Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Економічна історія

Соціально-економічний розвиток Стародавнього Єгипту


Особливості господарської діяльності. Специфіка географічного положення Стародавнього Єгипту визначила основу основ економічного життя стародавніх єгиптян — іригаційне землеробство. Про його значення свідчить той факт, що воно залишалося високоефективним навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство у Верхньому Єгипті характерне в основному для розвитку зернового господарства, землі Дельти (Нижнього Єгипту), відвойовані у боліт, більше придатні для пасовиськ. Тому мисливський промисел витіснило тваринництво. На відміну від месопотамської іригації, де система каналів і дамб мала передусім дренажне призначення, у долині Нілу, з об´єднанням країни в єдину державу, єгиптяни побудували просту та надійну басейнову систему іригації. Її призначення — якомога довше, упродовж усього посівного періоду, затримувати воду на полях. Будівництво й експлуатація такої системи штучного зрошування потребували зусиль усіх номів (так називали в Єгипті перші держави. — Авт.), що дуже вплинуло на політичну організацію давньоєгипетського суспільства. Виступаючи організатором робіт і розпорядником земель, племінна знать із часом захоплювала владу.

Переваги цієї системи такі. По-перше, вода у Нільській долині стояла в каналах лише під час повені, упродовж 6—9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими. За каналами у Месопотамії доводилося наглядати протягом усього року. По-друге, після осідання мулу паводкову воду відводили назад у річку, що давало змогу підживити ґрунт, оберігаючи його від засолювання. По-третє, наявності вологи впродовж двох місяців цілком вистачало для проростання й дозрівання зернових культур. Тому тиск на природу був меншим, аніж у системі іригації в Месопотамії.

Ще в IV тис. до н. е. єгиптяни винайшли ніломір, він допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розміри паводка. В епоху Нового царства (1580—1555 pp. до н. е.) було винайдено шадуф, за допомогою якого два робітники за світловий день могли полити до півгектара землі. Шадуф дав змогу єгиптянам інтенсивно освоювати високі поля і посприяв насамперед розвитку садівництва. Нарешті, у І тис. до н. е. єгиптяни почали використовувати для поливу землі водоналивне колесо сакіє, яким користуються і нинішні єгипетські селяни. Ремонт дамб, очищення каналів, регулювання послідовності багаторазового поливу полів, польові роботи, пов´язані з режимом зрошування, — усе це могло здійснюватися лише при жорсткому дотриманні графіка, при постійному контролі й управлінні з єдиного центру, здійснюваних державою. Давньосхідна держава, отже, виникла з необхідності об´єднання сил землеробів-общинників для будівництва й обслуговування зрошувальної системи.

 

Сільське господарство і ремесла. Впровадження штучного поливу землі забезпечувало високий валовий збір зернових у країні. Одна сім´я хліборобів могла прогодувати з єгипетських ґрунтів ще три сім´ї. Із зернових єгиптяни вирощували переважно пшеницю-еммер (вид сорту), ячмінь і сорго, з городніх — часник, огірки, з технічних — льон, з волокон якого ткачі виробляли напівпрозору тканину. Розвивалися також садівництво та виноградарство, передусім вирощували фінікові пальми.

Культура землеробства в Єгипті була архіпримітивною. У Верхньому Єгипті сяк-так дряпали землю, щоб не утворилося солончаків, а у Нижньому зерно висівали прямо в неспушений мул і відразу ж вигонили на засіяне поле домашню худобу, щоб утоптати його в мулистий ґрунт. Жали високо, зрізуючи самі колоски, які потім лущили на току, ганяючи по ньому віслюків.

Перші піраміди почали будувати ще у XVIII ст. до н. е. Про знання в ті часи астрономії та геометрії свідчить той факт, що всі піраміди мають однакову спрямованість осей, а їх боки зорієнтовані за сторонами світу, причому відхилення від півночі не перевищує десятої частки градуса. Щороку будівельні роботи виконували приблизно 100 тис. людей. На них витрачали не тільки багато будівельних матеріалів, а й коштів. За підрахунками Геродота, будівництво піраміди Хеопса обійшлося в 1600 талантів срібла (від 40300 до 60100 кг). У часи Геродота за талант срібла можна було купити 3000 свиней.

Основним багатством у Єгипті вважалися худоба й домашня птиця, проте культура тваринництва та птахівництва єгиптян була вкрай примітивною. Вони протягом тривалого часу відгодовували на м´ясо приручених антилоп, газелей, гієн, журавлів, пеліканів, лебедів та ін. З домашньої птиці вирощували гусей і качок, тримали курей. Знали єгиптяни також бджільництво, яке, найімовірніше, саме вони й винайшли. Тримали коней. Уже в І тис. до н. е. єгиптяни почали постачати коней на передньоазіатський ринок. Займалися мисливством і рибальством.

У цілому сільськогосподарське виробництво Стародавнього Єгипту розвивалося інтенсивним шляхом і повністю залежало від стану іригаційного будівництва в країні. Іригаційне землеробство об´єднувало єгиптян у монолітний трудовий колектив під егідою сильної монархії.

Досить широко були розвинуті ремесла. Особливих успіхів єгиптяни досягли в таких ремеслах, як столярство, каменярство, чинбарство, будівництво, суднобудування, гончарство, ткацтво, ювелірна справа тощо. Уже в епоху Стародавнього царства (2800—2250 pp. до н. е.) вони виробляли за допомогою примітивних кам´яних та мідних інструментів п´ятишаровий дикт, будували надійні вітрильні та веслові судна з папірусу й деревини, з кедрової смоли виготовляли чудову ароматичну олію, навчилися ливарництва. Далеко за межами країни славилися вироби їхніх ювелірів із золота, срібла та електруму. Вражає майстерність каменярів, які споруджували над внутрішніми галереями й камерами пірамід надміцні перекриття, що надійно витримували колосальний тиск на них, а стіни гробниць і храмів прикрашали філігранними рельєфними зображеннями, використовували так ретельно відшліфовані й припасовані одна до одної багатотонні кам´яні брили, що між ними не можна просунути навіть кінчик цигаркового паперу. Більше того, єгипетські будівельники пробивали нові тунелі й камери в уже побудованих пірамідах. Приголомшує обсяг робіт, виконаних ними протягом доби Стародавнього царства, який лише на спорудженні пірамід перевищував 12 млн м.

Пізніше єгиптяни почали освоювати бронзове виробництво, хоча в добу Середнього царства (2050—1750 pp. до н. е.) ще користувалися переважно кам´яними та мідними знаряддями праці, навчилися виготовляти скло, досконало освоїли технологію видобутку та обробки золота. Зі зростанням міст почалося будівництво захисних стін і фортифікаційне будівництво. Створили оригінальну архітектуру. Прикладом може слугувати храм Амона у Фівах (Карнаці), прикрашений 134 колонами, розміщеними у 16 рядів. Зал у храмі мав площу 50 тис. кв. м.

Періодом найвищого господарського розквіту країни стала епоха Нового царства (1580—1085 pp. до н. е.). У цей період найшвидше почали розвиватися ремесла. При дворі фараонів, у палацах створювали майстерні, в яких інколи працювало до 150 осіб. Виникли нові методи обробки золота: плетіння золотих ниток, виготовлення золотих ланцюжків, кування та ін. Єгиптяни вже виготовляли дуже тверду бронзу. У середині II тис. до н. е. в Єгипті появилися перші вироби із заліза, проте господарське використання цього металу гальмувалося, бо в країні не було залізної руди. Єгиптяни значно вдосконалювали виробництво скла, ливарництво, суднобудування, досягли справжніх вершин у мистецтві бальзамування. Ще в І тис. до н. е. вони навчилися виробляти з фарфороподібної маси особливий фаянс, який мав великий попит на міжнародному ринку.

Ремісники використовували промислову сировину Нільської долини. В Єгипет завозили лише дефіцитну промислову деревину (з Нубії та Східного Середземномор´я), срібло та олово (для виробництва бронзи).

У Єгипті вперше було розроблено технологію виготовлення матеріалів для письма — папірусу. З цією метою на початку III тис. до н. е. використовували трав´янисту рослину папірус, стебло якої розрізали на смужки, які накладали одна на одну. Перехрещені шари стискали під пресом, а потім висушували. Як матеріал для письма їх використовували на Близькому Сході і в Європі навіть у середні віки.

 

Розвиток торгівлі. У період Стародавнього царства була примітивна обмінна торгівля. На свої ювелірні вироби, ароматні олії, мед, тканини, алебастровий посуд тощо єгиптяни вимінювали в нубійців бивні слона, хутра, пахощі, ебенове дерево; у жителів екзотичної країни Пунт — миррову смолу, дошки, електрум; у сирійських племен — промислову деревину; у жителів фінікійського міста Бібл, яке поступово стало найважливішим центром єгипетської торгівлі в Азії, — мідь, бронзу, лазурит, коней. Вели обмінну торгівлю з островом Крит. Проте це була торгівля у формі напівторговельних-напіввоєнних експедицій. За придбаний товар вони платили зерном (це було основне мірило вартості), одягом, часом міддю, а наприкінці Середнього царства — також золотом.

Майже увесь період існування Стародавнього Єгипту його економіка залишалася натуральною. Товарного виробництва в країні не було, збували не товар, а надлишок продукції, виготовленої для власних потреб. Забезпеченість країни та її географічна ізольованість і можливість для єгиптян легко грабувати суміжні території були основним гальмом розвитку торгівлі в період Пізнього царства (XI—IV ст. до н. е.).

Товарообмін залишався незначним і в епоху Нового царства. Лише наприкінці цієї епохи став складатися загальноєгипетський ринок, а в І тис. почали розвиватися товарно-грошові відносини. У цей період у країні почали використовувати одиницю вартості дебен (шматок міді — 90 г). Розвитку торгівлі великою мірою сприяли зв´язки з Грецією, жителі якої відзначалися комерційною жилкою, і зміна становища Єгипту — коли був могутньою передньоазіатською державою, він одержував залізо, мідь, олово, промислову деревину тощо як воєнну здобич та данину васальних народів, тепер усе це він мусив купувати.

Торгівля сприяла розвитку мореплавства. У Єгипті доби Пізнього царства процвітало лихварство з усіма його соціальними наслідками.

 

Соціальні стани суспільства. В Єгипті функціонувало велике багатогалузеве царське господарство. Фараону належали великі маєтки, значну частину яких він роздавав своїм вельможам у службове користування разом із селянами, зобов´язаними працювати на них. Частина вельмож обзаводилися власним господарством. Храми також були власниками землі.

Усіх, хто працював у господарствах фараона, храмів та вельмож, називали меретами. Це були хлібороби, ремісники, рибалки, пивовари, птахолови тощо. Виконавці польових робіт об´єднувалися в робочі загони і під наглядом чиновників виконували уроки (норми виробітку). Мерети власних господарств не мали, а перебували на повному утриманні своїх власників.

Частину єгипетських селян було звільнено від примусових робіт на вельмож, її замінили сплатою податку за користування землею та водою для її зрошування. Вони виконували загальнодержавні роботи: будували царські гробниці, храми, іригаційні споруди тощо.

В епоху Стародавнього царства в Єгипті були робітники, яких називали баку. Їх використовували виключно в домашніх господарствах. Проте вони не були безправними. Баку міг одружитися з вільною єгиптянкою, свідчити в суді проти свого пана, користуватися й вільно розпоряджатися майном, у тому числі землею.

Майже все трудове населення всіх професій Єгипту доби Середнього Царства становило царських хемуу. Працювало воно на царя, храми та вельмож, причому польові роботи виконували чоловіки, жінки вели домашнє господарство. Спеціальні чиновники координували в середовищі царських хемуу підготовку необхідних фахівців. Трудова повинність на користь фараона мала велике значення для економіки Стародавнього Єгипту. Функціонувало навіть відомство постачальника людей з ув´язнення — із числа тих, хто ухилявся від повинностей. Збереглися записи про організацію людей у п´ятірки і десятки на чолі з керівником робіт. Виконання робіт контролював особливий чиновник — обліковець людей. Умови праці були практично однакові в усіх господарствах, тому цим робітникам було байдуже, де виконувати примусові роботи. Царські хемуу, як і надані вельможам маєтки, вважалися службовим майном, їх закріплювали не за людиною, а за посадою. Успадкування батьківської посади відбувалося лише з дозволу фараона. Фараон міг позбавити всіх благ будь-якого чиновника, якщо він ставав йому на заваді. Соціальне становище, багатство залежали не від природних рис і професіоналізму, підприємництва, діловитості людини, а від наближеності до вершини соціальної піраміди.

Трудові повинності на державу збереглися в епоху Середнього та Нового царства. Реальне становище іхуті (так стали називати царських хемуу) не змінилося: той самий примусовий характер праці, та сама урочна система. Незначна частина селян були вільними. Була також незначна частина рабів, яких використовували в основному на роботах з обслуговування іригаційних систем.

Шляхом громадських робіт східні правителі підкорили собі вільних общинників. У цих умовах праця рабів відігравала другорядну роль — вона мала "домашній характер". Раби виконували здебільшого обов´язки прислуги. Лише в останній період Стародавнього Єгипту — в XVI—XII ст. до н. е. — рабів почали використовувати як ткачів, гончарів та ін. В "азіатських" общинах не було необхідності в додатковій робочій силі. Навпаки, там був надлишок трудових ресурсів. У період припинення сільськогосподарських робіт, пов´язаних із розливом рік, населення потрібно було чимось зайняти. Тому невипадково, що майже всі давньосхідні держави будували величні культові та світські споруди — піраміди в Єгипті, вежі-зикурати та висячі сади в Месопотамії тощо. В умовах надлишкових трудових ресурсів працю рабів у сільськогосподарському виробництві майже не використовували. Землероби-общинники — це дармова сила, яку не треба купувати, годувати, одягати. Працю цих людей можна було використовувати будь-де. На відміну від рабів античних держав, які перебували у власності окремих рабовласників і яких використовували в приватних інтересах, цю величезну трудову армію застосовували централізовано для державних (громадських) робіт. Управління цими роботами потребувало могутнього державного апарату. У Стародавньому Єгипті регулярно проводили переписи населення і господарства з метою, в основному, розподілу трудової повинності.

Ремісники в царсько-храмовому господарстві об´єднувалися в робочі загони, працювали під наглядом майстрів, несли колективну відповідальність за виконання кожним декадної, місячної чи річної норми виробітку. Начальники царських майстерень мали щодекадний вихідний, жили в достатку, деякі з них навіть будували для себе гробниці. Прості ремісники працювали без вихідних і жили в матеріальній скруті.

У період Нового царства посилювалося майнове розшарування, суспільство досягло апогею бюрократизації. Країна стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювала царська адміністрація. Вони були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів за допомогою нарядів та регулярних переписів населення й майна. Під час таких переписів чиновники встановлювали розмір податку для кожного господарства і визначали професію кожного єгиптянина. Інституту громадянства в Єгипті не було.

Така система суспільного виробництва була характерна і для наступних періодів розвитку Стародавнього Єгипту. Проте в ній відбувалися й певні зміни. Так, якщо в добу будівництва пірамід селяни несли колективну відповідальність за сплату державі зернового податку, то тепер — індивідуальну, увесь хліб, зібраний із селянських наділів, йшов у державні засіки, селянину ж потім виділяли певну пайку сільськогосподарської продукції.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія