пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Економічна історія

Особливості економічного розвитку Стародавньої Індії


Виникнення держави і розвиток економіки. Як і в Єгипті та Месопотамії, основною діяльністю населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса.

З найдавніших часів індійці вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бобові, дині, бавовник, льон, цукрову тростину. Ще за ведійської доби (XIII—VII ст. до н. е.) населення Північно-Східної Індії завдяки тропічному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Землеробство розвивалося в основному інтенсивним шляхом завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт. Прогрес у землеробстві проявлявся в появі нових сільськогосподарських культур та вдосконаленні реманенту.

З найдавніших часів важливу господарську роль у Стародавній Індії відігравало також тваринництво. Уже за ведійської доби в долині Гангу існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало так багато корів і буйволів не лише тому, що стало харчуватися переважно молочними продуктами, а й щоб мати вдосталь тяглової сили для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг впрягали відразу по шість буйволів). Широко використовували у господарствах ведійської Індії слонів, які були здатні виконувати до 300 різних команд. Індійці вважали цю розумну тварину священною.

Найбільшого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е. — І тис. н. е. У цей період індійські ткачі виробляли на архіпримітивних ручних верстатах найтоншу бавовняну тканину. Центрами ткацтва були міста Варанас, Матхура, Удджайн. Далеко за межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби із слонової кістки. Мечі з індійської сталі носили перські царі. Уже за Хараппської доби (XXIII— XVIII ст. до н. е.) в Індії розвивалися гончарство, будівництво, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляного посуду тощо.

Наявність виробленої надлишкової продукції в Індії сприяла розвитку торгівлі. Особливе місце посідала зовнішня торгівля. Ще в Індський період (XXIII—XVIII ст. до н. е.) населення підтримувало тісні торговельні зв´язки із своїми близькими і далекими сусідами — з Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовне каміння тощо. Уже в VII ст. до н. е. в державі Магадха появилися перші металеві гроші, які владно підпорядковували собі торгове життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. З переходом до грошово-товарних відносин індійське купецтво в буддійський період (VI—III ст. до н. е.) за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв´язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, відправляло традиційні індійські товари в країни елліністичного світу.

Індійські купці, професія яких вважалась у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди більше продавали своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці впродовж століть нагромадили величезні багатства. Вони були основними кредиторами та лихварями.

Розвиток міжнародної торгівлі помітно активізував кораблебудування. На судна з традиційними індійськими товарами можна було натрапити біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор´я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби із слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Індійські купці завозили в країну вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, олії, мед тощо. Важливу роль у розвитку тодішньої індійської торгівлі із сусідами відігравав Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію. Індійські ремісники та купці об´єднувались у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава. У першій половині І тис. н. е. державний контроль за ними послабшав. Ремісничі корпорації виявляли більше ініціативи у розширенні своїх зв´язків, самочинно укладаючи договори з приватними замовниками. Ознакою їхньої самостійності були свої печатні символи.

Річкова мережа в Північній Індії була майже непридатною для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комунікації в країні відігравали сухопутні шляхи. В умовах джунглів та щорічного сезону тропічних дощів будівництво їх було нелегким. Уздовж основних доріг викопували криниці, будували готелі для подорожніх. Проте якість індійських доріг загалом була вкрай незадовільною, і відсутність надійного транспортного сполучення значною мірою зумовила неоднаковість історичних доль окремих регіонів.

У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію виконувало каботажне мореплавство. Незважаючи на те, що не було зручних гаваней на індійському узбережжі, стародавні індійці в техніці мореплавства не поступались іншим народам. Їм належить винахід живого "компасу": брали на судно ворона, якого в період втрати орієнтирів випускали, і спрямовували судно в бік його польоту, аж поки можна було побачити берегову лінію.

У Стародавній Індії співіснували державна, общинна та приватна форми власності. Загалом у різні періоди і в різних регіонах співвідношення їх було різним, але постійно спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного й общинного.

 

Суспільні відносини. Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, однак у ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася рабська праця, здебільшого в державному господарстві. Згідно із Законами Ману раби поділялися на 9 розрядів, а за пізнішими Законами Наради — на 15. За рабами зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раба, який належав до варни брахманів, використовували лише на тих роботах, які не принижували його варни. У суспільстві до нього ставилися з відповідною повагою. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і перебували на становищі молодших родичів свого господаря.

Великого поширення в усіх галузях економіки Індії набула наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише домовлений строк і одержували від нього договірну плату. У найми йшли не стільки через бідність, а за дхармою своєї касти, вважаючи працю на інших своїм священним обов´язком. Як і раби, вони поділялися на кілька розрядів. Релігійно-етичні норми дозволяли господарю бити наймита, тримати його у в´язниці, морити голодом і спрагою, калічити, садовити на палю, спалювати живцем.

Феодальні форми залежності в індійському суспільстві виникли в першій половині І тис. н. е. У цей період царська адміністрація почала наділяти землею керівників релігійних сект та інших приватних осіб. Спершу землю надавали в тимчасове володіння, а згодом — у довічну власність. У власність переходила не тільки земля, а й селяни, які на ній працювали. Держава надавала землевласникам імунітетні права, поступалася їм частиною адміністративних, фіскальних і судових функцій. Отже, колишні вільні селяни ставали феодально залежними, їх змушували виконувати сеньйоральні повинності. Кабальна залежність у країні ставала спадковою, тимчасові раби ставали рабами довічними. Втім основою соціальної градації староіндійського суспільства (і це була одна з його специфічних рис), як і раніше, залишалася не стільки майнова нерівність, скільки варново-кастова залежність.

Основою індійського суспільства були міська та сільська общини. Міські общини були самоврядними. Магістрат складався з 30 посадових осіб, згрупованих у шість колегій. Одна колегія здійснювала нагляд за ремеслами; друга — за іноземцями; третя — за народжуваністю та смертю городян; четверта — за торгівлею; п´ята — за торгівлею тими ремісничими виробами, на яких ставилося казенне тавро; шоста — за стягненням торгового мита.

Проте у формуванні староіндійської цивілізації провідну роль відігравала сільська община. Побудована на багатокастовій основі, система землеробських общин Індії витримала всі політичні лихоліття і в пережиткових формах збереглася й донині.

У давньоіндійському суспільстві розвиток ремесел відбувався також у сільській общині, що сприяло її самозабезпеченню. За ремісничі вироби селяни платили здебільшого натурою. Общинники наймали також астролога, жерця, музикантів, танцівників тощо.

До класичної доби (II ст. до н. е. — V ст. н. е.) індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Вони платили державний податок, але ніхто їх не примушував працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали. Індійські общини були незалежними й адміністративно. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів.

 

Наука. Розвитку ремесел у Стародавній Індії сприяли досягнення науки (передусім фізичних та хімічних знань). Ще на початку нашої ери в країні виникли перші буддійські університети. Найбільше славився університет у Наланді, в якому навчалося близько 8 тис. студентів і працювало більш як 1,5 тис. викладачів. Конкурс у цей буддійський навчальний заклад становив 4—5 осіб на місце.

Здобутки у фізиці та хімії (ці науки вперше зародилися в Стародавній Індії) сприяли тому, що індійці вже виготовляли фарби, ліки, парфуми, цемент тощо. Винайдена ними в давнину оранжево-коричнева фарба кашайя, якою у Варнасі фарбували текстиль, під назвою бенареська каттхаї широко використовується в країні і зараз. Гідний подиву той факт, що давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза, яке зараз добувають грамами лабораторним способом. У V ст. н. е. вони вилили з нього шеститонну колону заввишки більш ніж 7 м і діаметром майже півметра. Ця колона простояла в умовах тропіків уже більш як 1500 років, але на ній немає жодних слідів корозії.

Численні досягнення давньоіндійської медицини (рівень її був вищим за античну) успішно використовують для лікування ревматичних, нервових і шкірних захворювань нинішні індійські, американські та європейські медики. Староіндійський медичний трактат Аюрведа ("Наука про життя") уважно вивчають гомеопати багатьох країн світу.

Великої майстерності досягли каменярі. У III ст. н. е. поблизу ступ на місці кремації буддійських святих розпочалося будівництво скельних храмів чайтья і монастирських келій віхара. Їх вирубували в скелі методом "внутрішнього різьблення": спочатку вирубували приміщення, а потім у його стінах скульптурні зображення Будди і святих. Фасад храму по всій площині прикрашали рельєфами, колонами, особливими "сонячними вікнами", через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісним для ченців, поряд із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси. Найвідомішим таким храмовим комплексом є Аджанта в Махараштрі — 29 скельних печер у гористому обрамленні річки Вахуари. Аджанта прославився ще й своїми чудовими розписами.

Викладене підтверджує, що господарство Стародавньої Індії розвивалося на ґрунті вільної найманої праці. Основою суспільного розвитку були міська та сільська общини, всередині їх відбувався розвиток ремесел. Важливу роль відігравала зовнішня торгівля.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія