Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Економічна історія

Еволюція рабовласницького способу виробництва в Стародавньому Римі


Економіка періоду республіки. В еволюції рабовласницького способу виробництва в Стародавньому Римі (виник у 754—753 pp. до н. е.) виділяються такі періоди: ранній Рим (VIII—VI ст. до н. е.) — період розкладу родового ладу; VI—І ст. до н. е. — період республіки; II—І ст. до н. е. — І—II ст. н. е. — період розквіту Римської імперії; III—IV ст. н. е. — період кризи і розкладу античної економічної системи.

У період раннього Риму виникла сусідська община і посилилося соціальне розшарування. Велике значення для руйнації родового ладу мали реформи царя Сервія Туллія (579—535 pp. до н. е.). Усю римську територію було поділено на 21 трибу (округ) — 4 міських і 17 сільських. Як і Солон в Афінах, Сервій Туллій запровадив цензовий принцип поділу населення Рима на шість майнових розрядів. На основі майнового цензу комплектувалося військо. По суті ці реформи створили новий державний устрій. Настав період республіки. Рим у цей час — місто-держава, подібне до грецьких полісів, що підкоряло інші держави, але не включало їх до складу Римського поліса.

Переважання розвитку сільського господарства було характерним для соціально-економічного життя Стародавнього Риму VI—III ст. до н. е. У найбільш розвинутих районах (Етрурія, Кампанія, Апулія) вирощували пшеницю, ячмінь, просо, боби; у менш розвинутих і гірських районах — полбу, ячмінь, боби, ріпу. Населення займалося виноградарством і тваринництвом, зокрема розведенням ослів. Навколо великих міст створювали спеціалізовані господарства, які постачали в міста молоко, сир, м´ясо, свіжі овочі та фрукти.

У Стародавньому Римі земля належала або знатним патриціанським родам, або плебеям, але частина її (агер публікус) була власністю міста — держави і вважалася загальною. Її можна було займати, вносячи до казни орендну плату. Спочатку плебеї не мали такого права, що зумовило їхню тривалу, протягом VI—III ст. до н. е., боротьбу за допуск до агер публікус, за зниження позичкового процента, за політичну рівноправність, а також проти боргового рабства. Для того щоб послабити боротьбу за землю, Рим став засновувати на завойованих землях колонії, роздаючи там землі плебеям. У V ст. до н. е. було засновано 10, у IV ст. до н. е. — 15 колоній.

Заснування колоній у V ст. до н. е. супроводжувалося частковим задоволенням вимог плебеїв. "Закони XII таблиць" закріпили приватну власність, рабство, обмежили свавілля патриціїв, зменшили позичковий процент до 8 % за рік, проте шлюби між патриціями та плебеями заборонялися. У IV ст. до н. е. плебс здобув ще низку перемог. У 367 р. закон Ліцинія і Секстія заборонив володіти більш ніж 500 югерами землі (югер — 0,25 га). Можна гадати, що мова йшла про допуск плебеїв до агер публікус, але в реальному житті таку можливість мала лише плебейська верхівка. У 326 р. законом Петелія було скасовано боргову кабалу для римських громадян і членів їхніх сімей. У рабів можна було перетворювати переважно військовополонених. До кінця III ст. до н. е. плебеї домоглися також політичної рівноправності з патриціями. Унаслідок перемог плебсу Рим до початку III ст. перетворився в громадянську общину — цівітас, аналогічну грецькому полісові.

Розвиток сільського господарства сприяв у VI—III ст. до н. е. активізації ремесел і торгівлі. У виробництві використовували як залізо, так і бронзу. Найпоширенішим із ремесел було керамічне: виготовляли посуд, тару, водопровідні труби, черепицю, цеглу тощо. Активізувалися торгові контакти. Торгували предметами розкоші, залізом, металевими виробами, керамікою, хлібом, вином, маслиновою олією. Найбільшими торговими центрами були Сиракузи, Тарент, Популонія, Адрія, Спіна. Однак центром торгового життя залишався Рим. Для торгівлі тут виділявся кожний дев´ятий день, який називався нундіни (дев´ятий). Один раз на рік організовували ярмарки, куди приїжджали жителі сусідніх міст. Ярмарки приурочували до великих релігійних свят і проводили поблизу святинь. Потреби торгівлі викликали появу карбованої монети. У Римі перші монети відливали у формах: це були мідні злитки вагою 273 г, без зображень (так званий важкий ас). У другій половині IV ст. до н. е. на монетах появилися зображення тварин — бика, свині, орла та ін. (ас із зображенням). Карбування більш легких і зручних срібних монет почалося в Римі лише з кінця III ст. до н. е. Перший монетний двір — підприємство, де карбували монети, було засновано при храмі Юнони Монети. Звідси, до речі, і пішов термін "монета". Спочатку користувалися грецькими монетами, а з другої половини IV ст. до н. е. появилися римські монети. Основними номіналами у Римі були бронзовий ас, срібний сестерцій (2,5 аса), срібний динарій (10 асів, або 4 сестерції).

У Стародавньому Римі існувало рабство. У різні періоди воно мало різний характер. Патріархальне рабство існувало в період IV—III ст. до н. е., коли експлуатація раба ще не досягла крайніх меж. Інститут рабства зафіксований "Законами XII таблиць". У документах IV ст. до н. е. раби згадуються частіше. Судячи з того, що в 357 р. до н. е. запроваджено податок на відпущення рабів на волю, чисельність їх була значною. Проте різкої межі між вільним і рабом не було.

Чисельність рабів значно зросла з військовою активністю римлян. Війни стали основним джерелом надходження рабів. Можливість використовувати рабів-чужаків дала змогу скасувати боргову кабалу (у 326 р. до н. е. за законами Петелія громадянин відповідав за заборгованість тільки своїм майном); поступово рабовласницькі відносини проникли в усі сфери життя.

На рубежі III—II ст. до н. е. патріархальне рабство розвинулось у класичне. Можна виділити зовнішні (вдалі війни) і внутрішні (еволюція суспільно-політичних відносин у IV—III ст. до н. е.) причини цього переходу. Внутрішні мали вирішальну роль, а війни лише прискорили розвиток внутрішніх процесів.

Поширення приватної власності, концентрація землі, розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу потребували дешевої робочої сили. Дрібного власника, наділеного ділянкою землі, практично не можна було примусити працювати на іншого. Такою робочою силою міг бути лише позбавлений прав і майна раб.

За даними істориків Ю. Белоха (Німеччина) та У. Уестермана (США), співвідношення рабської і вільної праці становило 3 : 5 (37,5 % рабів, 62,5 % вільних).

Рабство у досконалій формі сприяло переходу від дрібного до більш великого централізованого виробництва. Переважати стали маєтки на 100—250 югерів землі з 13—20 працівниками. Це вказувало на загальну інтенсифікацію виробництва, хоча традиційний селянсько-общинний сектор і далі посідав важливе місце.

 

Економіка періоду імперії. Сільське господарство в II—І ст. до н. е. переживало підйом. Про його стан докладно повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Значно поширилося виноградарство, маслино- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. е. досягла 10—15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами харчування, в тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), воно вважалося престижним заняттям. В обробці врожаю використовували преси — з вантажем, клиновий, гвинтовий, а також давильний для вичавлювання винограду, оливок, овочів, млини з жорнами із вулканічних порід або дробленого базальту (появилися з V ст. до н. е.). На початку нової ери почали будувати водяні млини.

Піднесення сільського господарства II—І ст. до н. е. можна пояснити трьома причинами:

— широким запровадженням рабства;

— встановленням ринкових зв´язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна маса продуктів у ринковий обіг не втягувалася. Наприклад, катонівський маєток забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв´язування винограду;

— переходом від дрібного до великого землеробства. Найпоширенішим видом був фільварок на кілька сот югерів (середня вілла становила 200—300 югерів (50—60 га) землі з 10—20 рабами). У таких маєтках, де контроль за рабами був ефективнішим, застосовували елементи простої і складної кооперації. Товарність фільварку сягала 70—90 %. Існували також дрібні господарства сільського плебсу площею 10—30 югерів землі з використанням 1—2 рабів. Хоча такі господарства часто розорялися, вони пристосовувалися до всіх змін економіки.

Збільшення чисельності селян викликало могутній рух вільного громадянства за аграрні реформи. Частково ці проблеми було вирішено за законом Тіберія Гракха (134 р. до н. е.), що обмежував кількість земель, які можна було взяти в оренду в держави із фонду агер публікус — не більш як 1000 югерів на сім´ю. Землю понад цю норму повертали в державу та ділили на ділянки по 30 югерів для безземельних і малоземельних громадян. Щоб попередити розорення, ці землі не можна було дарувати або продавати. У III ст. до н. е. цей принцип відмінили; усі громадяни, які володіли державною землею в розмірах 500 югерів, отримували її у повну приватну власність. Ця подія мала двояке значення: з одного боку, сприяла розвитку товарно-грошових відносин на селі, прагненню власників зробити маєток більш прибутковим, а з другого — фактично відкривала шлях до концентрації землі в руках багатих.

Рабство проникало також у ремесла, які на рубежі II—І ст. до н. е. бурхливо розвивалися. Переважали майстерні, у яких працював вільний майстер з 1—2 рабами; лише в галузях, де вироблялися товари широкого вжитку, налічувалося до сотні робітників. Досить часто стали виходити на волю раби-ремісники (вільновідпущені).

За рахунок узаконеної експлуатації провінцій (сплата податків і нерівноправна торгівля), які вважалися "маєтками римського народу", швидко розвивалися ремесла. Римлянам належить заслуга винаходу бетону (II ст. до н. е.), відкриття методу дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ремесел, склалися ремісничі центри: у Путеолах виробляли вироби із заліза, у Капуї — з бронзи й свинцю, у Калах і Минтуріях — сільськогосподарські знаряддя, в Арреції — кераміку, у Таренті — шерстяні вироби, у Північній Італії — льняні тканини. Ремісники створювали колегії за професіями, куди приймали також вільновідпущеників і рабів.

У цей самий час спостерігався також розвиток торгівлі. Великими торговими центрами були Рим, Путеоли, Сиракузи. Характерно, що в Західне Середземномор´я із Італії вивозили готову продукцію в обмін на сировину, торговий баланс зі Східним Середземномор´ям був пасивним, оскільки римські вироби не могли конкурувати з грецькими. За словами Плінія Старшого, щорічний імпорт поглинав до 550 млн сестерціїв.

Внутрішньоіталійська торгівля набувала великого значення. Цьому сприяло створення мережі міцних, прямих, добре вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. е. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. Загальна довжина їх становила 80 тис. км. Пам´яткою такого будівництва є Аппієва дорога, прокладена в IV ст. до н. е. між Римом і Капуєю (350 км), вона використовується і сьогодні. Тут же було викладено дороговкази. Будували мости (найбільший — через Дунай, завдовжки 1070 м, мав ширину перегону 50—60 м), прокопували тунелі, складали дорожні карти та путівники, відкривали заїжджі двори. Їх використовували, крім того, не лише з воєнною, а й з торговою метою.

Інтенсифікація торгівлі сприяла розвитку грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — стали основною валютою Середземномор´я. Функціонування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли розвитку міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, вони стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, проводили обмін грошей і надавали позики). Позичковий процент в Італії не перевищував 6 % за рік, але в провінціях це порушувалось і він сягав до 48 %, причому в лихварських операціях, що розорювали цілі міста, брала участь римська знать. Проте торговий капітал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про відносно низький рівень економічного розвитку суспільства.

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. е. Пожвавилась економіка провінцій, почали вирощувати нові сорти зернових, використовували мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовували такі складні пристосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали застосовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щороку з Єгипту доставляли 5 млн бушелів (1 англ. бушель — приблизно 36,1 куб. дм) хліба для забезпечення населення Риму (близько 10 млн давали інші провінції).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали спостерігатися в самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки на кілька тисяч югерів. Склалися такі типи латифундій:

1) централізована рабська, якою управляли з центру і яку обробляли раби;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник, або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3) змішана, коли вся латифундія ділилася на дві частини: одну обробляли раби, другу дробили на частки і здавали в оренду колонам.

Унаслідок труднощів в організації, управлінні та мотивації праці великих мас рабів латифундії були малорентабельні, землю обробляли вкрай недбало. Частина власників намагалися заінтересувати адміністрацію рабів, здаючи рабам-управителям повністю вілли, на яких вони самі вели справи і виплачували господарям визначену плату; рядових рабів намагалися заохотити за добру роботу, наприклад, краще годували, але заінтересувати всіх рабів було неможливо.

Поступово зміцнювалося право рабів на пекулії: господар втрачав право розплачуватися з боргами за рахунок пекуліїв рабів, було визнано дійсним борг господаря рабу, а якщо раб заборгував господарю, то той не міг відібрати його пекулію. Призупинення вдалих воєн у II ст. н. е. привело до зменшення числа рабів, ціна на них зросла, підвищилася роль внутрішніх джерел рабства. Рабовласник був вимушений дозволити сімейні відносини в середовищі рабів, було заборонено безпричинне вбивство їх, а Антоній Пій навіть прирівняв убивство раба, вчинене господарем, до вбивства іноземця.

Змінилось і становище колонів. У І ст. вони вносили за оренду встановлену звичаєм грошову суму. Необхідність продавати на ринку частину врожаю відволікала колонів від обробітку землі, часто грошова форма оренди розоряла їх, зростали недоплати. Тоді латифундисти замість грошової плати стали брати частину врожаю. У II ст. н. е. така оренда стала панівною, хоча збереглась і грошова, потім до них додалася відробіткова. У багатьох фільварках колони перетворились у пожиттєвих орендарів, що вело до закріпачення їх. Відбувався розклад основних класів-станів античного світу: частина рабів ставали власниками засобів виробництва, а частина дрібних власників опинилися у становищі рабів.

Крім приватного земельного володіння, поширювалось імператорське землеволодіння, особливо у провінціях. Воно складалось із великих латифундій-сальтусів, якими управляли спеціальні чиновники. Поряд із названими зберігалися товарні рабовласницькі вілли, господарства власників, ветеранів.

Разом зі змінами в сільському господарстві в І—II ст. і далі розвивалися ремесла. Вони ставали спеціалізованими, особливо в Римі. Відомі навіть такі майстри рідкісних професій, як майстер варіння клею для виробів зі слонової кістки, ремісники, які робили очі для статуй. Майстерні залишалися невеликими, у багатьох випадках на чолі майстерень чи лавок господар ставив раба. Створювали також великі підприємства. Найбільш відомі майстерні з виготовлення художньої кераміки, в яких працювало 100—150 рабів. Працю рабів широко використовували у виробництві предметів розкоші. Раби-майстри цінувалися. Зазвичай їх потім відпускали на волю (вільновідпущеники), вони могли навіть стати компаньйонами господарів, завести власну справу. У II ст. ремесла поширювались і в провінціях, особливо в галльських містах. У самій Італії центри ремесел перемістилися з півострова в Північну Італію (Мілан, Аквілен), ближче до джерел сировини. Зароджувалися ремесла в латифундіях.

Зміцнення економічних зв´язків провінцій сприяло розвитку торгівлі. У кожному місті були торговельні крамниці та склади, а в Римі на початку II ст. збудували грандіозний п´ятиповерховий Траянів ринок, який мав близько 150 крамниць для продажу різних товарів. Збільшився обсяг морської торгівлі. Кораблі вантажопідйомністю до 500 і навіть до 1000 т вміщували до 600 пасажирів, вони були рівноцінними кораблям XVII — початку XVIII ст. Крім того, торгівля часто була спеціалізованою, наприклад, відомі корпорації трансальпійських і цизальпійських купців, колегії виноторговців, торговців вазами, зерном, олією. Торгували також за межами імперії — з германськими племенами, з Індією, навіть із племенами Африки і Далекого Сходу, куди через Аравію йшли каравани.

Саме в цей період в імперії було введено золоту монету високої проби — ауреус. Вага срібного динарія не змінилась, але в II ст. в нього стали додавати мідь, і курс його почав падати. У місцевому обігу використовували мідну монету, що свідчило про пожвавлення дрібної торгівлі. Пізніше стали карбувати ще одну золоту монету — солід (4,55 г), яка з 324 р. стає основною монетою і міняльно-грошовою одиницею Римської держави.

В останнє десятиліття II ст. в римському суспільстві все виразніше відчуваються труднощі, які в III ст. переростають у загальну кризу. Таке становище поставило Римську імперію під загрозу розпаду. Соціально-економічні зміни були викликані кризою рабовласницького способу виробництва, вичерпанням закладених у ньому потенційних можливостей. Конкретними проявами економічного спаду були: скорочення робочої сили внаслідок епідемій, мобілізацій в армію; запустіння посівних ділянок; падіння врожайності; відмова від інтенсивних культур винограду і маслин на користь екстенсивного хліборобства; погіршення якості ремісничих виробів тощо. Однак цей спад не можна розглядати як катастрофу, рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього середньовіччя.

Криза сільського господарства завдала удару по містах як економічних і культурних центрах, призвела до масової втечі населення в сільську місцевість. Панівним осередком господарства стали латифундії, які обробляли колони. Вони були слабо пов´язані з ринком, мали власні майстерні. Провідну роль почали відігравати великі земельні магнати, які контролювали значні території та численне населення. Різко знизилася роль рабів у виробництві, зросла роль колонів, навіть рабів власники садили на ділянку землі й перетворювали у квазіколонів. Занепад міст, товарних віл, ремесел, торгівлі, з одного боку, і зміцнення латифундистського землеволодіння — з другого, свідчили про зміни господарської структури, готували ґрунт для переміщення центру соціально-економічного життя в село.

Нову епоху розвитку та кінець кризи пов´язують із приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, здійснювалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грішми, а натурою. Для точної розкладки податків провели загальний перепис населення, після чого ввели подушну подать. Для всіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, встановили розміри податків і методи стягнення їх. Сільські жителі платили податки з розрахунку кількості та якості землі, яку вони обробляють, і худоби. Ремісники, торгівці платили подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам заборонили переселятися з рідного міста, їхні обов´язки були довічними й передавались у спадщину. У 317 р. за професією закріпили майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась на вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, платив податки і міг вільно нею розпорядитися — аж до продажу. Емфітевзами були зазвичай великі землевласники, що вказувало на феодалізацію пануючого класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого пекулія ("іспрошеного утримання"). Якщо спочатку пекуліст не відбував повинності на користь власника і його могли зігнати із землі у будь-який час, то у IV—V ст. пекулій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, пекулій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння, самостійним господарством.

По-четверте, поширився патронат — самовіддання одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Це явище називалося комендацією. Людина, яка ставала під патронат, втрачала право власності на землю і перетворювалась на її держателя, проте уникала державного й муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їхні права на землю набували нового змісту. Едикт імператора Константина І "Про втікачів-колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов´язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентиніана І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Число колонів збільшувалося також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

Стабілізації в державі, очевидно, було досягнуто ціною глибокої трансформації попередніх відносин, які базувалися на античній формі власності і на рабстві. Формувалися нові протофеодальні відносини, складався тип господарства, пов´язаний з експлуатацією дрібних землевласників у великих господарствах, рабовласницькі форми господарства поступово деградували. Зростало велике, а також церковне землеволодіння. У V ст. поширилося чернецтво, монастирі володіли великими площами земель, які звільнялися від важких податків.

Поділ Римської імперії на Західну та Східну — Візантію відбувся у 395 р. Історичний розвиток їх пішов різними шляхами. На сході феодалізація відбувалася повільно в умовах збереження сильної влади імператора у Константинополі. На заході імператорська влада поступово слабшала і в 476 р. її було зовсім ліквідовано. Одночасно на території імперії формувалися самостійні так звані варварські королівства, у межах яких синтезувались протофеодальні відносини, що виникали в надрах рабовласницьких структур, і відносини, що розвивались у середовищі варварських племен і племінних союзів.

Кінцем Стародавнього світу і початком періоду європейської історії у світовій історії вважається 476 р.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія