Електронна бібліотекапідручники


Економічна історія

Особливості промислового перевороту в Німеччині


Причини економічної відсталості. Економічно і політично Німеччина в 70-х роках XVIII ст. була однією з найбільш відсталих країн Європи. Якщо в Англії промисловий переворот почався в другій половині XVII ст., у Франції — наприкінці XVII ст., то велике промислове виробництво в Німеччині, пов´язане з масовим використанням машин, виникло лише в другій половині XIX ст.

Основною причиною запізнення промислового перевороту в Німеччині було те, що протягом першої половини XIX ст. вона ще залишалася аграрною країною і не могла наздогнати своїх суперників. Феодальні порядки і далі панували в селах, гальмуючи розвиток сільського господарства. Зберігалася цехова система. Вона зазнала краху в Німеччині лише наприкінці 60-х років, після того як за промисловим законом 1869 р. її скасували на всій території Північно-Німецького Союзу. До цього періоду офіційну відміну цехових привілеїв і цехового права стримувала держава, намагаючись узяти у свої руки регулювання промислового виробництва, налагодити контроль за діяльністю підприємств. Наприклад, у гірничодобувній промисловості державні чиновники не лише давали дозвіл на проведення робіт, а й визначали рівень технічного обладнання виробництва, обсяг добування, ціни, збут, відносини з робітниками тощо.

Свободу підприємницької діяльності на територіях під протекторатом Наполеона І було встановлено в 1808—1810 pp. У Пруссії перший крок зробили у 1806 p., скасувавши низку цехових заборон у ряді галузей. У 1810 р. було ухвалено закон, який закріплював принципи свободи підприємництва, зокрема право на промислову діяльність отримував будь-хто, хто бажав нею займатись і заплатив промисловий податок. Цехи залишалися як вільні союзи. Правові відмінності між містом і селом у галузі промисловості було, усунуто.

Повернути давнє становище цехів був покликаний закон 1835 р. За ним передбачалася наявність обов´язкового документа, який підтверджував знання промислу і на основі якого видавали дозвіл на проведення робіт у 42 галузях, перелічених у законі. Було відроджено обов´язкове учнівство перед відкриттям власної справи. У таких містах, як Ганновер, Ольденбург, Гамбург, цехову систему майже відновили. У Баварії, Бадені, Вюртемберзі свободу промислового підприємництва вводили поступово. Зрештою дорогу вільному підприємництву в Німеччині відкрив промисловий закон 1869 р.

Економічну відсталість Німеччини зумовила також її політична роздробленість. На початок XIX ст. на території Німеччини існувало близько 300 дрібних держав. Збереглися внутрішні митні збори, які дуже гальмували розвиток торгівлі та промисловості. На початку XIX ст. при перевезенні товарів із Дрездена в Магдебург мита доводилося платити 166 разів. Політична роздробленість позбавляла німецьку промисловість митного захисту від англійської конкуренції.

 

Передумови промислового перевороту. Часткова ліквідація феодального режиму на селі стала передумовою промислового перевороту в Німеччині. Першого відчутного удару феодальному режиму на селі завдали Французька революція 1789—1794 pp. та Наполеонівські війни. Вступаючи на німецьку територію, французи скасовували феодальні привілеї і звільняли селян від виконання феодальних повинностей. Так, за Люневільським миром 1801 р. лівобережжя Рейну відійшло тимчасово до Франції, там було ліквідовано феодальні привілеї та повинності селян, розпродано монастирські землі. Наполеонівське панування обмежило тут самостійність великого числа дрібних державних об´єднань. Потім удару по феодалізму завдали аграрні реформи початку XIX ст., що прискорило розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві.

Важливою умовою промислового перевороту в Німеччині стала ліквідація економічної роздробленості. У 1818 р. ухвалили митний закон, за яким на всій території Прусської держави ліквідували митні застави, збір акцизів та внутрішніх мит. Уперше в Німеччині утворився великий господарський район. Тариф 1818 р. захистив територію Пруссії від конкуренції інших німецьких держав, однак не міг протистояти тиску Англії та Росії, які були заінтересовані в безперешкодному збуті в Пруссії промислових товарів і зерна. У 1833 р. Пруссія домоглася організації Митного союзу, що об´єднав 18 держав Північної Німеччини, територія яких становила 77 тис. кв. км і на якій проживало 23 млн осіб. Усі митні застави, збір акцизів та внутрішніх мит на кордонах між цими державами було відмінено. Створення союзу сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку, насамперед машинного виробництва. Функціонування Німецького митного союзу обмежувалося 12 роками, але передбачалась його пролонгація на основі загальної згоди. Керував союзом спеціальний орган — Генеральна конференція, до якої входили уповноважені представники держав — учасниць союзу. Рішення вважалися ухваленими тільки в разі одностайного голосування. З кожною наступною пролонгацією зростало число учасників. Останній раз його було відновлено в 1867 р. Північно-Німецьким союзом укладенням союзу з південними німецькими державами терміном на 10 років. Митні тарифи встановлювала конференція, а всі митні доходи ділили між собою союзні держави пропорційно до чисельності населення. Після введення загальних грошових одиниць і метричної системи в 1871 р. завершився процес політичного об´єднання Німеччини. Міжнародні позиції Митного союзу досить швидко посилювалися. Про це свідчить укладення торгових договорів з Нідерландами, Грецією, Туреччиною, Англією і Бельгією.

Ще однією важливою перепоною для економічного розвитку була відсутність розвинутих шляхів сполучення. Їх стали прокладати після утворення Митного союзу. У 1835 р. появилася перша залізниця між Нюрнбергом і Фюртом завдовжки лише 12 км. У 1848 р. протяжність залізниць становила вже 2363 км. Перший німецький локомотив було збудовано в 1838 р. під Дрезденом. За протяжністю залізниць Німеччина на середину XIX ст. посідала одне з перших місць у світі (16 % світових залізниць). Високими темпами будували шосейні дороги. У 1816—1823 pp. на річках Німеччини появилися перші пароплави, проте економічного значення вони набули тільки з початком масових перевезень.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві, зростання мануфактурної промисловості, утворення Митного союзу, посилення процесів первісного нагромадження капіталу, можливість використання іноземної техніки прискорили початок промислового перевороту. У 1782 р. в Саксонії вперше застосували механічну прядку типу "Джері", у 1785 р. було створено першу німецьку парову машину, а в 1796 р. в Сілезії встановили першу доменну піч для виплавки чавуну на кам´яному вугіллі. З 1825 р. у Німеччині стали використовувати пудлінгування. Винахід Бессемера і Томаса дав змогу використовувати для виробництва металу залізні руди з високим вмістом фосфору, причому руда йшла на виплавку металу, а із відходів доменного процесу — шлаків — виготовляли міндобрива у вигляді фосфорного борошна. На рубежі XIX і XX ст. Німеччина посідала друге місце у світі після США за видобутком залізної руди і виробляла 1/2 світового обсягу чавуну. На фабричній основі стала розвиватися бавовняна промисловість з використанням англійських машин. Із Англії ввозили парові машини. Багато машин і технічних пристосувань створили самі німці. Ще в 1814 р. німецькі винахідники К. Кеніг і Г. Вамер виготовили обладнання для швидкого книгодрукування. У 1835 р. Ж. Пешель створив кам´яноточильну машину, а П. Гумель у 1836 р. — набивний верстат. Усе більше винаходів з´являлось у галузі обробки металів. У 1803 р. винайшли циліндрово-свердлильний верстат, у 1807 р. — горизонтальний. У 1837—1849 pp. число стаціонарних парових машин у Пруссії збільшилося з 423 до 1444. Їх усе ширше використовували також на транспорті. Кількість пароплавів до середини XIX ст. становила 90, а паровозів — 429.

Найбільше машинну технологію впроваджували у виробництво в текстильній промисловості, особливо в бавовняній, зокрема в Саксонії. У межах Митного союзу в 1846 р. налічувалося вже 313 прядок і 750 тис. механічних верстатів. Ткацьке виробництво залишалося в руках кустарів, тобто ремісників і робітників "домашньої промисловості" (розсіяної мануфактури). У Сілезії розвивалося льонопрядильне виробництво на машинній основі. У 1839 р. на території Пруссії було 11 фабрик, що виготовляли льняну пряжу, тому кустарне і мануфактурне виробництво опинилось у тяжкому становищі.

Створення Митного союзу стимулювало розвиток шовкової промисловості, її давнім центром був Крефельд, вироби якого мали широкий попит на лейпцизьких ярмарках. У 1846 р. в Крефельді працювало 8 тис. шовкоткацьких верстатів, 20 фарбувалень, 7 філій.

Значні зміни відбулися й у важкій промисловості. З появою парових машин зріс попит на вугілля. Видобування вугілля в Пруссії збільшилося в 1824—1843 pp. з 1,2 млн до 3,1 млн т, 1800—1848 pp. у 4 рази — з 25 тис. до 100 тис. — зросла загальна чисельність шахтарів, в інших галузях важкої промисловості — у 12 разів, з 50 тис. до 600 тис. осіб.

Початок будівництва залізниць відіграв важливу роль у прискоренні промислового перевороту в Німеччині.

Недостатній розвиток транспортного машинобудування був слабким місцем німецької промисловості. Хоча паровозобудівний завод Борзіга в Берліні збудовано ще в 1833 p., а в 40-х роках паровозобудівні заводи появилися в Касселі і Хемніці, їхня продукція була незначною. Відомо, що на початку 40-х років на залізницях Німеччини використовували 245 паровозів, із яких лише 36 були німецькі.

Можна виділити три етапи промислового перевороту в Німеччині:

1) 30—40-ві роки — підготовчий етап. Переворот відбувався переважно в текстильній промисловості;

2) 50—60-ті роки — Німеччина переживала промислове піднесення, пов´язане з широким розвитком важкої промисловості;

3) після утворення у 1871 р. Німецької імперії спостерігався тісний взаємозв´язок розвитку фабричної промисловості з формуванням монополій.

Проте феодальні пережитки в 30—40-х роках не дали змоги досягти високого рівня промислового розвитку. Обсяг виробництва найважливіших товарів був нижчий, ніж в Англії, Франції. Німецькі вироби зазнавали сильної конкуренції з боку англійських навіть на внутрішньому ринку. У цих умовах промисловий переворот міг відбуватися тільки за рахунок особливо інтенсивної експлуатації робітників. Низька заробітна плата і небачена тривалість робочого дня були в Німеччині найважливішими джерелами нагромадження капіталу.

Значне промислове піднесення в Німеччині відбулося в 50—60-х роках. За 50-ті роки XIX ст. обсяг промислового виробництва подвоївся, а за 60-ті роки зріс ще в півтора раза. Випереджаючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості. Виробництво засобів виробництва з 1861 по 1870 р. збільшилось на 23 %, тоді як виробництво предметів споживання — лише на 9 %. Будівництво залізниць дало сильний поштовх розвитку фабричної промисловості, породивши великий попит на вугілля, рейки, паровози, вагони. Набули розвитку нові галузі промисловості, насамперед хімічна індустрія. Відкриття анілінових барвників (1856) було покладено в основу виробництва не тільки фарб, а й фармацевтичної продукції, вибухових речовин, каучуку. Нарощувалися потужності фабрик з виробництва калійних і фосфорних міндобрив. Хімічна промисловість посіла третє місце серед галузей німецької промисловості, а за часткою у світовому виробництві — друге місце після США. Значного розвитку набула німецька електротехніка. Про це свідчить динамо-машина — винахід Е.В. Сіменса (1867 p.). Створення генератора для вироблення електричного струму знаменувало перші кроки електротехнічної промисловості. Цей період промислового перевороту вирізняється ще й тим, що німецька індустрія механізувалася на основі розвитку вітчизняного машинобудування. У Німеччині виникли великі на той час машинобудівні заводи. Наприклад, у 1866 р. на локомобільній фабриці Борзіга працювало 1600 робітників. Аналогічні підприємства споруджували в Хемніці, Касселі та в інших містах.

З викладеного видно, що структура галузей важкої промисловості Німеччини в цей період була значно ширшою, ніж в Англії і Франції. Нові підприємства у важкій промисловості являли собою справжні індустріальні гіганти, обладнані найновітнішим устаткуванням, з передовими технологіями.

 

Формування грошово-кредитної системи. Розвиток банківської системи полегшував мобілізацію капіталів, необхідних промисловості. 50-ті роки стали періодом банківського посередництва, закладення основ кредитної системи німецького капіталізму. Надзвичайно важливу роль відіграли акціонерні компанії, які після революції 1848—1849 pp. почали рости як гриби. Усього за наступні 20 років у Пруссії виникло 295 компаній: гірничопромислових, металургійних, страхових, залізничних та інших, капітал яких становив 2,4 млрд марок. Важливе значення мав приплив іноземного капіталу — бельгійського, голландського, англійського, французького — у промисловість Рейнської області.

Особливістю формування кредитної системи країни в XIX ст. стало те, що акціонерні товариства на правах командитних товариств швидше виникали передусім у столицях малих німецьких держав, де на це не треба було ніякого дозволу. У 30—40-х роках розвиток їх у великих містах гальмувався тим, що для організації товариства було потрібно спеціальне рішення уряду. З утворенням Північно-Німецького союзу почалося законодавче обмеження прав місцевих банків на випуск банкнот, посилилася централізація емісійної справи в руках державної кредитної установи — Прусського банку (заснований у 1765 p.), що стало однією з основних умов утворення єдиного економічного простору.

Кредитування промисловості й торгівлі до середини XIX ст. здійснювали банківські доми Ротшильда, Шредера, Мендельсона, Блейхредера та ін. На їхній базі та на основі промислових фірм виникали великі акціонерні банки. Діяльність приватних акціонерних банків мала спеціалізований характер — за галузями економіки й окремими територіями. Наприклад, Шафгаузенський банківський союз (1848) зосередив свої операції в Рейнській області і сприяв розвитку гірничозаводських підприємств. Німецький банк (1870) було створено за сприяння берлінських і франкфуртських приватних банківських фірм. Він здійснював операції в галузі зовнішньої торгівлі, а Дрезденський банк (1872) кредитував хімічну і текстильну промисловість Саксонії.

Інша особливість великих акціонерних банків Німеччини — універсальний характер їх внутрішньої організації. Вони проводили регулярні операції (вклади, облік векселів, позики) поряд із нерегулярними (емісія фондів, торгівля цінними паперами). Обмеження їхньої діяльності визначеним колом клієнтів (галузь економіки, територіальний район) давало можливість контролювати потребу в кредиті промислових підприємств, мати інформацію про інші банки. Чітка інформація давала змогу продумано визначати характер їхньої установчої політики, що зробило їх одними з найнадійніших і найсолідніших у світі. Уже в цей період практикувалося об´єднання інтересів: при збереженні самостійності об´єднували капітал для проведення фінансових операцій. Починають зливатися банківський і промисловий капітал. Великі банки намагалися поставити під контроль промислові підприємства, яким вони надавали послуги.

У середині XIX ст. в країні почав розвиватися іпотечний кредит. Прусські земські каси, які було створено ще наприкінці XVIII ст., і які надавали послуги під заставу землі, уже не могли забезпечити потреби в іпотечному кредиті, що й зумовило організацію спеціальних земельних (іпотечних) банків.

 

Наслідки промислового перевороту. Свою промислову відсталість Німеччина ліквідувала до 70-х років XIX ст. На її частку в 1870 р. припадало вже 13 % продукції світової промисловості. За основними показниками — видобуток вугілля, виплавка чавуну, довжина залізниць, потужність парових двигунів — Німеччина перевищила Францію. Темпи зростання промисловості в Німеччині були вищими, ніж у Франції й Англії. За 1850—1869 pp. переробка бавовни в Німеччині збільшилась у 3 рази. Розвивалась і шовкова промисловість. За 1840—1860 pp. імпорт сирої вовни в країну збільшився з 8,3 до 18,8 тис. т. У 1861 р. на її території функціонувало вже 1067 суконних підприємств. На 215 фабриках зосереджувалося шовкопрядильне виробництво. Проте в другій половині XIX ст. ситуація змінюється. Розвиток дешевих морських шляхів спричинив зниження цін на вовну. Англія — основний споживач вовни — стала імпортувати її з Австралії та Південної Америки. Розквіт шерстяного виробництва у 1800—1850 pp. у Європі було підірвано у зв´язку зі зменшенням пасовищ і, відповідно, скороченням вівчарства, з інтенсифікацією землеробства.

Основою промислового піднесення в 1850—1870 pp. стала важка промисловість. У структурі німецької промисловості центр тяжіння перемістився у сферу видобутку вугілля, виплавки металу, виробництва машин. За 1850—1870 pp. видобуток кам´яного вугілля в Німеччині зріс із 225 тис. т до 1,4 млн т, або в 6,2 раза, видобуток залізної руди в 1860—1870 pp. — із 1,4 млн до 4,3 млн т. Німеччина почала створювати своє машинобудування. За 1846—1861 pp. число машинобудівних заводів зросло з 131 до 300. Саме в цей період розбагатіла фірма Круппа, що утворилася ще в 1811 р. Цьому сприяла також мілітаризація Пруссії, яка намагалася об´єднати Німеччину силою, а також готувалася до війни з Францією. На цей період припадає формування військово-промислового комплексу. Крім артилерійських заводів Круппа, сюди входили машинобудівні підприємства Борзіга, сталеварні заводи братів Маннесманів, Стіннеса. Виконуючи державні замовлення, ці підприємства мали державну підтримку в різних формах. У 1846—1861 pp. при загальному збільшенні виробництва число металургійних заводів зменшилося з 913 до 655, суконних — із 708 до 519, бавовняних — із 616 до 351, паперових — із 394 до 376, що засвідчувало посилення процесу концентрації в промисловості. Швидкий розвиток залізничного будівництва в Німеччині був визначальним у 50—60-х роках XIX ст. За 1851—1870 pp. довжина колій залізничної мережі Німеччини збільшилась у 3 рази, число паровозів зросло у 8, товарних вагонів — у 12 разів. У 1853 р. майже половина залізниць належала державі. Залізниці будували як за державні кошти, так і за приватні. За 1865—1875 pp. в Пруссії протяжність державних залізниць зросла на 41 %, а приватних — на 103 %. Наприкінці 70-х років казна почала викупляти приватні залізниці (у 1919 р. лише 6,1 % всіх залізниць перебувало в приватній власності). Причини були як політичного, так і фіскального характеру. Дивіденди приватних залізниць у 60-х роках становили 15—20 %, що слугувало стимулом для залізничних компаній до розширення мережі, а це, у свою чергу, сприяло зростанню промисловості. Залізничне будівництво стало одним із джерел збагачення банківського та промислового капіталу. У 1850—1870 pp. більш ніж у 200 разів зросли вантажні перевезення, що вказувало на значний розвиток внутрішньої торгівлі. Якщо в 1846—1850 pp. обсяг грошового обігу не перевищував 5,73 млн марок, то в 1870 р. він сягнув 432,3 млн марок. Обіги в зовнішній торгівлі за 1850—1870 pp. потроїлися. У складі експорту почала переважати промислова продукція (машини, вугілля, шерстяні тканини, хімічні продукти, цукор тощо). В імпорті найбільше значення мали бавовна, вовна, пшениця, ячмінь, залізна та мідна руди.

Як бачимо, в період 1850—1870 pp. промисловість Німеччини пройшла шлях від ремесел і мануфактури до машинного виробництва, свідченням чого стало створення комплексу галузей важкої промисловості, який охоплював нове, наукомістке виробництво і працював досить ефективно. Зміна структури виробництва дала змогу Німеччині вийти на провідні позиції у Європі з багатьох промислових показників. Вона перетворилася на одну з наймогутніших індустріальних країн. Проте процес індустріалізації до 1870 р. не було завершено, аграрний сектор залишався основною галуззю економіки.

 

"Прусський" шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві. Якщо в Голландії та Англії під впливом внутрішніх чинників і європейського ринку швидко розвивався капіталізм, то Німеччина в 70-х роках XVIII ст. залишалася феодальною державою з пануванням поміщицької системи. Феодальна експропріація землі набула великих розмірів. Відбувався процес обезземелення і зубожіння селян.

Загальне уповільнення економічного розвитку Німеччини в цей період стало причиною відродження кріпосництва. Після Великих географічних відкриттів торгові шляхи перемістилися на Атлантичний океан, почався занепад північноіталійських міст, із якими були тісно пов´язані міста Південної Німеччини. Залишаючись політично роздробленою, Німеччина не могла брати участі в географічних відкриттях, світовій торгівлі, пограбуванні колоній. Вона не могла також використати зовнішні джерела первісного нагромадження капіталу, що дуже послаблювало розклад феодалізму і розвиток капіталізму.

До середини XIX ст. з огляду на ці обставини Німеччина залишалась аграрною країною. Сільське господарство було головною галуззю її економіки, де в останній третині XVIII ст. прискорився процес обезземелення селян. Знесення селянських дворів у Пруссії, тобто поглинання земель дрібних землевласників великими юнкерськими володіннями, стало масовим явищем. Розширення дворянського землеволодіння за рахунок привласнення селянських земель значно посилилось наприкінці XVIII ст. Одночасно з експропріацією селянських земель посилюється кріпосна залежність селян. Селяни були позбавлені всіх громадянських прав і не могли без дозволу поміщика перейти в іншу місцевість. Порівняно з іншими країнами Західної Європи падіння кріпосного права в Німеччині сталося пізніше. Ліквідацію кріпосного права тут, на відміну від Франції, було здійснено поступово і "зверху", тобто шляхом урядових реформ. Тому звільнення сільського господарства Німеччини від феодальних пережитків мало вкрай затяжний, до того ж половинчастий характер. Особливо яскраво це виявилось у Пруссії, в найбільш значній і сильній із держав Німеччини. Звідси й назва "прусський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві".

Едикт 9 жовтня 1807 р. став першим кроком у проведенні аграрних реформ у Пруссії. Згідно з ним було проголошено знищення особистого закріпачення, скасовано особисту залежність селян від поміщиків. Селяни діставали право розпоряджатися своїм майном, вільно влаштовувати шлюбні справи, їх звільняли від примусової дворової служби в панів. Едикт розв´язав питання, яке мало важливе значення для створення умов формування ринку землі — право переходу землі від однієї особи до іншої. Зникала відмінність між землями дворян та інших станів. Однак зберігалися повинності, пов´язані з земельними наділами, при цьому поміщикам-юнкерам дозволяли приєднувати до своїх маєтків селянські ділянки, спустошені під час війни.

Другим кроком реформ став указ від 14 вересня 1811 р. про регулювання земельно-тяглових відносин селян і поміщиків, призупинення орендного землекористування та визнання за селянами права власності на землю, про ліквідацію панщини й оброчних платежів. Практична реалізація указу почалась у 1816 р. Наступний закон 1820 р. закріпив право власності на землю, надав селянам право викупляти свої повинності шляхом сплати спершу 25-кратної суми, а пізніше 18-кратних розмірів річних рентних платежів, або поступитися поміщикові 1/2 чи 1/3 свого паю. Проте це право поширювалося тільки на двори, які мали коней і упряж. Усі малоімущі селяни не отримали землі й перетворилися в батраків.

Після революції 1848 р. уряд пішов на деякі поступки і в 1850 р. узаконив право власності селянина на ділянку землі, яку він обробляв. Однак панщина та інші повинності зберігались у повному обсязі та підлягали викупові. Незадоволення поміщиків таким "звільненням" селян привело до того, що вже в 1853 р. уряд ухвалив декларацію, що обмежувала "регулювання" земель лише тими ділянками, з яких у 1811 р. платили державну подать. Унаслідок цього значна частина дрібних селян не змогли скористатися Законом 1850 р. У Західній Пруссії, у Померанії, він не поширювався на малоімущих селян. Видане у 1854 р. Положення про батраків юридично закріпило феодальні пережитки в Пруссії. Для тих селян, які скористалися правом 1850 p., було створено Рентний банк, що мав відділення в кожному окрузі. Банк надавав поміщику 4 % рентної позики і посвідчення на суму капіталізованої ренти з розрахунку 5 % річних. Поміщик мав право щороку пред´являти до оплати в будь-якому приватному банку відповідний купон. У селянина ж банк вилучав щомісячно 1/12 частину річної ренти, яку він мав сплачувати 41 рік і 1 місяць, якщо річна рента була капіталізована з розрахунку 4 % річних, і 56 років і 1 місяць, якщо рента була капіталізована з розрахунку 5 % річних. Щомісячні внески стягували збирачі податків як сплату, яку прирівнювали за її значенням до державного податку. Селянин міг одразу сплатити всю суму боргу грошима або частиною землі. Такий процес закабалював рентною платою частину селян і посилював диференціацію на селі.

Лише незначна частина заможних селян могли придбати землю у власність. Унаслідок цього на середину XIX ст. у руках юнкерства, а юнкерське господарство становило більш як 1000 га, було 60 % усіх земель (Пруссія та Мекленбург). Дрібні господарства, що становили 70 % від загального числа, володіли лише 9 % обробленої землі. У німецькому селі з´явилося багато безземельних селян, які потрапляли в становище посилено експлуатованих як з боку поміщиків, так і з боку гросбауерів (клас капіталістичних фермерів у північно-західних землях і в Баварії). На південному заході переважали дрібні селянські господарства.

Незважаючи на половинчастий характер реформ, сільське господарство Німеччини в XIX ст. розвивалося досить швидко. Значно поліпшилася агрокультура: було введено багатопільну сівозміну, підвищено якість обробітку землі. Посіви зернових доповнювали кормові й технічні культури. У Померанії й Бранденбурзі, де переважали піщані ґрунти, розширили площі під картоплю, яку використовували для виробництва спирту — важливого експортного товару країни. За збором картоплі та цукрових буряків Німеччина в другій половині XIX ст. посіла перше місце у світі. Зміцнення кормової бази сприяло розвитку скотарства, особливо молочного тваринництва. У господарствах поміщиків і гросбауерів почали широко використовувати сільськогосподарську техніку, мінеральні добрива. У Німеччині було відкрито поклади калійних солей, що дало поштовх зародженню науки агрохімії. У 1840 р. німецький хімік Ю. Лібіх опублікував працю, яка і заклала основи науки про мінеральні добрива. Його відкриття порівнювали з винаходом парового двигуна й динамо-машини в промисловості. Дуже швидко Німеччина стала світовим постачальником мінеральних добрив.

Внаслідок аграрних перетворень, проведених у Німеччині в першій половині XIX ст., економічна і політична міць феодального дворянства не тільки збереглась, а й зросла. Це мало негативні наслідки для всієї соціально-економічної системи країни. Юнкерство зберегло свої панівні позиції в керівництві країною. Державний апарат, офіцерський корпус формувався з юнкерів. Німецька буржуазія, будучи політично слабкою і неорганізованою силою, пішла на союз із юнкерством. Він визначав всю соціально-політичну структуру німецького суспільства, надаючи йому мілітаристського, винятково агресивного, реакційного характеру. Те, що в сільське господарство не спрямувалося більш-менш значних коштів, зробило його неконкурентоспроможним. У 70-х роках XIX ст. Німеччина перетворилась у країну, що ввозила продукти.

Підбиваючи підсумки економічного розвитку Франції та Німеччини, слід зазначити, що протягом століття (70-ті роки XVIII ст. — 70-ті роки XIX ст.) у цих країнах відбувся промисловий переворот. Він остаточно знищив залишки феодалізму та сприяв розвитку капіталістичних відносин у промисловості, сільському господарстві, банківській і кредитній сферах.

Звільнення селян від кріпосної залежності створювало умови для організації ринку робочої сили, ліквідація монополії на землю дворянства відкривала можливості її вільної купівлі-продажу, кошти, отримані поміщиками (і частково державою) від відкупних операцій, стали важливим джерелом нагромадження, сприяли формуванню ринку капіталів. Реформи створили умови для розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки — поміщики ставали великими підприємцями не тільки в сільськогосподарському виробництві, а й у сфері переробки сільськогосподарської сировини (Німеччина зуміла посісти провідне місце у світі з виробітку цукру, консервованих продуктів, крохмалю, сушених продуктів). Із середовища селян став виділятися клас капіталістичних фермерів (гросбауерів), з´явився прошарок посередників, які задовольняли ускладнені потреби сільськогосподарського виробництва.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія