Електронна бібліотекапідручники


Економічна історія

Основні чинники промислового відставання Англії і Франції


Причини промислового відставання Англії. Залишаючись однією з найбагатших країн світу, а також будучи фінансовим і торговим центром світу наприкінці XIX — на початку XX ст., за низкою найважливіших показників промислового розвитку Англія почала відставати від США і Німеччини. Уже в першому десятилітті XX ст. щорічний приріст промислової продукції в Англії (2,1 %) був удвічі меншим, ніж у США (4,1 %). Німеччина обігнала Англію з виплавки сталі, США — з виробництва чавуну, сталі та видобутку кам´яного вугілля. Незважаючи на загальне зростання виробництва з 1870 по 1913 р. у 2,3 раза, частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві зменшилася з 32 до 14 %. Промисловий центр світу зміщувався в США, частка яких у світовому промисловому виробництві вже в 1913 р. становила 36 %.

Основні причини промислового відставання Англії такі.

1. Значно нижчі темпи структурної перебудови в промисловості порівняно з іншими країнами. Незважаючи на розвиток наприкінці XIX ст. нових галузей — сталеплавильної, електротехнічної, хімічної, верстатобудівної, — за вартістю виробленої продукції легка промисловість випереджала важку і зберігала провідну роль у структурі промислового виробництва країни. Динамізм легкої промисловості зумовив переорієнтацією галузі на колоніальні ринки.

2. Відставання за рівнем впровадження у виробництво досягнень другої технологічної революції. Отримуючи в колоніях монопольно високі прибутки, англійські промисловці не квапилися з технічним та організаційним удосконаленням підприємств. Обладнання більшості англійських заводів, встановлене ще в роки промислового перевороту, морально й фізично застаріло, хоча ще зберігалася технічна можливість використання його у виробництві. Енергетичною основою англійської промисловості залишався паровий двигун, тоді як у Німеччині і США вирішальні позиції завоювала електроенергетика. Це призводило до відставання енергоозброєння англійського робітника і знижувало продуктивність його праці. Саме тому, наприклад, виплавка сталі за 1870—1913 pp. зросла в 3,5 раза, тоді як у США — майже в 46 разів. Незважаючи на те, що за цей період експорт машин та обладнання збільшився в 7 разів, Англія поступово втрачала своє лідерство на світовому ринку в цій галузі.

3. Значно нижчий рівень концентрації виробництва і капіталу порівняно зі США та Німеччиною. У традиційних галузях англійської промисловості зберігалася велика кількість середніх та малих застарілих підприємств. Це спричинило падіння темпів зростання виробництва й експорту в цих галузях у 2—4 рази.

Уповільнені структурні перетворення і недостатня концентрація виробництва в промисловості відбилися на темпах монополізації цього сектору економіки. Перші англійські монополії виникли в 90-х роках у нових галузях промисловості — трубопрокатній, хімічній, цементній. Пізніше вони стали проникати в суднобудування, яке, на відміну від інших галузей, стабільно зберігало високі темпи розвитку. Тоннаж збудованих суден за 1870—1913 pp. потроївся. Монопольні об´єднання утворювалися і на залізничному транспорті. У важкій і військовій галузях провідне становище посіли великі фірми "Віккерс", "Амстронг-Уїтворт" та ін. За участі фінансових груп Моргана було створено англо-американський суднобудівний трест. У легкій промисловості зберігалася відокремленість основної маси підприємств. Лише наприкінці XIX ст. виник ситцевибивний трест, частка якого становила 85 % виробництва ситцю в країні.

Існували великі англійські монополії, діяльність яких була пов´язана з експлуатацією колоніальних володінь: Королівська компанія ріки Нігер, Британська Південно-Африканська компанія тощо. Вони посіли в країні привілейоване становище.

За темпами концентрації та централізації банківський капітал значно випереджав промисловий. До 1900 р. п´ять лондонських банків (Велика п´ятірка — "Мідленд", "Ллойдс", "Барклейз", "Вестмінстер", "Нешнл провіншл") зосередили у своїх руках управління всією кредитною справою країни. Напередодні Першої світової війни 27 великим банкам Англії належало 81 % усіх вкладів. Зросла роль 72 колоніальних банків. Серед найбагатших представників фінансової олігархії Англії виділялися банкіри М. Ротшильд, А. Беринг, Дж. Ллойд.

4. Значний вивіз капіталу зумовив його дефіцит у країні, особливо в нових галузях і сільському господарстві. Відставання промислового розвитку британському капіталу компенсували англійські колонії. Прибутки від вивозу капіталу стали основною статтею національного доходу Англії і в 4 рази перевищували прибутки від власної англійської промисловості. Обсяг експортованого з Англії капіталу перевищував сумарні розміри вивозу німецького і французького капіталу. Близько 75 % його спрямовували в Британську колоніальну імперію і слаборозвинуті країни Латинської Америки, близько 20 % — у США, решту — в країни Європи. Англійський капітал фінансував прибуткове залізничне і портове будівництво в усіх районах світу, інвестувався в експортні галузі сільського господарства колоній, оплачував війни Японії (1894—1895 і 1904—1905 pp.), Балканські війни. До початку 1914 р. розміщений Англією за кордоном капітал сягнув 4 млрд фунтів стерлінгів, що в 3,3 раза перевищувало рівень 1870 р. У 1870—1900 pp. національний прибуток Англії зріс у 3 рази, а доходи від англійських зарубіжних вкладів — у 9 разів.

 

Сільське господарство. Основну частину сільського населення становили дрібні фермери-орендарі, які не мали засобів для ведення господарства на сучасному агротехнічному рівні. Урожайність їхніх ділянок була низькою, собівартість продукції — високою, внаслідок чого вони були неконкурентоспроможними. Навіть на внутрішньому ринку Англії більший попит мала дешевша сільськогосподарська продукція, привезена із США та колоній. Це призводило до розорення фермерських господарств, число і площі орної землі яких із кожним десятиліттям скорочувалися.

В аграрному секторі Англії на початку Першої світової війни працювало 8 % активного населення. Мала прибутковість сільськогосподарського виробництва стримувала підприємців від вкладення капіталів у цю галузь економіки. Аграрна криза підштовхнула структурну перебудову сільського господарства — почався перехід від зернового господарства до виробництва кормів для тваринництва та птахівництва, вирощування технічних культур. Товаризація сільськогосподарського виробництва супроводжувалася переходом галузі на індустріальну основу шляхом впровадження нових машин, ширшого використання мінеральних добрив. Незважаючи на зрушення в сільськогосподарському виробництві, внаслідок яких було досягнуто зростання виробництва сільськогосподарської продукції, Англія втрачала власну аграрну базу і щораз більше залежала від імпорту зерна.

Світова торгівля. Зберігаючи у ній лідерство з 1870 р. до початку Першої світової війни, Англія перетворилась з експортера на світового імпортера сировини та продовольства. Імпорт Англії за останню чверть XIX ст. збільшився порівняно з експортом у 2 рази. Зовнішньоторговельний баланс із 1870 р. мав постійно від´ємне сальдо. Водночас платіжний баланс незмінно до 1913 р. був активним за рахунок доходів вивезеного капіталу, від посередницьких торгових і банківських операцій, розвитку туризму в країні. З кінця XIX — початку XX ст. Англія жила здебільшого за рахунок інших країн, що прирікало її економіку на посилення застійних явищ.

Найважливішими особливостями розвитку монополістичного капіталізму в Англії на рубежі двох століть були колоніальне панування і першість у світовій торгівлі.

 

Причини економічного відставання Франції. Незважаючи на поразку у франко-прусській війні, Франція залишалася великою державою, яка володіла значним економічним потенціалом. Країна давно стала однією з колоніальних імперій, мала достатньо могутню армію і флот, який поступався лише Англії. На початку XX ст. темпи промислового зростання Франції становили 2,6 % (в Англії 2,1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, а за обсягом промислового виробництва, незважаючи на вищі темпи річного приросту, — від Англії.

Основні причини відставання в економічному розвитку Франції такі.

1. Значні матеріальні втрати внаслідок війни і революції. Початок 70-х років для Франції став руйнівним: поразка у війні з Пруссією (1870— 1871), ще одна революція — Паризька комуна (1871). Загальна сума збитків лише від війни становила більш як 16 млрд франків. Унаслідок розорення й знекровлення країни різко скоротилися виробництво промислової продукції, експорт готових виробів та імпорт сировини, машин, палива. Спустошення зазнали 43 найбільш промислово розвинутих департаменти, які охоплювали 54 % території Франції. Було вивезено в Німеччину обладнання значної частини підприємств Франції, зруйновано велику кількість громадських споруд, склади, сховища. Всюди в зоні окупації було вирубано ліси, вивезено худобу, конфісковано запаси продовольства та сільськогосподарської сировини. Крім того, за мирним договором 1871 р. Франція зобов´язувалася виплатити за короткий строк контрибуцію 5 млрд франків, а частина її території як гарантія виплати (18 департаментів) підлягала окупації німецькими військами. Витрати на утримання їх покладалися на французьку сторону і не включалися до контрибуції. Крім того, багатющі на природні ресурси й промислово розвинуті провінції Ельзас та Лотарингія переходили у володіння Німеччини. Виведення з єдиного економічного простору двох розвинутих регіонів також негативно вплинуло на темпи зростання валового національного виробництва.

2. Аграрні проблеми французького капіталізму. Наслідком парцелярності (роздробленості) землеробства у Франції стала значна відсталість сільського господарства. Неефективне, відстале господарювання на селі стримувало розвиток внутрішнього ринку та промисловості, заважало формуванню ринку праці, негативно впливало на приріст населення.

Парцелярне господарство являло собою суму клаптиків землі, які належали одному господарю. Наприкінці XIX ст. на одне господарство припадало близько 30 парцел загальною площею від 5 до 40 акрів. Для мільйонів господарів таких ділянок було проблемою використання навіть робочої худоби, не кажучи вже про машини.

Намагаючись розширити свої господарства, селяни купували або орендували додаткові ділянки землі. Однак, не маючи надлишкового капіталу, вільних коштів, селянин змушений був брати позику під заставу землі, що призводило до заборгованості. "Вільні" парцелярні селяни наприкінці XIX ст. сплачували лихварям щороку данину 2 млрд марок. Невеликі доходи селян, які вони отримували від своїх земель, поглинала виплата процентів, податків, боргів. Для інтенсифікації обробітку землі, поліпшення господарства не залишалося коштів. Зростання заборгованості сприяло поступовому перетворенню власника дрібної парцели на формального власника землі.

При одночасному зростанні числа парцелярних господарств на рубежі століть у французькому селі прискорився процес формування фермерських господарств, який супроводжувався концентрацією земельних ділянок. Таку тенденцію посилила аграрна криза. У цей період також посилилася тенденція до перетворення тваринництва на провідну галузь сільського господарства, що зумовило зміни структури рослинництва на користь технічних культур. Посилилася також товаризація виробництва, а це значно збільшило частку плодівництва й овочівництва в обсягах продукції. Зростання фермерських господарств та вирощування технічних культур спряли розширенню сфери застосування техніки. У регіонах країни поглиблювалася спеціалізація виробництва. У 1892 р. держава збільшила мито на ввіз у країну сільськогосподарської продукції, що розширило внутрішній ринок для вітчизняних виробників.

3. Своєрідність структури французької промисловості, у якій переважали малі підприємства. Наприкінці XIX ст. 94 % всіх французьких підприємств мали від одного до десяти робітників. Як і в інших країнах, у Франції в цей період спостерігалось зростання концентрації виробництва. Так, підприємства Шнейдера і Крезо стали великим центром металургійної та воєнної промисловості. Іншим районом металургії стали заводи в Лонгві, на північному сході Франції, які об´єдналися в 1876 р. в синдикат. Акціонерні компанії виникли також в інших галузях промисловості. У 1906 р. вже налічувалося 611 фабрик, на яких працювало по 500 і більше робітників. Проте поряд із великим виробництвом значну роль відігравала дрібна й середня промисловість.

Темпи розвитку важкої промисловості були вищими, ніж у легкій. Як і в інших розвинутих промислових країнах світу, у Франції друга технологічна революція сприяла створенню нових галузей — електроенергетики, автомобіле-, паровозобудування, виробництва кольорових металів. Збільшило розміри внутрішнього ринку для багатьох галузей важкої промисловості країни залізничне будівництво, яке також мало велике значення для формування єдиного економічного господарства країни. За останні 30 років XIX ст. довжина залізниць у Франції збільшилася в 2,5 раза і становила 42,8 тис. км. У цей період за довжиною залізничних колій Франція перевершувала Англію і Німеччину.

Франція мала значні досягнення в розвитку важкої промисловості. Однак на рубежі століть за числом підприємств та за обсягом виробництва в країні провідне місце посідала легка промисловість. В експорті французьких товарів переважали шовкові тканини, парфуми і косметика, одяг, ювелірні вироби, інші предмети розкоші. Виробництво цих товарів зосереджувалося на малих підприємствах, де перевагу віддавали ручній праці.

4. Значне відставання за технічним рівнем виробництва від своїх конкурентів. Встановлене на підприємствах у роки промислового перевороту обладнання до кінця XIX ст. фізично виробило свій ресурс, морально застаріло і потребувало заміни. На відміну від США і Німеччини, де використання електроенергії ставало звичним для виробництва, у Франції лише розпочалося будівництво гідроелектростанцій, але масштаби його були незначними.

5. Відсутність достатньої сировинної бази для розвитку важкої промисловості. Франція, особливо з втратою двох промислових областей — Ельзасу і Лотарингії, постійно відчувала дефіцит сировини та палива, тому вимушена була завозити у великій кількості коксове вугілля й залізну руду, чорні метали, мідь, бавовну. Наприкінці XIX ст. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина та сільськогосподарські продукти. Значно дорожча привізна сировина зумовлювала підвищення вартості французьких товарів і зниження їхньої конкурентоспроможності на світовому ринку. Відносна нерозвинутість фабричної промисловості спричинила переважання споживчого експорту та пасивність торгового балансу Франції.

6. Низькі нерівномірні темпи концентрації і відповідна монополізація виробництва. Найшвидше вона здійснювалась у важкій промисловості — металургійній, гірничій, паперовій, поліграфічній галузях. Значне відставання цього процесу спостерігалось у легкій промисловості.

Перша монополія утворилася в металургійній промисловості (1876), у якій на основі об´єднання 13 великих металургійних заводів було створено синдикат. У 1883 р. виник цукровий картель, у 1885 р. — годинниковий картель. У галузях важкої промисловості утворювалися найбільші монополії. Наприклад, монополія "Коміте де форт", яка об´єднала близько 250 металургійних та машинобудівних заводів, контролювала в країні 3/4 виробництва чавуну і сталі. Провідні підприємства військової промисловості об´єдналися у величезний концерн "Шнайдер-Крезо". Монополістичними об´єднаннями в хімічній промисловості стали компанії "Сен-Гобен", "Кюльман". Пізніше процес монополізації охопив текстильну і харчову промисловості. Найтиповішими формами монополістичних об´єднань Франції були картелі й синдикати. На початку XX ст. виникли вже й вищі форми монополістичних об´єднань — концерни, які об´єднували підприємства суміжних галузей.

Темпи концентрації й централізації банківського капіталу у Франції були винятково високими. У цій сфері вона посідала перше місце у світі серед інших капіталістичних країн.

7. Лихварські риси французького капіталізму. Вони визрівали вже в період промислового перевороту. Темпи зростання грошового капіталу у Франції значно перевищували темпи зростання промислового капіталу. У 1861 р. на паризькій біржі в обігу було 118 цінних паперів (загальна сума — 1 млрд франків), а в 1869 р. — уже 307 цінних паперів (загальна сума — 33 млрд франків).

Власний капітал спекулятивно-лихварського банку "рухомого кредиту" братів Пер´є становив усього 60 млн франків. За допомогою створення акціонерних товариств і біржових спекуляцій банк керував 17 акціонерними товариствами із загальним капіталом 3,5 млрд франків. Наприкінці XIX ст. паризька біржа почала відігравати роль міжнародного позичкового центру.

Позичково-лихварський характер капіталізму Франції породив прошарок так званих рантьє — людей, котрі живуть виключно за рахунок процентів на капітал.

Центром фінансової олігархії країни став Французький банк, верхівку якого склали 200 значних акціонерів банку. Саме вони зосередили у своїх руках економічну та політичну владу в країні. До ради Французького банку входили представники фінансової олігархії — Ротшильд, Де Вандель, Шнейдер, Пежо, яким, за визнанням прем´єр-міністра Франції Клемансо, практично належала у Франції вся повнота влади.

Вивіз капіталу стримував економічний розвиток Франції. Нагромаджені величезні грошові ресурси не вкладали в розвиток національної економіки, оскільки прибуток, який отримували від фінансування дрібних підприємств та господарств, був значно нижчим порівняно з прибутком від зарубіжних інвестицій і зарубіжних цінних паперів. Наприкінці XIX ст. дохідність внутрішніх цінних паперів становила 3,1—3,2, а зарубіжних — 4,28 %. Крім того, банки не бажали розпорошувати свої кошти між тисячами дрібних підприємств і ставати залежними від результатів їхньої діяльності. У 70-х роках XIX ст. французькі капітали інвестували в Туреччину, Іспанію і навіть у країни Латинської Америки, а з початку 80-х років — в Австро-Угорщину, Росію і Україну. У 80-х роках французький експорт капіталу стає переважно вивозом позичкового капіталу у формі державних позик, набуваючи лихварських рис. У 1914 р. вивіз капіталу із Франції зріс більш ніж у 3 рази порівняно з 80-ми роками XIX ст., у 4 рази перевершивши капіталовкладення в національну промисловість. За експортом капіталу до початку Першої світової війни Франція вийшла на друге місце у світі, однак поступалась Англії.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія