Електронна бібліотекапідручники


Економічна історія

Розвиток товарно-грошових відносин і зародження капіталістичного виробництва


Розвиток торгівлі. В XI—XV ст. розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі в Західній Європі стимулювало зростання центрів ремісничого виробництва. За вартістю товарообігу, престижем у суспільстві більшу роль відігравала далека транзитна торгівля. Можна виділити три її найбільш значущих райони.

1. Середземне море. Іспанія, Південна і Центральна Франція, Італія вели торгівлю між собою, а також із Візантією, Чорномор´ям, країнами Сходу. З XII—XIII ст. першість у цій торгівлі посідали купці Генуї, Венеції, Марселя, витіснивши із середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Норма торгового прибутку становила 25—40 %. У XV ст. Генуя утримувала перше місце в Європі за кількістю кораблів, за нею йшли Венеція і Флоренція. Генуезьці, венеціанці будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в гірсько-морському басейні. Між ними йшла гостра конкуренція за закріплення в пониззях Дону й Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їхніми колоніями були Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та ін.

Італійські купці торгували переважно з країнами Леванту (Сходу), звідки привозили південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перець, цукор тощо. На ринках західноєвропейських міст великий попит мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси, споживачами яких були найвищі прошарки дворянства та духовенства міста. З Причорномор´я сюди надходили ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. Місто Александрія здобуло славу торгу двох світів: з одного боку, сюди приходили каравани з індійських країн, а з другого — італійські купці.

2. Балтійське і Північне море. У торгівлі брали участь північно-західні землі Русі, Полоцьке князівство, Велике князівство Литовське, Польща, Східна Прибалтика, Північна Німеччина, Скандинавські країни, Брабант, Англія, Північна Франція, Північні Нідерланди, Фландрія.

Якщо в середземноморському регіоні головними предметами торгівлі були предмети розкоші, прянощі Сходу, зерно, тканини, золото, срібло, зброя, то в північному регіоні торгували виробами місцевої промисловості, товарами більш широкого вжитку: рибою, сіллю, вовною, хутром, сукном, воском, смолою, лісом, а з XV ст. — і хлібом.

Структура товарообігу свідчила про те, що ця торгівля задовольняла потреби місцевих виробників і споживачів, тому вона мала велике значення для економіки країн Європи, хоча торговий прибуток тут становив усього 5—8 %. Порівняно низький прибуток компенсувався обсягами товарообігу та значно меншим ризиком.

3. Ці два потоки міжрегіональної торгівлі сполучалися між собою торговим шляхом через альпійські перевали, по Рейну, а також через Атлантичне побережжя Європи, де сходилися східні та європейські товари. В XI—XII ст. в Англії, Італії, Франції, Німеччині виникають ярмарки, які відігравали велику роль у розвитку міжнародної торгівлі. Найбільш відомими й значимими були шість ярмарків Шампані й Брі. Вони тривали по два місяці кожен, заповнюючи весь річний цикл, утворюючи "постійний базар", який не мав конкурентів. Сюди приїздили купці з різних країн Європи: з Італії везли дорогі східні товари; з Фландрії — вино, сукно; з Німеччини — хутро, металеві та льняні вироби; з Англії — олово, свинець, вовну. Подібні міжнародні ярмарки стали основою появи торгових бірж. Значні масштаби виробництва масових знаменитих товарів, які можна було продавати за стандартами і зразками, зростаюча регулярність обміну всередині національних ринків і між країнами привели до необхідності створення основного ринку таких товарів, тобто бірж. Перша з них виникла в 1406 р. в нідерландському місті Брюгге. Пізніше вони виникли у Венеції, Генуї, Флоренції.

У XIV—XV ст. ярмарки в Шампані втратили своє значення, а головним центром європейської ярмаркової торгівлі стало місто Брюгге (Західна Фландрія).

Значно меншу роль відігравала внутрішня торгівля. В основі її розвитку був натуральний характер феодальної економіки. Як правило, міста формували місцевий базар, де відбувався обмін із сільською округою. Основну масу товарів тут продавали або ті, хто їх безпосередньо виробляв, або сеньйори, які збували на ринку надлишки оброку чи продукцію свого домена. Професійні торгівці в основному були близькі до ремісничого середовища — це дрібні крамарі та рознощики.

 

Форми об´єднання купців. Еліту становили багаті торгівці — купці, зайняті у транзитній торгівлі й оптовому продажу. Купецьке середовище було поєднане родинними і корпоративними зв´язками. Форми об´єднання були різні.

Створювалися об´єднання купців одного міста — гільдії, куди входили особи з близькими професійними інтересами. У великих містах було по кілька гільдій. Вони мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним чи кількома товарами. Гільдії забезпечували своїм членам монопольні умови торгівлі, правовий захист. Крім гільдій, виникали конвої, морські каравани, які охоронялися, пайові купецькі товариства. Деякі об´єднання виходили за межі одного міста й утворювали асоціації купців кількох міст. Велику популярність мала Ганза (об´єднання, спілка) — торгово-політичний союз купецтва північноєвропейських міст, який монополізував торгівлю Північної Європи. Ганза виникла в середині XIII ст. (назва використовується з 1358 p.). До початку XV ст. Ганза налічувала вже до 170 німецьких і західнослов´янських міст (у тому числі Гданськ, Рига, Новгород Великий), мала кілька філій. Провідною була Вендська Ганза на чолі з Любеком, пізніше — з Гамбургом. До XVI ст. вона домінувала в північноєвропейській торгівлі. Не менш вагомою була Паризька Ганза. Купці союзу мали низку привілеїв. На ярмарках ніхто не мав права конфіскувати їхні товари за борги, арештувати їх за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від пограбування та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей.

Отже, в XI—XV ст. торгівля сприяла економічному розвитку європейського суспільства, незважаючи на те, що ринок був дуже вузьким, охоплював лише невелику частину виробленої продукції і робочих рук, майже не мав в обігу земельної власності, характерною для нього була велика кількість особистих зв´язків. Розвитку торгівлі заважало панування натурального господарства, нерозвиненість техніки обміну та шляхів сполучення, феодальна роздробленість і беззаконня феодалів — власників земель, через які проходили торгові каравани, різноманітні обмеження, митні побори з їхнього боку.

 

Утворення грошового ринку. Розвиток торгівлі став важливим джерелом первісного нагромадження грошових засобів у руках купців та лихварів і утворення грошового ринку.

З метою забезпечення правильності торговельних угод в Італії з XII ст. почали карбувати важку (вагою більш як 20 г) срібну монету — гросо. Доки карбування цих монет перебувало в руках італійських монетників, вони залишалися повноцінними. Пізніше, коли гроші стали карбувати королі, сеньйори, єпископи, у великих містах, у тому числі й за межами Італії, вони почали знецінюватись.

Необхідність у повноцінних засобах обігу зумовила появу в XIII ст. золотої монети, відомої під загальною назвою голдин вагою 3,25 г. У Голландії подібні монети називали гульденами, у Флоренції — екю, в Англії — соверенами, у Венеції — дукатами та ін.

Пізніше вага золотої монети зменшилася до 2,5 г, а своєрідним міжнародним еквівалентом став флорин, що було свідченням могутності Генуї, Флоренції, Венеції.

У XV ст. в Німеччині, в Йоахімсталі, де було відкрито новий срібний рудник, почали карбувати знаменитий німецький талер, вага якого становила 30 г. Проте цю монету чекала така сама доля — швидке знецінення.

Виникнення різноманітних монетних систем і одиниць породило необхідність операцій з обміну грошей. Так виділилася професія міняйл, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, займалися переказом грошових сум і лихварством (їх називали банкіри — від слова банко — лава, на якій сидів у ломбарді міняйло). З XIII ст. у зв´язку з розоренням дрібних працівників міста й села і розширенням торгівлі кредитно-позичкові операції набули значного розмаху, особливо у сфері транзиту й оптових операцій. Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які були там, де пролягали торгові шляхи, пред´явивши його розписку (вексель), завірену спеціальною особою — нотаріусом. Пізніше стали утворюватися банківські контори і банки. Характерно, що виділення фінансової діяльності в особливу галузь відбувалося на італійському ґрунті. Наприклад, у Генуї банк Сан-Джорджо утворився ще в XI ст., а в XV ст. його капітал перевищував 10 млн лір. Італійці успішно опановували такі інструменти, як векселі, кредит, торговельні угоди на період, позики тощо. У Безансоні, імперському місті у Франш-Конте, у XV ст. намагалися заснувати центр грошового ринку. Хоча таким центром місто не стало, та ярмарки без місця, що кочували і збиралися в різних містах, завжди називали Безансон. Його господарем була Генуя, і він був законодавчим органом фінансового світу — своєрідною міжнародною фондовою біржею. Тут установлювали курс грошей, здійснювали грошові перекази, підписували фінансові угоди. У XV ст. обсяг угод доходив до 40 млн золотих флоринів. Це був попередник майбутніх бірж у Лондоні й Антверпені.

В Італії в XV ст. більшість міст мали заклади, які видавали позики під заставу речей, збирали за це близько 5 %. Їхніми ініціаторами були францисканські монахи. Спочатку ці заклади називалися горою милосердя, пізніше їх стали називати ломбардами, тобто установами, які винайшли італійці. Перший ломбард було засновано в Перуджі (провінція Ломбардія, звідси й назва установи) в 1462 р. Через 50 років вони функціонували вже у 87 містах Італії. Найстаріші вільні форми капіталу — торговий і лихварський — у XIV—XV ст. почали проникати у виробництво. Купці оптом закупляли сировину та перепродували її ремісникам. Потім вони скуповували готові вироби для продажу. Ремісник був відірваний від ринку сировини і працював на торгівця-скупщика вже як найманий робітник-надомник. Так почала виникати рання форма капіталістичного виробництва — розсіяна мануфактура. У XIV—XV ст. у найкращих умовах були міста Південної Європи. Найбільш урбанізованими були Північна й Центральна Італія, де відстань між містами не перевищувала 15—20 км.

Економічному зростанню сприяли такі чинники.

По-перше, ранній розвиток середньовічних міст — ще з кінця IX ст.

По-друге, внаслідок комунального руху виникли великі міста-держави, які підкоряли собі всю округу. Вони не були під владою феодальних сеньйорів і ставали центрами високого рівня товарного виробництва.

По-третє, у містах Північної і Середньої Італії вже наприкінці XIII ст. більшість селян були вільними, що давало змогу задовольнити зростаючі потреби ремісничого виробництва у робочих руках.

По-четверте, саме в містах Північної Італії й Тоскани ще в XI—XIII ст. посилилася реміснича діяльність. У містах Мілані, Флоренції, Сієні, Пізі виробляли тонкі сукна, у Пізі, Генуї, Венеції будували кораблі, у Луккі виготовляли шовкові тканини, у Кремоні — льняні. Мілан став центром виробництва металевих виробів.

По-п´яте, зручне географічне положення сприяло активізації внутрішнього й міжнародного товарообміну. Популярними стали ярмарки в Мілані, Венеції, Феррарі. У XIII ст. купці Італії першими отримали торгові привілеї від французьких монархів на ярмарках у Шампані. Італійські міста встановлювали контакти з Алжиром, Тунісом, Марокко, Єгиптом, вони мали лідерство у торгівлі зі Сходом. Одна лише Венеція щороку інвестувала в торгівлю 10 млн дукатів, причому норма прибутку від транзитної торгівлі становила до 40 %.

По-шосте, у XIV ст. торговельні компанії володіли великими для свого часу грошовими фондами. Наприклад, у 40-х роках рахунок Неаполітанського королівства у флорентійських компаніях сягнув 200 тис. золотих флоринів, кредитні операції компаній Барді і Перуції становили на початку XV ст. близько 1,7 млн золотих флоринів. Для порівняння: бюджет Венеції, найбагатшої країни Європи, на початку XV ст. становив 1,62 млн золотих дукатів, тоді як бюджет Франції — 1 млн.

Розвиток грошово-кредитних відносин стимулював виникнення мануфактур. Найбільш розвинутими були мануфактури у Флоренції. Тут були старші цехи: Лана (виробництво тонкого сукна), Калімала (виробництво грубих сукон), Сета (шовкоткалі). У 30-х роках XV ст. у Флоренції працювало від 200 до 300 великих сукноробних майстерень, які виробляли приблизно 1,6 млн метрів дорогого сукна щороку. В операціях із переробки вовни було зайнято близько 30 тис. осіб, кілька тисяч фарбували й оздоблювали грубе імпортне полотно. Свідченням високого рівня поділу праці було те, що кожен виробник виконував окрему виробничу операцію. Зауважимо, що виробництво сукна у середньовіччі відігравало приблизно таку саму роль, яку пізніше виконувала металургія. Було два джерела поповнення найманих робітників — за рахунок колишніх селян і бідних ремісників та підмайстрів. Міська верхівка збагачувалася, формувалися нові соціальні стани: жирний народ перетворювався в ранню буржуазію, а менший народ — у майбутній пролетаріат.

Основні відмінності розвитку цехів в Італії такі:

1) існування в італійських цехах двох ступенів: майстер, учень, тоді як у цехових ієрархіях Європи були три ступені: майстер, підмайстер, учень;

2) до складу італійських цехів входили колективні члени, які представляли різні соціальні групи з неоднаковими правами. Вища категорія цеху — організатори виробництва і володарі основного капіталу — були старшими членами цеху, нижчі, підлеглі категорії — молодшими. Така структура свідчила про складну організацію цехів, про більш ефективний поділ праці, ніж звичайні цехові системи, коли існувала дрібна кооперація;

3) не було цехової монополії — виробник товарів не обов´язково входив до цеху;

4) на відміну від звичайних середньовічних структур в Італії не було розмежування на купецькі гільдії й ремісничі цехи. Провідні члени цехів виступали організаторами як торгівлі, так і виробництва. Наприклад, цех Лана був торговельно-промисловим підприємством: тут скуповували вовну, фінансували виробництво, проводили банківські операції, вели торгівлю сукном майже в усьому європейському світі.

Така організація цехів сприяла більш вільному розвитку виробничого процесу і торгівлі, підвищенню продуктивності праці й загальному розвитку економіки. Саме тому Італія стала найбільш передовою країною Західної Європи XIV ст., а її міста — значними осередками культури епохи Відродження.

Отже, XI—XV ст. — це важливий етап у розвитку західноєвропейського регіону. У цей період формувалася і вдосконалювалася феодальна структура, спостерігався прогрес в аграрному секторі економіки. Великих успіхів досягли міста, які ставали динамічними центрами народного господарства і зародження основ капіталістичного виробництва.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія