Електронна бібліотекапідручники


Економічна історія

Господарство держав Месопотамії


Загальна характеристика країни. Месопотамія — одне з найдавніших вогнищ землеробства на планеті (XI—VIII тис. до н. е., коли почався перехід від кочового до осілого способу життя). Її територія поділялася на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію. Південна (Вавилонія) була більш урбанізована. У III тис. до н. е. міста тут виникали шляхом синойкізму — злиття кількох сільських общин. Саме тут виникла і перша державність.

На ґрунті спільних господарських інтересів, будівництва й експлуатації місцевих іригаційних систем відбувалося об´єднання міст на чолі із сильнішим. Однак такі об´єднання були винятком, нормою залишався полісний устрій країни, зумовлений наявністю в країні ряду водних артерій (Євфрат у межах Півдня Месопотамії розпадався на кілька русел). Це давало змогу міським общинам будувати свої магістральні канали і в такий спосіб забезпечувати собі економічну та політичну самостійність. Очолював місто-державу енсі, влада якого переходила від батька до сина.

Отже, основу економічного розвитку тогочасного Півдня Месопотамії становило іригаційне землеробство. Знаряддя обробітку були примітивні — заступ, плуг, сівалка. Жали глиняним серпом із уставленими в нього крем´яними зубчиками, молотили на току ціпом чи спеціальними санками, у полозках яких були вкраплені кремінчики. Вирощували у XI—VIII тис. до н. е. ячмінь, пшеницю, просо, горох, боби, гірчицю тощо, лікарські рослини, культивували фінікові пальми. Для населення Месопотамії фінікова пальма була справжнім "деревом життя", бо з неї виробляли близько 360 видів різноманітної продукції. Для підвищення її врожайності вже 4000 років тому застосовували штучне запилення. Хоч і менше, але вирощували також яблуні, гранатове дерево, а в другій половині III тис. до н. е. — виноград. Держава підтримувала садівництво, за зрубування садових дерев у чужому садку було встановлено штраф — півміни срібла (252 г). Основною технічною культурою був кунжут (сезам), із якого виготовляли олію для натирання та культових ритуалів. Розвивалося також тваринництво.

Здавна у Південній Месопотамії розвивалися ремесла, особливо будівельна справа, теслярство, ткацтво, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів та ін. Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструменти, з глини. Велику кількість в´язкої алювіальної (наносної) глини використовували в гончарній справі. Перший на планеті гончарний круг виготовлено в Месопотамії в першій половині V тис. до н. е. Тут уперше стали виробляти глиняну цеглу, яка стала основною серед будівельних матеріалів.

Надлишки сільськогосподарської продукції та нестача сировини для розвитку ремесел спонукали до пожвавлення зовнішньої торгівлі. Усередині країни побутувала торгівля у формі простого обміну без купців та загального торгового еквіваленту.

Усе населення об´єднувалось в іригаційно-землеробські общини (міські та сільські) і спільно володіло не тільки землею, а й водою для її зрошування. Держава підтримувала в належному стані всю іригаційну мережу, а община — окремі її ділянки. Общинна організація була дуже міцною, але в ній не було ні майнової, ні соціальної рівності. Жрецтво й чиновництво становили її верхівку. Незначна частина збіднілих общинників виходили з неї і влаштовувалися за службовий наділ чи пайок.

Шумеро-аккадське суспільство (XXII—XXI ст. до н. е.) знало рабство, щоправда в патріархальній формі. Крім полонених, були вже боргова кабала, самопродаж і продаж членів сім´ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду. Були раби приватні й державні, їх використовували на іригаційних роботах, у ремеслах, які в Месопотамії вважалося ганебним заняттям. Раб сприймався не як знаряддя праці, а як член общини. Ціна за раба коливалася від 14 до 20 шекелів срібла (шекель — 8 г).

 

Господарство Вавилонської держави. З утворенням Вавилонської держави (II тис. до н. е.) на території Месопотамії сталися значні зміни в економічному розвитку. Вавилоняни почали використовувати в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не доходили паводкові води. Освоєння високих полів сприяло розвиткові садівництва. Іригаційна система була в руках держави. Спеціальні чиновники відповідали за регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів та дамб. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду безтягловим селянам.

У країні розвивалося ремісниче виробництво, але найбільших успіхів досягло місцеве населення в торгівлі, чому сприяли вигідне положення Вавилону на прадавніх караванних шляхах та розвиток ремесел, що потребували сировини, якої бракувало на Півдні. Уся торгівля велася під контролем держави. Колишніх вільних купців було перетворено державою на своїх торгових агентів — тамкарів. Держава контролювала також ринкові ціни.

Проте загалом економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом слугувало срібло, однак не меншу роль у торгових операціях відігравали зерно, рослинна олія, фініки та вовна, які обмінювали на залізну руду, рабів тощо. Найману працю оплачували переважно натурою. В умовах нерозвинутого грошового обігу дрібні господарства дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позику надавали під заставу майна, майбутнього врожаю, оскільки закони забороняли обертати боржників у рабство.

У Вавилоні співіснували державна, общинна та приватна форми власності на землю, з явним переважанням першої. Землю з державного фонду роздавали в службове користування за виконання певних повинностей на користь держави (воїнам, чиновникам, персоналові царсько-храмового господарства та ін.). Верховний жрець отримував 36 га землі, жрець — 18, чиновник — 15, дрібний землевласник — до 2 га. Приватного землеволодіння у чистому вигляді не було, воно зберігало елементи общинної власності.

Розвиток торгівлі та лихварства підривав вавилонську общину зсередини. Посилювалася диференціація суспільства. Общинна верхівка замість захисту рядових общинників від свавілля чиновників сама утискувала їх.

У цей період у Вавилонії формувалися орендні відносини. Закон регулював цю сферу суспільних зв´язків. Він дозволяв орендувати поле строком на 1—2 роки, цілину — на 3, садок — на 5 років, регламентував орендну плату за користування: полем — 1/3 врожаю, садком — 2/3. У разі половинщини землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним матеріалом.

Вавилонське суспільство поділялося на три соціальні стани: авелуми — повноправні члени сільської та міської общини, власники певної частки общинної землі; мушкенуми — прошарок із пауперизованих селян та представників інших соціальних груп; вардуми — раби, які були юридично безправною масою.

У Законах Хаммурапі — царя Вавилонії у 1792—1750 pp. до н. е. — вже йде мова про використання найманої праці, хоча її і не регламентували. Це зробив пізніше цар Ешнуна (приблизно XX ст. до н. е.), який установлював норму заробітної плати та матеріальну відповідальність за невиконану роботу. Держава намагалася обмежити тільки лихварство. Закони Хаммурапі періодично скасовували боргові зобов´язання, регламентували лихварський процент (20 % на грошову позику і 35 % на натуральну). Забороняли забирати в боржника весь урожай, майно — він мав відпрацювати свій борг. Боргове рабство обмежували трьома роками.

Найбільш розвинутим був державний сектор. Цар з допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. Лише в період середньовавилонської доби царським наближеним та їхньому оточенню жалували з державного земельного фонду поля, причому без сплати поземельного податку. Ці тимчасові пожалування поступово ставали спадковою власністю, яку закріплювали царським декретом. Так поступово ліквідовували централізоване державне господарство, верхи переходили на податкову форму утримання державного апарату. Різниця між общинниками й тими, хто тримав службові наділи, стиралася, усі вони ставали оподатковуваними приватними власниками.

З метою захисту інтересів власника землі в статті 62 Законів Хаммурапі наголошувалося, що при зниженні врожайності через поганий обробіток землі орендна плата не зменшується і її розміри визначаються із середньої врожайності в місцевості. Для стимулювання освоєння цілинних земель орендареві дозволяли платити за них на другий рік оренди.

 

Економічний розвиток Ассирії. У північних гористих місцевостях Месопотамії державність сформувалася на ціле тисячоліття пізніше, ніж у Вавилонії. Як і на південних землях, населення Ассирії займалося іригаційним землеробством, яке тут відігравало набагато скромнішу роль. Більшого розвитку набуло садівництво та виноградарство на південних схилах гір і тваринництво. Скотарство забезпечувало сировиною виробництво шкіри. Шкіру широко використовували в побуті, у військовому оснащенні і як матеріал для письма.

Розвивалися в Ассирії, багатій на промислову сировину, також ремесла, особливо виробництво зброї та військового спорядження, металургія, будівництво.

Найбільше уваги ассирійці приділяли посередницькій торгівлі, тісно пов´язаній із військовими пограбуваннями. Купецтво Ашшура спільно з купцями приєвфратських територій та Сирії в XX—XVIII ст. до н. е. заснували в Малій Азії найдавніше у світі міжнародне торгове об´єднання Каніш, жителі якого займалися не лише посередницькою торгівлею, а й прибутковим лихварством. Ассирійське купецтво заснувало тоді свої торгові квартали в Марі, Угариті, Єгипті. Розвиток торгівлі потребував надійних шляхів. Саме тому тут уперше в світі проклали дороги, вимощені камінням і цеглою, місцями навіть залиті асфальтом. Через канали й річки будували дерев´яні та кам´яні мости.

Для виготовлення ювелірних виробів застосовували лиття у формах, паяння, клепання, розкачування металів у листи, гранулювання, винайдені в Месопотамії 4,5 тис. років тому. Маленькі кульки з дорогоцінних металів наклеювали на металеву поверхню за допомогою пасти, виготовленої з рибного клею, гідроксиду міді й води, після чого виріб обпалювали. Така технологія ювелірного виробництва поширилася у Європі, проте в часи Середньовіччя її секрет було втрачено і знову відкрито лише в 1933 р.

В Ассирії розвивалося рабовласництво. На відміну від Вавилонії основним джерелом рабства були не війни, а боргова кабала та работоргівля. Проте основну масу виробників становили дрібні й середні самостійні виробники, переважно селяни-общинники.

Верхи ассирійського суспільства становили великі землевласники, купецтво, чиновники, жерці. Усі вони мали в державі низку пільг. Однак різкого поділу на соціальні стани ще не було.

 

Нововавилонське царство. З розпадом Ассирійської імперії й утворенням Нововавилонського царства (VII—VI ст. до н. е.) на південних і північних територіях крок уперед зробив господарський розвиток. Вавилоняни нової доби побудували складну гідротехнічну систему, яка забезпечила цілорічний полив землі. Це дало можливість тамтешнім землеробам перейти на двопільну, навіть на трипільну, систему рільництва. Успіхи в іригаційному землеробстві сприяли розвитку тваринництва та птахівництва.

Значного розвитку набули ремесла. Вавилоняни вже виробляли кольорові облицювальні кахлі, виготовляли добротний текстиль, що славився в усьому стародавньому світі. Процвітала торгівля, що вже перестала бути державною монополією. Удосконалювалася лихварська практика, у країні в II тис. до н. е. виникли перші банки, які належали торговим домам Мурашу й Егібі. Банкірство в Нововавилонському царстві ще не стало окремою професією, а було додатком до лихварства. Банки давали позику під 20—30 % річних. У разі сумнівів щодо становища позичальника банк брав під свій контроль його нерухомість. За багатством банки династії Егібі випереджали не тільки храми, а інколи й державу, зосереджуючи у своїх володіннях землі, будівлі, худобу. Активізації банківської справи сприяв перехід у XX ст. до н. е. до грошового податку. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним.

Великих успіхів досягло будівництво. У III тис. до н. е. було збудовано величні масивні храмові башти (зикурати). Найбільшу з них споруджено у Вавилоні на честь бога Мардука (висота 60 м, вісім ярусів, на вершині храм, оздоблений золотом). Крім палаців, будували адміністративні й житлові будинки, їхні стіни прикрашали мозаїкою. Мурування стін здійснювали сумішшю на основі асфальту. Було започатковано систему благоустрою міста: будинки міських жителів уже в III тис. до н. е. мали плити, водогони, каналізацію. Розвивалися транспорт, шляхове будівництво. Саме тут уперше в IV тис. до н. е. застосували колісний транспорт.

У Месопотамії приблизно в 2000 р. до н. е. винайшли миючий і дезінфікуючий засіб — мило, яке варили з рослинної олії й лугу. Приблизно в 2700 р. до н. е. у Вавилоні вже були хірурги, лікарі, які лікували хвороби очей та інших органів. Між іншим, саме звідси походить нинішня емблема медицини: символ бога медицини і заступник лікарів Ніказу — змія, що обвиває жезл.

У Вавилонії сформувалася система автономії, самоврядування міст у формі громадсько-храмових общин — органічного союзу вільного населення того чи іншого міста або регіону з місцевим храмом. Важливим досягненням вавилонців було створення єдиної системи мір і ваги, яку у них згодом запозичили інші стародавні народи Близького Сходу, окремими елементами її деякі азіатські та європейські народи користувалися аж до XVIII ст. Одиниця ваги — шеум (46,75 мг — вага ячмінного зерняти), 180 шеумів становили шекель (8,4 г), 60 шекелів — міну ( = 500 г), 60 мін — талант (30,3 кг). Об´єм вимірювали в силах (0,84 л) та гурах (300 сил). Мірою довжини слугували палець, долоня, лікоть.

Цілком очевидно, що господарство Месопотамії мало натуральний характер. Разючих майнових контрастів суспільство не знало, оскільки життєвий рівень основної маси громадян був досить високий. Той, хто не мав власної землі, міг досить безбідно жити з найму чи оренди. Рабство мало патріархальний характер. Уже в Нововавилонському царстві в умовах високого рівня товарно-грошових відносин відбувалося очиншування та звільнення за викуп рабів. У суспільному виробництві рабська праця відігравала незначну роль, основним же суспільним виробником були селяни-общинники та ремісничий люд. У великих господарствах, зокрема в храмових, досить широко використовували найману працю.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія