Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Економічний розвиток українських земель в епоху середньовіччя (V—XVI ст.)


Основи господарства. Основою господарства слов´янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовували до того часу, поки ґрунт залишався родючим. У V—VII ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

Значного успіху досяг розвиток ремесел. У VII—VIII ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавляння заліза біля с. Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінниччині, с. Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесел уже в VI—VII ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу існував ремісничий центр із видобування вулканічної породи — туфу, з якого виготовляли жорнові камені. Спеціальні породи каменю, сланець з району Овруча та марганець використовували для виточування пряслиць — тягарців для веретен. У VIII ст. слов´янські племена опанували гончарський круг. Розвивалися обмін і торгівля.

Протягом VI—VIII ст. у східних слов´ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об´єднання — зародки держав. Основною організаційною формою східнослов´янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виділення сім´ї, розвиток приватної власності зумовили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави у східних слов´ян — Київської Русі (IX ст.).

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збір податків, несення військової служби. Проявом установлення першої форми панування і підлеглості був збір данини на користь держави — так званого полюддя (данина з людини). Полюддя виражало верховне право князя на землю і встановлювало поняття підданства.

Першим намаганням регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, з якою було встановлено "уроки" — норми данини, а також час і місце її збору — в укріплених пунктах — становищах. Це були пункти, де відбувалася торгівля. Вводилась одиниця обкладання: в одних місцях це був дим (сім´я), в інших — плуг або рало, коли обкладалося окреме господарство. Кілька димів становили дворище. Дуже рідко використовувалося полюддя. Було створено також так звані устави, які застосовували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння та зміцнення держави форми підлеглості змінювались і диференціювалися -— в одних випадках данина перетворювалася на подать, яку вилучали на користь князя, держави, в інших — на феодальну ренту, яку сплачували феодалу.

Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославича. Проте й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класові загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких також входила до дружини.

 

Формування вотчини. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київській Русі лише в другій половині XI ст. "Руська правда", складена за Ярослава, ще не знала такого способу власності, тому в "Правді Ярославичів" 1073 р. можна знайти свідчення про особисте землеволодіння, поки що князівське. Лише в Поширеній редакції "Руської правди", що оформилася наприкінці XII — на початку XIII ст., бачимо чіткі докази наявності боярського землеволодіння й ведення боярами їхнього господарства. У літописах перші відомості про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст., а боярське — з XII ст.

Ці документи закріпили також привілеї феодала, становище залежних від нього селян та інших груп населення. Низка статей передбачала покарання за посягання на власність, за розорення межі, за пограбування боярської садиби, за вбивство слуг феодала (тіунів, огнищан та ін.).

"Руська правда" відобразила походження феодальної залежності населення шляхом як економічного, так і позаекономічного примусу. Приклад другого — розорений смерд вимушений був іти в кабалу до світського або церковного феодала (рядовичі та закупи).

У "Правді Ярославичів" знайшло відображення облаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. Її центром були палаци князя або боярина, будівлі його наближених, стайні, приміщення для худоби. Вотчину можна було купити, продати, передати в спадщину. Як правило, її утворювали багаті люди через приєднання земельних ділянок інших общинників, зокрема, збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Саме так вотчинники на Русі перетворювались у великих землевласників.

Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. Із цього часу (X—XI ст.) смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовують панщину. Проте в цей період значна частина жителів ще залишалися незалежними від бояр. Була общинна власність, вона переважала в сільському господарстві.

 

Господарська діяльність. Незважаючи на всі зміни, яких зазнало сільське господарство в період середньовіччя, його основною галуззю залишалося зернове господарство, оскільки в структурі харчування основну частину становили хлібопродукти. Головне значення мали жито, пшениця, ячмінь. Їх доповнювали овес, просо, гречка та інші сільськогосподарські культури. Природно-кліматичні умови визначали різне співвідношення злакових у різних районах країни. Розвивалося також городництво і садівництво.

Основною формою орного землеробства на всіх територіях, заселених східними слов´янами, було двопілля. У часи Київської Русі застосовували дві системи землеробства — парову та перелогову. Тільки в XIV—XV ст. почався перехід до трипілля (ярові — озимі — пар). Воно пов´язало в єдиний комплекс досконалі знаряддя землеробської праці, найбільш виправданий асортимент культур і відповідну агротехніку. Урожайність у цей період дорівнювала сам-два. Максимальні врожаї жита і ячменю перевищували сам-чотири — п´ять, вівса — сам-три.

Важливою галуззю, пов´язаною із землеробством, було скотарство. Розводили коней, волів, корів, овець, поросят, курей, гусей, качок. Князь Ігор і князь Святослав Олегович (XII ст.) мали "кобил стадних 3000, а коней 1000". Смерди ж були погано забезпечені худобою і кіньми.

Слід зазначити, що землеробство та скотарство в Київській Русі, будучи провідними галузями господарства, досягли такого рівня розвитку, який в основних рисах зберігався і надалі. За рівнем сільськогосподарської техніки, ступенем розвитку землеробства і набору культур Київська Русь стояла на тому самому рівні, що й сучасні країни Західної Європи. Як і в Європі, неврожайні роки в різних регіонах Русі в XI—XII ст. призводили до масового голоду, що свідчило про нестійкість цієї галузі. Проте частину продукції вже виробляли на експорт.

Важливу допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство. Мисливський промисел задовольняв потреби населення в одязі, взутті, які виготовлялись із шкіри, хутра не тільки домашніх, а й диких тварин. Крім того, хутром платили данину, податки. Рибальство задовольняло зростаючу потребу в пісній їжі, особливо після прийняття християнства з його системою постів.

У VI—IX ст. від сільського господарства відокремилися ремесла. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 спеціальності: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри й хутра, виготовлення кераміки, ювелірних виробів тощо. Лише із заліза й сталі староруські майстри виготовляли більш як 150 видів різноманітних виробів.

У Київській Русі розвивається ремісниче виробництво на селі (сільське), що в основному задовольняло потреби землеробів (серпи, заступи, сокири, лемеші та ін.), і міське, яке використовувало досконалішу техніку, виготовляючи, крім названих, різноманітні побутові предмети, зброю. Сільські ремісники здебільшого використовували лиття для виготовлення відносно невеликого асортименту ювелірних виробів (обручки, браслети, підвіски та ін.), у місті ж виконували більш вишукані ювелірні роботи (карбування, ковка, гравіювання, воронування, позолота, скаль, емаль). Неперевершеними шедеврами ювелірної справи на Русі є коштовні вироби з перегородчастими емалями (іконки, хрестики, князівські барми, ковки тощо). Виробництво високохудожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві, звідки вони розходилися по Русі і за її межами.

Як міське ремесло виділялося виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів — цегли, черепиці, плитки, які широко використовувалися в будівництві церков, будинків та інших споруд. У давньоруську добу лише в Києві було зведено більш ніж 30 кам´яних церков. До наших днів збереглись у Києві Золоті ворота, Софійський собор з його унікальними мозаїками і фресками, побудований у 1037 р. На початку XII ст. київські теслі побудували великий дерев´яний місток через Дніпро.

 

Розвиток міста і торгівля. Інтенсивний процес відокремлення ремесел від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, які виготовляли товар не тільки на замовлення, а й на продаж. Зростання чисельності постійних жителів приводило до зростання протоміст і перетворення їх у міста (гради). На Русі град — це укріплене поселення, огороджене місто. Перші гради виникли наприкінці V — у першій половині VI ст. Протягом наступних століть ці гради переросли у великі міста. На Русі в IX—X ст. було 25, а перед монголо-татарською навалою уже близько 300 міст.

Змінювалося не лише число міст, а й самі міста. Ще в IX—X ст. вони являли собою фортеці. Формування міста як центру ремісників і торгівців лише намічалося. Проте вже в цей період під його стінами виникають самостійні поселення. Спочатку вони не належать до граду, а з кінця X ст. перетворюються в його частину — посади з ремісничим і торговим населенням, які, з огляду на заняття, живуть не на горі, де стоїть фортеця, а внизу — біля річки, на подолі. Площа укріпленої частини Києва (дитинець) становила 90 га, а разом з ремісничо-торговими посадами — 380 га; дитинець Галича займав більш як 50 га, а площа давнього Чернігова — дитинець, окольний (кружний) град, передгороддя перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне та культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхніх мешканців були ремісниками різноманітних спеціальностей, які об´єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалося торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. У Києві було вісім ринків, кожен із яких спеціалізувався на продажу визначених товарів. Через Київ проходив водний шлях "Із варяг у греки". По Дніпровому шляху із Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі та прянощі, скляні й ювелірні вироби. Із північних районів везли по Дніпру ліс, мед, хутро, віск. Велика торгівля велася також із країнами Поволжя. Постійними були торгові контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею.

На Русі купці об´єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та в інших великих містах були колонії іноземних купців, для яких будували торгові двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовували, хоч і в меншій кількості, візантійські міліарісії, а в Північно-Західній і в Північно-Східній Русі з XI ст. — західноєвропейські динарії. Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібники. Однак давньоруські монети карбували в дуже невеликому обсязі, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки були своєрідними візитними картками вже названих князів, пропагуючи давньоруську державу та її володарів. Златники й срібники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

Великі платіжні операції в середньовічній Русі забезпечувалися срібними злитками. На території староруської держави були в обігу злитки різної ваги і різних видів, але головне значення мали так звана київська гривня (злиток шестигранної форми вагою близько 160 г) і новгородська (паличка-брусок вагою близько 200 г). Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани, вивериці. Гривні дорівнювали 20 ногатам чи 50 різанам. Вивериця була найменшою одиницею розрахунку.

 

Руйнація і відродження. Монгольська навала завдала великих збитків ремісничому виробництву й торгівлі Русі. Десятки міст перетворилися на руїни, а їхнє населення загинуло або було взяте в рабство. Ремісників насильно переселяли з руських міст у монгольські улуси. Усе це не могло не призвести до різкого падіння продуктивних сил країни, до втрати багатьох видів ремесел і порушення їхніх зв´язків із ринком. Процес переходу ремесел у дрібне товарне виробництво уповільнився.

XIV—XV ст. — період відродження і поступового розвитку ремісничого виробництва. Результатом стало зростання як старих, так і нових міст, які перетворились у великі центри ремісничого виробництва. Суттєво розширилося коло професій за рахунок відновлення втрачених і появи нових видів ремесел. Відродилися ливарна справа, мистецтво емалярів, обробка металів, дерева, шкіри, ковальська і ювелірна справа. Виникли нові ремісничі спеціальності, відбувалося поступове вдосконалення ремесел, поглиблювалась їхня диференціація. Так, у виробництві заліза спостерігалося відокремлення добування руди і виплавки металу від подальшої його обробки. Усе більше спеціалізувалася ковальська справа. Виділялися майстри з виготовлення окремих видів продукції — цвяхів, луків, пищалей. У середині XVI ст. налічувалось більш як 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80. На корінних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об´єднувались у цехи. У регіонах, що входили до складу Литви, цехова організація не набула значного поширення. До того ж тут не було жорсткої регламентації, властивої ремісничим корпораціям Західної Європи.

 

Аграрні відносини. У період поглинання українських земель занепала аграрна діяльність. Величезні обшири східноукраїнських земель, їхня родючість і напрочуд багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців. Обезлюднівши, вони перетворилися на суцільні мисливські й бортні угіддя, стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств — сезонного уходництва. Ним займалися уходники — і серед них не лише промисловики-професіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що в XIV—XV ст. значна частина міщан і селян платили данину "медом і скорою" (шкурами хутряних звірів). Бортні землі становили самостійні господарські об´єкти — предмет пожалування литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася також на тих землях, які в XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служивому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали "за спиною" бортні угіддя.

Більш зрілі аграрні відносини склалися в західноукраїнських землях, звідки із середини XVI ст. хліб експортували в Західну Європу. Сприяли цьому торгові шляхи, що пролягали теренами Галичини, Волині та Поділля. Ними в Західну Європу рухалися як східні й московські товари, так і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозили західноєвропейські товари (сукно, атлас, оксамит, полотно, одяг, ремісничі вироби, залізо, вина). Протягом XV— XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку і з плином часу потребувала дедалі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Інтенсифікації сільського господарства досягали за рахунок організації фільварків (багатогалузеве товарне господарство), зростання панщини й обезземелення селянства.

У XIV—XVI ст. частина селян відбували повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж, що постійно збільшувалася за рахунок роздачі доменіальних маєтностей, сиділи на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.

Межа між групами селян була досить умовною. Зокрема, слуги, крім несення військової "пішої" чи "ординської" служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі тощо. До категорії слуг могли перевести тяглового селянина.

Таким самим відносним був і поділ селян на похожих (особисто вільні) і непохожих (прикріплені до свого наділу). Непохожий міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його і ніс відповідну службу, або ж продати свій ґрунт. У свою чергу, похожого селянина, що відсидів десять років на чиїй-небудь землі й не застеріг собі права виходу, могли її позбавити.

Особливий статус мала шляхта, яка здобула право безмитного провозу продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхти лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством XIV — другої третини XVI ст. Воно надало їй значні поміщицькі права, особисті свободи та майнові гарантії, що в сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви. За даними подимних тарифів, наприкінці 20-х — на початку 40-х років XVII ст. в її руках опинилося близько 30 % приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини. Це були здебільшого великі латифундії, що формувалися з королівських роздавань, купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо іншою була ситуація на рекуперованій (поверненій Польщі) Сіверщині. Спустошена численними військами, вона являла собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної й середньої шляхти.

Залучення цих просторів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Однак разом з тим поширювалися характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відробітковий тягар, який було закріплено "Уставою на волоки" (1557). Волочну помірну було здійснено в Кременецькому повіті, Ратненському та Ковельському староствах на Волині, у великих князівських містах, що не мали магдебурзького права. Селян фактично позбавляли права користування лісами. Кращі землі відводили під фільварки, а гірші ділили на волоки. Реформа посилила залежність селян, зменшила площу земель спільного користування, зруйнувала, хоч і не повністю, общинні форми селянського землекористування. З другої половини XVI ст. волосний спосіб господарювання широко практикували в приватновласницьких маєтках.

Упродовж XIV—XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були одним із важливих чинників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи головну транзитну Московсько-Ординську торгівлю, тобто з´єднуючи Крим і Північне Причорномор´я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли "землею або водою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси і Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідти через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.

Відомий ще один шлях — полем, з Криму до Московщини. Починаючись біля Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль. Звідси купецькі каравани прямували до Москви через Новгород-Сіверський. Великий асортимент східних товарів і зустрічний московський експорт частково осідали в українських землях, зокрема в Києві.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія