи позаекономічного примусу, які діяли в роки "воєнного комунізму".

У найбільш потворній формі командно-адміністративні підходи виявилися в насильницьких методах і прискорених темпах колективізації, затвердженої у другій п´ятирічці (у колгоспи було об´єднано 93 % усіх селянських господарств і 99 % усіх посівних площ). Управління базувалось не на економічних методах, а на волюнтаристському втручанні в процеси виробництва, обміну та розподілу сільськогосподарської продукції. Планування, яке ігнорувало об´єктивні закони розвитку, стало набувати по суті бюрократичного характеру.

Результати розвитку економіки, базованої на такій плановості, виявилися суперечливими. З одного боку, система допомогла мобілізувати і сконцентрувати економічні ресурси в чітко визначених сферах (ділянках) господарської, наукової, соціальної діяльності. Так, у період другої п´ятирічки було досягнуто збільшення валової продукції промисловості в 2,2 раза, 80 % якої отримали від нових і реконструйованих підприємств, зростання продукції в сільському господарстві — у 1,5 раза, знизилася собівартість продукції на 10,3 % (у першій п´ятирічці спостерігалося збільшення собівартості на 2,3 %). Країна здобула техніко-економічну незалежність. Вона виробляла практично всі види промислового устаткування, вийшла в 1936 р. на перше місце в Європі і друге у світі за обсягом промислової продукції, хоча за виробництвом на душу населення ще відставала від розвинутих країн. З іншого боку вже в цей період життя неодноразово ставило питання про ліквідацію воєнно-комуністичних командних методів управління аграрним сектором, основаних на жорсткій регламентації господарської діяльності колгоспів і радгоспів.

У роки третьої п´ятирічки поряд із посиленням галузевого планування все більшого значення набувало планування народного господарства в територіальному розрізі. Це супроводжувалося зміцненням централізованого планування. В Україні в 1940 р. при Раднаркомі республіки було створено Економічну раду, яка мала посилити роботу уряду з керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розглядати мобілізаційно-оборонні питання. Такі самі ради створювали з контролю за випуском товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива та транспорту. Міцно утверджувався принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва та розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросли роль Держплану як народногосподарського штабу країни і роль Держплану України як такого самого штабу в масштабі республіки. Однак друга половина 30-х років позначена помітним наростанням проблем у господарському житті. У лютому 1941 р. було зроблено спробу визначити методи подолання їх. Знову намічалося повсюдне втілення госпрозрахункових відносин та ряду інших заходів, але розпочати реалізацію їх не вдалось. Ставало зрозумілим, що форми й методи планового управління, що склалися, значною мірою вичерпали себе і стали причиною багатьох негативних явищ в економіці.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія