пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Економічна історія

Економічний розвиток Великої Британії і Франції


У Великій Британії і Франції, подібно до США, у період Першої світової війни спостерігався інтенсивний розвиток етатистських тенденцій і послаблення їх у 1919—1929 pp. Як країни-переможиці вони деякою мірою компенсували значні втрати, яких зазнали під час війни, на відміну від переможених країн (насамперед, Німеччини). При загальному напрямі розвитку — фомуванні системи державного регулювання економіки, результати діяльності їхніх урядів були різними.

 

Післявоєнна економіка Англії. У післявоєнний період англійська економіка, хоча й позбавилася німецької конкуренції на світовому ринку, проте ще більше відставала від американської. Технічний застій у промисловості, пасивний зовнішньоторговельний баланс, відчутні втрати торгового флоту і багато інших чинників зумовили довгий період кволого розвитку народного господарства країни аж до початку світової економічної кризи 1929—1933 pp. До того ж позиції англійського капіталу на світовому ринку послабилися внаслідок експансіоністської політики США. Більш того, Англія виявилась їхнім боржником — сума боргу становила 4 млрд дол.

У післявоєнний період уряд Ллойд Джорджа здійснював активну політику переведення економіки на мирні рейки: проводилися ліквідація державних контрольних органів, роздержавлення військового комплексу країни. Однак це не привело до відміни державного регулювання економіки. На початок 20-х років у руках держави ще залишалося в 4 рази більше військових заводів, ніж до війни. З метою регулювання економічних процесів у 1919 р. було ухвалено Закон про відмову від золотого стандарту фунтів стерлінгів, унаслідок чого держава перетворилася на єдиного контролера випуску паперових грошей. У 1921 р. уряд вирішив частково відновити контроль над залізницями країни. Розширились також соціальні функції держави: допомога безробітним, житлове будівництво, розвиток системи народної освіти. Загалом до 1924 р. економічний застій було подолано.

Проте піднесення спостерігалося переважно в найпередовіших галузях промисловості (хімічній, автомобільній, електротехнічній, авіаційній таін.). Стагнацією ж були охоплені старі галузі: суднобудування, металургія, вугледобування, текстильна. Нестача капіталів для модернізації цих галузей зумовлювалася відпливом їх за кордон у пошуках більш високих прибутків, у тому числі й у переможену країну — Німеччину. Це унеможливило перехід англійської промисловості до нових форм виробництва — масового, поточного, завдяки яким знижувалися витрати, підвищувалася конкурентоспроможність товарів. Особливістю економічного розвитку Англії в післявоєнний період було те, що, втрачаючи лідерство у виробництві товарів широкого вжитку, Англія зосередилася на виробництві товарів розкоші. Завдяки цьому вона мала можливість втримати прибуткову нішу на зовнішньому та внутрішньому ринках.

Посилення протекціоністських тенденцій у світовій торгівлі прискорило витіснення товарів масового вжитку Англії із зовнішніх ринків. Проте уряд продовжував дотримуватися в цілому принципу фритредерства. Крім того, країна поступово втрачала товарні ринки через відчутну переорієнтацію англійського уряду на збереження лідерства Англії в банківській сфері. Так, у 1925 р. уряд провів ревальвацію англійської валюти за рахунок відновлення золотого стандарту фунта стерлінгів. Вартість його прирівнювалася до 4,86 дол., тобто було відновлено довоєнне співвідношення між англійською й американською валютами. Хоча цей захід і сприяв зростанню курсу фунта стерлінгів, проте подорожчання англійських товарів зачепило інтереси промисловців-експортерів.

Стабілізація (1924—1928) не дала бажаних результатів. Промислове виробництво країни в 1928 р. так і не досягло довоєнного рівня, а за його розмірами Англія опинилася на третьому місці в капіталістичному світі. Водночас за допомогою американських та англійських капіталів Німеччина відновила свою економічну могутність і повернулася на друге місце.

 

Антикризова політика уряду Англії. Світова економічна криза (1929—1933) дещо пізніше, ніж в інших країнах, обрушилася на Англію. І хоча спад економічної активності тут був меншим, ніж в інших країнах, удар економічної кризи став відчутним в усіх галузях господарського комплексу. На початку 1930 р. в країні загострилася проблема реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, почалися швидке падіння цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % порівняно з 1929 р. В окремих галузях падіння було ще більшим: виробництво чавуну скоротилося на 53 %, суднобудування — у 8 разів. Ціни на сільськогосподарську продукцію знизились на 34 % , що призвело до розорення багатьох фермерів. Число безробітних становило 22 % від загальної чисельності робітників.

На відміну від "нового курсу" Ф. Рузвельта уряд Англії не ставив завдання порятунку промисловості або збільшення зайнятості. Єдиною функцією його вважалося створення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі та кредиту. Виконуючи передвиборну програму, лейбористський уряд збільшував бюджетні витрати на забезпечення становища широких мас населення, бідних і безробітних здебільшого за рахунок посилення податкового пресу на багатих, що призвело до урядової кризи.

Приводом до урядової кризи стало обговорення в серпні 1931 р. доповіді створеної ще в березні 1931 р. королівської Комісії з національної економіки під головуванням великого банкіра Дж. Мея. На основі аналізу фінансового становища країни Комісія прогнозувала бюджетний дефіцит 120 млн фунтів стерлінгів на рік. Комісія пропонувала зменшити державні витрати на 96 млн фунтів стерлінгів (2/3 припадало на зменшення виплат безробітним) і збільшити прямі та непрямі податки на 24 млн фунтів стерлінгів. За ухвалення пропозиції голосували Макдональд і ще два міністри, інші — проти. Внаслідок розколу в уряді, який призвів до кризи в лейбористській партії, 24 серпня 1931 р. Макдональд очолив новий, так званий національний, уряд. Ключові посади в ньому отримали консерватори.

Новий уряд приступив до реалізації наміченого Комісією плану економії та раціоналізації бюджетних витрат. Було збільшено прямі й непрямі податки, зменшено заробітну плату державним службовцям і вчителям, різко скорочено громадські роботи. Було прийнято Закон про перевірку бідних, який забороняв виплату допомоги з безробіття особам, котрі перебувають на утриманні своєї сім´ї. У цілому виплати безробіття знизили на 10 %.

Завдяки виконанню заходів, яких вжила Комісія і вітчизняні та зарубіжні банкіри, що підтримали її, уряду консерваторів удалося отримати велику зовнішню позику. В серпні 1931 р. більше ніж 100 американських і французьких банків надали позику в розмірі 80 млн фунтів стерлінгів з метою відновлення платіжного балансу.

Поряд із регулюванням державних витрат уряд Англії вживав інші заходи для оздоровлення економіки країни. Важливим заходом стало скасування у вересні 1931 р. золотого паритету національної валюти. Внаслідок цього відбулася девальвація фунта стерлінгів. Країни, які входили до стерлінгового блоку (25 держав: країни Скандинавії, Голландія, Португалія, Аргентина, Бразилія та інші разом з британськими колоніями та домініонами) і встановлювали курс своїх валют на основі курсу англійського фунта стерлінгів, були змушені піти за Великою Британією. Крім того, країни стерлінгового блоку передавали свої валютні резерви Англії в загальний фонд блоку, що давало англійцям немалі вигоди від цієї операції. Орієнтуючись на фунт стерлінгів, країнам блоку доводилося закуповувати англійські товари і водночас постачати до Англії переважно сировину та продовольчі товари.

Англія досягла переваги над країнами-конкурентами, які зберігали деякий час золотий паритет національних валют (США, Франція, Німеччина, Італія та ін.), за рахунок підвищення цінової конкурентоспроможності своїх товарів. Країни-конкуренти, у свою чергу, посилили політику протекціонізму. З огляду на ці обставини уряд Великої Британії також вжив заходів для захисту внутрішнього ринку, відмовившись від фритредерства і вдавшись до політики жорсткого протекціонізму. Встановлення високих митних зборів на іноземні товари позитивно відбилося на розвитку англійської промисловості, що дало змогу поліпшити платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту.

Застосовані урядом заходи сприяли відновленню довіри до фунта стерлінгів, а це сприяло поверненню іноземних вкладів у банки Лондонського Сіті. До квітня 1932 р. фунт стерлінгів стабілізувався, бюджет було збалансовано. Ефекту стабілізації, на відміну від "нового курсу" Рузвельта, досягла завдяки використанню наявних у Великій Британії переваг у відносинах з іншими країнами, за рахунок попереджувальних кроків на зовнішньому ринку і досить жорсткого внутрішнього економічного курсу. Велику роль відіграла також протекціоністська політика. У результаті цього вже в 1934 р. було пом´якшено політику економії, на що вказує зростання заробітної плати, зниження розмірів податків. У 1935 р. було скасовано Закон про перевірку бідних.

Економічне піднесення, яке розпочалося в 1934 p., суттєво підсилювали державним асигнуванням на розвиток галузей, пов´язаних із виробництвом зброї (автомобілебудівна, авіаційна, радіопромислова та ін.). Комплекс антикризових заходів сприяв припливу інвестицій до старих галузей економіки (суднобудування, металургія). Однак це в принципі не змінило внутрішньогосподарських диспропорцій. Вугільна і текстильна галузі промисловості й далі зазнавали труднощів.

Посилення конкуренції з боку США, Японії і Німеччини створювало труднощі на зовнішньому ринку. Німецькі товари витісняли англійські в Західній і Південно-Східній Європі та Латинській Америці. Як і напередодні Першої світової війни, англо-німецька конкуренція здебільшого виявлялася у сфері експорту товарів, насамперед у сфері готових промислових виробів.

Нова економічна криза наприкінці 1937 р. спричинила новий спад виробництва в Англії (за 1938 р. випуск промислової продукції знизився на 14 %). Із цієї кризи країні вдалося вийти лише завдяки підготовці до нової світової війни, яка потребувала збільшення воєнного виробництва.

 

Післявоєнна економіка Франції. Загальний рівень французького промислового виробництва за роки війни зменшився на 40 %, сільськогосподарське виробництво — на 1/3, обсяг експорту — на 50 %. Матеріальні збитки, завдані господарству країни, оцінювали в 200 млрд франків. Частково їх компенсували переможені країни (в основному, Німеччина). На основі положень Версальського договору до Франції відійшли промислово розвинуті області — Ельзас і Лотарингія, на 15 років — вугільна Саарська область (із 1920 р. Саар перебував під управлінням Ліги націй). Разом з іншими територіальними здобутками (частина колоніальних володінь Німеччини), а також разом з великою контрибуцією це стало основою для достатньо успішного розвитку народного господарства країни в післявоєнний докризовий період (1919—1930). Для Франції цього періоду були характерні найбільш високі порівняно з іншими країнами-лідерами (крім США) темпи економічного зростання. Успішний розвиток економіки Франції базувався на швидкому зростанні промислового сектору, передусім нових і старих галузей, тісно пов´язаних із державними військовими замовленнями.

До 1934 р. за допомогою державних субсидій було відновлено 8 тис. промислових підприємств, побудовано нові заводи, електростанції, залізниці. Значно гіршим залишалося становище в легкій промисловості й сільському господарстві, які не мали державної підтримки.

У процесі стабілізації виникли і стали наростати фінансові труднощі. Причина їх — окупація Рурської області в січні 1923 р. разом з Бельгією в розрахунку на отримання дешевого кам´яного вугілля для французьких металургійних заводів. "Пасивний опір" німців призвів до припинення добування вугілля в Рурі, а це, у свою чергу, — до зростання витрат Франції на окупацію Руру. Труднощі спричинили також колоніальні війни в Марокко і Сирії, які потребували великих коштів і тим самим збільшували дефіцит державного бюджету. Падав курс франка.

Для стабілізації валюти уряд Франції провів фінансову реформу. З метою стабілізації бюджету було підвищено непрямі податки, тарифи на залізничний і водний транспорт, скорочено заробітну плату державним службовцям та пенсії інвалідам війни. У грудні 1926 р. девальвували франк до 1/5 його довоєнної вартості, що привело до деякої його стабілізації.

Наприкінці 20-х років знову посилюється державне регулювання економіки. Для цього створюють спеціальні координаційні органи — Національну економічну раду і Вищу залізничну раду, до складу яких входили і відомі підприємці. Державний банк "Національний кредит" здійснював розподіл субсидій на відновлення та розвиток зруйнованих війною районів. Досить активне втручання держави зумовлювалося не лише нестійким політичним балансом сил у Європі, а й прагненнями монополій Франції домогтися лідерства на зовнішніх ринках, необхідністю освоєння заново придбаних територій, нестійкою внутрішньополітичною рівновагою під впливом зростання популярності соціалістичних і комуністичних рухів, іншими чинниками.

 

Економіка періоду світової кризи. У 1930 р. світова економічна криза обрушилася і на Францію. З ряду обставин вона виявилася особливо затяжною і тривала до 1936 р. У кризовий період відбулася крайня радикалізація внутрішньополітичних відносин, що зумовлювалося відмінною від інших країн соціальною структурою французького суспільства, а також політичними традиціями країни. Поряд із посиленням демократичних та ліворадикальних течій підсилилась фашизація країни за прикладом Італії і Німеччини. Боротьба між різними політичними силами не лише визначила особливості антикризової політики, а й значно вплинула на тривалість кризи.

За період кризи загальний рівень промислового виробництва зменшився на 1/3, виробництво сільськогосподарської продукції — на 40, обіг зовнішньої торгівлі — на 60 %. У країні розорилося 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, збанкрутували десятки великих компаній. Зростало безробіття (становило 1,5 млн осіб), майже в 3 рази знизились доходи селян.

Вихід із кризи французький уряд шукав у реформуванні економіки на шляху політики дирижизму (посилення державного регулювання економіки). Це була економічна політика держави, що здійснювалася в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.

Французький уряд продовжував політику збільшення державних замовлень для підприємств військово-промислового комплексу, надаючи їм кредити, податкові та митні пільги. Було розроблено також соціальну програму допомоги безробітним.

Економічна криза спричинила різке загострення соціально-економічних проблем. Пошуки шляхів виходу з неї призвели до посилення протистояння різних політичних сил. Вершиною його стали спроби фашистських організацій "Вогняні хрести" де ля Рока, "Аксьон франсез", "Патріотична ліга", яких підтримували великі монополії і представники церкви, в лютому 1934 р. силою захопити владу. Створений із комуністів і соціалістів Народний фронт запобіг цьому путчу. До початку 1936 р. Народний фронт підтримували організація радикал-соціалістів, рух інтелігенції "Амстердам — Плейєль" та ін.

 

Програма уряду Народного фронту. Опублікована в січні 1936 р. програма Народного фронту була зорієнтована переважно на задоволення нагальних потреб широких верств народу і передбачала закріплення демократичних свобод. Вона передбачала обмеження влади фінансового капіталу, націоналізацію Французького банку й об´єктів воєнної промисловості. Серед основних вимог соціального характеру слід вирізнити: створення національного фонду безробіття, скорочення робочого тижня без зменшення утримання, збільшення кількості робочих місць, зокрема за рахунок зменшення вікового пенсійного бар´єру. Крім того, намічалися широка організація громадських робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію в інтересах виробників, підтримка селянських кооперативних товариств тощо.

Перемога на виборах 1936 р. дала змогу створити уряд Народного фронту на чолі з прем´єр-міністром Леоном Блюмом (1872—1950) і приступити до виконання програми. Уже через три дні після утворення уряду було укладено угоду між Загальною конфедерацією праці і підприємцями про збільшення заробітної плати, визнання профспілок та інституту цехових старост. Угода передбачала введення 40-годинного робочого тижня, надання оплачуваної відпустки, визнання системи колективних договорів. Ці та інші положення Народного фронту було закріплено через кілька днів рішенням французького парламенту.

Уряд Блюма реалізував низку пунктів програми: підвищив заробітну плату шахтарям і державним службовцям, збільшив пенсії колишнім фронтовикам, організував громадські роботи, ліквідував податок з виплат по безробіттю, встановив у 1937 р. для дрібних підприємств, як наслідок податкової реформи, 2 % податок з обігу, а для великих — 6 %, збільшив податки на великий спадок і високі доходи, у тому числі на прибутки акціонерних компаній, встановив контроль над діяльністю Французького банку, провів часткову націоналізацію воєнної промисловості та повністю націоналізував залізниці, створене Національне зернове бюро регулювало ціни на зернові продукти, закуповувало зерно в селян за цінами, що інколи в 2—3 рази перевищували низькі кризові ціни, запровадив 40-годинний робочий тиждень тощо.

Різкі зміни антикризового курсу, які виявилися передусім у збільшенні витрат за соціальними статтями, поставили уряд Блюма перед гострою проблемою дефіциту державного бюджету, що непомірно розбухнув. Уряд змушений був піти на першу девальвацію франка, а це негативно позначилося на життєвому рівні широких веств населення. Ліва спрямованість політики уряду, крім того, сприяла посиленню відпливу капіталу з країни, процесу скорочення виробництва, протидії урядовому курсу з боку капіталу. У другій половині 1937 р. країну охопила нова економічна криза. Пауза в діях уряду спричинила політичну кризу і, як результат, зміну кабінету міністрів (його очолив Каміль Шотан).

Проте вже навесні 1938 р. внаслідок урядової кризи формується другий уряд Л. Блюма, котрий проводить курс на згортання політики Народного фронту. Такий поворот був викликаний не лише невдачами антикризових заходів і загостренням соціальної напруженості, а й переважно загостренням внутрішньоєвропейської ситуації у зв´язку з аншлюсом (завоюванням) Австрії. За рахунок скорочення соціальних витрат Блюм сподівався прискорити будівництво оборонних споруд.

Джерелами засобів для виконання оборонної програми уряд визначив: збільшення розмірів податків на капітал, який перевищував 150 тис. франків, на так звані привілейовані підприємства (концесія, ліцензія та ін.), на надприбуткові оборонні підприємства, встановлення контролю за валютними операціями, імпортом та інші заходи. Це безпосередньо зачіпало інтереси великого капіталу, що й стало головною причиною падіння уряду Л. Блюма. Його змінив кабінет Едуарда Даладьє (1884—1970), який остаточно відмовився від програми Народного фронту.

Уряд Е. Даладьє в квітні 1938 р. отримав від парламенту надзвичайні повноваження. Ім´я нового прем´єра пов´язане з укладенням Мюнхенської угоди між чотирма європейськими державами (Великою Британією, Німеччиною, Італією, Францією) про поділ Чехословаччини, з так званою політикою "умиротворення" Німеччини, які безпосередньо передували початку Другої світової війни.

Нестабільність економіки Франції аж до кінця 30-х років стала наслідком непослідовності антикризових заходів і того, що не було загальнонаціональної програми виходу з кризи. Внаслідок цього Франція суттєво поступилася своїми позиціями на світових ринках. Державне асигнування на воєнне будівництво дещо пожвавило економіку країни перед війною, але основні проблеми залишалися не розв´язаними.

Разом з тим, досвід Народного фронту підтвердив можливість і необхідність державного регулювання економіки в інтересах суспільства, показав можливість і ефективність спільних зусиль держави та здорової частини суспільства в протистоянні тоталітаризму, фашизму. Діяльність уряду Народного фронту заклала основи політики реформування економічних відносин на основі розвитку системи державного регулювання в інтересах широких верств суспільства без застосування крайніх форм соціальної боротьби, відмови від самої капіталістичної системи.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія