Електронна бібліотекапідручники


Где заказать оригинальные аир макс знают тут. Форум по любым вопросам о Ebay.
Економічна історія

Економічний розвиток Стародавньої Греції


Палацове господарство. У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяло вигідне географічне положення (торгові шляхи з´єднували цей район із Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), удосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана середземноморська тріада, зорієнтована на одночасне вирощування трьох злакових культур, в основному ячменю, а також винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися в ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX), архаїчний (VIII—VI), класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв´язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був водночас адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговим чинником. У більш розвинутих суспільствах приблизно таку саму роль відігравали міста.

Держава на о. Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва і ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. Висока результативність землеробської праці, наявність надлишкового продукту призвели до майнового розшарування, до збагачення знаті. У середині XV ст. сильний землетрус зруйнував критську цивілізацію, і лідерство цих грецьких племен перейшло до ахейців.

Найвищого розквіту ахейське суспільство досягло в XV—XIII ст. до н. е. Провідну роль відігравали Мікени. Ранньокласові держави сформувалися і в інших центрах — у Фівах, Іолці, Афінах, Тіринфі, Пілосі. Їхній економічний прогрес полягав у подальшому розвитку сільського господарства і ремесел. Земля поділялася на державну (землі палацу) й общинну (окремих територіальних общин). Державна земля розподілялася на правах умовного держання. Знать могла здавати її в оренду невеликими ділянками. Головна частина землі територіальної общини також ділилася на наділи з приблизно однаковою прибутковістю. Землі були і в руках окремих держателів — тілестів.

Палаци залишалися основними центрами, до яких входили також великі ремісничі майстерні з переробки сільгосппродукції. Існували ткацькі, швейні, металургійні та інші майстерні. Характерною рисою була державна монополія та контроль за всіма видами сировини, передусім за металом.

Основну масу населення становили вільні селяни й ремісники (у написах у Пілоському палаці згадуються каменярі, гончари, зброярі і навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу. Згадуються також так звані божі раби і рабині, які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто в повному розумінні слова рабами вони не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з´ясованих обставин (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання), приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени. Повторно класове суспільство й держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури.

Зміни, яких суспільство зазнало в цей період, такі: по-перше, у X—IX ст. до н. е. в грецьку економіку широко впроваджували залізо, що використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці, якими рубали, кололи, різали; по-друге, на перший план висувалося автономне господарство малої патріархальної сім´ї. Право розпорядження землею поширювалось на спадкоємців, унаслідок чого відбувалося дроблення при передачі в спадщину і, можливо, відчуження.

Спостерігалося майнове розшарування, однак, на відміну від мікенської палацової еліти, характерною ознакою життя навіть найвищих прошарків суспільства була простота. Рабство не набуло значного поширення. В аристократичних господарствах використовували працю найманих поденників — фетів.

Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI—IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.

Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об´єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв´язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася.

 

Створення нової економічної системи. Наступний період (VIII—VI ст. до н. е. — архаїчний) характерний значними змінами в господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Удосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом його інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головними осередками сільського господарства було дрібне селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали 1/2 урожаю. Набули значного розвитку також ремесла, що зосереджувались у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво набуло масового серійного характеру.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з´явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів поставляли також із колоній. Однак економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди.

Саме в цей період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувалася Велика грецька колонізація, її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок зростання населення і зосередження землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, потреба в металах, яких не було в самій Греції, намагання греків поставити під контроль торгові шляхи; по-третє, політична боротьба, що змушувала тих, хто зазнав поразки, до пошуку удачі в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш могутній. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що їх стали називати Великою Грецією. Другий — північно-східний — на побережжі Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на могутній опір фінікійських купців. Усього було створено кілька сотень колоній, населення яких налічувало 1,5—2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширила досягнення еллінської культури, відкрила простір здібностям людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.

 

Формування полісів. В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), що виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку тощо.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Усе це зафіксовано в законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало кілька сімей ілотів, які були зобов´язані раз на рік платити натуральний оброк, приблизно 1/6—1/7 урожаю.

Більш розвинутими економічно були Афіни. Закони Драконта (621 р. до н. е.) оформили право приватної власності. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім´ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовували працю 15—25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Проводилися реформи, зокрема відомі реформи Солона. Найбільш важлива з них (594 р. до н. е.), так звана сейсахтейя (страхування тягара), полягала в тому, що усі борги, взяті під заставу землі, було прощено, селянам відновили статус власників, заборонялося перетворювати афінян на рабів за борги, обмежували позичковий процент. Дозволяли вивіз маслинової олії з метою наживи, а вивіз зерна заборонявся. Заохочували ремісничу діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: усіх афінських громадян було поділено на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав значимість людини. А законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни, незалежно від майнового становища, наділялися однаковими правами.

З викладеного випливає, що в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановились нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.

 

Розвиток класичного рабства. У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції і Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) названо часом існування рабовласницького способу виробництва. Цей спосіб виробництва не був панівним у сучасному світі, він поширився лише в Стародавній Греції і Стародавньому Римі, проте саме він визначав характер епохи. Уже згадувалося про існування рабства в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальною сходинкою становлення класового суспільства. У класичному рабстві раб був позбавлений не лише власності на засоби виробництва, а й сам перетворювався у "знаряддя, що розмовляє", яке повністю належало його хазяїну. Право власності рабовласника на раба нічим не обмежувалось. Завданням класичного рабства було створення додаткового продукту.

Джерела постачання рабів такі:

1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;

2) боргове рабство для осіб, які не мали громадянства;

3) внутрішнє відтворення рабів;

4) піратство;

5) самопродаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців.

Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками загальне число рабів в Афінах становило 30—35 % населення. Основний контингент рабів складали люди негрецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф, Егіна.

Результативність рабської праці в цей період була досить високою. У середньому раб, працюючи ремісником, приносив у день дохід, на який можна було прогодувати сім´ю із 3—4 осіб. Рабів відпускали на оброк, здавали в оренду; раб міг накопичити певну суму і викупитися на волю. У сільському господарстві рабську працю також застосовували, проте у великих рабовласницьких господарствах це було винятком. Широко рабську працю використовували в ремеслах, у великих майстернях. Практично суто рабською була праця на шахтах і в майстернях із переробки руди, наприклад у Лавріонських рудниках із добування срібла. Приватні особи використовували працю 300—1000 рабів.

Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найбільш вигідного експорту були маслини, олія та вино.

Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв´язок із ринком були характерні для розвитку ремесел. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різноманітні вироби високої якості — одних лише видів столового посуду налічувалося більше двадцяти. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, будівництво великих споруд. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовували рабську працю. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 і 32 рабами. Однак великих майстерень було мало, переважно працювали малі й середні виробництва.

 

Торгівля. Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвинутою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, почали зароджуватися банківські операції. Їх здійснювали міняйли (трапезити). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ сум з рахунків одних клієнтів на рахунки інших, надання грошових позик. Позики надавали під заставу землі, міських будівель, і процент становив до 15, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30. Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов´язані з заморською торгівлею, створювали об´єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль за цінами.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників, він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали значній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслами та торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Проте не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилося число угод із купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина та земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма її все більш витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, почала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростало число рабів, траплялися випадки, коли рабами були греки. Навіть у землеробстві все частіше стали застосовувати працю вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало підвалини поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв´язків.

На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування еллініської монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Усе це зумовило зростання товарності і збільшення торгового обігу.

Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середньоземномор´я.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія