пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Економічна історія

Розвиток міста у Візантії та Індії в період становлення феодалізму (V—XV ст.)


Становлення і зміцнення візантійського міста. Візантійське місто у своєму розвитку пройшло кілька етапів. У ранній Візантії зберігалися великі міста, де жили основна маса рабовласників і значна частина рабів. Багаті міста залишались економічною опорою центральної влади, осередком освіти та культури, тоді як на Заході міста, спустошені варварами, лежали в руїнах. Розвивалися ремесла. Ремісник працював у своїй майстерні (ергастерії), яка слугувала йому і житлом, і крамницею. До багатого прошарку міського населення належали будівельники-підрядники, а також лікарі, вчителі, адвокати, купці й судновласники приморських міст.

У IV—VI ст. невеликі міста почали занепадати, а центри провінцій і приморські міста переживали розквіт. Це відображало зміни економічного життя імперії, зменшення місцевого і внутрішнього обміну, скорочення сухопутної торгівлі й удосконалення перевезень товарів. Зросло значення дешевих морських перевезень. Зручність зв´язків зумовила і характерне для цієї епохи переміщення столиць провінцій до узбережжя, до морських шляхів.

Своїм багатством, красою палаців і замків, вишуканістю культури в V—VI ст. славились Антіохія в приморській Сирії, Александрія в Єгипті, Єрусалим у Палестині, Бейрут у Фінікії. Афіни втрачали своє економічне значення. Зручне стратегічне становище на стику Європи й Азії, наявність заток, які з´єднували Середземне і Чорне моря, забезпечували Константинополю значно кращі умови зростання, домінуюче становище в державному управлінні, обороні країни, у торгових зв´язках із Сходом і Заходом. Сюди перемістилися центри ремесла. Славу Константинополю принесли вироби його ювелірів, художників, мозаїстів, майстрів емалевих виробів.

Рівень виробів візантійських ремісників залишався недосяжним для ремісників багатьох інших країн, що свідчило про значно вищий рівень міських ремесел і торгівлі порівняно із Заходом. Саме звідси в країни Заходу постачали найкращі знаряддя праці для ремесел і сільського господарства. Славилась імперія своїм текстильним виробництвом — найтоншими полотняними, шерстяними, а з VI ст. візерунчастими шовковими тканинами. Великим успіхом Візантії стало розкриття секрету виробництва шовку, таємниця якого віками оберігалась у Китаї. На виготовлення шовкових тканин встановлювали державну монополію. Одяг із пурпурних шовкових тканин могли носити лише члени імператорського дому. Надзвичайною красою вирізнялися вироби із скла й золота.

Прогрес точних наук, насамперед механіки, математики, фізики, сприяв досягненню в VI ст. високого рівня будівельної справи. По всій імперії будували захисні споруди. Міста прикрашали палацами та замками. Поліпшилася іригація, навігаційна справа, що було пов´язано з досягненнями в галузі астрономії і географії.

Важливу роль у розвитку Візантії відігравала торгівля. Кораблі візантійських купців знали в Цейлоні, Індії, Китаї, Ірані, Середній Азії, Аравії та Ефіопії, вони досягали Британії і Скандинавії. Зі Сходу у Візантію привозили шовк-сирець, слонову кістку, золото й коштовне каміння, перли, парфуми і прянощі, а вивозили тканини, вишитий одяг, ювелірні та скляні вироби.

У торгівлі з країнами Заходу візантійські купці довгий час залишалися монополістами. Зросли масштаби торгівлі Візантії з країнами Причорномор´я і Кавказу. Візантійські золоті соліди мали великий попит і відігравали роль міжнародної валюти. Це був період найвищого розквіту візантійської торгівлі, який змінився занепадом у часи арабського завоювання. Це сталося в VII ст., коли араби завоювали візантійську Північну Африку, вторглися на територію Малої Азії, утвердили своє панування на морі.

Поступово з центрів торгівлі й ремесел візантійські міста перетворювалися переважно в торгові центри. Послаблення торговельних зв´язків призвело до того, що на зміну заможним купцям, багатим судновласникам і лихварям прийшли дрібні торгівці. Місто перетворилось у центр місцевого обміну, залежний від сільської округи. Не стало системи примусових ремісничо-торговельних корпорацій. Ремесла стали вільними (раніше держава регламентувала ремесла і торгівлю. — Авт.), але число ремісників зменшилося. Залишалися сильними лише ті міста, які вели обмін із сусідніми регіонами. Зросло значення Константинополя, де сконцентрувалося велике ремісницьке виробництво, об´єднане та контрольоване державними корпораціями. У процесі масового виробництва розвинулися кінонії — добровільні тимчасові об´єднання окремих осіб на основі договорів з метою одержання загальної вигоди. Зазвичай кінонії були товариством двох-трьох осіб, яких об´єднувала спільність капіталу, праці, майна. Місто перестало панувати над селом. За умовами життя міське населення мало чим відрізнялося від сільського, виняток становили лише жителі Константинополя.

Постійні непорозуміння зумовили зміни адміністративного устрою Візантійської держави у VIII ст. Старі провінції заміняли новими військово-адміністративними округами — фемами. Із вільних візантійських селян, а також представників інших племен формувався особливий військовий стан — стратіоти. За виконання військової служби вони отримували від уряду в спадкове володіння земельну ділянку, їх звільняли від усіх податків, крім поземельного. Стратіоти були головною силою війська й основою нового суспільства. На чолі фем стояли командири війська — стратеги, які зосереджували у своїх руках повноту влади в цих адміністративних структурах.

У 726 р. держава провела секуляризацію церковних і монастирських земель, що дало можливість зібрати достатньо коштів на будівництво укріплень і флоту, виробництво зброї, виплату грошових допомог стратегам. Усі ці заходи дали змогу створити боєздатну, стабільну армію, яка могла протистояти арабській кінноті.

 

Соціально-економічне життя візантійського міста. Нове відродження міст розпочалося в середині IX ст. Вони знову стають центрами місцевого обміну і частково виробництва. Обмін між містом і селом відбувався на ярмарках. Внутрішньоміська торгівля велася вдома, безпосередньо між продавцем та покупцем. На ярмарках купці скуповували вироби як сільських, так і міських ремісників. Зростання попиту стимулювало розвиток ремесел.

У містах Візантії діяла система прибуткового оподаткування за майновим станом. Збирали податки з нерухомості відповідно до її прибутковості. Встановлювали продуктові мита, збори з торгових операцій. Норма доходу була єдина — 8,33 % від прибутку з вкладеної суми початкового капіталу. Регулюючи норму прибутку, держава здійснювала контроль за цінами, обмежувала спекуляцію.

Міське населення відбувало і загальнодержавні, і міські повинності: здійснювало нагляд за системами водопостачання та зрошування, ремонтувало громадські будівлі, доставляло вантажі.

На початку X ст. завдяки підтримці урядом розвитку міських ремесел і сприянню зростання внутрішнього попиту активізувались товарно-грошові відносини. Заохочували пошук коштовних металів, розвиток низки виробництв, визнано необхідність і корисність лихварства для пожвавлення торгівлі. Проте брак багатих купців-посередників сприяв тому, що на ринок енергійно виходили феодали і монастирі.

У IX—X ст. склалася структура ранньофеодальної держави. Це 18 класів посад, об´єднаних у 5 розрядів, які становили основу державного апарату. Кожному розряду відповідав визначений почесний титул. Кожний, хто мав титул, отримував плату від імператорської влади. Титули присвоювали за відповідну службу, їх також купували. Продаж титулів був одним із джерел поповнення державної казни, а покупець титулу отримував своєрідний процент на вкладений капітал (9,7 %).

Ремесла проникли і в сільську місцевість. У візантійському селі XIV ст. розвивалися третина ремесел, відомих на той час у містах. Сільські ремісники складали конкуренцію ремісникам візантійського міста. Проте монополізація зовнішньої і внутрішньої торгівлі італійськими купцями в першій половині XIV ст. підірвала розвиток ремесел у Візантії. Італійські купці заполонили візантійський ринок всілякими виробами із своєї країни — склом, зброєю та ін. Монополія італійських купців перетворювала Візантію в аграрно-сировинний придаток Генуї та Венеції. Міста Візантії аграризувались і перетворились у центри місцевого обміну товарами з обмеженим ремісницьким виробництвом. Деякі з них залишалися лише церковно-адміністративними центрами або резиденціями великих феодалів.

Торгові привілеї італійських купців, розширення податкового імунітету феодалів, бідність селян і міських жителів скоротили надходження до державної казни. Не вистачало засобів для утримання армії і флоту. Жоден із застосованих заходів, виключаючи збільшення податків, зниження золотого вмісту монети, не привели до стабілізації економічного становища Візантії. Ослаблену країну в 1453 р. поглинула Османська імперія.

Як бачимо, падіння Візантії було зумовлено як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Основні серед них: із кінця XIII ст. безперервні війни на Сході й Заході імперії, феодальні міжусобні війни і повстання селян, політична роздробленість, занепад міст, ремісницького виробництва, торгівлі, зубожіння селян, підрив економіки зарубіжною конкуренцією.

 

Особливості розвитку індійського міста. Міста Індії, як і Візантії, були торговельно-ремісничими центрами. Найбільші міста стояли на основних караванних шляхах і на південному узбережжі. У містах касти відігравали ще більшу роль, ніж у селах. Усі купці й ремісники поділялися на касти, причому представники близьких каст і професій нерідко об´єднувались у більші спеціалізовані корпорації — шрені, також очолювані радами й керівниками, які відповідали перед владою.

У період Делійського султанату найкращі умови розвитку мали в основному міста-ставки (міста перебування султана та намісників). Періодично ставки змінювалися, і з переїздом двору в нове місто старе занепадало, оскільки ринок був зорієнтований переважно на потреби палацу. Селяни майже не мали продукції на продаж, а тих, хто її продавав, було дуже мало.

Значна частина міст процвітала за рахунок зовнішньої торгівлі. У них панували купці, які зосереджували у своїх руках найцінніші продукти ремесел, в обмін на які вони отримували товари з далеких країн (коней, китайський фарфор, шовк і вироби з лаку). Іноземні купці розплачувались за індійські товари золотом і сріблом, яке переплавлялося в індійські монети. Проте основна частина коштовних металів в Індії осідала у вигляді скарбів.

У цих містах виникли спеціалізовані ремісничі поселення ткачів, зброярів, мідників. Були відомі будівельні спеціальності — каменярі, каменотеси. Ремесла залишались кастовими.

У містах було створено підприємства, що будували за рахунок султанської скарбниці, де працювали тисячі талановитих архітекторів, художників, будівельників. Аналогічні майстерні створювали і для інших видів ремесел — ювелірного, ткацького тощо. Вони називалися карханами. У карханах Алаутдина працювало 17 тис. ремісників, які отримували плату з казни. Султанські мусульманські власті жорстко контролювали й регулювали діяльність цих майстерень, а також інших громадських служб, у тому числі лазень, зернових комор, міської охорони. Саме в цей період розквітло місто Делі.

Незважаючи на суперечливий характер розвитку міст в епоху Делійського султанату й існування значних перепон для його розвитку, в тому числі слаборозвинених товарно-грошових відносин, вузькість внутрішнього ринку, залежність міста від перебування в ньому ставки та інших причин, у цілому це був період інтенсивного розвитку індійських міст. Сприятливими були такі обставини: припинилися набіги кочівників та інших варварів, значно розширилася торгівля з ісламським світом, султани, які не шкодували коштів, здійснювали будівництво пишних споруд у містах.

Міста аж до кінця XIII — початку XIV ст., особливо портові у Південній Індії, мали широку автономію. Усі справи міста вирішували на міських зборах, у яких брали участь чоловіки найбільш впливових і багатих каст, особливо купецьких, рідше ремісничих. Міські збори не лише наглядали за порядком і вирішували скарги, а й збирали на свою користь ринкові мита і податок з ремісників, самостійно встановлювали їхню величину. Вони були міжкастовими і значною мірою автономними.

Корпорації купців, як правило, контролювали весь торговельний район. Наприклад, корпорація купців Айяволе (від назви перебування центру ради п´ятисот — свамі) контролювали багато районів Південної Індії. Подібними ж організаціями були маніграмам, комоті та ін.

Проте це було не проявом зародження капіталістичних ринкових відносин, як у Західній Європі, а свідченням слабкості індійських феодалів, які ще не змогли підкорити собі всю економіку й суспільне життя. З часом міста діставали автономію. Мита стали збирати в казну державні чиновники, вони ж визначали і розмір податків. Феодалам дарували доходи з крамниць і ремісничих кварталів. Міські збори розпадалися, а купецькі корпорації втрачали політичний вплив. З кінця XIII—XIV ст. правителі почали дарувати феодалам міста, в яких вони ставали повноправними господарями, як і в сільській місцевості.

Індія мала тісні зв´язки із зовнішнім світом. З країни вивозили бавовняні й бенгальські шовкові тканини, зброю, прикраси та вироби із золота, срібло й мідь. Поширення набула також работоргівля. Рабів використовували здебільшого як домашніх слуг. Ввозили у великій кількості коней, оскільки природа Індії була несприятлива для розведення їх.

Внутрішня торгівля хвилеподібно розвивалася протягом усього феодального періоду. Найбільш освоєною торговельною артерією був Ганг із його притоками. З Бенгалії шляхом каботажної торгівлі везли товари на Південь. Із портових міст розвозили товари у внутрішні райони країни. Проте внутрішня торгівля була менше розвинута, ніж зовнішня. Господарство залишалося натуральним. Продовольство, а також ремісничі вироби надходили головним чином для задоволення потреб султана, його придворних і найманої армії.

Розвитку торгівлі й ремесел в Індії заважали багатотисячні побори та повинності, які встановлювали делійські правителі. Крім закяти, прийнятої в усіх мусульманських країнах і сплачуваної торгівцями й ремісниками у грошовій формі в розмірі 2,5 % вартості товару, вони платили податок на забудовану житлом і крамницею землю, всілякі мита біля кордонів і річкових переправ, сплачували збір на користь градового тощо.

Новий поштовх до розвитку міст стався в епоху Могольської імперії (XVI—XVIII ст.). У цей період держава вводить єдині міри і грошові одиниці, що сприяє розвиткові внутрішньої торгівлі. З розвитком внутрішнього ринку посилюється тенденція до об´єднання країни, до якої входили численні племена, касти, народності, що сповідували різні релігії. У містах паломництва розвиваються промисли з виробництва предметів культу, зростає торгівля предметами першої необхідності для паломників, що сприяє розвитку цих міст. Із розвитком міст і торгівлі посилюється спеціалізація ремісників. Так, в Агрі були зосереджені будівельники, в Бенгалії — кораблебудівники, у Гуджараті — майстри-інкрустатори.

Крім того, розширювався перелік занять ремісників: вони виготовляли папір, ювелірні вироби, вичавлювали рослинну олію, виплавляли залізо, кольорові метали, добували сіль, селітру, будівельний камінь. Поступово формується загальноіндійський ринок, зміцнюються зв´язки між містом і регіонами країни.

Проте релігійні переслідування (руйнація всього сунітського), введення джизії (подушний податок для немусульман) викликали невдоволення мас і призвели до народних повстань, що підірвало й зрештою зруйнувало економіку, а вслід за нею саму імперію. Цим скористались англійці. Розпочалась епоха колонізації Індії (XVIII — середина XX ст.).



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія